Нарізав: BEAST

Стецюк П.Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Частина перша: Посібник для студентів.- Львів: Астролябія, 2004.-232 с. http://www.lawyer.org.ua/?i=191

 Конституційне (державне) право зарубіжних країн - Бесчастний http://pidruchniki.ws/15840720/pravo/konstitutsiyne_derzhavne_pravo_zarubizhnih_krayin_-_beschastniy_vm

Теорія держави і права - Скакун О.Ф. http://vuzlib.net/beta3/html/1/11993/

1. Етимологія слова „конституція”.

У спеціальній довідковій літературі походження слова (терміна) “конституція” пов’язують з латинським “constitutio”, що в перекладі на українську мову буквально означає “устрій, встановлення”. Як правило, дане слово як окремий науковий термін сьогодні має широке застосування у двох напрямах: 1) у фізіології та зоології; 2) у правознавстві. У першому випадку під “конституцією” розуміють будову, фізіологічні й анатомічні особливості організму; в другому – Основний Закон держави, програмний документ політико-правового характеру, акти римських імператорів [1].

 

 Слово “конституція” без перебільшення належить до групи найдавніших юридичних термінів, відомих сьогодні правознавству. Йому понад дві тисячі років. Ймовірно, що, виходячи саме із первинного етимологічного розуміння даного слова (“устрій, встановлення”), даний термін спочатку, власне, і появився як поняття політико-правового характеру, а вже пізніше був запозичений до термінологічного апарату фізіології та зоології. Існує припущення, що поштовхом для використання слова “constitutio” як нормативно-правового терміна первинно послужило вживання як заголовкового (на початку тексту) в офіційних документах Стародавнього Риму словосполучення “Rem Publicum Constituere /.../”, що буквально означає – “Римський народ встановлює /.../” (у даному випадку “римський народ” – як офіційна назва держави) [2]. Широкому загалу більш відомою є давньоримська абревіатура S.P.Q.R. – “Senatus Populusque Romanus” (Сенат і римський народ), використання якої дійшло до наших часів як на пам’ятниках монументальної культури (пам’ятник Цезарю Августу, тріумфальна арка Костянтина в Римі), так і в текстах нормативних документів [3]. В останньому випадку ймовірне дальше продовження: абревіатура S.P.Q.R. дієсловом – “сonstituere” (встановлює, визначає). Звідси, – припущення про те, що внаслідок довготривалого вживання вищезгаданих словосполучень на початках актів (документів) у Стародавньому Римі відбулося своєрідне перетворення (трансформація) дієслова “встановлює, встановлювати” на іменник – “встановлення, устрій”. Думку про саме таке походження терміна “конституція” (від дієслова “сonstituere”) знаходимо у визначного українського вченого-правознавця проф. Станіслава Дністрянського (1870-1935), який у 1920 році в українському віденському журналі “Воля”, відповідаючи на риторичне запитання “/.../ Бо що ж єсть конституція?”, писав, що слово конституція походить від латинського “/.../ сonstituere, тобто – трівко вставляти, установляти /.../” [4]. Подібні думки зустрічаємо і в сучасного румунського конституціоналіста А. Йоргована, який, розглядаючи проблему етимології терміна “конституція”, логічно пропонує не обмежуватись тільки посиланням на іменник “constitutio”, а звернути увагу на дієслово “constitutio (еre, stitui, stitutum)”, яке має декілька значень, у тому числі і “вирішувати”, “встановити”[5].

 

 Історія і античного світу (Давня Греція, Стародавній Рим), і середньовіччя знає чимало прикладів вживання слова “конституція” на означення актів (документів) політичного та нормативно-правового характеру.

 

 Однією з найбільш відомих сьогодні “античних конституцій” є “Конституція Афін” Арістотеля. Відомо, що в останні роки свого життя Арістотель разом зі своїми учнями працював над дослідженням державних устроїв грецьких міст. Зокрема, було досліджено і описано устрої більше як 150 грецьких міст-держав. До нашого часу збереглось одне з таких досліджень – “Конституція Афін” (“Афінська Політія”), яку було знайдено в 1891 році. Арістотель вживав термін “конституція” як синонім форми держави, точніше її устрою (в сьогоднішньому розумінні даних понять) [6].

 

 У Стародавньому Римі, як уже було зазначено вище, конституціями могли називати окремі розпорядчі акти римських імператорів. Наприклад, група актів, які видав візантійський імператор Юстиніан (VІ ст.) з метою проведення кодифікації римського права. Відомий римський (античний) юрист Гай (Gaius) у своїх “Інституціях” пише про конституцію в Стародавньому Римі, як про те, “/.../ що імператор декретує, видає, або те, що встановлює письмово” (подає у своїх посланнях – П.С.) [7]. У літературі також можна знайти згадки про античні “Конституцію Солона” та “Конституцію Лікурга”.

 

У період середньовіччя, як правило, слово “конституція” здебільшого вживалося в канонічному (церковному) праві, значно рідше – в інших ділянках суспільного життя (наприклад, даровані Фрідріхом ІІ “Конституція про права князів духовних” (1220 р.), “Конституція про права князів світських” (1232 р.), відома “Кароліна” – “Constitutio Carolina Criminals” (1532 р.) тощо). Окремо варто відзначити, що в пізніші часи (ХVІІ – початок ХVІІІ ст.) у Центральній та Східній Європі, зокрема в Польщі та в Україні, можна натрапити на політико-правові акти октройованого чи договірного характеру, які серед іншого могли називатися “конституціями”.

 

Одним із перших, у сучасному розумінні, термін “конституція” почав вживати відомий французький філософ Шарль Луї де Секонд Монтеск’є (Montesguieu, 1689-1755), зокрема, використовуючи його для характеристики державного ладу тогочасної Великої Британії [8].

 

 Окрім вживання в нормативно-правовій практиці середньовічної держави терміна “конституція”, у ті часи починають використовувати ще й інший термін, який і сьогодні поширений у конституційному праві. Мова йде про словосполучення “основний закон” – “lex fundamentalis”. Значно пізніше цей термін почнуть вживати, власне, як синонім конституції.

 Однак у часи “тираноборців”, як зазначає В. М. Шаповал, поняття основного закону в політико-правовій теорії конкретно так і не було визначено. Згодом, уже в ХVІІ ст. Томас Гоббс (Hobbes, 1588-1679) висловив думку про те, що “основний закон” є “/.../ тотожний договору, який служить основою держави, а також найважливішим наслідкам, які випливають із цього договору. Тим самим уява про основний закон поєдналася із старою ідеєю про договір, за яким нібито функціонувала держава” [10].