Міністерство освіти і науки України

Вінницький технічний коледж

Лекція 1

з дисципліни „Політична економія”

на тему:

«Політекономія як фундаментальна суспільна наука»

Викладач: Домішкан О.С.

2009 р.

1. Зародження й основні етапи розвитку політекономії як науки.

2. Предмет політекономії та еволюція у його визначенні різними школами.

3. Методи пізнання економічних процесів і явищ та їх класифікація.

4. Економічні категорії, закони та принципи. Пізнання і використання економічних законів.

5. Функції політекономії.

6. Політекономія як теоретико-методологічна база інших економічних наук.

1. Зародження й основні етапи розвитку політекономії як науки.

Термін „економіка” вживається для позначення тієї сфери людської ді­яльності, у якій створюються життєві блага для задоволення різноманітних потреб людини (потреба в їжі, одязі, взутті, житлі, які виробляють­ся економікою).

З іншої сторони, поняття „економіка” - це сукупність еко­номічних відносин людей, законів і принципів їх економічної поведінки.

Економіка має складну структуру і включає багато галузей: галузі матеріального виробництва (промисловість, будівництво, сільське господарство, транспорт тощо) і нематеріального виробництва (освіта, культура, охорона здоров’я, інші нематеріальні послуги тощо).

Отже, економіка – це усі види діяльності людей, які дозволяють їм забезпечити свою життєдіяльність.

Виробництво благ – це перш за все процес праці, який включає кілька основних моментів: працю, засоби і предмети праці.

Праця – це діяльність людини по створенню життєвих благ, яка має осмислений, цілеспрямований характер.

Предмети праці – те, на що спрямована праця людини з метою ство­рення життєвих благ. Предмети праці можуть бути речами, що піддаються первинній обробці (наприклад, риба у водоймах), а також сировиною, тобто предметами праці, які рані­ше уже пройшли певну обробку працею (скажімо, пряжа у ткацькому вироб­ництві тощо). Сьогодні абсолютна більшість предметів праці – сировина.

Засоби праці – це речі або комплекс речей, за допомогою яких людина у виробництві впливає на предмети праці для їх перетворення у життєві блага. До засобів праці насамперед відносять знаряддя праці (інструменти, маши­ни, механізми, обладнання тощо), а також землю як основний засіб праці.

Засоби і предмети праці у своїй сукупності складають засоби вироб­ництва.

Пройшовши процес виробництва, життєві блага здійснюють складний шлях, пов'язаний з їх розподілом, обміном одного блага на інше, а завершується цей шлях спо­живанням. Усе це є елементами економіки.

Виробництво – завжди суспільний процес, адже люди виробляють спіль­но, створюючи блага, як правило, не для себе особисто, а для суспільних потреб. У суспільному виробництві існує поділ праці, коли окремі ви­робники, їх групи або навіть цілі галузі спеціалізуються на виробництві певного блага чи комплексу благ або ж на здійсненні певної трудової операції.

Споживання означає певну форму використання блага для задоволення потреб людей. Виробництво виникло, існує, розвивається саме заради задо­волення різноманітних людських потреб.

Перші спроби вивчення економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів (Аристотеля, Платона), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господар­ства, землеробства, торгівлі, податків, грошей тощо.

Економіка як наука почала складатися лише в XVI – XVII ст. Основні етапи розвитку економічної науки показано на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Основні етапи розвитку економічної науки

Меркантилізм (від італійського «мерканте» – торговець, купець) Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю. Багатство вони ототожню­вали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних).

Представники: Антуан де Монкретьєн, Томас Манн.

Фізіократи (фізіократія – з грецької – влада при­роди). На відміну від меркантилістів, фізіократи впер­ше перенесли дослідження зі сфери обігу безпосередньо в сферу виробництва. Але джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві, де воно виникає природним шля­хом і виглядає як дар природи. Вважали, що промис­ловість, транспорт і торгівля – неприбуткові сфери.

Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Hope.

Класична політична економія. Виникла з розвитком капі­талізму, її засновники Уїльям Петті, Адам Сміт, Давид Рікардо встанови­ли, що багатство нації створюється у сфері матеріального виробництва, в усіх його галузях. Його універсальним вираженням є не якісь певні продук­ти, які створюються у промисловості чи сільському господарстві, а вартість товарів. Ріст багатства відбувається тоді, коли первісно втілена у виробництво су­ма вартостей (у вигляді грошей, товарів) приростає на додаткову величину (додаткову вартість або прибуток). Так було зроблено принципово важливе відкриття, яке дозволило економічній теорії нарешті стати дійсно наукою. Вони встановили, що прибуток капіталістів втілює неоплачену пра­цю найманих працівників.

Була започаткована трудова теорія вартості, а ринок розглядався як саморегулю­ючу систему.

Марксизм, або політична економія праці. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів ка­піталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продов­жуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз роз­витку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економіч­них криз, земельної ренти. Однак деякі положення марксизму не були науково обґрунтовані й не знайшли практичного підтвердження. Тому сьогодні вони пере­глядаються.

Маржиналізм (від англ. marginal – граничний) – теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі використання граничних величин, які характеризують не внутрішню сутність са­мих явищ, а їхню зміну у зв’язку зі зміною інших явищ. Дослі­дження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін.

Представники маржиналізму – К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

Сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чо­тири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інститу­ціоналізм, неокласичний синтез.

Основні напрями сучасної економічної теорії показано на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Основні напрями сучасної економічної теорії

Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної політ­економії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегу­льовану економічну систему. Засновники теорії – А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники – Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейган та ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію економіки пропозиції, теорію раціо­нальних очікувань та ін. Особливою популярністю користуєть­ся концепція монетаризму.

Кейнсіанство – одна з провідних сучасних теорій, навпаки, вважає необхідним ак­тивне втручання держави в регулювання ринкової економіки через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929 – 1933 pp.), яка поставила еко­номічну систему капіталізму на межу повної катастрофи. Ідеї Дж.М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна тео­рія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко застосовува­лися провідними країнами світу в практиці регулювання ринко­вої економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати кри­зу, досягти стабільних темпів економічного зростання і динамічної рівноваги.

Прихильники і послідовники Кейнса: Дж. Робінсон, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., роз­глядають економіку як систему, в якій відносини між господа­рюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психоло­гічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки і т. ін.

Неокласичний синтез – узагальнююча концепція, пред­ставники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон, Л. Клейн та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і держав­ного регулювання економічних процесів, наголошують на необ­хідності руху до змішаної економіки.