21. Антропологічний матереалізм Фаєрбаха

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах(1804 – 1872 рр.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету,

У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах – матеріаліст, а в розумінні історії людства – ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У цетрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, “панує” над природою “шляхом покори її” в той як її слід розгляди як єдність біологічного і соціокультурного.

22 марксизм

К.Маркс (05.05.1818, Трір – 14.03.1883, Лондон) ген. Теоретик і вел. пролитарський революціонер, основоп. Діалектич. І істор. Матеріалізму, марксистської політ. Економії і наукового комунізму, засновник і керівник перших міжнар. Пролетарських організацій.

М. Звенувачує приватну власність, тому що вона кінець-кінцем порджує всі форми відчуження. Тому він займає позицію заперечення приват. Власності, але не такого заперечення, коли замість багатьох власників виникає один власник – держава, яка експлуатує і поневолює людину. М. Стверджує ідею про необхідність перетворення “прив власності” у реальну власність кожного індивіда, а натомість – в реальне “присвоєння люд. Відчуженого від неї багатства”. Йдеться про все багатство – матеріальне і духовне, тому людина вільного суспільств, де зліквідовано відчуженість, – це люд. багата, багата різнобічними потребами, інтелектуал., морально і фізично розвинена, тобто це універ. люд., яка живе в злагоді з суспільством і природою. М. гордо критикує так званий “казармений комунізм”, який уніфікує люд, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.

23 філософська культура К/Р

Філософська думка Київської Русі.

Філософсько-історична концепція Ілларіона (“Слово про закон і благодать”). Переходячи від загального до окремого, від питань зародження світу в цілому до роздумів про долю Русі, Ілларіон в своєму творі записує думку про універсальний і цілісний характер історії людства, органічною частиною якого є кожний народ. Спільна схема руху в історії руху людства обосновується в "Слові", де протис-тавляються епоха Вітхого завіту (рабство) – епоха Нового завіту (влада свободи, “благодаті”). Перший етап – тимчасова стадія в історії людства, бо стосується одного народу. В новому етапі проповідується ідея рівності всіх народів, об”єднаних в християнському світі. Підкреслюється ідея переваги “нових” народів по відношенню до “старих”. В зв”язку з цим, в культурі Київської Русі, нове сприймається як відхід від старого, що закріплене традиціями. Нове стримує добро, якщо розуміти під ним тимчасову віддаленість від вічного, до істини якого це нове приєднується. По уявленням в Київській Русі, чим довше шлях помилок, тим більш значить акт прозрівання, тим більш масштаби переродження, яке відбувається з моменту прозрівання та приєднання до істини. Підкреслюється необхідність нової віри для нових народів. Іларіон хвалить князя Володимира за те, що ввів християнство, що він достоін своїх предків, як володар держави, слава якої почалася не з введення християнства, а на багато раніше.

Теорія суспільного примирення та всезагальної згоди в “Поучении” Володимира Мономаха. “Початок всякому добру” – страх божий та милостиня. Перше розуміє надію на бога, терпіння, задоволення своєю долею та незлобливість. Носіями цих чеснот повинні бути ”праведники, володіючі, малим”. “Сильні цього світу не повинні доходити до крайніх мір в нерівнецтві; повинні підтримувати милостею “сірих і убогих”. Володимир ставить собі в заслугу, що він худого смерда і убогу вдову не дав образити. Це вчення прагнуло зберігти існуючий суспільний устрій.

24 Філософські погляди Г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) – видатний філософ, поет, просветитель-гуманіст. Син бідного козака з Лівобережжя, він здобув ос-віту в Київській Академії, працював викладачем у Переяслівському та Харківському колегіумах. Проте во-рожість церковної влади до його про-гресивних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду розпоча-ти життя мандрівного філософа.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ” 1775 р.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути бла-гим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шля-хів до людського щастя. На його дум-ку, цей шлях лежить через самопіз-нання та працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто принижував і гнобив народ.

Філософська концепція Сковоро-ди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – люди-ни; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне нача-ло.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широ-ко обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця не умісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, ру-шійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки України, а його поетична спадщина заклала підвали-ни класичної української літератури.

25 ідеї державоутворення у філос…… думці кін.19-поч20 ст.

І. Франко (1856 – 1913 рр.) – класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національновизвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненність у пізнанні навколишнього світу. Згідно с марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем гуманістом українського народу, преклав на українську мову частину творів К.Маркса і Ф Енгельса, пропагувава вчення Чдарвіна та його послідовника матеріаліста Е.Геккеля. В цілому огліди І.Франка можно розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освідченістю, глибокий історик свого народу.

Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальне світорозуміння видатної украінської поетеси Лесі Українки (1871 – 1913 р.р.). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історї і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Великке світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вона обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивиати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства.

М.Драгоманов (1841 – 1895 р.р.), - мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався псля еміграції за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори російських революційних демократів, соціалістів – утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював хритиянство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його заономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч вчений і звертав увагу на неприпустимість пребільшення економічного фактора.

Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалу і прагненню украінського народу до самостійної державності.

М.Грушевський (1866 – 1933 р.р.) - украінський історік і громадський діяч. Основні твори – «Історія України – Русі», «Нарис Історії Кіївської землі» та ін. Це був вчений що мислив широкими історично – філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного виізволення украінського народу, яке він пов’язував із загально демократичними претвореннями. Вчений підняв багато цікавого факичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови украінської держави і відродження самосвідомості народу в сучасний період.

^{26. Російська релігійна філософія 19, поч.. 20 ст.}

Релігійна філософія кінця 19 - початку 20 століття

Російська релігійна філософія займала особливе місце практично у всій історії вітчизняної суспільної думки, починаючи ще з епохи Київської Русі.

Розквіт ж цієї філософії припав на кінець 19 і перше двадцятиріччя 20 століть. У цей період вона розвивалася в якості своєрідної альтернативи по відношенню до філософії Заходу з її культом розуму і техніки, духом антропоцентризму і прагматизму.

Російська релігійна філософія представляє собою специфічне світогляд, в рамках якого були осмислені традиційні питання, що стосуються світу і буття людини в ньому, суспільного життя та історичного процесу.

Її духовним джерелом було православ'я, а в центрі уваги перебувала тема Бога і людини, взаємовідносини між ними

По суті справи, це був філософський ідеалізм, нерідко релігійно-містичного спрямування. Цей період отримав назву Російського Ренесансу, або''срібного століття''вітчизняної філософії. Микола Федорович Федоров (1828 - 1903) - представник російського космізму та гуманізму.

Основне його вчення викладено у праці''Філософія спільної справи''. У ньому релігійний містицизм автора з'єднується з вірою в силу і міць науки, і творчі можливості людини.

Основне питання його філософії зводиться до того, щоб знайти''втрачений сенс життя, зрозуміти мету, для якої існує людина, і влаштувати життя, згідно з нею''.

Федорова мучать два питання; людська роз'єднаність, панування приватної власності та індивідуалізму і пам'ять про тих, хто пішов з життя, неможливість забути їх.

Його позиція полягає в запереченні та егоїзму, і альтруїзму. Важливо жити не для себе або для інших, а''з усіма і для всіх''.

Під''усіма''маються на увазі пішли предки (''батьки'') і нащадки (''діти''). Для Федорова, щоб перемогти всю недосконалість і зло людських відносин, потрібно, перш за все, перемогти смерть як торжество зла і самої аморальної сили. З цим пов'язана необхідність воскресіння предків та досягнення безсмертя на основі використання успіхів науки і техніки та регулювання природи і соціального середовища. Досягнення безсмертя, на думку Федорова, призведе до загального братства людей у ​​космічному масштабі. Основою його моралі служить взаємнавідповідальність поколінь -''дітей''і''батьків'', предків і нащадків. Людина в цьому світі і в усьому космосі не пропадає і впливає на все життя в її цілісності. Філософія Володимира Сергійовича Соловйова (1853 - 1900) охоплює метафізику, історіософію і філософську антропологію. Великий вплив на йоготворчість надав Н. Ф. Федоров, якого сам Соловйов визнавав''своїм учителем і батьком духовним''. Соловйов називає своє вчення філософією''всеєдності''. Під впливом ідей Федорова Соловйов стверджує нерозривну зв'язок поколінь як опору моральності. Основою морального прогресу, поведінки людини, її виховання і всієї педагогіки є, на його думку,''нерасторжимая зв'язок поколінь, підтримують один одного в прогресивному виконанні одного спільної справи - приготування до явного Царства божу і до воскресінню всіх''. Ідея - воскресіння всіх - робить для Соловйова реальної взаємну відповідальність і моральну солідарність усіх перед усіма, живих перед мертвими і мертвих перед живими. Він пов'язує свою концепцію моральності з релігією, але на відміну від релігійних догматів, він виводить поняття Бога з поняття добра, а не навпаки, поняття добра з поняття Бога.

Моральність, за Соловйовим, має різні прояви. Нижчою її предметом є право. Це мінімум моральності. Вища її прояв, що і складає власний предмет філософії, є любов. Це - максимум моральності. Філософія моральності, таким чином, цілком природнопереходить у філософію любові. Любов може бути різних видів - від нижчої (''пекельної''і тваринної) любові до божественної. Сенс і значення людини і людства полягає в тому, щоб стати на шлях вищої, божественної любові, яка і є істинна, безумовна любов і має абсолютне значення для людської індивідуальності. Людина, що встав на шлях такої любові, вступив на шлях''Боголюдини''. З'єднання себе з Богом, що володіє нескінченним і всеосяжним значенням - це крок до єдності себе і іншого і разом з тим з усіма іншими і з усім світом. Іншими словами, підключення себе з Богом - це шлях до всеєдності. Так як Бог вічний і нероздільний, існує у всьому і завжди, то, отже, через божественну любов і здійснюється, перш за все, затвердження окремої індивідуальності, єдиного в цілісності, тобто досягається всеєдність. На цій основі у Соловйова здійснюється перехід до третьої стадії розвитку його філософії - філософії всеєдності.

Таким чином, філософія моральності переходить у нього в філософію любові, як найвищого прояву моральності; а філософія любові - у філософію всеєдності, бо в залученні до нього і складається вищий сенс любові. Ідея всеєдності Соловйова є підставою для моральної поведінки людини, який включений в єдиний і універсальний порядок, що охоплює космічний,історичний та індивідуальний процеси. За Соловйову існує''абсолютний всеосяжний план'', якому підпорядкований розвиток і рух всього в світі і тільки наше невідання залишає нам ілюзорну свободу дій. Соловйов тут висловлює ідею провіденціалізму. Вона пов'язується у нього не з запереченням активності індивіда, а, навпаки, з вимогою його''моральної активності''в історичному процесі і розвитком індивідуальності. Кожна людина повинна постійно прагнути до самоствердження і розкриття своєї індивідуальності, до єдності моралі і моральності, належного і сущого.

Соловйов вніс значний внесок в пояснення і розвиток такого поняття і феномена національної самосвідомості, як''російська ідея''. Він приходить до висновку, що російська ідея та історичний борг Росії полягає у здійсненні (за аналогією з божественною) соціальної трійці - органічної єдності церкви, держави і суспільства. Велике значення у розвитку російської філософії мав період, який часто називають духовним ренесансом початку 20 століття. Розглянемо лише погляди Миколи Олександровича Бердяєва (1874 - 1948), як найбільш типового філософа цього періоду, найвизначнішого представника російської релігійної філософії. За його власним визнанням, він є філософом''екзистенційного типу''. ''Філософія, - пише він, - є наука про дух. Однак наука про дух є, перш за все, наука про людське існування. Саме в людському існуванні розкривається сенс буття''. [3] Суть екзистенціальної філософії Бердяєва -''пізнання сенсу буття через суб'єкта'', тобто людини. Тому в центрі його творчості знаходиться проблема людини, філософська антропологія. Філософія Бердяєва дуалистична і включає протилежні начала; дух і природа, свобода і детермінація, суб'єкт і об'єкт, особистість і суспільство, Царство Бога і царство Кесаря. На цьому дуалізм і будується вся філософська антропологія Бердяєва. Буття виявляється і відкривається в людині і через людину. Він є мікрокосмос і мікротеос, створений за образом і подобою Бога, а тому є істотою безмежним, вільним і творчим. Але в той же самий час він є істотою природним і обмеженим. Людина, таким чином, є перетин двох світів - вищого і нижчого. Одна сторона його пов'язана зі свободою, творчістю, особистістю, Богом, інша - з необхідністю, природою, матерією. На цій основі Бердяєв розрізняє поняття''особистість''і''індивід'';''Особистість слід відрізняти від індивіда, - пише він. - Особистість є категорія духовно-релігійна, індивід ж є категорія натуралістично-біологічна. Індивід є частина природи і суспільства''. [4] Людині початку властива свобода, яка не детермінована''ні знизу, ні зверху''. З боку цієї свободи, яка пояснює можливість творчості в світі, людина і виступає як особистість. Двоїста природа людини виражається також і в тому, що''він є нескінченність в кінцевій формі, синтез нескінченного і кінцевого''. Нескінченність пов'язана з божественною стороною в людині, кінцівку - з його природною стороною. При цьому сам Бог розуміється ним не як природна сила, а як сенс і істина світу, дух і воля. Бердяєв виступає проти такого гуманізму, який перетворюється на заперечення Бога і самообожнювання людини. Якщо немає Бога, то немає перемоги над смертю, все втрачає сенс. Двоїста природа людини народжує, за Бердяєвим, вічне протиріччя і весь трагізм людського існування; як істота духовна, людина вільна, а як істота природна, суспільне і державне - він підпорядкований необхідності і не може вирватися за її рамки. Трагічна боротьба і протиріччя між свободою і необхідністю,''царством Духа''і''царством Кесаря''нерозв'язні в цьому світі. Свобода людини - це її сутність, пов'язана з його духом, це його''внутрішня творча енергія''. Саме в ній головне джерело трагізму життя, бо заснована не на природі, а на дусі, вона постійно обтяжена і обмежена природою людини. Мова йде про нерозв'язному в цьому дуалістичному світі суперечності життя людини - між нескінченним і кінцевим в ньому, між духом і природою, між творчістю і смертю. І в цій нерозв'язності, за Бердяєвим, весь сенс трагічності людського існування. Найважливішою для філософа є проблема творчості. Творчість - це головне призначення людини, причому мова йде про творчість у філософському сенсі - про''миротворчості'', яке знаходить свою''об'єктивацію''в культурі, науці, мистецтві і т. д. При цьому виявляється істотне протиріччя самої творчості.

В акті творчості людина вільна, він долає відчуження, - нижчий світ - природний і соціальний, який не є справжнім буттям, який він називає''об'єктивацією''. Але в результаті творчості людина знову повертається у сферу''об'єктивації'', яка завжди''антіперсоналістічна'', знеособлює людини, створює психологію раба. З філософської антропологією пов'язана і соціальна філософія Бердяєва, розуміння ним відносини між особистістю та суспільством. Суспільство - об'єктивація людських відносин, чужа людському духу і волі реальність. При цьому з точки зору його екзистенціальної філософії,''суспільство є частиною особистості, її соціальної стороною'', а не особистість - частиною суспільства. Об'єктивувати суспільство придушує особистість, в ньому панує роз'єднання людей. У такому суспільстві існує комунікація, але немає спілкування, особистість існує тільки як функція, панує загальне відчуження, влада техніки і держави. У зв'язку з цим він пише;''Вищим типом суспільства є суспільство, в якому об'єднані принцип особистості і принцип спільності. Такий тип суспільства можна було б назвати персоналистическим соціалізмом''. У такому суспільстві за кожною особою визнається абсолютна цінність. Бердяєв виступає як проти ізольованого індивідуалізму, так і проти механістичного колективізму, за общинність і соборність. Для соціальної перебудови суспільства за Бердяєвим потрібно, перш за все, не технічне перебудову, а духовне відродження. Для Росії воно пов'язане із затвердженням''російської ідеї'', погляди на яку в нього багато в чому збігаються з поглядами В. С. Соловйова. Головною відмінною рисою російської ідеї є, згідно з Бердяєвим, релігійний месіанізм, що пронизує все суспільство, його культуру і свідомість. Суть''російської ідеї''- здійснення царства божого на землі. Її самобутність укладена, перш за все, в''коммюнотарності'', в''ідеї братерства людей і народів''. Бердяєв засуджує крайності і слов'янофілів, і західників у їх висновках про місце Росії в світовій історії. Росія стоїть у центрі двох світів (Сходу і Заходу) і повинна усвідомлювати себе''Схід-Захід'', з'єднувачем, а не роздільником їх.