28. Філософія психоаналізу і неофрейдизму

Неофрейдизм (грец.. Νέος - новий фрейдизм) — напрям у сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі), що розвинувся в 20-30х роках ХХ століття з фрейдизму. Заснований послідовниками Зігмунда Фрейда, які прийняли основи його теорії, але ключові поняття психоаналізу Фрейда переробили. Психоаналіз Фрейда (фрейдизм) полягав у систематизованому поясненні несвідомих зв'язків через асоціативний процес. Фрейд запропонував нову структуру психіки людини, розділивши її на его («Я»), суперего («зверху») та Ід («воно»). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події, і суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Також Фрейд ввів таке поняття, як лібідо (несвідоме прагнення до насолоди) і сублімація (витіснення і перетворення сексуальних потягів в інші види діяльності). Він говорив про конфлікт несвідомого лібідо за «принципом реальності», до якого пристосовується свідомість. Тобто Фрейд приділяв велику увагу сексуальній природі людини.

Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у становищі людини грають суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних та культурних процесах. На їхню думку, саме ці процеси роблять істотний вплив на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В основі всіх теоретичних побудов цього напрямку лежать поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості і суспільства. Основними представниками неофрейдизму є Г. Салліван, К. Хорні та Е. Фромм. Лідерами неофрейдизму є Г. Маркуле, Г. Юнг, В. Райх, А. Адлер. До неофрейдистів нерідко також відносять А. Кардинер, Ф. Александера і деяких інших представників психоаналізу. Наприклад, К. Хорні після еміграції в США в 1932 р. виявила, що підґрунтя невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі істотно відрізнялася від такої у пацієнтів в Німеччині та Австрії. Осмислення цих фактів призвело Хорні до відмови від фрейдистської теорії інстинктів і до визнання соціо-культурної зумовленості психопатології. Таким чином, неофрейдисти залишилися прихильними до ідеї несвідомої емоційної мотивації людської діяльності, але висувають докази про те, що психопатологія відносна і специфічна для кожної культури.

Ідеї Фрейда отримали широкий розвиток в працях його послідовників. Так, один з його найближчих учнів Альфред Адлер (1870-1937) переніс акцент з сексуально-несвідомого на несвідоме прагнення до влади як основне спонукання людей, що виявляється в їх поведінці в рамках сім'ї, міжособистісних відносин і взаємин соціальних груп. Інший його учень і близький сподвижник Карл Густав Юнг (1875-1961) розвивав вчення про колективне несвідоме, що визначає поведінку соціальних груп. Представники психокультурного фрейдизму Карен Хорні (1885-1952), Еріх Фромм (1900-1980) та ін, визнаючи певну роль підсвідомого, в тому числі сексуальних інстинктів, в поведінці людей, обґрунтовують роль у цьому соціальних факторів, в тому числі соціальних зв'язків та відносин між людьми, матеріальної і духовної культури. На їхню думку, соціокультурні умови життя людей в чималому ступені обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності та поведінки.

Таким чином, можна сказати, що представники неофрейдизму відхилилися у бік більшого визнання ролі свідомості та впливу соціального фактору на розвиток особистості, на відміну від Фрейда, який визнавав тільки сексуальну енергію. Потрібно сказати, що розробка проблеми несвідомого внесла істотний внесок у дослідження структури індивідуальної і суспільної свідомості, розмежувавши область людської психіки на сферу свідомого і несвідомого. Неофрейдисти вводять таке поняття, як надкомпенсація. Під нею вони розуміють особливу соціальну форму реакції на почуття неповноцінності. На її основі виростають великі особистості, "великі люди", що відрізняються винятковими здібностями. Так, чудова кар'єра Наполеона Бонапарта на основі цієї теорії пояснюється спробою людини за рахунок своїх успіхів компенсувати фізичний недолік - низький зріст.

Тобто можна сказати, що представники фрейдизму ставили перед собою завдання прояснити індивідуальні вчинки людини. А їх послідовники неофрейдисти вже на основі базових ідей цієї філософії прагнули пояснити соціальний устрій життя людей._________________________

Однією з найвпливовіших ідейних течій XXст. став психоаналіз. Він виник в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.

Психоаналіз – це комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, має 3 аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практич-ний.

Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести ЇЇ правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом психоаналізу було уявлення про лібідо. З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексу-альний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією.

Проте труднощі, пов'язані із зведенням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій першої світової війни (страждання людей, пов'язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) – змусили З.Фрейда розширити структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.).

Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. Він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" , "Я" (е§о, его) та «Над-Я" .

Як 'Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я"."Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. Особливого значення 3.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетич-но, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.