6. Співвідношення філософії з наукою і релігією.

Є, принаймні, три питання, що стосуються співвідношення філософії та науки:

Чи є філософія наукою?

Як співвідносяться між собою філософія і приватні (конкретні) науки?

Як співвідносяться між собою філософія і позанаукові знання?

При розгляді першого питання про науковість філософії видно, що протягом всієї своєї історії філософія - одне з джерел розвитку людського знання.Розглядаючи її історично, можна виявити наступність у розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату і логіки дослідження [джерело не вказано 231 день]. Не випадково Гегель розглядав філософію перш за все з точки зору «науки логіки»

З іншого боку, кожен окремий індивід, долучаючись до пошуку відповідей на філософські питання, нічим і ніким не зобов'язується засновувати свої роздуми на досвіді попередників. Відсутність загальновизнаних результатів, як корінна відмінність філософії від науки, було отмеченоЯсперсом в його роботі «Введення у філософію»

Завдання розгортання філософії за зразком науки ставилася в марксизмі ідіалектіческом матеріалізмі. Крім того науковий статус часто надається логіці як нормативної науці, традиційно розглядаються в якості складової частини філософського знання. Прикладами підходів, в яких філософія будується поза науковим зразка, можуть служити деякі види релігійної філософії (побудови середньовічних містиків, релігійних філософів XX століття, наприклад Льва Шестова), а також філософія, виражена в формеафорізмов та есе і знайшла широке поширення у таких філософів, какНіцше і К'єркегор.

Відносини науки (приватних наук) і філософії є ​​предметом дискусії.

Філософія нерідко претендує на те, щоб бути чимось більшим, ніж наука, її початком і підсумком, методологією науки та її узагальненням, теорією більш високого порядку, метанаукою (наукою про науку, наукою, що обгрунтовує науку). Наукасуществует як процес висування і спростування гіпотез, роль філософії при цьому полягає в дослідженні критеріїв науковості і раціональності. Разом з тим, філософія осмислює наукові відкриття, включаючи їх у контекст сформованого знання і тим самим визначаючи їх значення. З цим пов'язано давнє уявлення про філософію як про царицю наук або про науку наук.

Однак навіть при відсутності можливості претендувати на роль науки наук, філософія може розглядатися як наука, що має справу з більш високим, вторинним рівнем узагальнення, возз'єднають приватні науки. Первинний рівень узагальнення призводить до формулювання законів конкретних наук, а завдання другого - виявлення більш загальних закономірностей і тенденцій.Треба мати на увазі, що нові відкриття в області приватних наук можуть призводити до утвердження як науково-філософських висновків, так і філософської гілки, що представляє иррационалистические спекуляції. Також сама філософія може впливати на приватні науки, як позитивно, так і негативно.

Потрібно також зазначити, що історія філософії - це гуманітарна наука, основний метод якої - тлумачення і порівняння текстів.

Відповідь на питання про співвідношення ненаукового знання і філософії пов'язаний з питанням про співвідношення філософії і феномена «заблуждающегося розуму». Цей момент необхідний з історичної точки зору в силу самого характеру процесу пізнання, через неповноту знання про предмет з одного боку і прагненням пояснити його, передбачити точне знання (сформулювати гіпотезу) - з іншого. Він властивий будь-якому способу пізнання, у тому числі й науці. Філософія також не може бути гарантована від помилок.

Ставлення філософії та паранауки. Багато прихильники концепції постмодернізму та інші автори закликають використовувати будь-які навчання аж до містики, забобонів, магії, астрології і т. д., аби це справляло терапевтичну дію на сучасне хворе суспільство та індивідів; прикладом можуть служити роботи Пола Фейєрабенда. Проте подібна позиція абсолютної нейтральності наукового світогляду до псевдонауки веде до інтелектуального анархізму. Найбільш великий вплив паранауки стає саме в критичні моменти розвитку суспільства, тому що кожен індивід прагне звалити тягар відповідальності за прийняття рішень і піти від необхідності робити свій вибір.Статус і загальнокультурний значення раціоналістичної та наукової філософії не сумісні з псевдонаукою.

Філософія і релігія

Як і філософія, релігія також має своїм предметом першопричини буття (Бог, Брахман, Абсолют), проте філософію цікавить інтелектуальне осягнення її предмета, а релігію - ставлення до нього. Для релігії характерні віра в надприродне (прийняття його у формі особистого переконання, кредо), культ, статус «священного», наявність ритуалів і т. д. Таким чином, релігія являє собою як би «священну» філософію.

9. особливості давньоіндійської філософії.

Перші ф-ські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку 6 ст. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.

Староінд. Ф-фія розвивалась у школах, так званих “дашанах”. Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувалися на визнанні або запереченні Вед. “Веда” (знання) ­– це збірник текстів на честь богів. Дашани астиків визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх”я, йога, ньяя, шиманса, вайшешика. Дашани нестиків (неорто-доксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Один з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Вони вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу “брахмана”, що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло – це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив”я-зана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі): душа переселяється в інше тіло, якщо людина може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв”язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом. Буддизм виник у 6–5 ст. до н.е. Засновником був Сіддхартха із роду Гаутами. Він прозрів і пізна вічні істини:

1. Життя – це страждання.

2. Страждання має свою причину.

3. Корінь страждання – жадоба до життя.

4. Шляхів виходу із страждання-8.

По будизму, світ – це єдиний потік матеріальних і духовних елементів – «дхарм». Висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм. Ідеалом буддизму є досягнення нірвани – повного завершення процесу пе-рероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя (ідея про розвиток людини, її безперервне вдосконалення).

Ф-фський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі лежить вчення про дхарми – «носії своєі ознаки – частинки, або елементи». Дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього середовища. Проблема людини. Буд. заперечує існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечують існування і окремого атмана поза п”ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічну і матеріальні якості: свідомість, уява, почуття, кармічні сили, матеріальна оболонка людської особистості. Окремішнє людське життя – це результат попередніх існувань.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розви-валось і стихійно-матеріалістичне вчення – чарвака.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу чотири елементи: земля, вода, вогонь, повітря. Особливість вчення – розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла – ілюзорні, створені людською уявою. Реальним є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Вони утверджують єдину мету людського буття – одержання насолоди. Виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

Вайшешика: Все складається з маленьких часток, що утв. предмет, утворюють різні комбінації і виникають різні комбінації і виникають різні за якістю речі.

Ньяя: вважали, що головним є визнання логічних категорій.

Ф-фія Ст. Ін. ставила питання “Хто породив світ”.

10 давня китайська філософія

Зміни в традиційних общиних суспільних відносинах на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії в Стародавньому Китаю.

Найвплививішим ідеалістичним напрямком, що виникає в 6 – 5 столітті до нашої ери і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551 – 479 р.р. до н.е.), яке дістало назву Конфуціанства. Першим етапом установлення Конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико – політичне вчення, в якому цетральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сімьї та управління державою.

Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуія є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» – гуманість

Першою філософією матеріалістичного напряму був Даосизм. Засновником Даосизму вважається Лао – цзи (6 – 5 століття до н.е.). Але, бажаючи звеличити престиж Даосизму в боротьбі з Конфуціанством, послідовники Даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697 – 598 р.р. до н.е.) Даосизм наголошує на діалетичній ідеї, загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне. невичерпне і безкінечне у русі; воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було принято вважати в конфуцістві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ досягши певного ступеня розвитку перетворюється на свою протилежність.

Давня китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був ннтоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами російського дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V—III ст. до н. е. «…індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був ні домий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім’я, клан, община, земляцтво»¹. Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об’єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську історію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механізми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, бу- ча відносно сприятливою для реалізації особи і відповідного розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом комен- тування. Але цей період у китайській історії був нетривалим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не ііалишилося місця для вільного індивіда і де про інтелек- туальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально- політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проб- лематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.

Конфуціанство. Засновником конфуціанства — етичної філософсько- релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім’я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В ро- довій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснюваного ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка

зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім’я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

Конфуцій тлумачить людинолюбство досить широко. Як моральний принцип, воно підноситься до рівня регуляторів державного життя, зрівнюється з правом і навіть підноситься над ним. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ буде прагнути ухилятись [від покарань] і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться». Конфуціанство, підпорядковане соціальному прагматизмові, можна вважати й певним відлунням відносин патріархального устрою, за якого мораль була єдиним регулятивним засобом. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, взірцем для народу. Якщо благородний муж втрачає людинолюбство, то чи можна вважати його благородним? — запитує мислитель. Якщо ж «благородний муж», правитель, не відповідає моральним вимогам, він не може бути правителем.

Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими.

У висловлюваннях Конфуція значна увага приділена питанням державного управління, настановам, як стати гарним чиновником. У його поглядах на ці питання простежується підхід чиновника, адже сам Конфуцій певний час був державним службовцем в одному із царств. Конфуціанство в Китаї називалось «школою службовців». Воно, по суті, було ідеологією чиновників, літераторів, істориків, які належали до особливого соціального стану китайського суспільства. Внаслідок «війни царств» у Давньому Китаї родова аристократія була відсторонена від влади, країною управляло чиновництво. Позбавлене власної економічної опори, воно, на відміну від аристократії, вбачало в імператорі батька-благодійника, було схильне ототожнювати власні справи з державними. Звідси уявлення про тотожність сім’ї та держави, батька й імператора.

Постійне наголошування на необхідності дотримання ритуалів (лі), пошанування традицій, підміна права мораллю свідчать про консерватизм і патріархальність морального вчення Конфуція. Та його принцип людинолюбства став основою для формування нової непатріархальної мо- ральності в умовах розвинутого класового суспільства в Китаї. У світоглядному аспекті конфуціанство є ідеалістичним. Небо і духи проголошуються джерелом законів природи і суспільства.

Даосизм. Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — найглибинніші ворота народження… Воно існує вічно… і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв’язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен- буддизм.

Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу. — Авт.) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з’являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного…» Всі істоти містять у собі протилежні часточки — «ян» та «інь».

За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лаоцзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи- аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погіршення суспільства.

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», протилежні часточки

«ян» та «інь», посідають у них значне місце.

Дальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.