[Ред.] Вищі спеціалізовані суди

В Україні діє три вищих спеціалізованих суди:

• Вищий адміністративний суд України;

• Вищий господарський суд України;

• Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

[Ред.] Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ

Детальніше у статті Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ

7 липня 2010 р. Верховною Радою був прийнятий, а Президентом підписаний Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до цього закону утворений Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який є касаційною інстанцією для розгляду справ, що підпадають під загальну юрисдикцію. ^[1]

[Ред.] Вищий господарський суд

Детальніше у статті Вищий господарський суд України

Вищий господарський суд України є вищим судовим органом у системі спеціалізованих господарських судів України та касаційною інстанцією у господарській юрисдикції.

У ВГСУ утворено чотири палати.

[Ред.] Вищий адміністративний суд

Детальніше у статті Вищий адміністративний суд України

Вищий адміністративний суд України складається з п'ятьох судових палат.

Основне завдання адміністративного судочинства полягає у захисті прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб. Адміністративні суди розглядають всі справи, пов'язані зі спорами фізичних або юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Крім цього адміністративні суди розглядають спори, пов'язані із публічною службою, реалізацією повноважень управлінськими суб'єктами. Особлива категорія справ, які розглядають в адміністративному суді — спори, про правовідносини, що пов'язані із виборчим процесом та референдумом.

В Україні дотепер не існувало в завершеному вигляді правового захисту фізичних осіб у відносинах з адміністративними органами. Правовий захист, що забезпечують адміністративні суди, спрямований не на покарання протиправної поведінки, а на поновлення законного стану. Пріоритети адміністративної юстиції полягають у сфері захисту прав громадянина, а не держави, що має сприяти зростанню довіри до судової влади в країні.

[Ред.] Апеляційні суди [ред.] Загальні апеляційні суди

Загальні апеляційні суди розташовані у всіх обласних центрах областей, у столиці АР Крим та містах республіканського значення Києві та Севастополі. Юрисдикція поширюється у межах свого регіону. Загальна кількість — 27.

[Ред.] Апеляційні господарські суди

Апеляційні господарські суди переглядають рішення та ухвали господарських судів першої інстанції. Загальна кількість — 8. Юрисдикція апеляційних господарських судів є особливою і не збігається з адміністративно-територіальним устроєм.

12 серпня 2010 р. Президент України підписав Указ № 811/2010 щодо «Питання мережі господарських судів України», відповідно до якого були ліквідовані Житомирський, Запорізький, Київський міжобласний та Луганський апеляційні господарські суди та був утворений Рівненський апеляційний господарський суд. До цього нововведення під юрисдикцію Житомирського апеляційного господарського суду підпадала Вінницька, Житомирська та Хмельницька область, під юрисдикцію Запорізького апеляційного господарського суду підпадала Запорізька та Херсонська область, під юрисдикцію Київського міжобласного суду підпадала Київська (без м. Києва), Полтавська та Черкаська область, а під юрисдикцію Луганського апеляційного господарського суду підпадала лише Луганська область. Під юрисдикцію новоствореного Рівненського апеляційного господарського суду підпадає Вінницька, Волинська, Житомирська, Рівненська та Хмельницька область.

Місцеві суди

[ред.] Загальні місцеві суди

Місцеві суди (або суди першої інстанції) загальної юрисдикції знаходяться у містах, районах, містах обласного значення та районах у містах. Загальна кількість — 666^[5].

[ред.] Господарські місцеві суди

Господарські місцеві суди розташовані у всіх обласних центрах областей, у столиці АР Крим та містах республіканського значення Києві та Севастополі. Юрисдикція поширюється у межах свого регіону. Загальна кількість — 27.

[ред.] Окружні адміністративні суди

Окружні адміністративні суди розташовані у всіх обласних центрах областей, у столиці АР Крим та містах республіканського значення Києві та Севастополі. Юрисдикція поширюється у межах свого регіону. Загальна кількість — 27.

[ред.] Судова реформа

7 липня 2010 р., після числених дискусій та переговорів представників різних політичних сил, Верховна Рада прийняла в цілому Закон «Про судоустрій та статус суддів». Вказаним законом вносяться істотні зміни в судову систему України, зокрема передбачається введення системи вищих спеціалізованих судів по всім галузям юрисдикції: створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, в якій разом з Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України буде працювати як суд касаційної інстанції.

Реформою ліквідовані військові суди — тепер справи, що мали б розглядатися гарнізонними військовими судами розглядаються судами загальної юрисдикції першої інстанції, а справи, що мали б розглядатися у апеляційних військових судах розглядаються у апеляційних судах загальної юрисдикції.

Також реформою різко обмежено компетенцію Верховного суду — позбавлено процесуальної можливості переглядати рішення Вищих спеціалізованих судів.

114

Засади судочинства – це загальні, керівні положення, які встановлюють найбільш суттєві риси даного виду держаної правоохоронної діяльності. У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних засадах. Демократичність цих засад полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, державної мови судочинства. Реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність судочинства дозволяють кожній зацікавленій людині реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане Конституцією України. Отже, в засадах відображено демократичні риси й загальну спрямованість права. Конституція України (ст.129) визначає такі основні засади судочинства: - законність;  - рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;  - забезпечення доведеності вини; - змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;  - підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;  - забезпечення обвинуваченому права на захист;  - гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;  - забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;  - обов’язковість рішень суду. Засади здійснення судочинства тісно взаємопов'язані і у сукупності становлять єдину систему. Кожна з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства в цілому, але між ними наявні взаємозв'язок і взаємодія, які визначені єдністю мети й завдань судочинства. Дія однієї засади зумовлює дію інших. Кожна з засад не може існувати відокремлено від системи в цілому. Зміст окремих засад розкривається з урахуванням змісту засад іншої галузі права. За наявною класифікацією в засадах судочинства втілено засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. 1. Загальна характеристика та зміст основних засад судочинства України. 1.1. Засада законності. У Конституції України послідовно обґрунтовано засаду законності (статті 6, 8, 19, 68, 129) як невід'ємний елемент правової держави. Сутність цієї засади полягає в тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності під час вирішення справ має правильно та неухильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству й здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано в національному законодавстві, то застосовують правила міжнародного договору. Реалізація засади законності в суді забезпечується такими гарантіями: - можливістю перегляду судових рішень (у апеляційному, касаційному та виключному провадженні); - участю захисника у справі; - прокурорським наглядом за законністю досудового розслідування;  - гласністю судового процесу;  - відповідальністю за неповагу до суду. Це одна з найважливіших засад судочинства, тому що порушення будь – якої іншої з засад є порушенням засади законності.

1.2. Здійснення правосудця виключно судом. Правосуддя є однією з форм державної діяльності, яку здійснюють виключно суди шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у встановленому законом порядку. Цю засаду закріплено в ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про судоустрій України”. В ч. 1 ст. 124 Конституції зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Не допускається також створення надзвичайних і особливих судів (ч. 5 ст. 125 Конституції). Навіть в умовах введення на території надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, утворені відповідно до Конституції. Заборонено на такій території утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства в чинних судах.

Loading...

1.3. Незалежність суддів і підкорення їх лише законові.  Згідно зі ст. 126 Конституції та ст. З Закону України «Про статус суддів», ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» судді вирішують справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Незалежність суддів під час здійснення правосуддя передбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно зумовить сваволю й беззаконня. Тому, чим повніше й точніше в законі регламентовано діяльність суддів із розгляду й вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі. Суддя, підкоряючись лише законові під час здійснення правосуддя та приймаючи рішення в судовій справі, має керуватися тільки законом, виходити з власних переконань, які ґрунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізичних осіб. Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання й поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди авторитету чи вплинути на неупередженість суду заборонено й тягне за собою передбачену законом відповідальність (п. 5 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»). Засада незалежності суддів має кілька значень. По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади й управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення. По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування й прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання. По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і стабільність суду як надійної державної інституції. Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу під час здійснення ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їхнього призначення, обрання й звільнення; їхня незмінюваність і недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати під час винесення рішень; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи суддів; створення необхідних умов для діяльності судів, а також матеріальне й соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддівського самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їхнього правового захисту (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»). Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 126 Конституції). Суддів обирає на посаду Верховна Рада України безстрокове, але перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України ( ст. 128 Конституції). На посаду суддю рекомендує кваліфікаційна комісія суддів.  Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої ( ст. 127 Конституції).

1.4. Державна мова судочинства.  Згідно зі ст. 10 Конституції, державною мовою в Україні є українська мова. Закон України «Про судоустрій України» (ст. 10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюють у випадках і в порядку, визначених законом. За клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов'язаний застосувати під час провадження судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим Кодексом порядку надають обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє. Важливою проблемою є спілкування в процесі з глухими, німими та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення їхнього права чути те, що відбувається в процесі, й бути почутими. У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення цієї місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі. Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами, гарантує оплату послуг перекладача.

1.5. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України «Про судоустрій України» серед засад судочинства проголошено гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, в справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини та в разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, а також для збереження таємниці усиновлення.  У господарських судах допускається закритий судовий розгляд, коли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи й подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Рішення й вирок судів у всіх випадках проголошують публічно, крім рішень про усиновлення. Зміст судових рішень може бути доведений до відома населення й засобами масової інформації. Однак у вироках і рішеннях у справах, які слухали у закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду. Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- й кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України «Про судоустрій України»).

1.6. Колегіальність та одноособовість розгляду справ.  Судочинство здійснює суддя одноособово, колегія суддів або суддя й народні засідателі чи суд присяжних (статті 127 і 129 Конституції України, ст. 17 КПК, ст. 13 Закону України «Про судоустрій України). Процесуальні кодекси визначають склад суду залежно від складності провадження в справі, від тяжкості злочину, від розміру покарання, яке може бути призначено судом, а в деяких випадках і від згоди підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом. Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядає суд першої інстанції, одноособово суддя, який діє від імені суду, за винятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті.  Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного ув'язнення, в суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи розглядає суддя одноособово. Але, в разі скасування рішення суду, постановленого суддею одноособово в справі по спорах про визначення місця проживання й відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, справу обов'язково розглядають у колегіальному складі суду. Судді місцевих господарських судів розглядають справи одноособово. Але залежно від складності справи, будь-яку справу може бути розглянуто колегіально в складі трьох суддів. Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розглядають колегіальне в складі трьох суддів і більше.

1.7. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цю засаду передбачено ст. 129 Конституції, а також відображено в ст. 7 Закону України „Про судоустрій України”. Усім суб'єктам правовідносин гарантовано доступність судового захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова від звернення до суду за захистом порушеного права є нечинною. Правова рівність полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які належать до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справ не суперечить цій засаді, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом, як і громадяни України, та користуються правом на судовий захист, за винятками, встановленими законом (ст. 26 Конституції, ст. 6 Закону України «Про судоустрій України»).

1.8. Забезпечення доведеності вини. Ця засада закріплена в ст. 129 Конституції України й означає, що особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції). Конкретним формулюванням цієї засади є норма кримінально - процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону (ст. 15 КПК України). Юридичний зміст цієї засади становлять такі положення: а) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції): б) обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції); г) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях; ґ) забороняється перекладати обов'язок доведення провини на обвинуваченого, домагатися його покарання шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (частини 2,3 ст. 22 КПК); д) з обвинуваченим не можна поводитися як із винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що ця особа є злочинцем. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).

1.9. Змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом Їхньої переконливості. Ця засада полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві - сторона обвинувачення й сторона захисту, в цивільному судочинстві - позивач і відповідач. Кожна зі сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачено процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному судочинстві кожна зі сторін має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У кримінальному судочинстві суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо подання доказів, їх дослідження й заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи й винесення законного, обгрунтованого та справедливого рішення. У процесі реалізації засади змагальності завжди постає питання про доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) передбачено, що юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати будь-яка справа. 

1.10 Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.  Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій, зміцнення законності й правопорядку, утвердження принципу справедливості, забезпечення розвитку демократії, її мають здійснювати за суворого виконання норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у апеляційному та касаційному порядку. Касація - форма перегляду судових рішень, що набрали законної сили, судами касаційної інстанції (вищими спеціалізованими судами, Верховним Судом України). Перевіряючи справу, апеляційна та касаційна інстанції у кожному випадку мають з'ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають викладені в рішенні висновки суду обставинам справи; чи не порушено норми матеріального або процесуального права; чи правильно ці норми застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство. Апеляція - форма перегляду постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, судами вищої інстанції. Інститут апеляції не є новим для вітчизняного права. Така система перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існувала ще до 1917р. Але 24 листопада (7 грудня) 1917р.з прийняттям Декрету РНК № 1 «О суде» апеляцію було ліквідовано. Апеляційний суд наділено повноваженням проводити своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які є у справі, тобто вправі дослідити нові докази, а також ті, які є у справі, і ухвалити нове рішення.

1.11. Обов'язковість рішень суду.  Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються судами іменем України й є обов'язковими на всій території України. Судове рішення - найважливіший акт здійснення правосуддя. Обов'язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади й сприяє утворенню режиму законності та зміцненню правопорядку в державі. Вирок, рішення, ухвала й постанова суду, які набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. За невиконання судового рішення може настати кримінальна чи адміністративна відповідальність. Зокрема, адміністративна відповідальність настає у випадках (ч. 1 ст. 1856 КпАП), коли службова особа не вживає заходів до виконання такого судового рішення, як окрема ухвала чи окрема постанова суду. Кримінальна відповідальність настає (ст. 382 КК) за умисне невиконання службовою особою, яка відповідно до своїх повноважень має вжити заходів щодо виконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду в кримінальній, цивільній, господарській справі й у справі про адміністративні правопорушення або перешкоджає їх виконанню.

1.12. Участь народу в здійсненні правосуддя.  Відповідно до Конституції України (статті 124 і 127) та статей 65-72 Закону України «Про судоустрій України» правосуддя відправляють професійні судді й у визначених законом випадках - народні засідателі та присяжні. Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах, їх обирають із числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку й постійно проживають на території, на яку поширено юрисдикцію відповідного суду. Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом України «Про судоустрій України» встановлено обмеження щодо осіб, яких не може бути включено до списків народних засідателів або присяжних, а саме: - визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; - які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя; - щодо яких провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість; - депутати всіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси (ст. 66). Строк, на який народних засідателів закликають до виконання обов'язків у суді, визначає Закон України «Про судоустрій України». Його встановлюють не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю (ст. 71 Закону). На час виконання обов'язків у суді на народних засідателів поширено гарантії незалежності й недоторканності суддів. Суд присяжних - це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон надаватиме обвинуваченому в кримінальній справі право вибору - вимагати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджувати під час проведення попереднього засідання суду. Коли справу слухає суд за участю народних засідателів, тоді суддя й народні засідателі разом розглядають справу від початку судового засідання й до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують процесуальні акти, тобто діють як звичайний суд. Натомість суд присяжних функціонує в зовсім інший спосіб. «Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюватимуть докази та виноситимуть вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного. Але перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати суддя має дати їм настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових питань. Причому він має зробити це ненав'язливо, щоб не визначати наперед волевиявлення присяжних». Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не визначено.

1.13. Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування .з приводу застосування кримінального закону й міри покарання щодо підсудного. Прокурор, підтримуючи обвинувачення, зобов'язаний керуватися вимогами закону й своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи. 1.14. Забезпечення обвинуваченому права на захист.  Сутність цієї засади полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, таку допомогу надають безоплатно. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суддю до першого допиту обвинуваченого та підсудного роз'яснити йому право мати захисника. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час розв'язання справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ст. 59 Конституції). Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Відмову від захисника не може бути прийнято: - у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину віці до 18 років; - у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист; - у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство; - під час провадження справи про застосування примусових заходів медичного характеру; - коли санкція статті, за якою кваліфікують злочин, передбачає довічне ув'язнення. Суд, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК). Обвинуваченому гарантовано право знати, в чому його обвинувачують; давати показання або відмовитися давати показання; подавати докази, заявляти клопотання й відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК). Особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції). Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

115

Статус суддів — це сукупність прав і обов'язків, закріплених чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їхніх повноважень, гарантій їхньої діяльності та відповідальності. Статус суддів закріплено та гарантовано Конституцією України, законами України «Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України». Згідно ст. 96 Закону України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.04р., за порушення законодавства у сфері цивільного захисту, створення перешкод у діяльності посадових осіб у цій сфері винні особи притягуються до дисциплінарної, цивільно-правової, кримінальної відповідальності згідно з законом. Захист прав цих осіб відбувається також у судовому порядку.

загрузка...

1. Суддя – носій судової влади. Гарантії незалежності суддів. Обрання суддів і припинення їхніх повноважень Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя. Судді є посадовими особами судової влади, яких у конституційному порядку наділено повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді і судах загальної юрисдикції (загальних, військових, господарських, адміністративних судах). Судді в своїй діяльності є незалежними, підкоряються лише законові й нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і забезпечує це особливим порядком їхнього обрання (призначення), зупинення їхніх повноважень і звільнення з посади; характерною процедурою з присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою виключно законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення й забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручатися в здійснення правосуддя; встановленням відповідальності за неповагу до суду чи судді; правом на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їхнього статусу: особливим порядком фінансування судів; системою органів суддівського самоврядування, на відміну від загальнодержавного процесу управління (ст. 14 Закону України «Про статуссуддів»). Конституцією України (ст. 127) визначено, що правосуддя здійснюють професійні судді та в установлених законом випадках — народні засідателі й присяжні.  Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь - якій політичній діяльності, мати оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Специфіка судової діяльності потребує, крім додержання засад судочинства, ще й позбавленого політичної пристрасті суддю, дотримання вимог несумісності. Належність судді до будь - якої партії небезпечна для правосуддя.. На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадян України, які досягли 25-річного віку, мають вищу юридичну освіту й стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживають в Україні не менш як десять років і володіють державною мовою (ст. 59 Закону України «Про судоустрій України»). Не може бути рекомендовано на посаду судді осіб, визнаних судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи психічні захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; щодо яких провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їхнього професійного рівня встановлює закон, зокрема Закон України «Про статус суддів». Наприклад, відповідно до ст. 7 цього Закону суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як п'ять років, у тому числі не менш як три роки на посаді судді. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п'яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як десять років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Відповідно до ст, 127 Конституції України ці судді відправляють правосуддя в складі колегій суддів. На посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендовано відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянина України, не молодшого тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу освіту в галузі знань, які охоплено межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менш як п'ять років. Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого складу суду є складання кваліфікаційного екзамену. Цю умову не поширено на осіб, які мають відповідний стаж роботи на посаді судді давність якого не перевищує одинадцяти років. Звільнення судді або припинення його повноважень розглядають у контексті незалежності й недоторканності суддів. У Конституції (ст. 126) та Законі України «Про статус суддів» (ст. 15) дано вичерпний перелік випадків припинення повноважень або звільнення з посади. Зокрема, щодо припинення повноважень є підстави, які пов'язано з порядком проходження державної служби (закінчення строку повноважень, досягнення шістдесятип'ятирічного віку, переведення чи обрання судді на іншу посаду, письмова заява про відставку або звільнення з посади за власним бажанням), негативними життєвими ситуаціями (смерть судді або оголошення його рішенням суду, що набрало законної сили, померлим; набрання чинності рішення суду про визнання судді безвісно відсутнім тощо), професійною непридатністю (звільнення в порядку дисциплінарного провадження за професійною невідповідністю).

2. Атестація та дисциплінарна відповідальність суддів. Для забезпечення формування корпусу професійних суддів і визначення рівня їхньої фахової підготовленості, а також для розгляду питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади в системі судоустрою України діють такі кваліфікаційні комісії: - кваліфікаційні комісії суддів загальних судів; - кваліфікаційна комісія суддів військових судів; - кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів; - Вища кваліфікаційна комісія суддів України.  Строк повноважень кваліфікаційних комісій суддів становить три роки з дня їх утворення. До складу кваліфікаційних комісій суддів входять 11 членів, які мають вищу юридичну освіту: - шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії відповідно до вимог Закону України «Про судоустрій України»; - дві особи від Міністерства юстиції України; - дві особи, вповноважені відповідною обласною (Київською, міською) радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів; - одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє в складі 13 членів, які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять:  - сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону України «Про судоустрій України»; - дві особи, призначені Верховною Радою України; - дві особи, призначені Президентом України; - одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; - одна особа від Міністерства юстиції України. Відповідно до ст. 77 Закону України «Про судоустрій України» кваліфікаційна комісія суддів має перевіряти відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом, проводити їхнє кваліфікаційне атестування й давати висновок про підготовленість до судової роботи кожного кандидата, якого пропонують на посаду судді; а також давати висновки про звільнення з посади судді. Крім того, на кваліфікаційну комісію покладено обов'язки проводити атестацію суддів відповідних судів і присвоювати суддям кваліфікаційні класи (не вище другого); розглядати звернення та подання про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих судів, проводити пов'язані з цим службові перевірки, за наявності підстав, порушувати дисциплінарні провадження тощо. За результатами розгляду кваліфікаційна комісія суддів приймає рішення (висновок), який викладає в письмовій формі. В рішенні (висновку) зазначають дату й місце прийняття рішення, склад комісії, питання, які розглядали, мотиви прийнятого рішення. Рішення (висновок) підписують головуючий і члени комісії, які брали участь у засіданні. Особа, стосовно якої прийнято рішення кваліфікаційної комісії суддів, або особа, за поданням якої вирішувалися питання, в разі незгоди з цим рішенням має право оскаржити його. Метою проведення атестації є оцінка та стимулювання росту професійної кваліфікації суддів. Залежно від посади, стажу та досвіду роботи, рівня професійних знань, суддям довічно встановлюють шість кваліфікаційних класів: вищий, перший, другий, третій, четвертий і п'ятий. Кваліфікаційні класи присвоюють: суддям Верховного Суду України - вищий і перший кваліфікаційні класи; суддям вищих спеціалізованих судів - виший, перший і другий кваліфікаційні класи; суддям апеляційних судів - перший, другий і третій кваліфікаційні класи; суддям місцевих судів - другий, третій, четвертий і п'ятий кваліфікаційні класи. Мінімальний строк перебування в кваліфікаційному класі, який дає право на присвоєння наступного кваліфікаційного класу, встановлено: в п'ятому й четвертому - три роки, в третьому й другому - п'ять років. Строк перебування в першому кваліфікаційному класі не обмежено. За суддею, який вийшов у відставку чи на пенсію, зберігають присвоєний йому кваліфікаційний клас. Втрата громадянства тягне за собою позбавлення судді кваліфікаційного класу.

Loading...

Особи, вперше обрані на посаду, проходять кваліфікаційну атестацію протягом шести місяців після обрання, якщо вони мають стаж роботи, й протягом двох років, якщо такого стажу не мають.  Атестацію проводять у присутності судді, якого атестують, у формі кваліфікаційного іспиту, кваліфікаційної співбесіди або повторного (додаткового) іспиту. Кваліфікаційна комісія, залежно від рівня професійних знань, стажу, досвіду роботи судді, приймає рішення про: - присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу; - присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу; - залишення судді в раніше присвоєному кваліфікаційному класі; - відкладення атестації до шести місяців. За своїми повноваженнями кваліфікаційна комісія може дати висновок про невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді й звільнення його з посади судді. Крім того, за наявності підстав, кваліфікаційна комісія може присвоїти судді більш високий кваліфікаційний клас, ніж запропоновано в поданні, внести подання про заохочення судді. Рішення кваліфікаційної комісії з питань кваліфікаційної атестації може бути оскаржено суддею, стосовно якого розглядали питання, до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому рішення. Скаргу подають через комісію, яка проводила атестацію. Скаргу з матеріалами атестації надсилають до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протягом трьох днів. Її мають розглянути протягом місяця з дня надходження Дисциплінарне провадження включає: - перевірку даних про дисциплінарний проступок судді; - порушення дисциплінарного провадження; - розгляд дисциплінарної справи. - Право ініціювати порушення дисциплінарного провадження відповідно до ст. 97 Закону України «Про судоустрій України» мають: - Міністерства юстиції України; - Голова Верховного Суду України (голова вищого спеціалізованого суду); - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; - члени Ради суддів України; - голова відповідної ради суддів; - народні депутати України. 3. Правовий і соціальний захист суддів. Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності судців, їхнє матеріальне та соціальне забезпечення. Держава гарантує судді заробітну плату, яка складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Судді військових судів одержують грошове утримання, яке складається з посадового окладу, окладу за військове звання, доплат за кваліфікаційний клас судді та за вислугу років військовослужбовця. Законом України «Про статус суддів» (ст. 44) передбачено, що не пізніше як через шість місяців після обрання, суддю Конституційного Суду, Верховного Суду або вищого спеціалізованого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечують благоустроєним житлом у вигляді окремої квартири або будинку — Кабінет Міністрів України, а суддю іншого суду — відповідні місцеві органи державної виконавчої влади за місцезнаходженням суду. Суддів військових судів забезпечують таким же житлом і в ті самі строки за рахунок Міністерства оборони України. В разі незабезпечення судді благоустроєним житлом у зазначені строки суд за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами й передати їх у користування судді. Судді мають й інші пільги, передбачені законодавством. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей (ст. 126 Конституції). У разі надходження від судді заяви про вчинення в зв'язку з його службовою діяльністю посягання на його життя і здоров'я, знищення чи пошкодження його майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням майна судді, образу чи наклеп на нього, а також про посягання на життя й здоров'я близьких родичів судді (батьків, дружини, чоловіка, дітей), погрозу їм вбивством, пошкодженням майна органи внутрішніх справ зобов'язані вжити необхідних заходів, щоб забезпечити безпеку судді, членів його сім'ї та збереження їхнього майна. З метою створення умов для діяльності судів державою розроблено й поступово втілюються в життя відповідні заходи щодо забезпечення їх необхідним обладнанням, транспортом, засобами оргтехніки та іншими матеріально-технічними ресурсами, в тому числі виділяють валютні кошти для здійснення міжнародних зв'язків. Суддів і членів їхніх сімей прирівняно щодо медичного, побутового та транспортного обслуговування до відповідних посадових осіб Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій. Життя й здоров'я суддів підлягають обов'язковому державному страхуванню. В разі загибелі (смерті) судді, що сталася в зв'язку з виконанням службових обов'язків, сім'ї загиблого виплачують одноразову допомогу в розмірі десятирічного грошового утримання за останньою посадою. Пенсію чи довічне грошове утримання судді виплачують йому повністю, незалежно від заробітку, одержуваного після виходу на пенсію. Висновок. Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя. Судді є посадовими особами судової влади, яких у конституційному порядку наділено повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді і судах загальної юрисдикції. Конституцією України визначено, що правосуддя здійснюють професійні судді та в установлених законом випадках - народні засідателі й присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь - якій політичній діяльності, мати оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Для забезпечення формування корпусу професійних суддів і визначення рівня їхньої фахової підготовленості, а також для розгляду питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади в системі судоустрою України діють кваліфікаційні комісії. Відповідно до ст. 77 Закону України «Про судоустрій України» кваліфікаційна комісія суддів має перевіряти відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом, проводити їхнє кваліфікаційне атестування й давати висновок про підготовленість до судової роботи кожного кандидата, якого пропонують на посаду судді; а також давати висновки про звільнення з посади судді. У разі надходження від судді заяви про вчинення в зв'язку з його службовою діяльністю посягання на його життя і здоров'я, знищення чи пошкодження його майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням майна судді, образу на нього, а також про посягання на життя й здоров'я близьких родичів судді, погрозу їм вбивством, пошкодженням майна органи внутрішніх справ зобов'язані вжити необхідних заходів, щоб забезпечити безпеку судді, членів його сім'ї та збереження їхнього майна.

116

Свою діяльність Вища рада юстиції розпочала 31 березня 1998р. Подібний до Вищої ради юстиції України орган є в багатьох країнах Європи. Аналоги цієї інституції існують в Італії, Іспанії, Франції (Вища рада магістратури) та інших країнах. Українська модель цього органу за своїми повноваженнями, організацією та структурою є оригінальною. Вища рада юстиції є колегіальним, тобто в яких право прийняття рішень від імені органу мають певні колективи, які очолюються керівником органу; незалежним органом, тобто таким, який здійснює свою діяльність незалежно інших органів. Рада є юридичною особою, видатки на її утримання визначаються окремо у Державному бюджеті України. Головним її завданням є формування високопрофесіонального суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі. Також цей орган відповідальний за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Загальні положення про Вищу раду юстиції, порядок її утворення, організація роботи, вирішення питань, що належать до її компетенції, організаційне та інформаційне забезпечення її діяльності викладені в Законі України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998р., а також в Конституції України та в регламенті Вищої ради юстиції. Який затверджується на її засіданні.

До її відання належить внесення подання про призначення суддів на посади чи їх звільнення з посад; прийняття рішень стосовно порушення суддями та прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

Діяльність Вищої ради юстиції покликана, з одного боку, не допустити проявів корпоративності у формуванні суддівського корпусу, а з іншого – забезпечити гарантію незалежності суддів у здійсненні правосуддя від можливого тиску з боку представників виконавчої та законодавчої гілок державної влади шляхом використання процесу призначення суддів. Тому склад Вищої ради юстиції формується таким чином, щоб жодна з гілок влади не мала вирішального голосу під час прийняття рішень щодо кандидата на посаду судді чи притягнення його до відповідальності. Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Особливістю структури Вищої ради юстиції – створення секцій з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад і дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності і прийняття рішення про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності. Діяльність секцій є тільки попередньою. Вони готують матеріали. Всі рішення приймаються тільки на пленарному засіданні Вищої ради юстиції.

На Вищу раду юстиції покладено конституційний обов’язок щодо формування суддівського корпусу в державі. Але рада покликана не тільки забезпечити добір кандидатів на посади суддів на якісному рівні, а й бути, відповідно до своєї компетенції, гарантом незалежності суддів при здійсненні правосуддя. Для забезпечення форму­вання високопрофесійного корпусу суддів Вища рада юстиції безпосередньо роз­глядає кожну рекомендова­ну кандидатуру на посаду судді. Ретельно вивчаються подані документи та дослід­жується рівень підготовки кандидатів. Нині є реальна можливість об'єктивно і на фаховому рівні оцінювати підготовку кандидатів на по­саду судді, оскільки Вища рада юстиції повністю уком­плектована (20 членів) і в своєму складі має не тільки висококваліфікованих фахівців майже з усіх галу­зей права, а й людей авто­ритетних, з великим життє­вим досвідом.

Вища рада юстиції завершує процедуру відбору кандидатів на судові посади після розгляду їх кваліфікаційними комісіями суддів. Саме за її рішенням вносять подання Президентові України про перше призначення громадян України на посади суддів. Тому виконання нею завдань значною мірою залежить від діяльності згаданих комісій суддів, які зобов’язані попередньо визначити придатність кандидатів до судової роботи – приймати в них кваліфікаційні екзамени, давати висновки про підготовленість їх до судової роботи, враховуючи і їхній рівень спеціальних знань, і особисті та моральні якості.

Прикро відзначати, що в багатьох випадках кваліфікаційні комісії суддів поверхово вивчають професійні та особисті якості претендентів. За два з половиною роки діяльності Вищої ради юстиції розглянуто 455 рекомендацій кваліфікаційних комісій суддів про призначення громадян України на посади суддів вперше. Відповідно до частини 3 статті 29 Закону України «Про Вищу раду юстиції» кожна кандидатура на посаду судді розглядається персонально. Розглянувши рекомендації кваліфікаційних комісій суддів, Вища рада юстиції погодилась щодо 371 кандидатури. Вісімдесяти чотирьом кандидатам відмовлено,— переважній більшості з підстав низького рівня професійних знань, необхідних для роботи на посаді судді, що дорівнює 18 відсоткам від загальної кількості кандидатів. Це красномовний показник, який свідчить, що кваліфікаційні комісії іноді формально проводять кваліфікаційні іспити й роблять висновки про підготовленість кандидата до судової роботи. Співбесіди з цими кандидатами на засіданнях секції та Вищої ради юстиції виявили їхню низьку правову підготовку: незнання нової Конституції України, конституційних принципів правосуддя, гарантій забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Вони не знали більшості положень Цивільно-процесуального та Кримінально-процесуального права, не виявили належних знань матеріального права.

Тож Вища рада юстиції змушена після кваліфікаційних комісій ретельно перевіряти професійні якості кандидатів, відсіювати осіб з низьким рівнем знань. Це обов'язок кожного члена Вищої ради юстиції, який перед вступом на цю посаду склав на засіданні Верховної Ради України присягу такого змісту: «Присягаю сумлінно, чесно і неупереджено виконувати обов'язки члена Вищої ради юстиції з метою забезпечення формування корпусу суддів із числа високопрофесійних і чесних юристів і додержання закону та етики в діяльності суддів і прокурорів».

Напрямки роботи і повноваження Вищої ради юстиції визначають три лінії: розгляд кваліфікаційних питань, розгляд дисциплінарних питань і розгляд апеляцій. В статті3 Закону “Про Вищу раду юстиції” чітко вказані основні повноваження ради:

1) вносить подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) розглядає справи і приймає рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснює дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів; 4) розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Для забезпечення виконання своїх повноважень Вища рада юстиції наділяється відповідними правами. Вона може витребувати та одержувати необхідну, документи, матеріали від суддів, підприємств, установ, організацій, громадян та їх об’єднань. Рада вправі також витребувати із будь-якого суду загальної юрисдикції кримінальну, цивільну та арбітражну справу. Судові справи, розгляд яких не закінчено, члену Вищої ради юстиції надається безпосередньо в суді. За невиконання чи несвоєчасне виконання актів Вищої ради юстиції, ухилення від подання або порушення строків подання Вищій раді юстиції витребуваних документів та матеріалів посадові особи несуть відповідальність згідно із законом.

Як конституційний орган, покликаний вирішувати питання, пов’язані з формуванням висококваліфікаційного суддівського корпусу та звільнення його від осіб, які скомпрометували себе на судовій роботі. Вища рада юстиції має діяти незалежно від будь-яких органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб. Вплив на членів ради забороняється. Рада повинна боротися за очищення суддівського корпусу від скомпрометованих осіб і захищати суддів від тиску на них.

Також Вища рада юстиції розглядає питання про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності їх посад із заняттям діяльністю, забороненою Конституцією України та законами України. Вища рада юстиції може прийняти рішення про визнання заняття суддею або прокурором іншою діяльністю, не сумісною з подальшим перебуванням на посаді судді або прокурора, і запропонувати йому у встановлений Вищою радою юстиції строк визначитися з питанням про продовження роботи на посаді судді або прокурора чи заняття іншою діяльністю з повідомленням Вищої ради юстиції; про визнання порушення суддею або прокурором вимог щодо несумісності їх посади із заняттям іншою діяльністю і надіслати подання відповідним органам про звільнення їх з посади.

Вся діяльність Вищої ради юстиції спрямована на утвердження на суддівських лавах чесності і порядності. Тільки безкомпромісне реагування на кожний випадок порушеннями суддями своїх обов’язків сприятиме підвищенню рівня правосуддя в державі, дотриманню прав громадян у судочинстві.

Вища рада юстиції може притягнути до дисциплінарної відповідальності Голову, заступників Голови та суддів Верховного Суду України, Голову і заступників Голови та суддів вищих спеціалізованих судів з підстав, передбачених у пункті 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України та Законом України "Про статус суддів". Вища рада юстиції може накласти на цих суддів такі стягнення: догану; пониження кваліфікаційного класу. Вища рада юстиції може прийняти рішення про невідповідність судді займаній посаді та надіслати це рішення до органу, який призначив чи обрав суддю.

Істотним недоліком Закону України “про Вищу раду юстиції” є те, що ним всупереч Основному Закону до повноважень ради не включено розгляд та внесення подань до Верховної Ради України про обрання суддів безстроково. У такий спосіб Вища рада юстиції усунена від формування постійного складу високопрофесійного корпусу суддів. Адже перше призначення судді терміном на п’ять років – це фактично випробувальний строк. Потім суддя рекомендується на посаду довічно, і тут помилки при доборі суддів мають бути зведені до мінімуму. Таке обмеження повноважень ради пов’язано з тим, що у статтях 85, 126, 128 і 131 Конституції України по-різному визначено терміни щодо формування суддівського корпусу – “обрання”, “призначення”, “перше призначення”. Це є підґрунтям різного розуміння обсягу повноважень Вищої ради юстиції. В коментарі до Конституції України, підготовленому Інститутом законодавства Верховної Ради України, у тлумаченні конституційних повноважень Вищої ради юстиції стверджується, що за її рішенням вноситься подання Президентові України про перше призначення суддів і подання до Верховної Ради України про обрання суддів безстроково. Тому виникла необхідність в офіційному тлумаченні цієї норми. З таким проханням рада вже звернулася до Конституційного суду України.

Чинним законодавством не врегульовано порядок призначення суддів на посади голів апеляційних, місцевих та спеціалізованих судів, їх заступників. Цей принцип чітко сформульований в пункті 1 частині 1 статті 131 Конституції України, в якому зазначено, що Вища рада юстиції вносить подання про призначення суддів на посади. Враховуючи, що Конституція не визначає перелік конкретних посад, це положення, безумовно, охоплює всі ті посади, які визначені законодавством України, тобто призначення та обрання на посаду судді та призначення судді на адміністративну посаду (голова суду, заступник голови суду). Потрібно і надалі у закон вносити зміни і доповнення, направлені на вдосконалення правового врегулювання діяльності Вищої ради юстиції.

Сучасний розвиток українського суспільства потребує не ізольованості, а відкритості. Тому Вища рада юстиції встановлює міжнародні зв’язки з метою використання теоретичних та практичних здобутків інших країн світу та формування високопрофесійного суддівського корпусу.

Отже, опираючись на досвід чотирьохрічного часу роботи ради, можна стверджувати, що Вища рада юстиції є важливою і необхідною ланкою механізму демократичного суспільства забезпечення відбору кандидатів на посади суддів на якісно новому рівні. У той же час це інструмент руйнування елементів корпоративності при вирішенні питань формування суддівського корпусу.

117

Правоохоронні органи — органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, що здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції.

Правоохоронна діяльність визначається правоохоронною функцією держави, здійснюється в рамках правоохоронних відносин, повинна відповідати їх принципам.

загрузка...

Державно-владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що вони як частина механізму держави мають компетенцію розглядати різного роду юридичних справ і спираються на можливість застосування державного примусу.

Правоохоронна діяльність за своєю структурою поділяється на:

•  запобігання виникненню умов і причин суспільне небезпечного явища;

•  припинення процесу їх розвитку;

•  ліквідацію наслідків.

Прокуратура — специфічний орган державного управління, наділений правоохоронними і контрольно-наглядовими функціями.

На прокуратуру України покладаються завдання:

—  підтримання державного обвинувачення в суді;

-  представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

-  нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

-  нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратура України здійснює нагляд за додержанням законів у діяльності Служби безпеки України та органів внутрішніх справ (центральний орган -- Міністерство внутрішніх справ України).

Відповідно до Конституції України розроблена Концепція реформування прокуратури. Конституція залишає за прокуратурою функції:

— підтримання державного обвинувачення і представництво інтересів громадянина і держави в суді;

—  нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю, слідством, дізнанням, додержанням кримінально-виконавчого законодавства.

Loading...

Структура прокуратури: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратура областей і районів (міст). Є окремі підрозділи прокуратури — на транспорті, у водних басейнах, виправно-трудових закладах; військова прокуратура — у Збройних Силах і Військове-Морському флоті України.

Генеральний прокурор, який очолює прокуратуру, призначається Президентом за згодою Верховної Ради строком на 5 років і звільняється з посади Президентом. Верховна Рада може висловити недовіру прокурору України, що має наслідком його відставку з посади.

Всі нижчестоящі прокурори призначаються Генеральним прокурором також строком на 5 років. Прокурорами і слідчими прокуратури можуть бути призначені тільки громадяни України, що мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості і досягли встановленого законом віку (для прокурорів району міста — не менше ніж 25 років).

Служба безпеки України — державний правоохоронний орган спеціального призначення. Його завдання — захист незалежності України, її конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності від розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а усередині країни — від підривної діяльності з боку злочинних організацій, груп людей або навіть окремих осіб; боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, що створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Систему Служби безпеки України становлять Центральне управління, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні науково-дослідні та інші установи. Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання в системі Служби безпеки України.

Найчисленніша ланка правоохоронних органів — органи МВС України (див. § «Роль органів внутрішніх справ у механізмі правової держави»).

До недержавних правоохоронних органів належать адвокатури, адвокатські компанії, недержавні розшукові, охоронні і деякі інші установи відповідного призначення. Недержавні організації створюються для охорони приватних, групових інтересів, а не для охорони публічних інтересів. У цьому полягає їхня відмінність. Проте всі вони покликані служити інтересам особи та суспільства.

Важливою ланкою контрольно-наглядових органів держави є державні інспекції (адміністрації).

Державні служби (інспекції, адміністрації) — санітарні, податкові, протипожежні та ін. — спеціальні державні органи. Вони покликані здійснювати функції контролю і нагляду за дотриманням підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами і громадянами окремих установлених відповідними правовими актами правил: санітарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та ін.

Наприклад, державна податкова адміністрація здійснює функцію контролю і нагляду за своєчасною подачею податкових декларацій юридичними і фізичними особами (громадянами), які за законом повинні сплачувати податки.

118

Місце прокуратури в механізмі державної влади, принципи по­будови й функціонування системи органів прокуратури; система органів прокуратури; завдання й функції органів прокуратури. У механізмі державної влади прокуратура виступає відносно самостійним інститутом і безпосередньо не входить до законодав­чої, виконавчої чи судової гілок влади, хоча й тісно взаємодіє з усіма гілками влади, особливо з останньою. Згідно з Конституцією України (ст. 121) прокуратура становить єдину систему, до якої входять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові, транспорт­ні та інші спеціалізовані прокуратури. До органів військових прокуратур, зокрема, належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізо­нів (на правах міських). В основу побудови та функціонування системи органів проку­ратури покладено такі принципи: 1. Принцип централізму, який проявляється ось у чім: 1) органи прокуратури становлять жорстку ієрархічну систему -нижчі за належністю прокурори підпорядковані вищим і всі про­курори підпорядковані Генеральному прокуророві України; 2) Генеральний прокурор призначає підлеглих прокурорів тер­міном на 5 років і звільняє їх з посади; 3) вищі за належністю прокурори мають право давати підлег­лим прокурорам обов'язкові для виконання вказівки й доручення. 2. Принцип законності, який передбачає, що органи прокура­тури: 1) здійснюють свої повноваження на підставі додержання Кон­ституції України та чинних на території республіки законів, неза­лежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їхніх органів; 2) захищають у межах своєї компетенції права і свободи гро­мадян на засадах їхньої рівності перед законом, незалежно від на­ціонального чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак; 3) вживають заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які до­пустили ці порушення. 3. Принцип гласності - органи прокуратури діють гласно, ін­формують державні органи влади, громадськість про стан закон­ності та заходи щодо її зміцнення. 4. Принцип незалежності у здійсненні своїх завдань і функцій, який знаходить свій прояв у тому, що органи прокуратури: 1) наділені Конституцією і законами України власною компе­тенцією; 2) у здійснення повноважень органів прокуратури заборонено втручання інших органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, об'єднань громадян, засобів масової інформації тощо. Найвищу сходинку в ієрархії органів прокуратури займає Гене­ральна прокуратура України, яку очолює Генеральний прокурор України. Генеральний прокурор України має першого заступника та за­ступників і затверджує структуру Генеральної прокуратури Украї­ни і Положення про її структурні підрозділи. У Генеральній прокуратурі України утворюється колегія у складі Генерального прокурора України (голова), його першого заступника, заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників органів прокуратури. Персональний склад колегії затверджується Верховною Радою України за подан­ням Генерального прокурора України. Генеральний прокурор України є найвищою посадовою особою в системі органів прокуратури, він призначається на посаду Пре­зидентом України за згодою Верховної Ради України (ст. 122, п. 25 ст. 85 і п. 11 ст. 106 Конституції України) та звільняється з посади Президентом України (при цьому Конституція України вже не ви­магає згоди Верховної Ради України). Верховна Рада України мо­же висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років. Генеральний прокурор України, здійснюючи керівництво орга­нами прокуратури: 1) спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їхньою діяльністю; 2) призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора України, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури України; 3) затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання; 4) призначає за погодженням із Верховною Радою Автономної Республіки Крим прокурора Автономної Республіки Крим; 5) призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їхніх заступ­ників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокурорів; 6) відповідно до законодавства визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів; 7) відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положен­ня та інструкції; 8) присвоює класні чини згідно з Положенням про класні чини працівників прокуратури. Вносить подання Президентові Украї­ни про присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2 і 3-го класів. Вказівки Генерального прокурора України з питань розсліду­вання є обов'язковими для виконання всіма органами дізнання і попереднього слідства. Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, районні в міс­тах, а також інші прокуратури очолюють відповідні прокурори. Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та інші прокурори (на правах обласних): 1) призначають на посади і звільняють працівників, окрім тих, яких призначає Генеральний прокурор України; 2) за погодженням із Генеральним прокурором України вно­сять зміни до встановлених штатів підлеглих їм прокуратур у ме­жах затвердженої чисельності й фонду заробітної плати. У прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та інших прокуратурах (на правах обласних) утворюються колегії у складі прокурора (голова), його заступни­ків, інших керівних працівників. Персональний склад колегії за­тверджується Генеральним прокурором України. Закон України «Про прокуратуру» передбачає відповідні вимо­ги до працівників прокуратури, зокрема: 1) прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та мо­ральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування стро­ком до одного року. Особи, вперше призначені на посади поміч­ників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокура­тури, приймають «Присягу працівника прокуратури», текст якої затверджується Верховною Радою України; 2) на посади прокурорів Автономної Республіки Крим, облас­тей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше ЗО років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше семи років; на посади районних і міських прокурорів - віком не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років; 3) прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації один раз у п'ять років. Сумісництво служби в органах прокуратури з роботою на підприємствах, в установах чи організаціях, а також з будь-яким підприємництвом не допускається, за винятком науко­вої та педагогічної діяльності; 4) не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих; 5) військовими прокурорами і слідчими призначаються грома­дяни України з офіцерів, які проходять військову службу або пе­ребувають у запасі та мають вищу юридичну освіту; 6) працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів. За порушення законодавства, неналежне виконання службових обов'язків або скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі про­куратури несуть відповідальність, передбачену Дисциплінарним статутом прокуратури України. * * * Завдання, функції, повноваження прокурорів, організація, заса­ди й порядок діяльності органів прокуратури визначаються Конс­титуцією України, Законом України «Про прокуратуру» від 5 лис­топада 1991 p., іншими законодавчими актами. Так, діяльність органів прокуратури спрямована на повне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань: 1) закріплених Конституцією України незалежності республі­ки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної си­стем, прав національних груп і територіальних утворень; 2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, полі­тичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; 3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення. Конституційними функціями прокуратури є: 1. Підтримання державного обвинувачення в суді. Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, не здійснює нагляду за діяльністю суду. Додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, він сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд справ. Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосу­вання кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому прокурор має керуватися вимогами закону та об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів, а його завданням є сприяння правильному здійсненню правосуддя; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, яке полягає у здійсненні проку­рорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямова­них на захист у суді інтересів громадянина або держави у випад­ках, передбачених законом. Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорю­вані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Закон України «Про прокуратуру» (ст. 36-1) передбачає такі форми представництва: • звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання неза­конними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб; • участь у розгляді судами справ; • внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими. обстави­нами; 2. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. При цьому оперативно-розшукову діяльність можуть виконувати лише суб'єкти, визначені в Законі України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність». До них належать опера­тивні підрозділи: Міністерства внутрішніх справ України - кримінальною, транс­портною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами, що борються з організованою злочинністю, судовою міліцією; Служби безпеки України - розвідкою, контррозвідкою, війсь­ковою контррозвідкою, захисту національної державності, спеці­альними підрозділами, що борються з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасни­ків кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; Державної прикордонної служби України - розвідувальним ор­ганом спеціально уповноваженого центрального органу виконав­чої влади у справах охорони державного кордону, підрозділами з охорони державного кордону органів охорони державного кордо­ну та морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забез­печення власної безпеки, оперативного документування та опера­тивно-технічними; управління державної охорони України - підрозділом оператив­ного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпе­ки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона; органів державної податкової служби - оперативними підроз­ділами податкової міліції; органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань - оперативними підрозділами; розвідувального органу Міністерства оборони України - опе­ративними, оперативно-технічними, власної безпеки.

119

КОНСТИТУЦІЙНА ЮСТИЦІЯ - (від лат., букв. — справедливість, правосуддя) — поняття, яке іноді вживається для позначення судів спец, (конституційної) юрисдикції або судів заг. юрисдикції та їхніх функцій щодо вирішення питання відповідності різних нормат.-правових актів або тільки законод. актів конституції. Найчастіше йдеться саме про відповідні суди спец, юрисдикції та їхні зазначені функції. Узагальнено ці функції називають судовим конст. контролем, характер і зміст якого багато в чому визначаються природою органів, що його здійснюють. Існує дві осн. моделі організації такого контролю. За однією з них, що має назву американської, відповід. повноваженнями наділені всі суди заг. юрисдикції. Крім США, ця модель прийнята в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Японії та деяких ін. країнах. Різновидом амер. моделі організації суд. конст. контролю є модель, за якою відповідна функція належить не всім заг. судам, а тільки вищому суду заг. юрисдикції. Ця модель реалізована в Австралії, Естонії, Індії, Ірландії, Канаді, Швейцарії та ін. Іноді функція конст. контролю надана не всьому верх, суду (може бути й ін. назва) в цілому, а його спец, палаті. В ряді країн для розгляду відповідних питань передбачене створення спец, складу верх. суду. Ін. моделлю організації суд. конст. контролю є європейська, або австрійська. Вона характеризується наявністю у держ. механізмі спец. суд. органу, відокремленого від судів заг. юрисдикції. Гол. завданням цього органу (як правило, конст. суду) є оцінка конституційності законод. актів, хоча він наділений і рядом ін. повноважень. У Франції, Казахстані та деяких країнах повноваження конст. контролю належать органам квазісуд. характеру - конст. радам. У Конституції України 1996 є спец, розділ — «Конституційний Суд України». КС визначено єдиним органом конст. юрисдикції в Україні (ст. 147).

120, 121, 122

Стаття 1. Статус Конституційного Суду України

Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Стаття 2. Завдання Конституційного Суду України

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України ( 254к/96-ВР ) як Основного Закону держави на всій території України.

Стаття 3. Нормативне регулювання діяльності Конституційного Суду України

Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України та цим Законом.

Конституційний Суд України приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності з цим Законом.

Стаття 4. Основні принципи діяльності Конституційного Суду України

Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обгрунтованості прийнятих ним рішень.

Стаття 5. Склад Конституційного Суду України

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

{ Статтю 6 виключено на підставі Закону N 2592-VI ( 2592-17 ) від 07.10.2010 }

Стаття 7. Порядок призначення суддів Конституційного Суду України Верховною Радою України

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України, а також може вносити не менш як 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України; при цьому депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури і ці підписи депутатів не відкликаються. Відповідний Комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституційного Суду України, внесеної у встановленому порядку.

Призначеними на посади суддів Конституційного Суду України вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Верховною Радою України, Верховна Рада України призначає іншу особу на цю посаду.

{ Частина четверта статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2592-VI ( 2592-17 ) від 07.10.2010 }

За результатами голосування Головою Верховної Ради України підписуються постанови Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Стаття 8. Порядок призначення суддів Конституційного Суду України з'їздом суддів України

З'їзд суддів України за пропозицією делегатів з'їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з'їзду визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення в бюлетені для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з'їзду суддів України.

Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які за умов, визначених у частині другій цієї статті, набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався з'їздом суддів України, з'їзд суддів України у тримісячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування головуючим і секретарем з'їзду підписуються рішення з'їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Стаття 9. Строк повноважень суддів Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України призначається строком на дев'ять років без права бути призначеним повторно.

Стаття 10. Форма одягу та нагрудний знак судді Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України при відправленні своїх обов'язків на пленарному засіданні, на засіданні Конституційного Суду України та в Колегії суддів Конституційного Суду України повинен бути одягнений у мантію.

Суддя Конституційного Суду України має нагрудний знак, опис і форма якого затверджуються Верховною Радою України.

Стаття 11. Атрибути Конституційного Суду України

Невід'ємними атрибутами Залу засідань Конституційного Суду України є Державний Герб України та Державний Прапор України.

Стаття 12. Місцезнаходження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України знаходиться у місті Києві.

Г Л А В А 2. ПОВНОВАЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Стаття 13. Повноваження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України ( 254к/96-ВР );

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

5) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України ( 254к/96-ВР ) вимогам статей 157 і 158 Конституції України ( 254к/96-ВР ); { Статтю 13 доповнено пунктом 5 згідно із Законом N 1168-VI ( 1168-17 ) від 19.03.2009 - Закон визнано неконституційним згідно з Рішенням Конституційного Суду N 17-рп/2009 ( v017p710-09 ) від 07.07.2009 }

6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України ( 254к/96-ВР ) або законів України. { Статтю 13 доповнено пунктом 6 згідно із Законом N 1168-VI ( 1168-17 ) від 19.03.2009 - Закон визнано неконституційним згідно з Рішенням Конституційного Суду N 17-рп/2009 ( v017p710-09 ) від 07.07.2009 }

Стаття 14. Межі повноважень Конституційного Суду України

До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Стаття 15. Підстави для визнання правових актів неконституційними

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є:

невідповідність Конституції України;

порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;

перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

Г Л А В А 3. СУДДІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Стаття 16. Вимоги до судді Конституційного Суду України

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років.

Судді Конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Стаття 17. Вступ на посаду судді Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги судді Конституційного Суду України.

Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу такого змісту: "Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина".

Суддя Конституційного Суду України складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження. { Частина третя статті 17 в редакції Закону N 73-V ( 73-16 ) від 03.08.2006 }

Стаття 18. Статус судді Конституційного Суду України

Статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України ( 254к/96-ВР ), цим Законом та законами України про статус суддів.

Повноваження судді Конституційного Суду України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені при введенні воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Стаття 19. Повноваження судді Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України здійснює попередню підготовку питань для їх розгляду Колегією суддів Конституційного Суду України, Конституційним Судом України, бере участь у розгляді справ.

Суддя Конституційного Суду України має право витребувати від Верховної Ради України, Президента України, Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об'єднань громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду Колегією суддів Конституційного Суду України, Конституційним Судом України.

Ухилення від дачі пояснень або відмова від надання документів, матеріалів, інформації судді Конституційного Суду України тягне за собою відповідальність винних осіб згідно з законом.

Суддя Конституційного Суду України має право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження у Конституційному Суді України лише щодо тих справ, у яких Конституційним Судом України прийнято рішення чи дано висновок.

Стаття 20. Вибори Голови Конституційного Суду України

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів з будь-яким числом кандидатур, запропонованих суддями Конституційного Суду України. У бюлетені може бути залишено не більше однієї кандидатури.

Головою Конституційного Суду України вважається обраний кандидат, за якого проголосувало більше половини конституційного складу суддів Конституційного Суду України.

У разі якщо запропоновано більше двох кандидатів на посаду Голови Конституційного Суду України і жодного з кандидатів не було обрано, проводиться повторне голосування щодо двох кандидатів, які отримали більшість голосів.

У разі якщо запропоновано не більше двох кандидатів на посаду Голови Конституційного Суду України і жодного з кандидатів не було обрано або Голову Конституційного Суду України не було обрано при повторному голосуванні, проводяться нові вибори на посаду Голови Конституційного Суду України.

{ Частина четверта статті 20 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2453-VI ( 2453-17 ) від 07.07.2010 - щодо набрання чинності зміни див. п.1 розділу XII "Прикінцеві положення" Закону N 2453-VI від 07.07.2010 }

Конституційний Суд України обирає з числа суддів Конституційного Суду України комісію для організації та проведення виборів Голови Конституційного Суду України.

123

  Принципи конституційного провадження – це основні засади (ідеї, начала), які виражають сутність і визначають зміст конституційного провадження. Принципи конституційного провадження мають багато спільного з принципами інших видів судочинства: цивільного, адміністративного і кримінального. Разом з цим за своїм змістом вони відрізняються певними особливостями.    Відповідно до ст. 4 Закону “Про Конституційний Суд України”, діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Принципи конституційного провадження закріплені і в інших положеннях Закону, а також нормах Регламенту Конституційного Суду України. Розглянемо їх детальніше.    Верховенство права, будучи загальним принципом діяльності Конституційного Суду України, є водночас і принципом конституційного провадження. Його зміст полягає у підпорядкованості конституційного судочинства праву, визнання Конституційним Судом України і учасниками конституційного провадження пріоритету права. Прикметно, що законодавство не визначає серед засад конституційного провадження принципу законності. Справа в тому, що Конституційний Суд України сам може визнавати положення законів та інших правових актів неконституційними. Керуючись у своїй діяльності положенням Закону “Про Конституційний Суд України”, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду України, він, тим не менше, слідує правовому порядку вищого рівня, яким є верховенство права.    Принцип верховенства права реалізується в конституційному процесі через визнання і забезпечення верховенства, вищої юридичної сили Конституції України як Основного Закону держави. Здійснюючи свою діяльність на основі принципу верховенства права, Конституційний Суд України водночас виконує визначене ст. 3 Закону “Про Конституційний Суд України” завдання щодо гарантування верховенства Конституції як Основного Закону на всій території України.    Незалежність Конституційного Суду України полягає у створенні таких умов здійснення конституційного судочинства, які б виключили сторонній вплив на нього, забезпечили його самостійність у здійсненні визначених законодавством повноважень.    Незалежність Конституційного Суду України тісно пов’язана з незалежністю суддів Конституційного Суду. Справа в тому, що незалежність Конституційного Суду України гарантується незалежністю суддів. Водночас незалежність суддів в конституційному провадженні залежить від гарантованості незалежності Конституційного Суду.    Відповідно до статті 27 Закону “Про Конституційний Суд України”, судді Конституційного Суду України при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України. Незалежність суддів Конституційного Суду України спрямована на те, щоб при здійсненні своїх повноважень вони не зазнавали втручання в свою діяльність чи стороннього впливу на своє волевиявлення. Саме за цих умов можуть бути реалізовані принципи верховенства права, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих Судом рішень.    Принцип колегіальності означає, що усі справи, віднесені до компетенції Конституційного Суду України, він вирішує колегіально. На відміну від інших видів судочинства конституційне провадження не передбачає одноособового розгляду і вирішення справ. Воно здійснюється в різних організаційно-правових формах, але у кожному разі колегіально.    Відповідно до Закону, всі питання, що потребують вирішення Конституційним Судом України, розглядаються на його засіданнях та пленарних засіданнях. На засіданнях Конституційного Суду України розглядаються всі питання, що потребують вирішення Конституційним Судом України, крім тих, що вирішуються на його пленарних засіданнях.    Ці питання детальніше розглядалися при характеристиці правової природи органу конституційної юстиції і правового статусу суддів Конституційного Суду України.    Засідання Конституційного Суду України є повноважним, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів Конституційного Суду України. Рішення Конституційного Суду України на його засіданнях приймається, якщо за це рішення проголосувало більше половини суддів Конституційного Суду України, які брали участь у засіданні.    На пленарних засіданнях Конституційний Суд України розглядає справи, віднесені Конституцією до його виключної компетенції (про конституційність і офіційне тлумачення), провадження в яких відкрито за конституційними поданнями та конституційними зверненнями, а також інші питання, віднесені Законом до розгляду Конституційним Судом України на його пленарних засіданнях. Пленарне засідання Конституційного Суду України є повноважним, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду України. Рішення Конституційного Суду України приймаються та його висновки даються на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів Конституційного Суду України.    Рішення приймаються, висновки даються тільки тими суддями Конституційного Суду України, які брали участь у розгляді матеріалів справи, справи на засіданні, пленарному засіданні Конституційного Суду України. Тимчасова відсутність судді Конституційного Суду України на засіданні, пленарному засіданні Конституційного Суду України, на якому розглядались матеріали справи, справа, не перешкоджає участі такого судді з правом вирішального голосу в прийнятті рішень, даванні висновків у справі, за винятком тих випадків, коли рішення приймалися, висновки давалися в межах процесуальних дій, які виконувалися за відсутності судді.    Колегіальність як принцип конституційного провадження реалізується також в діяльності колегій Конституційного Суду України, які утворюються для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями і за конституційними зверненнями. Колегії суддів Конституційного Суду України більшістю голосів суддів, які входять до її складу, приймають процесуальну ухвалу про відкриття провадження у справі в Конституційному Суді України або про відмову у такому провадженні.    Рівноправність суддів полягає в тому, що під час розгляду справ на засіданні колегій суддів, на засіданні, пленарному засіданні Конституційного Суду України усі судді Конституційного Суду України мають рівні права, а при прийнятті підсумкових рішень – один голос.    Головуючий на засіданні Колегії суддів, на засіданні, пленарному засіданні не має права обмежувати суддів у можливості задавати запитання учасникам засідань, знімати поставлені суддями запитання, коментувати висловлювання та запитання суддів, учасників засідання. Судді Конституційного Суду України під час засідань повинні утримуватись від коментарів та реплік, від втручання у дії головуючого.    Рівноправність суддів, як і колегіальність конституційного провадження, не виключає здійснення Головою Конституційного Суду України повноважень щодо організації діяльності Конституційного Суду і його колегій, а також діяльності судді-доповідача щодо підготовки справи до розгляду.    Гласність є загальним принципом судочинства, який зводиться до відкритості діяльності Суду, інформованості громадськості про зміст його діяльності і прийняті рішення.    Так, відповідно до параграфу 30 Регламенту, розгляд справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України, незалежно від форми слухання, проводиться відкрито. У разі, коли розгляд справи на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, справа за ухвалою Конституційного Суду України розглядається на закритому пленарному засіданні.    Відкритість діяльності Конституційного Суду України досягається також офіційним оприлюдненням рішень і висновків Конституційного Суду України. Офіційним оприлюдненням рішення, висновку Конституційного Суду України, передбаченим статтею 67 Закону України “Про Конституційний Суд України” є офіційне і публічне їх оголошення головуючим у відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України наступного робочого дня після їх підписання (параграфи 30 і 57 Регламенту). Рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.    Копії рішень і висновків Конституційного Суду України надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб’єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді України.    Гласність конституційного провадження передбачає можливість представників засобів масової інформації, громадян знати про порядок денний Конституційного Суду України, бути присутніми у Залі засідань на відкритій частині пленарних засідань, висвітлювати діяльність Суду.    Принцип повного і всебічного розгляду справ і обґрунтованості прийнятих рішень означає, що розглядаючи справу Конституційний Суд України повинен ретельно дослідити усі наявні у справі матеріали і докази, враховувати усі об’єктивні обставини справи і на основі цього прийняти об’єктивне, мотивоване і обґрунтоване підсумкове рішення.    Закон передбачає можливість вжиття Конституційним Судом України заходів щодо забезпечення повноти розгляду справи. Так, відповідно до його ст. 54, Колегія суддів Конституційного Суду України під час підготовки справи, Конституційний Суд України в процесі провадження у справі мають право витребувати від Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр-міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань громадян і окремих громадян необхідні документи, матеріали та інші відомості, що стосуються справи.    Колегія суддів Конституційного Суду України під час підготовки справи, Конституційний Суд України в процесі провадження у справі в разі необхідності призначають експертизу в справі і вирішують питання щодо залучення до участі в конституційному провадженні експертів.    Колегія суддів Конституційного Суду України під час підготовки справи, Конституційний Суд України в процесі провадження у справі мають право викликати посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом та уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи. Ухилення без поважних причин від явки у Колегію суддів Конституційного Суду України чи в Конституційний Суд України, а так само відмова надати необхідні документи, матеріали та інші відомості або їх умисне приховування тягнуть за собою відповідальність винних осіб за законом.    Рівноправність сторін полягає у визначених Законом і забезпечуваних Судом рівних можливостях сторін використовувати процесуальні можливості захисту своїх прав та законних інтересів. Відповідно до параграфу 34 Регламенту, учасники конституційного провадження мають рівні процесуальні права і обов’язки. Сторони конституційного провадження мають право знайомитись з матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, викладати свої думки з питань, що розглядаються; задавати з дозволу головуючого запитання іншим учасникам конституційного провадження, заявляти клопотання, а також користуватись іншими правами, передбаченими Законом України “Про Конституційний Суд України” та Регламентом Суду. Учасники конституційного провадження можуть подавати письмові пояснення, які приєднуються до матеріалів справи, знайомитись з поясненнями інших учасників провадження.    Форма розгляду справ. Відповідно до параграфу 30 Регламенту Конституційного Суду України, розгляд справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України може проводитись у формі: - усних слухань, тобто шляхом безпосереднього заслуховування на пленарному засіданні всіх учасників конституційного провадження; - письмових слухань, тобто шляхом заслуховування та аналізу зібраних на попередніх стадіях конституційного провадження та залучених додатково в ході пленарного засідання матеріалів, документів, необхідних для забезпечення об’єктивного і повного розгляду справи.    Форма слухання визначається процесуальною ухвалою Конституційного Суду України. Усні слухання є обов’язковими у випадках, коли для всебічного дослідження обставин справи та прийняття обґрунтованого рішення на пленарному засіданні Конституційного Суду України необхідно безпосередньо заслухати учасників конституційного провадження. Усні слухання можуть проводитись також за клопотанням суб’єктів права на конституційне подання, конституційне звернення та органів, посадових осіб, конституційність правових актів яких оспорюється або потребує офіційного тлумачення. За ухвалою пленарного засідання Конституційного Суду України може бути проведене усне слухання лише з окремих питань справи, визначених ухвалою.    Ще одним принципом конституційного судочинства є мова конституційного провадження. Відповідно до законодавства, у Конституційному Суді України провадження ведеться, рішення, ухвали приймаються, висновки даються та оприлюднюються державною мовою. Учасники конституційного провадження, які не володіють державною мовою, мають право користуватися послугами перекладача. Про свої наміри користуватися послугами перекладача учасники конституційного провадження повинні повідомити Конституційний Суд України своєчасно (ст. 56 Закону, параграф 33 Регламенту).    Кожен принцип конституційного провадження виконує свою роль у конституційному процесі. Водночас усі принципи конституційного судочинства тісно взаємопов’язані між собою, вони доповнюють один одного, а порушення одного з них означає, як правило, порушення інших.

124

Звернення до Конституційного Суду може бути у формі конституційного подання або конституційного звернення. Конституційне подання – це письмове клопотання до Конституційного Суду про визнання неконституційним правового акта (його окремих положень), про визначення конституційності міжнародного договору або необхідності офіційного тлумачення Конституції України та інших законів. Суб’єктами права щодо конституційного подання є: · Президент України; · не менш ніж 45 народних депутатів України; · Верховний Суд України; · уповноважений Верховної Ради України з прав людини; · Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Конституційне звернення – це письмове клопотання до Конституційного Суду про необхідність офіційного тлумачення Конституції України, законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Суб’єктами права щодо конституційного звернення є: · громадяни України; · іноземці; · особи без громадянства; · юридичні особи. У конституційному поданні чи зверненні повинні зазначатися такі дані: · для подання – повне найменування органу чи посадової особи, які направляють конституційне подання; для звернення – прізвище, ім’я та по батькові громадянина України, особи без громадянства чи іноземця, адреса, за якою особа проживає, або повна назва та місце знаходження юридичної особи; · відомості про представника (особу) за законом або уповноваженого за дорученням; · для подання – повне найменування, номер, дата прийняття, джерело опублікування правового акта, конституційність якого оспорюється чи який потребує офіційного тлумачення; для звернення – статті (окремі положення) Конституції України або закону України, які повинен розтлумачити Конституційний Суд України; · для подання – правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності в офіційному тлумаченні; для звернення – обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів України; · дані щодо інших документів та матеріалів, на які посилаються суб’єкти конституційного подання (звернення) (копії цих документів і матеріалів додаються); · перелік матеріалів та документів, що додаються. Конституційне подання, документи та матеріали до нього повинні подаватися у трьох примірниках. Конституційний Суд України є юридичною особою, його друкованим органом вважається “Вісник Конституційного Суду України”. За результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституційний Суд України на пленарних засіданнях, де головує Голова Конституційного Суду, приймає рішення. Він може визнати правовий акт неконституційним повністю або в окремій його частині. Разом з тим, Конституційний Суд України дає висновки у справах з питань: · офіційного тлумачення Конституції та законів України; · про відповідність Конституції України чинним міжнародним договорам України та тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди щодо їх обов’язковості; · про дотримання конституційної процедури розслідування та розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту. Конституційним Судом даються висновки, а рішення приймаються шляхом опитування суддів Конституційного Суду та поіменним голосуванням. Як висновки, так і рішення Конституційного Суду повинні бути письмово мотивованими, обов’язково підписуються (не пізніше семи днів після прийняття рішення чи дачі висновку) кожним суддею, незалежно від того, голосував суддя “за” чи “проти”. Після цього висновки та рішення офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання. Вони є остаточними і оскарженню не підлягають. Якщо суддя Конституційного Суду має свою окрему думку, коли приймається рішення чи дається висновок Конституційним Судом, то він зобов’язаний у письмовій формі викласти її та обов’язково додати до рішення або висновку, які публікуються у “Віснику Конституційного Суду України” та інших офіційних виданнях України. Як у рішенні, так і у висновку Конституційного Суду України обов’язково повинні бути відображені такі дані: · найменування рішення (висновку), дата, місце прийняття (дачі), його номер; · персональний склад суддів Конституційного Суду, які брали участь у розгляді справи; · зміст конституційного подання, конституційного звернення; · перелік учасників судового засідання; · положення Конституції України, якими керувався Конституційний Суд при прийнятті рішення чи дачі висновку; · мотивувальна частина рішення (висновку); · резолютивна частина рішення (висновку); · обов’язкове зазначення того, що рішення (висновок) є остаточним і оскарженню не підлягає. При прийнятті рішення Конституційного Суду в змісті обов’язково вказується повна назва, дата прийняття, порядковий номер, яким органом, посадовою особою прийнято правовий акт, конституційність якого розглядається. Наступного робочого дня після офіційного оприлюднення копії рішень і висновків Конституційного Суду України надсилаються суб’єкту права щодо конституційного подання чи конституційного звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції та органу влади, який прийняв правовий акт, що був предметом розгляду. Конституційний Суд має право у своєму рішенні чи висновку визначити строки і порядок виконання та зобов’язати відповідні державні органи забезпечити виконання рішень чи дотримання висновку. Невиконання рішень чи недотримання висновків Конституційного Суду тягнуть за собою відповідальність згідно з законодавством України. Пленарне засідання Конституційного Суду вважається повноважним, якщо у ньому бере участь не менше 12 суддів, а рішення Конституційного Суду приймаються та даються висновки, якщо за них проголосувало не менше 10 суддів Конституційного Суду. Матеріали справ, щодо яких Конституційним Судом прийнято рішення або дано висновок, зберігаються в архіві Конституційного Суду сто років, а оригінали рішень та висновків – безстроково. Уже першими своїми рішеннями, наприклад, у справах щодо несумісності депутатського мандата, про акти органів Верховної Ради, Конституційний Суд зробив серйозну заяву щодо своєї самостійності і місця в ієрархії влади, що належить йому за Конституцією України1. Належне місце у діяльності Конституційного Суду відведено Секретаріату. Він забезпечує його організаційну, науково-експертну та інформаційно-довідкову діяльність. Положення про Секретаріат Конституційного Суду затверджується Конституційним Судом. Керівник Секретаріату за поданням Голови призначається Конституційним Судом з числа громадян, які мають право займати посаду професійного судді. Йому забороняється, як і суддям Конституційного Суду України, належати до будь-яких партій, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, окрім творчої, наукової та викладацької. Про високий професійний, інтелектуальний та науковий рівень перших суддів Конституційного Суду України наочно свідчать такі дані: серед них – 5 докторів юридичних наук, 1 доктор філософських наук, 6 професорів та 6 кандидатів юридичних наук. Першими суддями Конституційного Суду України, які були призначені в 1996-1997 роках Верховною Радою України, стали: Костицький М.В., Мироненко О.М., Розенко В.І., Яценко С.С.1, Євграфов П.Б.2, Корнієнко М.І.3 КОСТИЦЬКИЙ Михайло Васильович народився у 1948 році у с. Заріччя Надвірнянського району Івано-Франківської області у селянській родині. Трудову діяльність розпочав робітником будівельної бригади радгоспу “Надвірнянський”. У 1966-1971 роках навчався на юридичному факультеті Львівського державного університету імені І. Франка. З 1971 року працював консультантом відділу юстиції Львівського облвиконкому. З 1973 року – на викладацькій роботі у Львівському університеті імені І. Франка: асистент, старший викладач, доцент, професор, декан юридичного факультету. У 1990-1994 роках – науковий консультант Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю. Брав участь у розробці проектів Законів України “Про міліцію”, “Про прокуратуру”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про судову експертизу” та інших. 1994 року обраний народним депутатом України, головою підкомісії з правової політики та законодавчих передбачень Верховної Ради України. З листопада 1994 року – член Конституційної комісії. З 1995 року – проректор з наукової роботи, професор Національної академії внутрішніх справ України. У жовтні 1996 року Верховною Радою України призначений суддею Конституційного Суду України. Доктор юридичних наук, професор, дійсний член Академії правових наук України, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, заслужений юрист України. МИРОНЕНКО Олександр Миколайович народився у 1942 році у с. Покровське Веселинського району Миколаївської області в селянській родині. Трудову діяльність розпочав 1959 року слюсарем на суднобудівному заводі у м. Миколаєві. Проходив строкову військову службу.

125

Діяльність органів конституційної юрисдикції пов‘язана з прийняттям певних документів, актів, які опосередковують процес здійснення ними своїх повноважень, а також виступають в якості засобу юридичного оформлення результатів такої діяльності. Акти Конституційного Суду України є засобом формалізації його волі як єдиного в державі органу конституційної юрисдикції.    В чинному законодавстві не визначено поняття актів Конституційного Суду України. Проте це можна зробити проаналізувавши і узагальнивши положення відповідних правових норм.    Конституція України вказує на два основних види актів Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції: - рішення - їх Конституційний Суд України ухвалює з питань конституційності законів та інших правових актів (ч. З ст. 150); - висновки - їх Конституційний Суд України дає в справах про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, а також щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст. 151).    Що ж до Закону “Про Конституційний Суд України”, то він містить главу 8 “Рішення і висновки Конституційного Суду України”, в якій відповідно до її назви передбачаються основні види актів, які приймаються в конституційному судочинстві. Крім цього, ст. 50 Закону передбачено можливість прийняття Конституційним Судом України процесуальних ухвал про відкриття провадження та про відмову у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України.    Види актів Конституційного Суду України визначаються також Регламентом Конституційного Суду України. Так, відповідно до його параграфу 54, такими актами є рішення і висновки, процесуальні та протокольні ухвали Конституційного Суду України. До цього треба додати, що відповідно до Закону і Регламенту, процесуальні ухвали про відкриття провадження та про відмову у відкритті провадження приймаються також колегіями Конституційного Суду України (статті 48, 49 Закону).    Таким чином, можна стверджувати, що актами Конституційного Суду України є рішення, висновки і ухвали.    Рішення Конституційного Суду України можуть бути підсумковими (тобто такими, що позначають завершення розгляду Судом справ, віднесених до його виключної компетенції) і організаційними (є формою вирішення організаційних питань функціонування органу конституційної юрисдикції).    Підсумкові рішення – ухвалюються з питань, віднесених Конституцією (статтею 150) до виключної компетенції Конституційного Суду України, а саме щодо:    1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): - законів та інших правових актів Верховної Ради України; - актів Президента України; - актів Кабінету Міністрів України; - правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.    2) офіційного тлумачення Конституції України та законів України (тут слід звернути увагу на певну неузгодженість з статтею 150 Конституції статті 62 Закону, відповідно до якої у справах з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України Конституційний Суд України дає висновки).    Організаційні рішення приймаються на пленарних засіданнях і засіданнях Конституційного Суду України з питань організації внутрішньої діяльності Конституційного Суду України: про затвердження Регламенту, положення про секретаріат, постійні комісії, про утворення Колегії суддів Конституційного Суду України, про припинення повноважень судді Конституційного Суду України, про дострокове звільнення з посади Голови Конституційного Суду України, його заступників, про службові відрядження суддів і ін.    Часто рішеннями Конституційного Суду України узагальнено називають усі акти, які від приймає в процесі своєї діяльності. В цьому разі термін “рішення” вживається у широкому його значенні.    Висновки Конституційного Суду України даються в справах, передбачених статтями 151, 159, а також п. 28 ст. 85 Конституції України: - про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов‘язковість (ч. 1 ст. 151 Конституції України); - про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ч. 2 ст. 151 Конституції України); - відносно відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст.157 і 158 Конституції України (ст. 159 Конституції України); - про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України (п. 28 ст. 85 Конституції України).    Ухвали є формою вирішення Конституційним Судом процесуальних питань своєї діяльності. Конституційний Суд України приймає (приймає -відповідно до ч 1 ст. 48 і ст. 49 Закону, виносить - відповідно до параграфу 21 Регламенту) процесуальні ухвали про відкриття провадження та про відмову у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України. Крім цього, Конституційний Суд України, відповідно до Регламенту, виносить ухвали про прийняття або відмову в прийнятті до розгляду звернень, про призупинення конституційного провадження по справі, про об‘єднання конституційних проваджень, про відкриття нового провадження по справі, про форму слухання справи, про приєднання документів до матеріалів справи, про призначення експертизи і т.п.    Ухвали оформляються протокольно або у вигляді окремого акту. Відповідно вони поділяються на ухвали процесуальні і ухвали протокольні (наприклад, про притягнення до відповідальності за порушення встановленого порядку у Залі засідань Конституційного Суду України).    Отже, акти Конституційного Суду України є засобом юридичного оформлення результатів розгляду ним матеріальних, процесуальних чи організаційних питань.    Актам Конституційного Суду України притаманні певні особливості, які зумовлені насамперед природою органу конституційної юрисдикції. Особливості актів Конституційного Суду України полягають в тому, що вони: - мають спеціальний предмет (об‘єкт) - актами Конституційного Суду України вирішуються питання, віднесені до його виключної компетенції. Жоден інший державний орган не уповноважений вирішувати питання, які є предметом діяльності Конституційного Суду України; - приймаються в особливому процесуальному порядку; - є загальнообов‘язковими на всій території України; - є остаточними і оскарженню не підлягають; - є засобом гарантування верховенства Конституції України на всій території держави, забезпечення прямої дії її норм і формування єдиного конституційного праворозуміння.    Таким чином, акти Конституційного Суду України - це спеціальні правові акти, що приймаються Конституційним Судом в особливому процесуальному порядку з метою реалізації своїх повноважень як органу конституційної юрисдикції і є остаточними та загальнообов‘язковими на всій території України.

126

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-1/11bnojvu.pdf

127-132 примерно

http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=280%2F97-%E2%F0

133-136 примерно

1 квітня Президент України Віктор Янукович призначив члена Венеціанської комісії Марину Ставнійчук заступником голови Адміністрації Президента. До сфери її компетенції віднесені питання Конституційної реформи і виборчого законодавства. Таким чином, Глава держави свідомо вибрав модель конституційно-правової модернізації, яку останнім часом так пропагувала Ставнійчук.

В інаугураційній промові від 4 березня 1933 р. президент США Франклін Роблено Рузвельт заявив: «Наша Конституція така проста і практична, що, розставивши акценти по-новому, її можна привести у відповідність з екстраординарними вимогами часу без зміни її єства…». А сама суть Конституції США не мінялася з часу її прийняття в кінці XVIII століття. У цьому полягає наріжний камінь світового конституційного права: конституція як єдиний акт повинна мати певну стабільність, що сприяє зміцненню авторитету держави і відносній постійності конституційного порядку.

На жаль, даний підхід можна застосувати лише до держав із вкоріненими традиціями конституціоналізму і плюралістичної демократії. У ситуації пострадянського транзиту, країни колишнього СРСР, у тому числі й Україна, були приречені на конституційне експериментування. І не завжди ці експерименти завершувалися створенням успішної політико-правової моделі.

Наша країна пройшла декілька етапів конституційного конструювання: від адаптації радянської нормативно-правової бази до вимог незалежної держави, формування специфічної неопатрімоніалістської моделі з елементами олігархічного капіталізму й авторитаризму в політиці - до режиму «безпорадного плюралізму», в якому опинилася країна після політреформи 2004 р. Згідно її положенням Верховна Рада отримала можливість формувати уряд, який, по суті, став незалежним від Президента. Таким чином, була закладена основа дестабілізації політичної ситуації в країні, що тривала 5 років.

Після рішення Конституційного суду від 1 жовтня 2010 р., в Україні діє Конституція в редакції 1996 р. Повернені і розширені політичні й економічні повноваження Президента України, відновлена вертикаль влади, понижена роль парламенту в ухваленні державних рішень.

Концентрація владних повноважень в одному центрі або «авторитарна модернізація» країни була ефективною моделлю розвитку наприкінці 1960 - середині 1980-х рр. Проте, суперпрезидентські республіки мають значно більше ризиків, ніж парламентсько-президентські. На думку відомого російського політолога Олександра Галкіна, будь-яка надмірно централізована система управління, сфокусована на одну людину, неминуче втрачає свою первинну ефективність. Вирішення проблем стає уявним і викликає виникнення нових, складніших, ніж ті, які потрібно було здолати. Головною ахіллесовою п'ятою жорсткої владної вертикалі є зниження мобільності кадрів, виникає «тромб» у кровоносних судинах управлінського апарату.

Але головний недолік авторитарної моделі - це виникнення «шумів» (за Галкіним), що відхиляються, які викликані груповими або індивідуальними інтересами бюрократії, і часто не збігаються з цілями вищої влади. У критичних ситуаціях такі «шуми» настільки сильні, що вміст вихідного імпульсу зникає вже на верхніх рівнях владної вертикалі. Звідси бюрократизація, виникнення фаворитизму, непрофесіоналізм керівників і інші втрати.

Україна вже мала досвід «авторитарної модернізації» у 1990-х – на початку 2000-х рр., коли концентрація влади в руках президента привела до деформації процесів державного будівництва, порушення демократичних свобод і, як наслідок, відомі події 2004 р. на Майдані.

Тому, повернення до Конституції в редакції 1996 р. слід розглядати не як вибрану владою політико-правову модель, а як «вікно можливостей» для проведення радикальних соціально-економічних реформ, направлених на модернізацію країни. Це, також, перезапуск (reset) конституційного транзиту.

Перший мессидж про необхідність нового етапу правової і конституційної реформи Президент Віктор Янукович зробив у своєму Посланні до українського народу «Україна ХХІ століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації» (червень 2010 р.). Тоді він в ідею «республіканізму» вклав тезу «повернення до реального народовладдя і збалансування повноважень гілок влади», реформування судочинства.

Удруге до проблеми конституційної реформи Янукович звернувся на початку 2011 р., коли підтримав пропозицію першого президента України Леоніда Кравчука про проведення Конституційної асамблеї України. За словами Віктора Януковича, метою роботи асамблеї повинно стати: «формування збалансованої системи показної демократії європейського зразка, зміцнення парламентаризму, побудова ефективної виконавчої вертикалі влади, створення діючих механізмів прямої демократії». Була сформована науково-експертна рада у складі відомих фахівців і теоретиків конституційного права, яким доручено підготувати концепцію проведення КАУ.

І ось, 1 квітня Президент призначає заступником глави Адміністрації Президента Марину Ставнійчук, яку можна назвати мало не єдиним практиком-конституціоналістом в Україні. Будучи членом Венеціанської комісії, вона активно коментувала хід судової реформи, рішення Конституційного суду, саму ідею Конституційної асамблеї.

Більш того, Ставнійчук запропонувала власну модель проведення КАУ і своє бачення конституційно-правової модернізації країни. Зокрема, пропонується розглядати асамблею не просто як дорадчий орган при президентові, а як майданчик широкої цивільної дискусії, де на різних рівнях братимуть участь: а) влада і опозиція; б) політичні партії (парламентські і позапарламентські); у) НВО й експертне співтовариство.

Також слід зазначити, що в розумінні Ставнійчук «конституційно-правова модернізація» не обмежується змінами в Конституцію або її новою редакцією. «У нинішніх умовах, - пише вона, - доцільно забезпечити удосконалення (зміни) окремих положень (розділів) Основного Закону держави з подальшим їх розвитком шляхом ухвалення відповідних конституційних законів, інших актів законодавства України, підзаконних нормативно-правових актів і, безумовно, якісне впровадження прийнятих новел на практиці.

Першим кроком конституційно-правової реформи повинна стати модернізація інституту виборів, адже виборча система є модулятором майбутньої політичної системи. Не можна відкладати і проведення справжньої судово-правової реформи, покликаної забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина. Предметом конституційної модернізації повинні також стати місцеве самоврядування, територіальна організація, адміністративна реформа».

Якщо президентський указ про призначення Ставнійчук означає прийняття Віктором Януковичем саме такого уявлення про конституційно-правову модернізацію і щире бажання його реалізувати, то найближчим часом ми станемо свідками якісного оновлення внутрішньополітичного курсу держави.

Правові і державно-владні відносини як різновиди суспіль­них відносин взаємопов'язані між собою, проте їх не слід ототожнювати. Саме тому можна зробити попередній висно­вок, що некоректно наголошувати на необхідності розроб­лення і здійснення комплексної державно-правової реформи на тій підставі, що «Конституція України зумовила потребу реформування не лише законодавства, а й державних інсти­тутів»[4]. По-перше, така реформа має різні суспільні об'єкти реформування — правові відносини і державно-владні відно­сини. І, по-друге, не можна ототожнювати законодавство з правом. Не випадково перші концепції, розроблені в Україні, не за змістом, а за формою були концепціями саме правової реформи. Сьогоднішня невизначеність щодо об'єкта рефор­мування призводить до того, що державно-правову реформу або намагаються обмежити основними функціями держави і системою місцевого самоврядування в Україні, або навіть самі терміни «державно-правова реформа» і «правова рефор­ма» вживають як синонімічні, а це вже шлях до суперечливих методологічних і теоретичних висновків[5].

Демократична трансформація усіх сфер життєдіяльності українського суспільства справді потребує узгоджених зусиль всього суспільства — усіх громадян, громадських організацій, політичних партій і, передусім, ініціативної, творчої діяль­ності органів державної (публічної) влади, держави, що виз­начає необхідність її першочергового власного перетворен­ня. Тобто мається на увазі перетворення успадкованих від СРСР політичних, зокрема державно-владних відносин. Це, безперечно, передбачає якісні зміни у механізмі публічної влади, її зв'язків з суспільством, потребує здійснення «пар­ламентської, адміністративної, муніципальної, судової ре­форм, реформи інших правоохоронних органів з метою ство­рення в Україні незалежної, демократичної, правової дер­жави». Але це не дає підстави ототожнювати процеси перетворення державної влади з перетворенням правової си­стеми України, розвиток якої обумовлений не стільки раці­ональними, суб'єктивними факторами, скільки об'єктивни­ми умовами.

Особливість трансформаційних процесів в Україні, їх складність і суперечливість багато в чому викликані об'єктив­ною природною необхідністю одночасного здійснення кар­динальних перетворень як у сфері публічної (державної) вла­ди, так і у сфері економіки і права. В умовах успадкованої радянської соціально-економічної системи, де політична влада була органічно взаємопов'язана з економічною, дер­жавна власність на засоби і умови виробництва — з держав­ною владою, будь-які якісні економічні зміни, зміни у юри­дичних відносинах можливі лише за моделлю, відповідно до якої саме політичні перетворення, створення демократичних юридичних процедур мають становити необхідну передумову ринкової трансформації економіки. Це визнають і окремі західні фахівці. Таким чином, можна і треба формулювати завдання наукового розроблення, офіційного ухвалення та реалізації, з одного боку, самостійної концепції трансформації системи дер­жавної влади в Україні, а з іншого — самостійної концепції кардинальних перетворень правової системи України. Не можна не визнавати, разом з авторами Концепції розвитку законо­давства України на 1997—2005 роки, необхідність створення в Україні «нового права, яке має стати в першу чергу норма­тивним вираженням загальнолюдських цінностей, принципів справедливості та людяності, засобом забезпечення прав і сво­бод людини і громадянина, основою організації та функціо­нування держави в інтересах людини і всього суспільства».

Проблеми правового прогресу українського суспільства, пе­ретворень його права, правової системи становлять пред­мет роздумів автора цієї статті.

На шляху до створення демократичної правової парадигми. Потреба у науковому підході до правових перетворень в Ук­раїні обумовлює, в свою чергу, необхідність розроблення сучасної парадигми вітчизняної юридичної науки, її пра­вознавства і державознавства. Відомо, що марксистсько-ле­нінське вчення про державу і право виходило із розуміння дер­жави як апарату класового панування і придушення. Тому похідним звідси було уявлення, що право — це державна воля, воля панівного класу, яка знаходить свій вираз і закріплення у юридичній формі, законі. Вихідним теоретичним положен­ням для такого праворозуміння була хибно витлумачена теза «Маніфесту Комуністичної партії» про право як зведену у за­кон волю пануючого класу. Відповідно, соціальна функція ра­дянської юридичної науки зводилася публічною владою пере­дусім до підтримки і захисту інтересів держави. Радянське , правознавство, яке протягом складного, суперечливого шляху свого становлення сповідувало і «правовий нігілізм», і прин­цип революційної правосвідомості, увагу сконцентрувало го­ловним чином на відомому в історії світової юридичної дум­ки нормативному підході до права (звичайно, дещо моди­фікувавши його). Згідно з цим підходом юридичні норми характеризувались як міра суспільної поведінки, основа орга­нізаційної дисципліни і законності. Право розглядалося лише як політичний елемент надбудови, невід'ємний від держави продукт та інструмент її діяльності, основа і знаряддя класо­вого панування у політичних формах. Утверджене в 20—30-х pp. праворозуміння чітко відбивало лише політичну, класову природу і сутність радянського права, його зв'язки з держа­вою і матеріальними умовами, що визначали волю пануючо­го класу.

На жаль, слід визнати, що й досі ми остаточно не позбули­ся правової спадщини радянського періоду, коли право юри­дичне закріплювало фактичну диктатуру партдержноменкла-тури, панування адміністративно-командних методів управ­ління в економіці і становило легітимну основу тоталітарного політичного режиму в суспільстві, причому цей режим розг­лядався як джерело самого права. Досі не здійснена фунда­ментальна конструктивно-критична науково-дослідницька робота у галузі історії права радянських часів. Проте певні зру­шення у сучасному українському правознавстві відбувають­ся, хоч вони і не завжди мають глибоке науково-теоретичне обгрунтування. Наприклад, навряд чи є коректною позиція повної відмови від політичного, класового підходу і звертан­ня лише до загальнолюдських цінностей — свободи, рівності, справедливості. Ще не вироблене більш-менш стале і узгод­жене сучасне праворозуміння, хоч воно становить світогляд­не підґрунтя правознавства. Бо від того, як ми розуміємо по­няття «право», багато в чому залежить не тільки спрямованість наукових юридичних досліджень, а й загальна орієнтація дер­жавної правової політики, юридичної практики.

Саме наукове визначення сучасного поняття права, право­вих принципів та застосування їх у процесі демократичної трансформації українського суспільства, формування якісно нової системи національної державної влади і самоврядуван­ня може забезпечити ефективне досягнення конституційне закріплених цілей відродження громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, розвитку і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, пошук міри і межі оптимального співвідношення економічної свободи та ефективності і соціальної справедли­вості та юридичної рівності. Такий пошук здійснюється люд­ством протягом багатьох століть, і кожного разу спроби вирі­шити цю проблему грунтувалися на певній системі ідей і уяв­лень, яка вважалася на конкретний історичний час здатною пояснити існуючі суспільні суперечності, знайти шлях до їх подолання і накреслити перспективу розвитку суспільства. Існу­вання усталеної системи основних соціальних, в тому числі правових, цінностей суспільства є однією з важливих умов його стабільного стану і функціонування. Коли порушуються умови цілісності системи соціальних цінностей, послаблюються їх взаємодія і гармонія — дезорганізується увесь суспільний процес. А якщо це «відбувається зненацька і відразу, — наго­лошував П.Сорокін, — збільшуються шанси міжнародної або громадянської війни». Саме в цьому, зокрема, полягає ак­тивна роль суспільної свідомості у її взаємодії з суспільним буттям.

У сучасному світі, в тому числі і в Україні, відбуваються переоцінка багатьох соціальних цінностей, їх нове осмислен­ня у світлі історичного досвіду XX сторіччя і глибоких супе­речностей теорії і практики радянського соціалізму. І знову, як це вже було кожного разу, коли суспільство опинялося у кризовому стані, воно інстинктивно починає звертатися до фундаментальних джерел і шукати там знамення часу, щоб створити собі новий «дороговказ» щодо соціальних цінностей суспільного прогресу. Коли суспільна свідомість, в першу чер­гу у формі науки, під впливом кардинальних перетворень об'єктивної реальності стає нездатною раціонально, на старій теоретичній і методологічній основах, пояснити те, що відбу­вається навколо, виникає потреба у розробці нової парадиг­ми як інтелектуального засобу якісного прориву в усвідом­ленні навколишнього світу — природи і суспільства. Можна погодитися з тим, що парадигма — це не просто нова теорія, яка являє собою безпосередню реакцію на кризові явища в суспільстві, а «система ідей і уявлень, здатна розв'язати супе­речності, що виникають у науці, дати пояснення емпірично­му матеріалу, що нагромадився, і відкрити шлях до подаль­шого поглиблення знання»[6].

Перехід від адміністративно-командного порядку суспіль­ного життя до демократичного, який має грунтуватися на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманіт­ності, обумовлює перехідний стан суспільної свідомості в Ук­раїні, зокрема свідомості економічної і правової, як на теоре­тичному, так і на побутовому рівнях. Йдеться про такий стан, коли у суспільних інтересах, орієнтаціях і мотивах поведінки людей, соціальних цінностях відбиваються риси, притаманні саме змішаній формі соціально-економічних процесів і струк­тур — від залишкових адміністративно-командних до приват­но-ринкових. У наш час неможливо створити класичну со­ціально-економічну систему, де б одночасно функціонували лише приватний і державний сектори економіки з відповідним правовим забезпеченням кожного з них. Поряд з приват­ним і державним секторами «створюється багато перехідних і досить диверсифікованих між собою форм, ефективність дії яких малопередбачувана при одночасно високому рівні тіньо­вого сектора, який багато в чому діє за законами криміналь­ного життя».

Стан стихійного зламу адміністративно-командної систе­ми господарювання і управління характеризується сьогодні відсутністю в країні будь-якої усталеної системи економіч­них і юридичних відносин, чому і відповідає стан суспільної свідомості. Це стосується як державної правової ідеології, так і правосвідомості населення країни. Державна влада продов­жує орієнтуватися на найближчі цілі, не узгоджуючи їх з пер­спективною, конституційне визначеною орієнтацією, розроб­ляє нове законодавство і вирішує поточні господарські зав­дання, не пов'язуючи їх з соціально-економічною стратегією, яка має відбивати тенденції демократичного економічного і правового розвитку країни. Українське суспільство й досі не має науково розробленої правової ідеології як перетворення успадкованої системи державної влади, її організації і функ­ціонування, так і демократичної трансформації суспільства в цілому.

Сьогодні відчувається гостра потреба у концентрації та ко­ординації зусиль вітчизняних вчених і фахівців народного гос­подарства України, спрямованих на дослідження проблем, пов'язаних із реальними, багато в чому новими для нашої країни, економіко-правовими процесами. Необхідною є ком­плексна наукова розробка юристами, економістами, філосо­фами і представниками інших галузей вітчизняного суспіль­ствознавства загальнодержавної доктрини демократичних со­ціально-економічних і правових перетворень в країні, практичних рекомендацій щодо обгрунтування політики роз­витку приватного сектора економічної системи України, на­ціонального підприємництва, їх нормативно-правового за­безпечення. Теорія і практика демократичної трансформації еко­номіки України, її нормативно-правового забезпечення потребують нових методологічних підходів, нової парадигми вивчення економічних і правових проблем, досліджень про­блем взаємозв'язку держави і економіки, права, держави і законодавства тощо. В цій парадигмі політика і економіка, ри­нок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні інтереси, особа, суспільство і держава не повинні протиставлятися; необхідно шукати міру і межу їх діалектич­ної взаємодії і взаємної відповідальності. «Розумне, — писав Гегель,— є саме те, що має в собі міру і межу .».

Концептуальним ядром правової парадигми демократич­ної трансформації українського суспільства мають стати: визначення пріоритетного місця і ролі законних прав, свобод і інтересів людини у цивільно-правових і державно-владних відносинах, а також у системі наукових категорій; розумін­ня держави, з одного боку, як політичної функції права і громадянського суспільства, яке, в свою чергу, повинно здійснювати контроль за державною діяльністю, а з іншого, як суб'єкта цивільного права (якщо, звичайно, держава у про­цесі свого функціонування включається у систему ринкових відносин); підхід до закону як до політичної юридично-регу­люючої функції держави і права; усвідомлення необхідності та міри розмежування і взаємодії приватно-правових і публіч­но-правових засад регулювання суспільних відносин тощо. Звідси випливає потреба у якісно новому праворозумінні, в усвідомленні складної природи діалектичного взаємозв'язку права і закону, відповідності останнього моральним вимогам.

Важливим методологічним завданням вітчизняної юридич­ної науки має стати пошук нових пояснень сутності і ролі права в суспільстві, його причинності, відхід від традиційних для радянського правознавства спрощених концепцій причин і джерел правотворення, лінійного характеру прогресу в праві тощо. З історичної точки зору, з того факту, що твердження Гегеля нібито свідомість визначає буття було некоректним та однобічним, зовсім не випливає правота Маркса, який вважав, що, навпаки, буття визначає свідомість. У реальному житті, історії жодне з цих тверджень не є абсолютно справед­ливим. Буття і свідомість, матеріальні і духовні явища неподільні і взаємодіють одне з одним. Не випадково Ф.Енгельс наголо­шував, що "взаємодія виключає всіляке абсолютно первісне і абсолютно вторинне .". Інша річ, що, в залежності від кон­кретно-історичних умов, духовні або матеріальні, економічні і юридичні і т.п. фактори можуть відігравати чільну роль у житті суспільства, і їх черговість є цілком обумовленою. Тому відтво­рення і розвиток суспільної, зокрема правової, свідомості потребують до себе, принаймні, такої ж уваги, як відтворен­ня і розвиток суспільного буття.

Хоча все ж слід зазначити, що природно-історичний про­цес ускладнення суспільного буття, стрімке підвищення рівня технологічного розвитку суспільних відносин, різке погіршення екологічного середовища, інші глобальні про­цеси об'єктивно сприяють зростанню ролі соціального уп­равління, його державно-правових форм. Це, в свою чергу, потребує новітніх прогностичних знань, обумовлює зрос­тання значущості сукупного суспільного інтелекту, суспіль­ної правової свідомості, гуманістичного виміру права, підви­щення ролі духовних засад у житті людства. Але зазначене ніякою мірою не ставить під сумнів значущість самого буття, матеріального у механізмі взаємодії з духовним. Істина, певно, — і в цьому можна погодитися з думкою англійського дослідника Г.Дж.Бермана — полягає у тому, що для одних епох і одних регіонів світу більш вагомими в процесі їх роз­витку є економічні фактори, для інших — політичні, для третіх — релігійні, для четвертих — правові і т.д. Те ж саме відно­ситься до історії розвитку конкретної країни. Вирішальне зна­чення в цьому аспекті за всіх часів і у всіх регіонах мають спосіб і міра взаємодії матеріального і духовного, буття й свідо­мості[7]. Рівень людського пізнання та достовірність знань про спосіб і міру стають однією з головних умов самозбереження людства. І в системі цих знань значну роль відіграють знання про правову природу речей, право, правову і юридичну свідомість, відносини, культуру тощо.

Ці явища супроводжують людство протягом усього його цивілізаційного шляху розвитку, вони ускладнюються паралельно з соціальним прогресом, наповнюючи в різні історичні періо­ди праворозуміння якісно новим змістом, формуючи конк­ретно-історичну правову парадигму. В цьому сенсі історичний вимір права, правового порядку в суспільстві становить, пев­ну таємничу єдність, в якій минуле і майбутнє живуть в те­перішньому і яка складає в суспільстві те невидиме ядро, з котрого черпається його життєдайна сила". Певною мірою майбутній, теперішній і минулий правовий розвиток людства, прогрес у праві мають одну долю, але не стільки у розумінні її як чогось єдиного та монолітного, скільки у розумінні того, що вона складається як із загального, так і особливого мину­лих, теперішніх і майбутніх часів різних співтовариств, в яких живе і розвивається людина, та різних правових систем, що створені цими співтовариствами. Що ж до загальних характе­ристик світового правового розвитку, справжнього прогресу у праві, то до них, зокрема, можна віднести невпинне тяжіння юридичних норм до правових принципів і ідей, подібних, хоч і не тотожних, до моральних вимог, наростання гуманістич­ного змісту права. "Незважаючи на усі коливання і зигзаги прогресу, — писав В.Соловйов, — все ж таки залишається безсумнівним, що рівнодіюча історії йде від людожерства до людинолюбства, від свавілля до справедливості і від ворожого роз'єднання окремих людських груп до загальної солідар­ності"[8]. Відповідно відбувається поступове зростання якості гуманізму і у праві. Під цим розуміється формування найваж­ливішого атрибуту існуючих цивілізацій, за допомогою якого забезпечується захист автономної особистості, утверджують­ся громадянський мир і злагода у суспільстві, запроваджу­ються у життя ідеї справедливості, свободи, мудрості і реаліз­му.

Сучасну вітчизняну правову парадигму необхідно не тільки теоретично і методологічно окреслити, сформулювати, а й виробити механізм її впливу на реальні процеси законотво­рення і законозастосування, на формування такої органі­зації суспільного і державного устрою, яка б, грунтуючись на принципі балансу взаємодії і розмежування публічно-пра­вових і приватно-правових засад соціально-економічного по­рядку, сприяла б досягненню рівноваги між економічною ефективністю суспільного виробництва і соціальною спра­ведливістю розподілу його результатів — матеріальних і ду­ховних благ.