68

За конституційним визначенням «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (ст. 1). Демократичний характер української держави конституційно закріплюється через республіканську форму правління і принципи народного суверенітету: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (ст. 5) та поділу влади: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6). Вищими органами державної влади в Україні є глава держави — Президент, загальнонаціональний представницький орган законодавчої влади — Верховна Рада, колегіальний орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів і виші суди — Конституційний Суд, Верховний Суд і Вищий Господарський Суд. Форму державного правління в Україні Конституція визначає лише у найбільш загальній формі, проголошуючи її республікою. Та чи інша форма республіканського правління — президентська, парламентарна чи змішана — в Конституції конкретно не визначається. Висновок про неї можна зробити на основі аналізу повноважень вищих органів державної влади та їх співвідношення, передусім стосовно такої важливої ознаки форми держави, як спосіб формування і функціонування уряду. Щодо способу формування і функціонування уряду Україна в роки незалежності еволюціонувала спочатку від парламентарно-президентської до президентської, а потім — до президентсько-парламентарної форми правління. Якщо в перші роки незалежності основний склад уряду визначався парламентом, то Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом від 8 червня 1995 р. запровадив президентську форму республіканського правління, проголосивши Президента «главою держави і главою державної виконавчої влади України» (це головна ознака президентської республіки) й визначивши, що він «як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолювані ним Уряд — Кабінет Міністрів України — та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади» (ст. 19) і «призначає Прем'єр-міністра України, формує новий склад Уряду України — Кабінет Міністрів України» (ст. 22). Згідно з чинною Конституцією, «Президент України є главою держави...» (ст. 102) і не тільки «призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку» (ст. 106, ч. 9), а й «призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах» (ст. 106, ч. 10), «утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади...» (ст. 106, ч. 15). Такі повноваження Президента свідчать про те, що він фактично 11 Голос України. 1995. 10 черв. є главою державної виконавчої влади, хоча формально Конституція цього не визнає. Реально в Україні існує дуалізм виконавчої влади, який виявляється у її поділі між Президентом і Прем'єр-міністром за домінуючої ролі глави держави. За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України» (ст. 75). До повноважень Верховної Ради щодо формування і функціонування уряду належать: «розгляд і прийняття рішення шодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України», «надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України», «здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України» (ст. 85, ч. 11, 12, 13). Верховна Рада також «може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України» (ст. 87), а «прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України» (ст. 115). Такий розподіл повноважень щодо Кабінету Міністрів між Президентом і Верховною Радою, за якого уряд формується главою держави, а участь парламенту в цьому процесі зводиться до надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра, визначає впроваджену в Україні форму державного правління як змішану, причому саме як президентсько-парламентарну, а не навпаки — парламентарно-президентську. Відповідно до цієї форми правління в Україні впроваджена подвійна політична відповідальність уряду: Кабінет Міністрів несе політичну відповідальність і перед Президентом, і перед Верховною Радою, які можуть відправити його у відставку. Проте Президент ніяким чином не відповідає за дії виконавчої влади, оскільки формально не визнається її главою, а Кабінет Міністрів не має ніяких засобів впливу на Верховну Раду, оскільки формується позапарламентським шляхом і не спирається на партійну більшість у парламенті. Це спричинило нестабільність уряду, яка виявилася, зокрема, в тому, що за роки незалежності в Україні діє вже дев'ятий за складом уряд. Впроваджуючи президентсько-парламентарну форму правління, в Україні не вдалося реалізувати її основну перевагу — забезпечення стабільності уряду. Завдяки змішаній формі правління Президент України має досить широкі повноваження. Крім наявних у глави держави в президентській республіці повноважень, Конституція надала йому право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, причому «законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово» (ст. 93), а також право розпуску парламенту: «Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися» (ст. 90). Організація державної влади в Україні нині нагадує ситуацію, описану російським конституціоналістом С. Ю. Кашкіним: «У більшості країн, які скинули в недавньому минулому тоталітарні режими (Португалія, Польща, Болгарія, Хорватія, Словенія, Македонія, Союзна Республіка Югославія та Сербія і Чорногорія, що входять до її складу), встановилася змішана республіканська форма правління, за якої уряд спирається на парламентську більшість, а всенародно обраний президент, який нерідко є харизматичним лідером нації, тобто маючи загальновизнану популярність і народну довіру, не втручаючись у поточне управління, спрямовує політичний курс. Глава уряду нерідко виступає в ролі «хлопчика для биття»: коли щось не виходить, то причина не в політичному курсі президента, а в поганому проведенні цього курсу урядом. У цьому, напевне, даються взнаки риси певної національної психології, які склалися за багато десятиліть, а іноді навіть віки одноосібної влади»12 . Становище в Україні відрізняється від описаної ситуації хіба що в гірший бік, тому що уряд в ній не спирається на парламентську більшість, а це лише додатково погіршує умови його функціонування. Чітко визначеної і стабільної більшості у Верховній Раді взагалі немає, що пов'язано з умовами її формування та функціонування. Оскільки представлені у Верховній Раді політичні партії не беруть участі у створенні уряду, який формується позапарламентським шляхом, то їм немає потреби об'єднуватися в більшість з метою створення урядової коаліції, на яку міг би спиратися Кабінет Міністрів. Створення стійкої та ефективно діючої більшості у Верховній Раді утруднюється також порядком її формування. 12 Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. / Отв. ред. Б. А. Страшун. М., 1995. Т. 2. С. 12. За чинним виборчим законодавством одна половина з 450 народних депутатів обирається в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а друга — у єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційною системою. Такий порядок трапляється в демократичних державах. Однак на відміну від інших держав в Україні народні депутати, обрані в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою, не зв'язані у Верховній Раді ні партійною, ні фракційною дисципліною, поводяться там на власний розсуд і відстоюють не стільки суспільні, скільки вузько групові й персональні інтереси. Не краще стоїть справа і з тими народними депутатами, які обрані до Верховної Ради за партійними списками. Хоч потрапили вони до парламенту завдяки партіям, проте не несуть ніякої відповідальності ні перед самими партіями, ні перед їхніми парламентськими фракціями і можуть вільно переходити з однієї фракції в іншу, шукаючи вигоди. Така практика неприйнятна для демократичних держав, у деяких із них в разі залишення партійної фракції обраний за партійним списком депутат втрачає мандат. Навіть депутати-мажоритарники там зв'язані партійною дисципліною, бо без партійної підтримки вони мали б незначні шанси перемогти на виборах і нічого б не змогли вирішувати в самому парламенті. Парламент, депутати якого не зв'язані партійною дисципліною, є поєднанням різноспрямованих групових і персональних інтересів і відстоює не стільки загальнонаціональні, скільки групові інтереси. Він є некерованим і фактично неструктурованим. У ньому важко сформувати постійну більшість, тому рішення приймаються ситуативною більшістю. Керівництво фракцій стає заручником членів фракцій, оскільки ті можуть вільно їх залишати, ставлячи під загрозу саме існування фракції. Як зазначає російський конституціоналіст В. А. Рижов, «не можна уявляти собі парламент як арену, на якій рівноправно стикаються всі і всілякі наявні в даному суспільстві інтереси, тому що депутати — просто провідники інтересів своїх виборців. Відсутність розвиненої партійної структури, яка опосередковує відносини між виборцями і парламентом, у нашій країні та в ряді інших держав після падіння панування компартій призвело до того, що парламент став-таки ареною боротьби найдрібніших інтересів — амбіцій окремих депутатів та їхніх груп, жодним чином не пов'язаних з інтересами виборців. Світовий досвід показує, що парламент тоді виступає справжнім представником нації (народу), коли в його складі наявні великі політичні об'єднання депутатів, які виражають інтереси значних верств виборців»13 Організація державної влади в Україні, особливо законодавчої гілки, потребує серйозного вдосконалення. Важливим кроком у цьому напрямі було б формування Кабінету Міністрів на основі парламентської більшості, що надавало б сенсу її створенню. Необхідність створення більшості й забезпечення стабільності уряду, у свою чергу, вимагатиме посилення партійно-політичної структурованості парламенту, а у зв'язку з цим — змін у виборчому законодавстві, найімовірнішим варіантом яких є перехід до суто пропорційної виборчої системи. Відбуватиметься, отже, дрейф у бік парламентарної форми правління. Однак самі по собі такі зміни не гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади. Важливе значення тут матимуть навіть найдрібніші деталі механізму здійснення державної влади, у тому числі виборчої системи. За формою державного устрою Україна є унітарною державою. Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. 13 Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т. 2. С. 12.

Організація місцевого самоврядування в Україні - Глава 1 Загальнотеоретичні аспекти організації місцевого самоврядування в Україні - 1. Поняття і ознаки місцевого самоврядування в Україні

Місцеве самоврядування – це комплексне, багатоаспектне явище, яке ще не має досить точного і єдиного наукового визначення. Натомість у науковій літературі є різні підходи до його характеристики. Спільним для різних концепцій є розгляд місцевого самоврядування в якості основоположної засади конституційного ладу, тобто в ролі одного з визначальних принципів організації та здійснення влади в суспільстві й державі, який полягає у встановленні децентралізованої системи управління, фінансово і організаційно відокремленої від державних органів. Конституційний принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування в Україні (ст.7) існує поряд з принципом поділу державної влади, доповнюючи поділ влад по горизонталі градацією по вертикалі.

Виступаючи, як окремий спосіб здійснення народом належної йому влади, як форма народовладдя (що випливає із ст. 5 Основного Закону України), місцеве самоврядування є однією з підвалин сучасної демократичної системи управління, вагомим засобом оптимізації державного управління, забезпечуючи можливість самостійного функціонування, без втручання органів державної влади, спираючись на самоорганізацію і самофінансування.

Місцеве самоврядування може розглядатися і як право громадян, населення певної території самостійно вирішувати питання місцевого значення. Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад, причому забороняються будь-які дискримінаційні обмеження права громадян на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками (ст.3 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Закріплюючи поняття місцевого самоврядування, Європейська хартія місцевого самоврядування наголошує, що це право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Дане визначення базується на так званій державницькій теорії самоврядування, обґрунтованій ще в ХІХ ст. німецькими вченими Р.Гнейстом і Л.Штейном, які бачили в місцевому самоврядуванні не самостійне завідування відмінними від державних місцевими справами, а покладення на місцеве співтовариство здійснення завдань державного управління, і тому самоврядування – це одна з форм організації місцевого державного управління. В Російській імперії ця теорія була розвинута ліберально налаштованими науковцями М.Лазаревським, О.Градовським та В.Безоб­разовим.

 Конституція України у ст.140 дає наступне визначення місцевого самоврядування: це право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України. Тобто, вона надає право самостійно вирішувати місцеві справи тільки первинним суб’єктам місцевого самоврядування – громадам, а такий підхід переважно базується на громадівській теорії місцевого самоврядування, відповідно до якої громада має муніципальну владу, самостійну і незалежну від центральної влади по своїй природі, а «сутність самоврядування полягає в наданні місцевій общині права самій оберігати свої громадські інтереси і в збереженні за урядовими органами завідування одними тільки державними справами. Громадівська теорія, таким чином, виходить з протиставлення місцевої громади державі, вимагаючи, щоб громада і держава відали тільки свої власні інтереси».

Існує і так звана теорія муніципального дуалізму, згідно з якою органи місцевого самоврядування є незалежними від держави лише в суто громадських справах, а у сфері політичній розглядаються як органи держави, що виконують її функції й повноваження. Відповідно до цього й ті справи, які покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, мають поділятися на так звані «власні», що здійснюються незалежно від державних органів і «делеговані» - під їх контролем та адміністративною опікою. Окремі елементи даної теорії прослідковуються в конструкції повноважень органів місцевого самоврядування, які закріплює Закон «Про місцеве самоврядування в Україні».

У порівнянні з конституційним положенням, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» більш відповідає Європейській хартії місцевого самоврядування (яка у нас була ратифікована вже після прийняття Основного Закону), оскільки під місцевим самоврядуванням розуміє не тільки гарантоване державою право, але і реальну здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України.

Отже, на сьогодні неможливо однозначно визначити теоретичну базу місцевого самоврядування в нашій країні, оскільки місцеве самоврядування одночасно поєднує в собі як державні так і громадські елементи, а органи місцевого самоврядування займаються як місцевими справами, так і виконують повноваження, надані їм органами державної виконавчої влади.

Аналіз поняття місцевого самоврядування як форми і способу організації влади на місцях дає можливість визначити місцеве самоврядування як специфічну форму публічної влади, яка самостійно реалізується суб’єктами місцевого самоврядування щляхом вирішення в рамках законодавства питань місцевого значення і не входить у систему державної влади.

Виходячи з цього, можна виділити кілька ознак місцевого самоврядування:

1. Місцеве самоврядування займає особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади.

2. Місцеве самоврядування має особливий об’єкт управління – питання місцевого значення – предмети відання, перелік яких закріплюється законодавством.

3. Одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного суб’єкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи – управлінська і та, якою управляють, а одна – самоуправлінська.

4. Самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Для існування місцевого самоврядування необхідні певні умови, які деякі автори іменують критеріями місцевого самоврядування:

Першим таким критерієм є правова оформленість, наявність самостійної правової основи діяльності, яка дає можливість і гарантує реалізацію права населення на місцеве самоврядування. Система місцевого самоврядування, компетенція його органів, межі його здійснення в Україні визначаються законодавчо, а правовою основою діяльності виступають:

1. Українське законодавство – Конституція України, закони «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» від 15.07.1997 р. №452/97-ВР, «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. №280/97-ВР, «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 р. №14/98-ВР, «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів» від 04.02.1994 р. №3949-XII, «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 р. № 2493-III, «Про столицю України – місто-герой Київ» від 15.01.1999 р. №401-XIV, «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991 р. №1286-XI, Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України від 17.12.1993 р. №3748-XII, Хартія українських міст, прийнята 26.06.1997 р. Загальними зборами Асоціації міст України. Крім того, компетенція органів місцевого самоврядування деталізується у галузевому законодавстві.

2. Міжнародно-правові акти – Всесвітня декларація місцевого самоврядування, прийнята 26.09.1985 р. Всесвітньою асоціацією місцевого самоврядування, Європейська декларація прав міст, прийнята Постійною конференцією місцевих і регіональних органів влади Європи (CLRAE) Ради Європи 18.03.1992 р., Європейська хартія міст, прийнята 17-19.03.1992 р. у Страсбурзі, Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Європи (КМРВЄ), ухвалена Комітетом Міністрів 14.01.1994 р.;

3. Локальне законодавство – статути територіальних громад, регламенти місцевих рад, положення про символіку територіальної громади та інші акти, які приймаються органами і посадовими особами місцевого самоврядування.

Другим критерієм місцевого самоврядування виступає наявність власних ресурсів, матеріально-фінансової основи у вигляді місцевого бюджету і комунальної власності, чітке розмежування державної й комунальної власності.

Умовою існування місцевого самоврядування є також узгодження місцевих інтересів з регіональними і загальнодержавними. Цей баланс в Україні забезпечується законодавчим закріпленням кола місцевих питань, поєднання власних і делегованих повноважень, координаційною діяльністю обласних і районних рад, поєднанням у системі місцевого самоврядування безпосередньої і представницької демократії.

В якості четвертого критерію можна назвати наявність кваліфікованих кадрів, які можуть професійно реалізовувати функції управління, тобто муніципальної служби, що отримала останнім часом досить детальне законодавче врегулювання.

69

Внутрішні

1. Політична - держава регулює сферу політичних відносин, визначає "правила гри" суб'єктів політичної системи суспільства, контролює їхнє дотримання; забезпечує народовладдя, наприклад, через проведення референдумів, діяльність представницьких органів держави (Верховна Рада України), органів місцевого самоврядування.

2. Економічна - держава регулює сферу економічних відносин, але втручання держави в ринкову економіку, що розвивається на основі саморегулювання, обмежено, воно, зокрема, проявляється

 у створенні казенних підприємств (не підлягаючої приватизації) і регулюванні їхньої діяльності;

 у демонополізації економіки;

 у захисті прав виробника (наприклад, від несумлінної конкуренції);

 у ліцензуванні тих видів підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє середовище, безпеку держави;

 у захисті прав споживачів.

3. Соціальна- держава забезпечує соціальну захищеність особистості, його діяльність спрямована на зняття й зм'якшення соціальних протиріч шляхом фінансової, матеріальної, програмної й іншої підтримки нужденних у соціальному захисті: інвалідів, безробітних, біженців, багатодітних родин і т.д.

4. Культурно-виховна- держава займається організацією утворення, виховання, підтримкою й розвитком науки, культури.

5. Екологічна -і держава забезпечує екологічну безпеку особистості, видає й проводить у життя відповідні природоохоронні закони

6. Охорони правопорядку - держава забезпечує охорону й відновлення порушеного правопорядку як результату державно-правового регулювання суспільних відносин (діяльність органів внутрішніх справ, прокуратури, правосуддя й ін.)

7. Фінансового контролю- держава контролює легальність доходів фізичних і юридичних осіб, частина яких у вигляді податків підлягає вилученню й напрямку в бюджет (місцевий, загальнодержавний) для задоволення загальсоціальних інтересів, утримування державного апарата; витрата податків також є об'єктом контролю відповідних державних органів.

Основні зовнішні функції української держави

1. Економічного співробітництва - держава, з огляду на світовий поділ праці, економічну взаємозалежність країн, сприяє інтегруванню національної економіки у світову на основі висновку відповідних взаємовигідних міждержавних договорів, міжурядових угод

2. Співробітництва по забезпеченню світового порядку -держава бере участь у діяльності, спрямованої на збереження миру, роззброювання, ліквідацію ядерної зброї, бере участь у боротьбі з контрабандою, наркобізнесом, тероризмом, будучи членом Інтерполу.

3. Співробітництва в рішенні глобальних проблем сучасності - тільки спільні зусилля держав можуть привести до рухів у рішенні проблем, що коштують перед світовим співтовариством: екологічної, сировинний, енергетичної, демографічної й ін.

4. Оборони - випливає із призначення Збройних Сил України винятково для захисту незалежності, територіальної цілісності держави й виконання міжнародних зобов'язань

Роль органів внутрішніх справ (ОВД) у здійсненні функцій держави випливає з місця ОВД у його механізмі, що визначено Законом України "Про міліцію".

Відповідно до цього Закону міліція є державним збройним органом виконавчої влади який призначений для захисту життя, здоров'я, прав і воль громадян, власності, навколишнього середовища, інтересів суспільства й держави від протиправних зазіхань.

Із цього треба, що ОВД беруть участь у здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій держави, зокрема:

економічної (наприклад, діяльність по захисту економіки від злочинних зазіхань);

екологічної (наприклад, діяльність екологічної міліції);

охорони правопорядку (наприклад, діяльність ДАІ, патрульно-постової служби й т.д.);

співробітництва по забезпеченню світового порядку (у Києві перебуває національне бюро Інтерполу, проводяться спільні акції).

70

Державні символи України В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Під державними символами України слід розуміти закріплені в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї, що символізують державність України. Державні символи затверджуються Верховною Радою України. Характерними ознаками їх є те, що вони: 1) виражають національний менталітет, національні ідеї політичного чи історичного змісту; 2) мають загальнообов'язковий характер. Основою державних символів є державний суверенітет. Державні символи є складовою частиною більш широкого поняття «державні атрибути», до числа яких входять також столиця держави, офіційна назва держави, державна мова, державна печатка, національні пісні, почесні значки, державні штандарти. Державний Герб — це закріплений у законодавстві офіційний умовний знак, який через графічне чи кольорове зображення окремих фігур виражає коло певних ідей політичного характеру та символізує суверенітет держави. В Конституції сказано, що великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний герб України). Зображення Державного Герба розміщується на печатках органів державної влади, державного управління, судових органів, грошових знаках і знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ тощо. Державний Гімн — це закріплена в законодавстві країни музично-поетична емблема держави, яка через систему (набір) музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політичного характеру та символізує суверенну державу. Державний Гімн України — це національний гімн на музику М.Вербицького. Державний Гімн як офіційний символ держави виконують під час підняття Державного Прапора, відкриття урочистих засідань, на початку офіційних зустрічей на найвищому рівні, прийняття військової присяги, відкритті спортивних змагань тощо. Слова Гімну затверджуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Державний Прапор — це закріплене в законодавстві офіційне полотнище держави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанням малюнків чи написів) виражено ідеї політичного характеру. Державний Прапор України — стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів: верхня смуга — синього кольору, нижня — жовтого. Співвідношення ширини прапора до його довжини — 2:3. Державний Прапор піднімається на будинках органів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних і консульських представництв України, на прикордонних заставах та митницях, на засобах пересування перших осіб та дипломатичних представників і консулів України, як кормовий прапор на морських суднах України, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань тощо. Публічний глум над державними символами України карається у встановленому законом порядку. Столицею України є місто Київ. Конституція — основний закон держави, що визначає найважливіші засади організації суспільства. Відповідь на перше питання пов'язана із визначенням загального співвідношення між суспільством і державою. Державу не можна ототожнювати із суспільством — вона є специфічним, багатоманітним його інститутом, який через організацію влади і управління віддзеркалює всі його основні риси, особливості. Не випадково, ще Гегель зазначав, що держава і суспільство пов'язані в їхній ідентичності і відмінності багатовидовими взаємопроникненнями, що між ними є "безліч переходів, поєднань і залежностей. Згідно з цією тезою навряд чи можна стверджувати, що за рівнем відображення дійсності конституція — це виключно конституція держави або виключно конституція суспільства. Конституції, як свідчить практика переважної більшості країн, поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають і вихідні положення, що характеризують даний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя саме конкретної країни. Особливо це притаманно конституціям, прийнятим після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору. Отже, маємо підстави стверджувати, що за загальною характеристикою конституція — це, насамперед, основний закон держави. Разом із тим відповідно до впливу на посутні ознаки держави конституція визначає основи суспільного ладу певної країни. Наприклад у статтях 13 і 14 Конституції України визначаються об'єкти права власності українського народу, регламентуються питання, пов'язані із соціальною спрямованістю економіки нашої держави, соціальним і правовим статусом землі та правом власності на неї. Конституція України – уособлення верховенства права, сутності та спрямованості політики нашої держави Складним є питання про те, яким актом є конституція — політичним чи правовим? Для відповіді на нього знову ж таки слід звернутися до загальнотеоретичних положень про співвідношення політики і права. Існує досить багато визначень політики і характеристик сутності права як суспільного явища. У марксистських визначеннях, особливо тих, що були зроблені за радянських часів, у співвідношенні політики і права завжди наголошувався пріоритет політики, яка ніби-то повинна передувати праву. Тобто право розглядалося виключно як один із засобів здійснення політики. Недарма В. Ленін зазначав, що закон, тобто головна провідна форма права, яку характеризує найбільший ступінь узагальнення, є заходом політичним, політикою. Із цього видно, що право та основні форми його визначення розглядалися як засоби, що забезпечують здійснення політики. Якщо вони не задовольняли панівні кола суспільства, то могли змінюватися відповідно до їхнього бажання. Тож і конституція вважалася нормативним актом, що не має визначального значення і повинен підпорядовуватися політиці. Відомо, що існує багато визначень політики як суспільного явища. У більшості випадків ними закцентовано увагу на тих чи інших її ознаках. Найбільший ступінь узагальнення щодо визначення сутності політики міститься, мабуть, утвердженні, згідно з яким політика є системою відносин влади і управління в суспільстві (державної влади та державного управління, а також інших суспільних відносин, насамперед тих, що пов'язані із самоврядуванням). Постає питання: яку соціальну роль у такому разі відіграють право, закон, конституція держави? Відповідь може бути одна: право і всі його форми, в тому числі й конституція, — не що інше, як засоби здійснення політики і тільки. Такий підхід як з методологічної, так і з практичної точки зору є безпідставним, помилковим. Він призводить до волюнтаризму в політиці, позбавляє її будь-яких позитивних орієнтирів, у тому числі правових. Такий підхід пов'язаний із недооцінкою права, конституції, є проявом того правового нігілізму, який панував у нашій країні за радянських часів, коли про право згадували лише тоді, коли треба було щось замаскувати у сфері політики, надати тому чи іншому явищу правової привабливості. Право й загальні правові настанови, а тим більше конституцію, не можна розглядати як додаток до політики. У праві відображено певні політичні інтереси, а також вимоги (потреби) суспільства. Однак їх вияв має межу. Право, а отже, й така провідна його форма, як конституція, мають самостійне значення, грунтуються на власних підвалинах, повинні відповідати певним принципам, конкретним суспільним вимогам. Право — це не просто звід правил поведінки (правових норм), що їх, у межах своєї компетенції, встановлюють відповідні державні органи. Якщо вдовольнитися тільки цим і не намагатися пізнати внутрішню сутність справжню природу права, то логічним буде висновок що право — не що інше, як один із засобів здійснення політики. Адже відповідний державний орган, видаючи той чи інший нормативний акт, встановлюючи норми права, провадить певну політику, і тому право є без посереднім й виявом. Насправді ж усе значно складніше. Право — не додаток до політики, а самостійний загальносоціальний прояв, що узагальнює ступінь свободи, рівності та справедливості суспільства, критерій його моральності (оскільки право невід'ємне від моралі як одна з форм зовнішнього її вияву). Право може бути виявом політики лише до того часу, поки ця політика не суперечить нормам моралі, принципам справедливості, за якими всі люди вільні й рівні від народження у своїх можливостях і можуть реалізувати їх у суспільстві. Саме цю найглибиннішу сутність відображає закладений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права. Отже, відповідаючи на питання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому. Конституція України є найвищим правовим актом нашої держави, її Основним Законом, який водночас визначає основні напрями розвитку суспільства, держави.

71

Державна символіка – умовні знаки державності і суверенітету,  «зовнішня атрибутика країни у формі знаків, символів, кольорів тощо, у житті нації і держави відіграє ключову роль [1]», утотожнює, гуртує і об`єднує, стверджує нерозривність історичного існування нації, репрезентує національно-державницьку ідею, національний менталітет,  є свідченням високого духу народу, його історичних прагнень, унікальності і самобутності. Державні символи законодавчо закріплюють офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї політичного та історичного змісту, що символізують державність. Державні символи є складовою частиною ширшого поняття «державні атрибути». До них зокрема, окрім герба, прапора та гімну входять: конституція, парламент, уряд,  столиця держави, офіційна назва, державна мова, державна печатка, державні штандарти, законодавство, святкові церемонії, національні пісні, почесні відзнаки, видатні (історичні) особи. Саме тому всі «старі» нації з таким піїтетом ставляться до своєї національної символіки і атрибутики. Зображення прапора і герба США, Німеччини, Франції, Об`єднаного королівства Великої Британії можна побачити не тільки на  державних установах та банкнотах і монетах, на громадських установах і приватних садибах, а й на одязі пересічних громадян, далеко за кордоном на товарах, вироблених цією країною. Зображення атрибутики обовязково присутнє на банкнотах і монетах держави. Так виховується національна гордість за свою країну.  

Державна символіка України уособлює державний суверенітет України, верховенство та незалежність влади на визначеній національними символами ( в першу чергу, прапорами) території. 

28 січня 1992  р. сесія Верховної Ради України прийняла Постанову "Про Державний Прапор України", у якій було затверджено опис сучасного Державного Прапора [2]. Статтею 10 Роздiлу І Конституцiї України визначено, що державною мовою в Україні є українська мова, а 20 визначено Державний Гімн,  описання Державного Прапора і Державного Герба України. Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів [3]. Порядок використання Державного Прапора належно не урегульований. Кольоровими символами України в їх сучасному трактуванні  є безхма¬рне небо  або синій колір як символ миру та жовті пшеничні лани, або жовтий колір,  як символ достатку. 

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила постанову «Про Державний Герб України», якою було затверджено золотий Тризуб (Знак Княжої Держави Володимира Великого) на синьому щиті  малим Дер¬жавним Гербом України,  і головним елементом великого Державного Герба України. Постановою Верховної Ради України затверджено два варіанта зображення малого Державного Герба:  кольорове (золотий тризуб на синьому щиті) і чорно-біле (чорний тризуб і щит на білому фоні). Постановою визначено:  «...зображення Державного Герба України розміщується на печатках органів державної влади та державного управ¬ління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов'язковим додержанням пропо¬рцій зображення герба...» [4].

Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вер¬бицького та слова П. Чубинського [5]. Таким чином, здається, що питання використання національної символіки якимось чином врегульоване і метою  державотворця є пропаганда  символів державності і виховання  поваги та любові  співгромадян до символів держави,  проте в Україні владою впродовж десятиріч створена цілком протилежна ситуація.  Пострадянській бюрократії створені умови, за яких вона може не дотримуватися законодавства, не знати мови, культури, національних традицій нації, не повинна бути українським патріотом, безкарно порушувати Конституцію України, постанови ВРУ, не виконувати укази Президента України, зневажати національною гідністю українців. Майже десять років необхідно було депутатам Верховної Ради України, щоб замінити символіку російського імперського панування в приміщенні і на фасаді парламенту[6], та порушуючи статтю 20 Конституції України, яка визначає що Державний Прапор України - це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, у Верховній Раді України на чільній стіні, за президією розмістили вертикальне зображення прапору, не передбачене Конституцією України,  так саме, як і на фасаді приміщення МЗС,  поруч з прапором Євросоюзу розміщено жовтоблакитний а не синьо-жовтий стяг, кольори ті самі, тільки розташовані навпаки! Прапори Нідерландів і Франції відрізняються між собою, тільки  горизонтальним (у Нідерландів) [7] та вертикальним (у Франції) [8] розміщенням смуг одного і того ж кольору.

  Використання зображення герба ненормативного зразка набрало ще більшого поширення: так зображення – Державного Герба незатвердженого зразка (білий Тризуб на білому щиті поруч з прапорами білого кольору) розташоване на фасаді приміщення Верховної Ради України (вул. Грушевського буд. 5) [9], в оформленні президвії ВР використано  коричньовий тризуб на коричньовому щиті, Кабінет Міністрів України має золотий герб з круглим щитом темносірого кольору, приміщення Служби Безпеки  України (вивіска на центральному офісі вул. Володимирська буд. 33) має золотий тризуб на коричньово-сірому фоні щита,  аналогічні порушення  на Адміністрації Президента та деяких інших державних установах. Депутати ВРУ в діловодстві неправомірно використовують дзеркальне відображення Герба [10], аналогічне з тим, яке використане у грамоті ВРУ (блакитний тризуб на золотому щиті), бюрократи затвердили вигляд документів, що підтверджують державні нагороди  з Тризубом на червоному щиті [11],  а чиновники Національного банку України, систематично порушують Постанову Верховної Ради України Про Державний Герб України, розміщуючи на всіх банкнотах зразку 2000-х років «герб» незатвердженого зразка. В дизайні жодної банкноти не використано офіційно затвердженого варіанта Герба України [12], хоча кольори, використані в  їхньому дизайні, дозволяють це зробити без жодних проблем. 

Закон України «Про об`єднання громадян» (ст.18) встановлює, що «символіка політичних партій не повинна відтвоювати державні чи релігійні символи», таким чином примушуючи використовувати іншу, не державну символіку [13]. При цьому закон, обмежуючи використання української символіки, не обмежує використання символіки інших держав та організацій, окрім церкви. 

Радянська символіка в Україні пройшла складний шлях. «Серп і молот- смерть і голод» – характеризували радянські символи герба УРСР ті, кому вдалося пережити страшні часи штучних голодоморів 20-х, 30-х, 40-х років. «Красная звіоздочка всєх побєдіт» – говорили  їх організатори, пояснюючи її центральне місце в гербі [14]. З волі влади попри двадцятиріччя незалежності,  пам`ятники цим подіям у вигляді «стел-фалосів», увінчаних зіркою, та «соцреалістичного дядька з фуражкою, який рукою показує на горілчаний магазин», до сьогодні повинні нагадувати нащадкам гнобителів і пригноблених рабів: хто в хаті господар і чия правда. 

Червоний  прапор з жовто-блакитним кутиком у верхній частині, червоний з написами УССР, УСРР, УРСР, червоно-лазуревий з перехрещеними серпом і молотом [15] (подейкують, що прийнятий на догоду Лазарю Кагановичу, який  в той час був першим секретарем ЦК ВКПБ(У)), по черзі змінювались, символізуючи зміни радянської системи в Україні. 

Під час ДКНС (рос.-ГКЧП) керівники КПУ-КДБ підтримали дії заколотників, тому у серпні 1991 року Указом Президії ВРУ, який схвалила більшість ВРУ, діяльність КПУ в Україні була  заборонена [16]. Символіка, яка ототожнювалася з комуністичним пануванням, застаріла і потребувала заміни, тим паче, що Україна здобула незалежність. У той же час символіка організаторів голодоморів в Україні широко використовується новітніми «сталіністами-комуністами», «вітреньківцями», соціалістами та іншими носіями людиноненависницької ідеології.     

Таке ставлення до державної і церковної символіки, спільно з практикою ненормативного зображення Тризуба у спотвореному вигляді Футбольною федерацією України [17], на загальнодержавному рівні формує нігелізм і зневагу до національних символів, від цього страждає авторитет української держави, таким чином принижується гідність нації.

Сусідні держави, які недоброзичливо ставляться до України, претендуючи на частину її території або ж намагаючись взагалі поглинути її, знищивши суверенітет, при бездіяльності високопосадовців чи навіть сприянні свого лоббі у владних колах України, розміщують свої символи (прапори та інше) на «так званих спірних територіях». Така ситуація призвела до того, що в Мукачеві на замку «Паланок», який впродовж сторіч був форпостом  на західному кордоні Руси-України, а потім Подільського князівства України, яким правили українські князі Корятовичі, встановлено знак тисячиріччя Угорської імперії, хоча  тисячу років тому і «Паланок» і нинішнє Закарпаття належали Київській державі, а межі закарпатських володінь Києва місцями сягали нинішніх кордонів Австрійської республіки. На міських та сільських радах Закарпатської області України майорять угорські та румунські прапори, а в дизайні прапору Кримської автономії використані  тільки кольори Російської держави [18], а на  Говерлі - найвищій горі України, поруч з Тризубом [19],  польські патріоти щороку відновлюють прикордонні стовпи з символом Польщі –білим орлом на червоному тлі, нагадуючи невігласам, що в тридцяті роки там проходив польсько- угорський кордон, а Україна була поділена між Росією, Польщею, Угорщиною і Румунією. 

Окремої розмови потребує свято, яке відмічається 23 лютого – так званий, «день захисника вітчизни». Символ перемоги німецької зброї кайзеровської армії над червоними матросами. Тисяча червоних матросів під керівництвом Павла Дибенка, який  був розстріляний,  бо втік з поля бою і переховувався у коханки, була вщент розбита 23 лютого 1918 року під Нарвою [20].    Що можуть символізувати ці події в Україні? Відповідь однозначна – немічність і німецьку окупацію України відповідно до Берестейської угоди  між кайзеровською Німеччиною і  червоною Росією (делегація УНР не була допущена до участі у переговорах). 

До символів країни (атрибутики) належать видатні особи,  які стали виразниками прагнень  цілої нації в певний історичний період.  Ці постаті не потребують визнання їхньої діяльності указами, постановами чи званнями. Символічними особами США є президенти країни: Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн, Томас Джеферсон, та інші.  Символами  Ізраїля є  наші земляки -  Голда Меїр,  Шолом Алейхем, Раббі Нахмана та інші. Символом  фашистської Італії був - Бенітто Мусоліні, нацистської Німеччини – Адольф Гітлер.  В Росії –  імперії, яка гнобила і гнобить нації – символами є царі- імператори, які загарбали чужі землі і встановили панування над іншими народами: Іван Грозний (загарбав Казанське царство та загнобив  волзьких татар), Петро І (через поневолення України та прибалтики «прорубав шлях в Європу», знищив все населення Батурина, Домахи (нині м.Маріуполь), Запорізьку Січ), Катерина ІІ (поневолила кримських татар, зробила кріпаками населення  України, знищила Запоріську Січ), Олександр І (використав незакріпачене українське козацтво для перемоги Франції Наполеона-Бонапарда та придушення антиросійських повстань в Польщі,  не виконав обіцянок по  наданню ширших прав та привілей), Микола ІІ (з його волі І світова війна пройшлася Україною, як смерч) [21], та їхні наступники – Володимир Ульянов (прізвисько «лєнін»), Сосо Джугашвілі (прізвисько «сталін») та відповідно воєначальники, які виконували їхню волю – О. Мєньшиков, О. Суворов, М. Кутузов, Г. Жуков. Окреме місце займає О. Пушкін, який своєю поезією спонукав дворян опановувати російську мову, «зробив її модною».

 В Україні символами нескоренності нації є: Князь Кий, Князь Ігор, Княгиня Ольга, Князь Святослав, Князь Володимир Великий, Король Данило Галицький,  Гетьман Б. Хмельницький, Отаман І. Сірко, Отаман І. Богун,  Гетьман (Цар) І. Мазепа [22], громадський діяч, поет Т. Шевченко, Президент УНР М. Грушевський,  Голова Директорії, Отаман С. Петлюра, голова ОУН А. Мельник, голова ОУН(р) С. Бандера,  Військовокомандувач УПА Т. Шухевич,  голова НРУ В. Чорновіл та інші.

 Експансія чужих нам символів і  символіки в Україну відбувається різними шляхами: під виглядом цукерок, ввозиться «солодке задурманювання мізків» (шоколад Російський Імператор Петро І – за словами Т. Шевченка : «це той первий, що розпинав нашу Україну» [23]),  цигарок («Собраніє»). При байдужості центральних органів державної влади в  Одесі російські шовіністи встановили пам`ятник Російській імпериатриці  Катерині ІІ (Т.Шевченко: «а вторая доконала вдову-сиротину (Україну). Кати! Кати! Людоїди! Наїлись обоє» [23]), в Чернівцях за сприянням А. Яценюка встановлюється пам`ятник імператорові Австро-Угорщини Францу-Йосипу [24], а в Запоріжжі  «стражі порядку» у яких не вистачило ні здорового глузду ні патріотизму протидіяти місцевим російським сталіністам-комуно-шовіністам, переслідують членів політичної партії « ВО Свобода», у яких вистачило громадянської свідомості боротися проти встановлення пам`ятника міжнародному злочинцеві, організаторові голодоморів-етноцидів, дії якого були засуджені ХХ з’їздом КПРС та постановою київського Апеляційного суду України [25] – С.Джугашвілі. По всій Східній і Центральній Україні бовваніють постаті організатора продрозверсток та концентраційних таборів,  ідеолога використання голоду як зброї [26] – В.Ульянова і  організатора червоного терору в Україні – Ф.Дзержинського,  а російський шовініст, який відчуває себе ворогом держави і титульної нації, що вчинив публічну наругу над Державним Гімном в ніч на 01.01.2011, коли на весь світ з центральної площі України  прозвучало зле шаржування «обрізаного» гімну, з якого викинуті слова: «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, запануєм і ми браття у своїй сторонці…» [5] не отримає покарання, не зважаючи на те,  що це злочин, відповідальність за який передбачена  ч. 1 ст. 338 Кримінального кодексу України, тому що не покарані і не засуджені організатори голодоморів та репресій, а символи їхнього панування досьогодні бовваніють на центральних площах Українських міст, селищ і сіл. Такі дії прослідковується у різних сферах, зокрема у втіленні соціально-гуманітарної політики щодо: закріплення авторитету державної української мови, впровадження національних ідеалів, реформи у сфері освіти: масове закриття українських шкіл за умов, коли за даними перепису населення 2001 року українську мову вважають рідною майже 70% населення держави (у тому числі переповнених шкіл м.Донецька); внесення змін у процедуру вступу до ВНЗ, які роблять її менш прозорою і сприяють корупції, що призведе до невизнання українських дипломів про освіту та ізоляції українських фахівців на світовому ринку.

Порушення питання зміни державної мови владною коаліцією парламенту та окремими представниками виконавчої влади, свідчить про те, що її представники не ідентифікують себе з українським народом, а швидше ідентифікують з сусідньою державою – Росією, що провокує нестабільність в країні та можливість заворушень,  така непослідовність говорить про залежність влади від зовнішніх гравців, різного роду зацікавлених осіб, що призводить до їхнього втручання у внутрішні справи України. 

Символами  країни можуть бути  гасла, чи крилаті вислови. «З нами - Бог!» - гасло сухопутних військ Німеччини в девятнадцятому, двадцятому сторіччі[27]. Комуністичний тоталітарний режим СРСР продукував гасла примусу: «Пролетарі всіх країн – єднайтеся!» - шлях до завоювань інших народів. «Фабрики - робітникам, земля - селянам!»,  «Праця в СРСР – справа честі і гідності всіх трударів!» - праця, як обов`язок трударя, замість грошей і гідного рівня життя. 

Українці, у своєму прагненні до самозбереження, захищаючись від загарбників, також виробили кілька  загальновідомих гасел - крилатих висловів: «дякую тобі боже, що я не москаль» (народне), «кохайтеся чорнобриві, та не з москалями» (Т. Шевченко) [28],  «Україна для українців» (М. Міхновський [29]), «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, запануєм і ми браття у своїй сторонці» (з Державного гімну України) [5]. Ці гасла  мають захисний характер і не мають ксенофобського чи  реакційного змісту.  Дев`ятнадцяте сторіччя, коли «москалями» називали солдат строкової служби, було переповнене військовими конфліктами, які розв`язувала і впроваджувала Російська імперія [30]. «Гарматним м`ясом для розв`язання її проблем були поневолені нації, у тому числі українці, тому  бузумовно можна було дякувати богові, що не заслали на службу імперії «москалем» на 25 років, та і зв`язок дівчини з «москалем», який був поневолений на 25 років і якого будь-якого часу на догоду імперії могли перекинути у невідомому напрямку, нічого доброго не передбачав. От і застерігав дівчат Т. Шевченко: «кохайтеся чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - злії люде, роблять лихо з вами» [28]. Інше значення, мають гасла  «Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти зброї » (М. Міхновський) [29], «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, запануєм і ми браття у своїй сторонці» (з Державного гімну України) [5], на думку того, що звик розглядати українців,  як покірну робочу худобину, котра має право жити і їсти, щоб могла працювати на чергового «благодійника». Так воно і є, бо це означає: Україна – без гнобителів українців і України!

 Така ситуація з використанням символів і символіки безумовно призводить до того, що в суспільстві відбувається неминучий перехід  від прогресивних ідей свободи, братерства і рівності в ідеї вседозволеності, розбещеності, безвідповідальності, егоїзму, свободи гіршого перед кращим, братерству бандитів і "братків", рівності не в хорошому, а в поганому, бридкому, відворотному.

На наш погляд,  для поліпшення ситуації в державі необхідні рішучі кроки влади в утвердженні суверенітету України на всій території України:

– прийняття  ВРУ закону, який би чітко регламентував використання Символів держави;

– внесення змін до законодавства, якіб стимулювали поширення і пропаганду Символів, а не заборони їхнього використання; 

– заборона розміщення іноземних символів (окрім визначених випадків) і ліквідації символів іноземного панування;    

– внесення змін до адміністативного кодексу України, які передбачать відповідальність посадових осіб за дії або бездіяльність, пов`язані з неналежним використанням  та зображенням Символів Української держави, неправомірного розміщення і використанням символів іноземних країн;

– змінення святкування «Дня захисника вітчизни» з дня приниження України  на день величі національного духу, коли під Крутами патріоти-студенти захищали незалежність України;

– заміна неналежного оформлення внутрішнього та зовнішнього вигляду приміщення ВРУ, інших приміщень органів державної влади.    

Важливим кроком стане термінове введенням в обіг банкнот належного дизайну та вилучення Національним банком банкнот з неналежним зображенням Державного Герба України.

Отже, необхідно підкреслити, що утвердження  національної символіки та використання її в усіх сферах життя, особливо на прикордонних територіях, сприятиме формуванню національної свідомості громадян і зміцненню суверенітету країни, позитивно вплине на  міжнародний імідж України.

72

У міжнародній доктрині існує безліч визначень державної території. Але найбільш вдалою вважається наступна: державною територією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюється двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку — вона визначає просторову межу державної влади. У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права. Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного середовища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін. Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет. Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації. Територіальний суверенітет це дуже складне і комплексне поняття, що має системостворюючі характеристики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає: — право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року); — визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні провадитися винятково у відповідносте з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим наступним завердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територіальні спори повинні вирішуватися винятково мирними способами шляхом переговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і чинними міжнародними угодами; — право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини; — виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою. Це означає, що на території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах; — невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб; — визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, застосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в -порушення міжнародного права; — наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб; — право держави на застосування всіх законних способів владного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнародними угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться в межах її території; — виключне право територіального суверена на надання дозволу із використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами і здійснення безпосереднього контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній їй території відповідних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена. Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межами державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену цілеспрямовану юрисдикцію, що допускається міжнародними угодами і міжнародними порядками (наприклад, у межах зони, що прилягає, та виняткової економічної зони, в Антарктиці і т.д.). Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забороняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного забруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави, та ін. Державна територія складається із сухопутної, водної і повітряної території, а також надр. Сухопутною територією держави є вся суша в межах державних кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезнаходження. Водна територія держави містить у собі водні простори, що знаходяться на сухопутній території й островах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море. Повітряна територія держави являє собою стовп повітря визначеної висоти і включає весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями. Надра — частина земної кори, розташована нижче грунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню. Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території докладніше. Прийнято вважати, що сухопутна територія включає всю сушу, незалежно від місця розташування її окремих складових частин. Будинки і споруди, що спираються на грунт або проникають усередину його, розглядаються як приналежність території, і усе, що відбувається на них або в них, відбувається в межах державної території. Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року — це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч.І статті 121). За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках наявність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на проходження прямих вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод. При перебуванні острову поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визначення статусу морських проходів (наприклад, шведсько-датська конвенція 1938 року в зв'язку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до діючого в Україні законодавства, острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф. Анклав — частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. В даний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кам-піоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів — Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією. Існування анклавів зумовлює необхідність забезпечення доступу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території і її населення), що звичайно вирішується міжнародними угодами. Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря). Деякі автори включають до складу сухопутної території держави також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяючи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні території кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є виключною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стаття 4 Кодексу України про надра). До надр належать суцільні породи, породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресурси, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від б жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Правовий резким підземних вод визначається також і Водним кодексом України 1995 року. Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територіального моря). Внутрішні морські води — це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Аральське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку рівна подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави. Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відносить: 1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України; 2) води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові споруди, що найбільше виступають у бік моря; 3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюються один або декілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських милі; 4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні; 5) обмежена лінією державного кордону частина вод рік, озер та інших водоймищ, береги яких належать Україні (стаття 6). Територіальне море (раніше — територіальні води) у п.1 статті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який примикає» до сухопутної території держави. Відповідно до цього міжнародно-правового акта кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, і котра відміряється від вихідних ліній (стаття 3). Під вихідними лініями розуміється лінія найбільшого відливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах значного масштабу (стаття 5). При відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина територіальних вод відміряється від берегової полоси. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ширини територіального моря служить звернена до моря лінія рифу при найбільшому відливі (стаття 6). Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводяться тоді, коли лінія берега порізана і звивиста, або близько до неї є ланцюг островів, що утруднює судоводіння (стаття 7). Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км. У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним морем, на його дно і надра. У відповідності зі статтею 5 зазначеного вище Закону України «Про державний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряна територія держави — це стовп повітря над- сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони. Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від космічного простору, котрий є міжнародною територією, дотепер конвенційно не визначена. У законодавстві України це питання також не урегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізувалася в останні десятиліття й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично неможливо. Існує звичайна норма міжнародного права, відповідно до котрої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті знаходяться мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі (найближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного простору, після перетинання котрої космічні апарати згорають у повітряних шарах атмосфери). Правовий режим її повітряного простору установлюється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польоти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права. Слід пам'ятати, що повітряний простір над сухопутною територією, внутрішніми водами і територіальним морем держави — невід'ємна частина її державної території. Під умовною (квазі) територією держави в міжнародному праві розуміють територію її дипломатичних представництв, розташованих у закордонних державах, територію торгових суден у відкритому морі, повітряних суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні кабелі, трубопроводи, надводні споруди у відкритому морі (над шельфом). Така територія деякими авторами іноді іменується «плавучою», «літаючою», «космічною» та іншими територіями. Вони ж виділяють абсолютну і відносну (умовну) території. Під абсолютною розуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до території власної держави; до відносної деякі автори прираховують, наприклад, транспорт глави дипломатичного представництва і навіть автотранспорт громадянина конкретної держави, що знаходиться за кордоном. У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтралізованні території. Демілітаризована територія — це така частина державної території, у відношенні якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, визначених видів озброєнь і збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки. Демілітаризація може застосовуватися: а) стосовно передбачених відповідними актами частин територій (районів) тієї або іншої держави або стосовно самостійних політико-територіальних одиниць; б) стосовно держави в цілому в якості способу міжнародного примусу, покарання за агресивну війну; в) стосовно певних просторових сфер, що не знаходяться під державним суверенітетом і якими можуть користуватися в мирних цілях усі держави. У своєму обсязі демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних військових об'єктів і заборону спорудження нових військових об'єктів і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утримання збройних сил, крім поліцейських, а також заборону ввозу і провозу військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків і т.д. У цілому все це зводиться до заборони використання даної території у військових цілях. • Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територіях реалізується один або декілька з таких заходів: ліквідація визначених військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення нових частин і т.п. Приклади демілітаризації певних територій дуже різноманітні. Так, за Угодою між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940 року і за Мирним договором країн антигітлерівської коаліції з Фінляндією від 10 лютого 1947 року, режим повної демілітаризації встановлений для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року. У Кореї в зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею. Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтралізацією. Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встановлення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу. Нейтралізація частини державної території не накладає на державу зобов'язання бути нейтральною у процесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія. Прикладом нейтралізованої території може слугувати Магелланова протока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 23 липня 1881 року оголошена «нейтралізованою назавжди». Договором між США і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонського договору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєнного характеру. Особливою формою нейтралізації є проголошення постійного нейтралітету держави. Постійний нейтралітет означає такий міжнародно-правовий статус держави, відповідно до якого вона зобов'язується у випадку війни не вступати в неї на стороні будь-якої воюю-чЬї держави, не надавати воюючим безпосередню допомогу. Інші держави, у тому числі і воюючі, зобов'язані поважати постійний нейтралітет держави. У мирний час постійно нейтральна держава не повинна вступати у військові союзи і блоки. У міжнародному праві розрізняють два види постійного нейтралітету: а) договірний (гарантований) нейтралітет — який закріплюється в багатосторонніх міжнародних договорах або деклараціях (наприклад, декларацією держав-учасниць Віденського конгресу від 20 листопада 1815 року був визнаний і гарантований «вічний нейтралітет» Швейцарії, що був підтверджений Версальским договором 1919 року); б) декларативний (негарантировании) нейтралітет — який заявляється в односторонньому порядку, звичайно шляхом нотифікації (наприклад, Австрія за федеральним конституційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 року заявила про свій постійний нейтралітет). Відомі випадки скасування постійного нейтралітету. Наприклад, «вічний нейтралітет» Бельгії (за Лондонськими договорами 1831 і 1839 років) і Люксембургу (за Лондонським договором 1807 року) були скасовані Версальским і Сен-Жерменським мирними договорами. Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтралітет у період ведення воєнних дій, при якому держава, "що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті на стороні будь-якої з воюючих держав. У випадку надання державою, що не воює, допомоги одній з воюючих сторін, інша воююча держава вправі розцінювати таку нейтральну державу в якості свого супротивника з усіма наслідками, що випливають. У сучасний період особливого значення набуває одночасне встановлення демілітаризації і нейтралізації визначеної території, що призводить до виникнення так званих зон миру (без'ядерних зон). Так, наприклад, у Мехіко (Мексика) 14 лютого 1967 року 14 латиноамериканських держав на підставі регіонального Договору про заборону розміщення ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за дотриманням положень цього договору здійснюється на основі спільних інспекцій. До територій із змішаним режимом відносять континентальний шельф, територію, що прилягає, і виключну економічні зони, а також міжнародні протоки і канали. Вони не знаходяться під суверенітетом конкретної держави (крім міжнародних проток і каналів), але прибережні держави володіють на цих територіях переважними економічними інтересами на їхні природні ресурси, що захищаються не тільки внутрішньодержавним законодавством, але і міжнародним правом. З огляду на те, що ці об'єкти є категоріями міжнародного морського права, докладніше про них буде сказано в інших розділах.

73

Стаття 1. Державний кордон України

Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.

Стаття 2. Визначення державного кордону України і забезпечення його захисту та охорони

Державний кордон України визначається Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Захист державного кордону України є невід'ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки і полягає у скоординованій діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Ця діяльність провадиться в межах наданих їм повноважень шляхом вжиття комплексу політичних, організаційно-правових, дипломатичних, економічних, військових, прикордонних, імміграційних, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, природоохоронних, санітарно-карантинних, екологічних, технічних та інших заходів.

Координація діяльності військових формувань та правоохоронних органів держави із захисту державного кордону здійснюється Державною прикордонною службою України.

Охорона державного кордону України є невід'ємною складовою загальнодержавної системи захисту державного кордону і полягає у здійсненні Державною прикордонною службою України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, а також Збройними Силами України у повітряному та підводному просторі відповідно до наданих їм повноважень заходів з метою забезпечення недоторканності державного кордону України.

Кабінет Міністрів України у межах своїх повноважень вживає заходів щодо забезпечення захисту та охорони державного кордону і території України.

{ Стаття 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 245/96-ВР від 18.06.96; в редакції Закону N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 }

Стаття 3. Встановлення державного кордону України

Державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, встановлюється:

1) на суші - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі - по зовнішній межі територіального моря України;

3) на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;

4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах - відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), - по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України на воді.

Стаття 4. Позначення державного кордону України

Державний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок встановлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами України.

Затвердження документів демаркації державного кордону України здійснюється Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

{ Статтю 4 доповнено частиною другою згідно із Законом N 289-VI ( 289-17 ) від 20.05.2008 }

Зберігання документів демаркації державного кордону України здійснює Державна прикордонна служба України в установленому законодавством України порядку.

{ Статтю 4 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 289-VI ( 289-17 ) від 20.05.2008 }

Стаття 5. Територіальне море України

До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватись міжнародними договорами України, а при відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Стаття 6. Внутрішні води України

До внутрішніх вод України належать:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні. { Пункт 5 статті 6 в редакції Закону N 245/96-ВР від 18.06.96 }

Стаття 7. Взаємовідносини з суміжними державами у прикордонних питаннях

Прикордонні питання з суміжними державами вирішуються Україною на основі взаємності і добросусідства відповідно до цього Закону, інших актів законодавства України і міжнародних договорів України.

II. РЕЖИМ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ УКРАЇНИ

Стаття 8. Визначення режиму державного кордону України

Режим державного кордону України - порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах України, заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України та перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України - визначається цим Законом, іншими актами законодавства України і міжнародними договорами України.

Стаття 9. Перетинання державного кордону України

Перетинання державного кордону України здійснюється на шляхах сполучення через державний кордон з додержанням встановленого порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, поромне, повітряне та пішохідне сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, що встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства і міжнародних договорів України, а також поза пунктами пропуску через державний кордон України у випадках, визначених законодавством. { Частина друга статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1710-VI ( 1710-17 ) від 05.11.2009 }

Пункт пропуску через державний кордон України - це спеціально виділена територія на залізничних та автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) з комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна.

Морські та річкові невійськові судна і військові кораблі перетинають державний кордон України відповідно до цього Закону, інших актів законодавства, а також правил, що видаються уповноваженими на те державними органами України і публікуються в установленому порядку.

Іноземні невійськові судна і військові кораблі, які зайшли в територіальне море або внутрішні води України з порушенням встановлених правил заходження в ці води, є порушниками режиму державного кордону (порушниками державного кордону України). Іноземні підводні човни та інші підводні транспортні засоби є порушниками державного кордону України і в тих випадках, коли вони перетинають державний кордон України в підводному положенні або перебувають у цьому положенні під час плавання та перебування в територіальному морі та внутрішніх водах України.

Повітряні судна перетинають державний кордон України у спеціально виділених повітряних коридорах відповідно до цього Закону, інших актів законодавства, а також правил, що видаються уповноваженими на те державними органами України і публікуються в установленому порядку. Переліт державного кордону України поза повітряними коридорами допускається тільки з дозволу уповноважених на те державних органів України.

Порушниками порядку перетинання державного кордону України у повітряному просторі (порушниками державного кордону України) є повітряні судна та інші літальні апарати, що перетнули державний кордон України без відповідного дозволу компетентних органів України або вчинили інші порушення правил перельоту через державний кордон України.

Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-якими технічними або іншими засобами без відповідного на те дозволу чи з порушенням встановленого порядку.

Не є порушеннями правил перетинання державного кордону України вимушене перетинання державного кордону особами, транспортними засобами на суші, заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальне море та внутрішні води України, вимушений вліт повітряних суден та інших літальних апаратів, вчинені в стані крайньої необхідності, а також за інших вимушених обставин.

Під час надзвичайних ситуацій, зумовлених великими аваріями, катастрофами і стихійним лихом, аварійно-рятувальні формування перетинають державний кордон України для локалізації та ліквідації таких ситуацій у порядку ( 912-97-п ), що визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до міжнародних договорів України.

{ Стаття 9 в редакції Законів N 245/96-ВР від 18.06.96, N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 }

Стаття 10. Виліт і посадка повітряних суден

Виліт українських та іноземних повітряних суден з території України, а також їх посадка після вльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти органів Державної прикордонної служби України і митні установи. Інший порядок вильоту і посадки повітряних суден допускається тільки з дозволу компетентних органів України.

{ Стаття 10 із змінами, внесеними згідно із Законом N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 }

Стаття 11. Контроль при перетинанні державного кордону України

Особи, транспортні засоби, вантажі та інше майно, що перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю. У відповідних випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивезенням з території України культурних цінностей та інший контроль. Контроль організується і здійснюється у встановленому актами законодавства України порядку.

Стаття 12. Пропуск осіб, транспортних засобів, вантажів через державний кордон України

Пропуск осіб, які перетинають державний кордон України, здійснюється органами Державної прикордонної служби України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон України провадиться відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлено спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів через державний кордон України.

{ Стаття 12 із змінами, внесеними згідно із Законами N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003, N 1710-VI ( 1710-17 ) від 05.11.2009 }

Стаття 13. Мирний прохід через територіальне море України

Мирний прохід через територіальне море України здійснюється з метою його перетинання без заходження у внутрішні води України або з метою проходу у внутрішні води і порти України чи виходу з них у відкрите море. Прохід вважається мирним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок або безпека України.

Іноземні невійськові судна та військові кораблі користуються правом мирного проходу через територіальне море України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України.

Іноземні невійськові судна, здійснюючи мирний прохід, повинні прямувати звичайним навігаційним курсом або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морськими коридорами або відповідно до схем поділу руху. Морські коридори і схеми поділу руху вказуються на морських картах, що публікуються у встановленому порядку. Капітан іноземного невійськового судна, яке порушило правила мирного проходу, несе відповідальність згідно з законодавством України.

Іноземні військові кораблі, а також підводні транспортні засоби здійснюють мирний прохід через територіальне море України в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. При цьому підводні човни, інші підводні транспортні засоби повинні йти на поверхні і під своїм прапором. У разі недодержання законодавства України, що стосується проходу іноземного невійськового судна або військового корабля (підводного човна, іншого підводного транспортного засобу) через територіальне море України, та нехтування звернутою до них вимогою про необхідність додержання законодавства компетентні органи України вправі зажадати від судна (корабля) негайно залишити територіальне море України.

Стаття 14. Порядок заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів у внутрішні води і порти України

Іноземні невійськові судна можуть заходити на рейди і в порти України, відкриті для заходження таких суден. Перелік відкритих для заходження іноземних невійськових суден рейдів і портів, порядок заходження і перебування в них, провадження вантажних і пасажирських операцій, сполучення суден з берегом, сходу на берег членів екіпажу судна, відвідання суден особами, які не є членами екіпажу судна, та інші правила, зв'язані з заходженням іноземних невійськових суден у внутрішні води і порти України, у частину вод прикордонних річок, озер та інших водойм, що належать Україні, і перебуванням у цих водах, встановлюються законодавством України і правилами, що публікуються у встановленому порядку. Іноземні підводні човни та інші підводні транспортні засоби в разі заходження у внутрішні води, на рейди і в порти України повинні переміщуватися на поверхні і під своїм прапором.

{ Частина перша статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законом N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 }

Іноземні військові кораблі, якщо не передбачено іншого порядку, заходять у внутрішні води і порти України відповідно до правил їх відвідування, що публікуються у встановленому порядку.

Стаття 15. Обов'язок іноземних невійськових суден і військових кораблів додержувати у водах України навігаційних та інших правил

Іноземні невійськові судна і військові кораблі під час плавання і перебування в територіальному морі і внутрішніх водах України зобов'язані додержувати правил радіозв'язку, навігаційних, портових, митних, санітарних та інших правил. Іноземні невійськові судна і військові кораблі в разі вимушеного заходження в територіальне море, внутрішні води України або у разі вимушеного недодержання правил плавання і перебування в цих водах зобов'язані негайно повідомити про це адміністрацію найближчого порту України.

Стаття 16. Заборона промислової, дослідної та пошукової діяльності іноземних невійськових суден і військових кораблів у водах України

Будь-яка промислова, дослідна і пошукова діяльність іноземних невійськових суден та військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України забороняється, за винятком випадків, коли така діяльність здійснюється з дозволу компетентних органів України або на підставі міжнародних договорів України.

Стаття 17. Заборона плавання і перебування невійськових суден і військових кораблів в окремих районах вод України

У територіальному морі України, внутрішніх водах України рішенням компетентних органів України можуть бути встановлені райони, в яких тимчасово забороняється плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів.

Про встановлення таких районів оголошується у встановленому порядку.

Стаття 18. Порядок здійснення господарської діяльності на державному кордоні України

Судноплавство, користування водними об'єктами для потреб лісосплаву та інші види водокористування, створення різних гідроспоруд, провадження інших робіт у внутрішніх водах України, користування землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань та інша господарська діяльність на державному кордоні України провадяться відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України і здійснюються таким чином, щоб забезпечувався належний порядок на державному кордоні України. Компетентними органами України за погодженням з органами Державної прикордонної служби України з урахуванням місцевих умов установлюється порядок здійснення всіх видів господарської діяльності на державному кордоні України.

{ Стаття 18 із змінами, внесеними згідно із Законом N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 }

Стаття 19. Тимчасове припинення сполучення через державний кордон України у разі загрози поширення інфекційних хвороб. Карантин

У разі загрози поширення особливо небезпечних інфекційних хвороб на території України або іноземної держави сполучення через державний кордон України на загрожуючих ділянках за рішенням Кабінету Міністрів України може бути тимчасово обмежено чи припинено, або встановлено карантин для людей, тварин, вантажів, насінного, садивного матеріалу та іншої продукції тваринного і рослинного походження, що перетинають державний кордон України.

{ Статтю 20 виключено на підставі Закону N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 }

Стаття 21. Прикордонні представники України

Для вирішення питань, пов'язаних з підтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв'язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України в установленому Кабінетом Міністрів України порядку призначаються прикордонні представники України, а також їх заступники.

Прикордонні представники України та їх заступники у своїй діяльності керуються Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також іншими актами законодавства.

Прикордонні представники України або їх заступники для виконання своїх обов'язків можуть перетинати державний кордон України в будь-якому місці на встановленій ділянці і в будь-який час на підставі спеціальних повноважень, що надаються Головою Державної прикордонної служби України на певний період часу.

Перетинання державного кордону України прикордонними представниками України або їх заступниками здійснюється згідно із законодавством та міжнародними договорами України.

Не врегульовані прикордонними представниками України або їх заступниками питання вирішуються у дипломатичному порядку.

{ Стаття 21 в редакції Закону N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 - набуває чинності з 01.08.2003 року }

III. ПРИКОРДОННИЙ РЕЖИМ

Стаття 22. Прикордонна смуга та контрольовані прикордонні райони

З метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони.

Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як правило, в межах території району, міста, селища, сільради, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється органами Державної прикордонної служби України. До контрольованого прикордонного району включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних річок, озер та інших водойм України і розташовані в цих водах острови.

{ Частина третя статті 22 із змінами, внесеними згідно із Законом N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 } { Стаття 22 в редакції Закону N 245/96-ВР від 18.06.96 }

Стаття 23. Прикордонний режим

У прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує відповідно до цього Закону та інших актів законодавства України правила в'їзду, перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб, провадження робіт, обліку та тримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних та несамохідних суден, їх плавання та пересування у внутрішніх водах України.

{ Частина перша статті 23 із змінами, внесеними згідно із Законами N 245/96-ВР від 18.06.96, N 1276-VI ( 1276-17 ) від 16.04.2009 }

Передбачений частиною першою цієї статті порядок обліку і тримання самохідних та несамохідних суден на пристанях, причалах і в пунктах базування, їх плавання і пересування в територіальному морі і внутрішніх водах України поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, яке охороняється органами Державної прикордонної служби України, де прикордонну смугу та контрольований прикордонний район не встановлено.

{ Частина друга статті 23 із змінами, внесеними згідно із Законами N 245/96-ВР від 18.06.96, N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 }

Забороняється тримати самохідні та несамохідні судна поза встановленими пристанями, причалами і пунктами базування або на них, але з порушенням правил тримання, а також відходити від берега або причалювати до берега поза пристанями, причалами і пунктами базування.

Стаття 24. В'їзд у прикордонну смугу. Провадження робіт

Дозвіл на в'їзд, перебування, проживання, провадження робіт і пропуск у прикордонну смугу дає і здійснює Державна прикордонна служба України. У необхідних випадках Державна прикордонна служба України може запроваджувати додаткові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі.

{ Стаття 24 із змінами, внесеними згідно із Законами N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003, N 1276-VI ( 1276-17 ) від 16.04.2009 }

Стаття 25. Особливості прикордонного режиму в частині внутрішніх вод України

Частина внутрішніх вод України і розташовані в ній острови перебувають під контролем органів Державної прикордонної служби України.

{ Частина перша статті 25 із змінами, внесеними згідно із Законом N 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003 }

Пересування по берегу і льоду прикордонних річок, озер та інших водойм поза встановленими для цього шляхами, стежками або з порушенням правил пересування забороняється.

Стаття 26. Режим у пунктах пропуску через державний кордон України

Режим у пунктах пропуску через державний кордон України - порядок перебування і пересування всіх осіб і транспортних засобів у межах території прикордонних залізничних і автомобільних станцій, морських і річкових портів, аеропортів і аеродромів, відкритих для міжнародного сполучення, а також здійснення іншої діяльності, пов'язаної з пропуском через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів, - визначається згідно з законодавством України Державною прикордонною службою України разом з компетентними органами. У приміщеннях і місцях, де здійснюється прикордонний контроль, Державна прикордонна служба України встановлює додаткові режимні правила, що регламентують порядок допуску в них осіб, які беруть участь у контролі та обслуговуванні пасажирів і транспортних засобів закордонного прямування, відправленні з пунктів пропуску транспортних засобів, що вибувають за кордон і прибувають в Україну, а також інші обмеження для запобігання незаконному перетинанню державного кордону України.

74