34. Евристична функція філософії.

Эвристическая функция. Философия является неистощимым поставщиком ценных идей, регулятивов, теоретических сюжетов для ищущего новые пути ученого. Те или иные ходы философского мышления могут подсказать ученому решение научных проблем или направить его мышление к осознанию важнейших закономерностей строения мира. Например, помощниками в теоретических исканиях Вернера Гейзенберга, одного из творцов квантовой механики, являлись произведения Платона.

Евристична функція філософії полягає в тому, що вона орієнтує людську думку на відкриття нових істин, спонукає до пізнання, до формування оригінальних ілюмінації пізнаваних явищ.

Зазвичай евристика служить для прискорення процесу вирішення нестандартних проблем і завдань, для яких не існує алгоритму, а сліпий перебір різних варіантів методом проб і помилок виявляється вкрай неефективним. У цих умовах відповідний прийом, або метод, евристики дає можливість відсікти явно непридатні варіанти пошуку і тим самим прискорює процес знаходження вирішення проблеми.

Методи евристики хоч і не гарантують істинності вирішення проблеми, достовірності ув'язнення, але є найбільш ефективними в ході пошуку й дії в умовах невизначеності. Саме це робить евристику особливо цінною в теорії і практиці військового управління, де особливо високі невизначеність і ціна ризику за виконання прийнятого управлінського рішення.

Сутність евристичної функції полягає у сприянні приросту наукових знань, у тому числі у створенні передумов для наукових відкриттів. Філософський метод, що застосовується у єдності з формально-логічним, забезпечує приріст знань, звичайно, у власне філософській сфері. Результатом цього є екстенсивне і інтенсивне зміна системи загальних категорій. Нова інформація може мати вигляд прогнозу. Філософія не містить в собі будь-яких заборон на спроби передбачити відкриття теоретико-світоглядного або загальнометодологічного характеру. Можливо виявлення нових загальних сторін розвитку, які будуть виражені у формулюванні досі невідомих основних або неосновних законів діалектики.

Розгляд евристичної функції філософського методу (діалектики як методу) показує, що роль філософії у розвитку приватних наук досить значна, особливо щодо формування гіпотез і теорій. Не завжди філософія «на виду» і далеко не завжди вона як методології на передньому краї. Конкретна наукова задача вирішується, звісно, конкретним же методом або комплексом таких методів. Філософський же метод найчастіше діє «з тилу»: через приватно-наукові методи і загальнонаукові поняття. Тим не менш, без світоглядних понять і принципів неможливий розвиток науки (інше питання - які ці поняття і принципи, як вони трактуються і який характер їх впливу на науку).

30. Структура наукового пізнання.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний. На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація. Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини. Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них. Елементами структури теоретичного наукового пізнання є його форми. Головні з них: проблема, гіпотеза, теорія. Проблема — форма пізнання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати. Фактично це знання про незнання; питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді за двома пунктами: постановка проблеми і шлях її вирішення. Гіпотеза — форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання має імовірний, а не достовірний характер, і вимагає перевірки, обґрунтування. Теорія — найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності.Основними функціями теорії вважають: синтетичну (поєднання певних достовірних знань в єдину систему); пояснювальну (виявлення суттєвих характеристик об’єкта, законів його походження і розвитку); методологічну (розробка на базі теорії різних методів і прийомів дослідження); передбачувану (формулювання уявлень про існування раніше невідомих фактів і властивостей об’єкта); практичну (бути програмою, яка спрямовує практичну діяльність).

В науковому пізнанні істинним повинен бути не тільки його результат, але й спосіб отримання цього результату — метод. Метод — це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату пізнання і дії. Основна функція методу — регулювання різних форм діяльності (в тому числі і науково-пізнавальної). Вчення про систему методів, теорія методів називається методологією. Усі методи наукового пізнання за мірою узагальнення і сферою дії поділяється на наступні основні групи: філософські, загальнонаукові, загальнологічні (див. тему “Проблема пізнання”), а також: спеціальні (методи фізики, хімії тощо) і дисциплінарні (методи, які виникли на стику наук або методи якоїсь галузі певної науки). Для сучасної науки характерне намагання використовувати різноманітні методи і прийоми дослідження в їхньому поєднанні і взаємодії.