- •1. Розкрийте поняття державне управління та висвітліть його ознаки.
- •2. Охарактеризуйте суб'єкти та об'екти державного управління.
- •3. Розкрийте предмет державного управління.
- •4. Охарактеризуйте риси державного управління.
- •5. Опишіть ознаки державного управління.
- •6. Висвітліть поняття та розкрийте класифікацію методів державного управління.
- •7. Проаналізуйте адміністративні методи державного управління.
- •8. Охарактеризуйте економічні методи державного управління.
- •9. Розкрийте правові методи державного управління.
- •10. Проаналізуйте соціально-психологічні методи державного управління.
- •11. Розкрийте апарат державного управління як систему органів виконавчої влади.
- •12. Визначте структурні ланки системи органів виконавчої влади.
- •13. Здійсніть класифікацію органів державного управління за способом утворення, реорганізації та ліквідації органу, призначення на посаду та звільнення з посади його керівників.
- •14. Прокласифікуйте органи державного управління за ознакою територіальні масштаби діяльності.
- •15. Запропонуйте класифікацію органів державного управління за характером, обсягом компетенції та функціональним призначенням.
- •16. Розгляньте класифікацію органів державного управління за ознаками порядок прийняття управлінських рішень та джерела фінансування.
- •17. Висвітліть питання організації апарату державного управління.
- •18. Проаналізуйте типові групи цілей та завдань функціонування апарату управління.
- •19. Розкрийте основні елементи змісту діяльності апарату управління: методи, функції, компетенції.
- •20. Висвітліть питання компстеицій системи органів виконавчої влади.
- •21. Проаналізуйте проблему дисбалансу між нормативно фіксованими завданнями (цілями), з одного боку, та обсягом реальних повноважень з другого у компетенційних актах органів виконавчої влади.
- •25. Висвітліть допоміжні функції державного управління.
- •26. Проаналізуйте систему суб'єктів гарантування національної безпеки України.
- •22. Висвітліть підходи до класифікацій функцій державного управління.
- •23. Проаналізуйте загальні функції державного управління.
- •24. Охарактеризуйте спеціальні функції державного управління.
- •27. Проаналізуйте адмініетративно-політичпі та економічні функції держави.
- •28. Висвітліть соціальні та культурні функції держави.
- •29. Охарактеризуйте інструменти соціального захисту населення які використовуй держава.
- •30. Висвітліть механізм здійснення та структуризації влади.
- •31.Розкрийте зміст принципу поділу влади.
- •32.Розкрийте чинники від яких залежить правовий статус президента відносно виконавчої гілки влади.
- •35. Висвітліть процес утворення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади.
- •36.Перелічіть завдання, які поставлені перед керівником центрального органу виконавчої влади.
- •38.Висвітліть причини утворення дорадчих органів цовв та охарактеризуйте їх склад.
- •39.Проапалізуйте завдання, які виконує цовв відповідно до своїх) профілю.
- •33.Запропонуйте вирішення проблеми співвідношення і взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади в Україні.
- •40.Розкрийте систему центральних органів виконавчої влади.
- •41.Висвітліть відповідальність, підзвітність та підконтрольність місцевих органів виконавчої влади.
- •42.Проаналізуйте процес формування місцевих державних адміністрацій.
- •43. Мотивуйте строк повноважень голів місцевих державних адміністрацій, опишіть варіанти дострокового припинення їх повноважень та перелічіть вимоги до посадовців мда.
- •44.Проапалізуйте нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій. Хто мас право скасовувати пормативно-иравові акти мда?
- •45.Перелічіть компетенції та права місцевих державних адміністрацій.
- •1. В галузі соціально-економічного розвитку:
- •2. В галузі бюджету і фінансів:
- •3. В галузі управління майном, приватизації та підприємництва:
- •4. В галузі екології
- •5. В галузі науки, освіти, охорони здоров’я:
- •8. В галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин:
- •9. В галузі оборонної роботи:
- •46.Проапалізуйте делегування повноважень місцевим державним адміністраціям.
- •47.Висвітліть взаємодію мда з іншими органами державного управління та місцевого самоврядування.
- •48.Охарактеризуйте інститут Президента в Україні.
- •49.Проаналізуйте повноваження Президента України.
- •50.Опишіть повноваження Президента України по відношенню до місцевих органів виконавчої влади.
- •51 Висвітліть нормативно-правові акти Президента України.
- •52.Висвітліть завдання секретаріату Президента України та охарактеризуйте його структуру.
- •53.Проаналізуйте діяльність секретаріату Президента України.
- •54.Перелічіть контрольні повноваження Президента України.
- •55.Назвіть органи, які здійснюють функцію президентського контролю та проаналізуйте їх функції.
- •56.Назвіть риси президентського контролю.
- •57.Проапалізуйте основні типи урядів відповідно до партійного складу.
- •58.Розкрийте структуру Кабінету Міністрів України.
- •59.Розкрийте процедуру формування кму та визначте повноваження Прем'ср-міністра України.
- •60.Визначте обмеження щодо входження до складу Кабінету Міністрів України.
- •61.Розкрийте питання відповідальності, підконтрольпості та підзвітності Кабінету Міністрів України.
- •§ 2. Відповідальність, підконтрольність і підзвітність
- •62.Висвітліть завдання Кабінету Міністрів України та охарактеризуйте його компетенції.
- •63.Проапалізуйте особливості нормативио-правових актів Кабінету Міністрів України.
- •64.Висвітліть функції Кабінету Міністрів України.
- •65.Проапалізуйте особливості повноважень Кабінету Міністрів України у відносинах з іншими органами державного управління.
- •66.Розкрийте специфіку у діяльності Секретаріату Кабінету Міністрів України та охарактеризуйте його структуру.
- •70.Висвітліть найважливіші завдання Верховної Ради України.
- •67.Висвітліть систему консультативних, дорадчих та допоміжних органів Кабінету Міністрів України.
- •68.Наведіть приклади особливостей відповідальності урядів у зарубіжних країнах.
- •71 Охарактеризуйте принципи організації і діяльності Верховної РадиУкраїни.
- •72.Охарактеризуйте структуру Верховної Ради України та правові засади її діяльності.
- •73.Розкажіть про конституційні повноваження та організацію діяльності Верховної Ради України.
- •74.Окресліть поняття апарату і нормативної діяльності вру.
- •75.Проаналізуйте функції і компетенцію діяльності вру.
- •91.Систематизуйте етичні вимоги до державного службовця.
- •78.Узагальніть здобутки української суспільно-політичної думки XIX-XX ст. В царині державного управління.
- •69.Окрссліть зарубіжний досвід процедур формування та визначення складу урядів.
- •76.Проапалізуйте досвід державного управління у козацько-гетьманський період історії України.
- •77.Розкрийте основні етапи розвитку теорії державного управління.
- •79.Порівняйте управління українськими землями у складі Габсбурзької монархії (Буковина, Галичина та Закарпаття).
- •2. Конституційна модель організації влади та державного управління (1996-2002)
- •3. Зміни в організації державної влади у 2004-2008 роках
- •84.Розкрийте сучасний стан розвитку науки державного управління в Україні та її перспективи.
- •85.Поясніть, якими були особливості правового та державно-адміністративпого розвитку зунр.
- •86.Розкрийте процес формування державного управління в період
- •87 Поясиіть особливості розвитку державного управління в князівствах
- •1.Державне управління в Київській Русі
- •1. Організаційна структура державного управління у Великому князівстві Литовському
- •Державне управління в Російській імперії наприкінці XVIII – у хіх ст.
77.Розкрийте основні етапи розвитку теорії державного управління.
79.Порівняйте управління українськими землями у складі Габсбурзької монархії (Буковина, Галичина та Закарпаття).
Державне управління та місцеве самоврядування Австрійської імперії
У XIX ст. до Австрійської імперії входили 11 народів та ряд невеликих етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи. Монарх зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу і судову владу.
Поширюючи свою владу на нових підданих, династія Габсбургів різко не міняла традиційних форм управління новоприєднаних територій. Це пояснювалося не тільки бажаннями Габсбургів уникнути опору, а й тим, що державі бракувало сильного централізованого державного апарату, необхідного для уніфікації державного управління на зразок російського. Відтак, аж до середини XVIII ст. імперія була децентралізованим державним механізмом, який час від часу охоплювали кризи як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.
У 1740 р. імператриця Марія Терезія розпочинає адміністративну реформу, спрямовану на зміцнення центральних і місцевих органів державного управління. Долаючи опір місцевого дворянства, вона здійснює ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створює канцелярії місцевої влади. Значно зростає аппарат управління, утворюється військове відомство.
Син Марії Терезії цісар Иосиф II продовжив реформаторську діяльність матері. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив присвятити свою діяльність впровадженню ідей освіченого абсолютизму. Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепалу економіку, підняти ефективність державного управління і вдосконалити освіту. Керуючись абсолютистськими принципами, він намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали, на його думку, державне управління та проведення реформ. Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки проводилися в час приєднання у 1772 р. до Австрійської імперії Галичини, котра тоді найгостріше потребувала змін.
Цісар Йосип II був особливо зацікавлений у цій провінції, до якої у 1775 р. була приєднана Буковина, вбачаючи у ній своєрідну лабораторію для експерименту перебудови суспільства. На першому етапі Відень ставив щодо Галичини прдвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій, панувала шляхта й замінити її дисциплінованими і підпорядкованими центральним органам державними службовцями; по-друге, покращити становище простого населення.
Адміністративну реформу в Галичині проведено швидко та ефективно. До 1786 р. польське законодавство замінено австрійським, а шляхетські асамблеї розпущено. У 1777 р. в адміністративному плані
Галицьку провінцію поділено на IS регіонів (округів). Після приєднання в 1786 р. Буковини їх кількість зросла до 19.
Для управління Галичиною у Відні в 1774 р. створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. Провінцію очолював губернатор, якого призначав сам імператор виключно з австрійців. Адміністративним центром провінції був Львів, де знаходилась адміністрація губернатора та суд провінції. Регіонами керували урядники, призначені центральним урядом. Виконавчим органом була німецькомовна канцелярія.
З метою підготовки освічених державних службовців і священників Иосиф II у 1784 р. засновує Львівський університет - перший вищий учбовий заклад такого типу на українській землі.
Цісарський патент 1817 р. надав Галичині так звану Станову Конституцію зі своїм власним Становим Сеймом. До нього мали належати чотири стани: стан духовенства, стан магнатів, лицарський стан і королівські міста (Львів). Але реальна влада зосереджувалась у руках цісарських чиновників, оскільки компетенція Сейму була обмеженою та зводилася лише до можливості звернень із петиціями до імператора, а регламент його скликання не був чітко встановленим. Головою Станового Сейму був цісарський намісник, а при ньому утворювався Крайовий Відділ, до складу якого входили по два асесори кожного стану і один представник міста Львова. Сейм збирався один раз на рік на вимогу намісника і займався збором податків, різними бюджетними виплатами, наданням шляхетських метрик тощо. Члени Сейму носили уніформу з гербом краю.
Становий Сейм складався з 100-143 членів, а першим його головою був намісник барон Франц Гауер. Останнє засідання Сейму відбулось у 1845 р. через повстання у 1846 році польської шляхти в західній частині Галичини. Після придушення повстання до Галичини приєднано Краківську область, проти чого виступали українські політики.
У 1849 р. замість губернського правління в Галичині створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині - крайове управління, яке очолював крайовий президент. Різниця між цими видами правління полягала в тому, що в губернському зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник і крайовий президент були єдиноначальними особами, підпорядкованими лише вищестоящим органам.
Закарпаття в складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Уся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської та Мармароської, владу в яких здійснювали наджупани і піджупани. В жупах скликалися дворянські збори, у комітетах керували начальники місцевих управлінь, які підкорялися тільки жупному начальству.
До 1848 р. самоврядування в Австрії було відсутнім і тільки окремі міста мали свої власні статути. Влада на місцях зосереджувалась у руках ставлеників корони та місцевого дворянства.
Революція 1848 p., що охопила більшу частину Європи, внесла корінні зміни у майбутній устрій Австрійської імперії. "Весна народів" спричинилася не лише прагненням до політичних та соціально-економічних реформ, але й ще більше -- прагненням національного суверенітету, що завдало нищівного удару консервативній багатонаціональній імперії.
З вибухом революції у Львові 2 травня 1848 року сформувалася Головна Руська Рада - перша українська політична організація. Вона звернулась із маніфестом до народу, висуваючи ідею єдності усіх українців на всіх етнографічних територіях, і в цьому була велика роль початку відродження Галичини як організаційної твердині українства. Головна Руська Рада висунула вимоги до уряду Австрії про утворення на українських землях імперії окремого автономного краю. Одночасно в кордонах церковних деканатів утворено 50 місцевих і 13 регіональних філій Ради та видано перший український тижневик "Зоря Галицька".
Хоча національне відродження галицьких українців виявило великі потенційні сили народу, йому не вистачило політичних провідників, що незламно повели б народ до здобуття своїх суверенних домагань. Незважаючи на невикористану нагоду самовиразитись як суверенна нація, українці отримали деякі досягнення - скасування панщини та утворення Галицького сейму і його виконавчого органу - Крайового виділу. А укладення угоди між Австрією та Угорщинолю та впровадження в Австро-Угорській імперії конституційного правління відкрило нові можливості для українців у піднесенні політичної активності та його організаційного зростання.
Створювалася державна рада (австрійський парламент) та надавалася широка компетенція провінційним сеймам. В імперії впроваджувався демократичний централізм. Але якщо новий устрій відкрив можливості для громадської діяльності, то головним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. Адже ігноруючи українське населення, Галичина була віддана Віднем у повне управління польської верхівки, що особливо проявилося, починаючи з 1867 року, після прийняття другої австрійської конституції.
Польська аристократія, в обмін на підтримку австрійської державної політики, отримала"від династії Габсбургів необмежену владу у Галичині -право безконтрольно розпоряджатись усіма ресурсами краю. Польська шляхта поставила собі за мету створити у Галичині базу для майбутньої польської держави. До 1916 р. лише поляки могли обіймати посаду намісника, а в центральному уряді міністром у справах Галичини призначався теж лише поляк. З 1869 р. польська мова стала офіційною в адміністрації та освіті провінції. Все це породило нову хвилю значного зростання польських впливів у краї, погіршивши соціально-економічне та політичне становище українців.
У Відні на посадах у центральних органах влади 1907 р. спостерігалося таке становище: в міністерстві фінансів - 21 поляк і один українець, у міністерстві внутрішніх справ вісім поляків та один українець, у міністерстві сільського господарства шість поляків, жодного українця, у міністерстві справедливості - 24 поляки і три українці, усіх суддів (5 рангів): 686 поляків і 215 українців.
В адміністрації намісника у Львові не було жодного українського урядовця. Усі вищі посади в державі були недоступними для українців. Польська адміністрація в Галичині, бажаючи скомпрометувати український політичний рух, добивається нечуваних обмежень щодо українців. У результаті виборів 1879 р. було обрано лише трьох українських послів до парламенту, а решта мандатів дісталася полякам.
Поляки використали цей період для утвердження своїх позицій у всіх ланках крайової автономії. Натомість українці не змогли реалізувати на практиці гарантовані конституцією права. Виборчі кампанії продемонстрували неготовність старої генерації українських політиків, які очолювали політичний провід, діяти за законами нового часу. Така ситуація тривала в Галичині до початку Першої світової війни.
Отже, суспільно-політичний устрій в Західній Україні у другій половині XIX - поч. XX століть розвивався під впливом утвердження і розвитку тут капіталізму. З'являлися нові елементи і в державному управління, посилювалися буржуазні тенденції в розвитку права. Однак державно-адміністративний механізм зберігав цілий ряд феодальних пережитків. Австро-Угорська монархія повністю ігнорувала прагнення українського народу до національного самовизначення і самостійності.
80.Розкрийте ідейні та теоретичні засади радянської моделі державного управління та наведіть приклади її реалізації па практиці.
81.Систематизуйте досвід державного управління Української держави (1918 р.).
82.Проаналізуйіе становлення нової моделі системи державного управління в сучасній Україні.
1. Система державного управління на початковому етапі незалежності (1991-1996)
Акт проголошення незалежності України 1991 р. став початком кардинальних змін у системі державної влади. Указ Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 р. «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» вніс суттєві зміни у суспільно-політичне життя України. Голови рад народних депутатів були звільнені від обов'язків перших секретарів комітетів компартії, після чого вони були поновлені на посадах голів виконкомів.
26 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла нову редакцію Закону «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування».. 5 березня 1992 р. Верховна Рада приймає Закон України «Про представника Президента України».
Голова держави, який уособлював виконавчу владу, отримав виконавчу вертикаль, яку на місцях (в областях та районах) очолили представники Президента України. Вони стали найвищими посадовими особами державної виконавчої влади на відповідних територіях та очолили новостворені органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації в областях, містах Києві та Севастополі, районах. Цим посадовим особам були надані великі повноваження, зокрема, вони здійснювали державну виконавчу владу, забезпечували виконання бюджету, програм економічного і соціального розвитку відповідних територій тощо. Одночасно з держадміністраціями на обласному та районному рівнях функціонували представницькі органи влади - обласні та районні ради.
Така структура владної побудови була не зовсім ефективною в силу одночасного існування нової інституції - представництва Президента України та рад народних депутатів, обраних ще в період існування іншої держави. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що під запровадження нового інституту не була підведена достатня законодавча база, а здійснені політичні реформи не забезпечувалися активним конституційним процесом.
З метою посилення керівництва всіма структурами державної виконавчої влади в центрі та на місцях Указом Президента України від 27 вересня 1993 р. Кабінет Міністрів України був підпорядкований главі держави, який здійснював безпосереднє керівництво урядом.
Було створене Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів - центральний орган виконавчої влади, покликаний забезпечити проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та здійснювати функціональне управління цим інститутом.
Напружена політична ситуація того періоду посилювалася тривожними соціально-економічними тенденціями, що супроводжувалися стрімким ростом цін, дефіцитом товарів і послуг. Головними прорахунками уряду В.Фокіна стало допущення некерованості державного сектора економіки та відсутність реальних ринкових реформ.
13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового уряду на чолі з Л.Кучмою. Завдяки діям нового уряду, насамперед лібералізації економіки, вдалося досягти деякого скорочення темпів спаду виробництва, знизити рівень інфляції. Але позитивні тенденції економічної стабілізації були перекреслені діями консервативних, антиреформаторських сил у парламенті, які розгорнули кампанію дискредитації економічної політики уряду Кучми.
Системна криза актуалізувала потребу в проведенні дострокових виборів органів влади усіх рівнів. Під тиском багатьох політичних партій, громадських організацій, парламентаріїв, страйкарів у червні 1993 р. було прийняте рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри чи недовіри Президенту та Верховній Раді.
Політична криза, що набрала особливо небезпечного характеру у 1993 році, спричинила 21 вересня цього року відставку Прем'єр-міністра Л. Кучми та змусила Президента Л. Кравчука для зняття політичної напруги в країні погодитися на призначення дострокових виборів Президента України в 1994 році. 3 лютого 1994 р. Верховна Рада приймає Закон України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» та Постанову про проведення 26 червня 1994 р. виборів до місцевих Рад одночасно з виборами Президента України. Відповідно до зазначеного закону виконавча вертикаль на місцевому рівні в особі державних адміністрацій ліквідовувалася, натомість функції органів державної виконавчої влади покладалися на обласні, Київську та Севастопольську міські, районні ради, які були одночасно й органами місцевого самоврядування. Відновлювалися виконавчі комітети цих рад, які виконували функції органів виконавчої влади. Голови рад обиралися безпосередньо населенням відповідних територій і за посадою одночасно очолювали виконавчі комітети цих рад.
У червні-липні 1994 р. на дострокових виборах Президента України перемогу отримав Леонід Кучма. Одночасно з виборами Президента України вперше за роки незалежності на основі загального, рівного, прямого виборчого права пройшли вибори голів обласних і районних рад.
Відсутність детального, конституційно визначеного розмежування повноважень Президента і Прем'єр-міністра стали причиною відставки 4 квітня 1995 р. В. Масола з посади голови Уряду. Парламент визнав роботу Кабміну незадовільною, висловивши йому недовіру. Обов'язки голови Кабінету Міністрів було покладено на Є. Марчука.
Врешті-решт, боротьба за прийняття Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» призводить до укладення 8 червня 1995 р. Конституційного Договору між Верховною Радою України і Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні. Президент України став главою держави і главою державної виконавчої влади, яку здійснював через очолювані ним Уряд - Кабінет Міністрів та систему центральних і місцевих органів виконавчої влади.
83.Охарактеризуйте процеси демократизації системи державного
управління в Україні.