67. Лесь Курбас – видатний діяч українського театрального мистецтва.

Народився 25.02.1887 року у Самборі на Львівщині. Справжне ім`я - Олександр-Зенон Степанович Курбас. Батьки Степан Курбас та Ванду Гейхман були акторами. Дитинство Леся проходить у селі Старий Скалат Підволочиського району (Тернопільщина). Навчався в Тернопільській гімназії, де вперше записується до аматорського театрального гуртка.Після закінчення гімназії таємно від батьків пише лист до управи "Руської бесіди", щоб йому виділили стипендію для навчання в драматичній школі, та театр коштів не мав. Тоді Лесь стає студентом філософського факультету Віденського університету, вивчає слов'яністику та германістику. Через рік смерть батька змушує його перевестися до Львівського. За участь у молодіжній демонстрації відрахований з Лв. універу. Тоді він знову їде до Відня і закінчує там університет, а водночас - драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії.У 25р. він вступає до Гуцульського театру Гната Хоткевича. Але вже через півроку його зарахували до трупи "Руської бесіди", в складі якої свого часу виступали Лесеві батьки.Навесні 1916р. він приєднується до київ. укр. стаціонарного драмтеатру Миколи Садовського. Він створює театральну студію, а на початку 1917 року і "Молодий театр" - новий за формою (обстоював позиції авангардизму) та змістом. На сцені "Молодого" зійде й творча зірка Валентини Чистякової, майбутньої дружини режисера.В 03.1922р. в Києві він засновує модерне експериментальне мистецьке об'єднання "Березіль". Через 4р. театр "Березіль" переїде до Харкова (тодішньої столиці радянської України). Тут поєднютья 2 укр. генії - Лесь Курбас як режисер та Микола Куліш як драматург. Після прем'єри Кулішевої драми ‘’Маклена Граса’’ 09.1933р., що відбулась під наглядом чекістів, розпочалося судилище над режисером - офіційні органи не сприйняли спектакль, звинуватили його у буржуазному націоналізмі та у відході від магістральної лінії партії. За порадою друзів він виїхав до Москви. Але це не допомогло. Наприкінці 12.1933р. Курбаса заарештували. Йому інкримінували належність до УВО (Української військової організації), постановки лише націоналістичного змісту. Катування, тортури змусили митця цей чекістський наклеп визнати правдою. Так званий суд, щоправда, відбувся в Харкові. Отримав п'ять років ув'язнення. Навіть у засланні

68. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність "шістдесятників"

Знаменною подією в Україні стало народження талановитого покоління українських літераторів, письменників, літературних критиків — В. Симо-ненко, М. Вінграновський, Ліна Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І.Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Це були представники нової духовної течії — «шістдесятники».

Творчість «шістдесятників» розвивалася під впливом інтересу до письменників «розстріляного відродження» та ідей письменників Заходу: Е. Хемінгуея, Е. М. Ремарка, Ф. Кафки, А. Камю та ін. «Шістдесятники» прагнули розкрити у своїй творчості стан душі людей, вільних від застарілих стереотипів, страху. У своїх творах вони відображали природне людське прагнення бути щирим, розкутим, індивідуальним і неповторним. Однак серед «шістдесятників» не було відкритих супротивників радянського режиму, деякі прагнули лише удосконалити його.

Нова генерація українського національного – визвольного руху, борючись проти панівного режиму, застосовувала різноманітні форми й методи діяльності. Дисиденти об’єднувалися в підпільні гуртки та організації. Для поширення своїх ідей вони видавали „самвидавські“ документи, критичні статті, в яких розкривали антинародну політику державно-партійної верхівки. Найхарактернішими зразками тогочасного „самвидаву“ були часописи „Воля і Батьківщина“ та „Український вісник“. Для популяризації й поширення патріотичних ідей вони організовували Шевченківські свята, вечори пам’яті Лесі Українки, І. Франка, створювали гуртки вивчення вітчизняної історії.

Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.