7. Видатні українські фейлетоністи

Самійленко, Володимир Іванович - (літературний псевдонім В.Сивенький, Іваненко, Полтавець, Смутний, Л. Сумний), народився 3.02.1864, с. Великі Сорочинці   Миргородського повіту, помер- 12.08.1925, Боярка, тепер смт Київської обл.) — поет, драматург, перекладач.

Студентом брав активну участь в громадсько-політичному житті, належав до Братерства тарасівців. Друкуватися почав з 1886 р. Перша збірка "З поезій Володимира Самійленка" вийшла в Києві у 1890 р., потім твори тричі виходили окремими виданнями в 1906, 1909, 1918 рр.

Видання в яких друкувався Самійленко:

- львівських періодичних виданнях «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Дзеркало»,

- в газеті «Буковина»,

- альманах «Ватра»,

- газета «Громадська думка»,

- гумористичний журнал «Шершень».

Став непересічним новатором у гумористично-сатиричній поезії. В злободенних віршованих фейлетонах і гострих сатирах висміював самодержавство, а також ура-патріотизм і боягузтво сучасного громадянства: "Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти". Покинувши університет, працював здебільшого канцеляристом в різних установах, уриваючи крихти часу для власне літературної діяльності.

Після повалення царизму пережив новий спалах творчої активності. Відступаючи перед більшовиками, в 1920 р. емігрував до Галичини. У вигнанні животів у злиднях, хронічно хворів, пережив смерть обох доньок. Виснажений фізично і морально, у 1924 р. повернувся до Києва. Помер на 62-му році життя, випередивши неминучу репресію.

Читати й перечитувати Володимира Самійленка — велика втіха. Його поезії, віршовані сатири, п’єси (з-поміж них дуже близька нашим інтересам драма "Чураївна"), мовознавчі студії, оповідання, спогади — все те є значним скарбом нашої національної культури і культури загальнолюдської. "Се просто благотворно — смакувати духовні плоди такого поета", — писав Іван Франко, зазначивши при тому, що таких імен у всесвітній літературі небагато.

Авторитетна оцінка І. Франка привертає нас пильніше вдивитися в постать Володимира Самійленка. А зробивши це, помітимо талант великої краси і сили, справжній коштовний камінь, що сяє нам крізь пил часу. Перегорнувши нечасті видання його творів, глибше ознайомившись із біографією поета, доходимо висновку, що він гідний більшої шани, ніж мав її за життя. Такою славою в наш час є прекрасне двотомне видання його творів, що вийшло 1958 року в Києві, "Вибрані поезії" 1963 року, монографії, статті в журналах і газетах, нарешті, висока оцінка на сторінках 8-томної "Історії української літератури" (т. 4, кн. 2, стаття А. А, Каспрука).

Стаття І. Франка, присвячена Самійленкові, є кращою з усього, що писали на цю тему до того й пізніше. Великий Каменяр, що сам розумів свою працю як служіння прогресу і рідному народові, підкреслював національну свідомість Самійленка, його цілковиту відданість "своїй країні і своєму народові". Лише заглянувши до творчої скарбниці поета, переконуємося в справедливості слів Франка: "Нема такої народної болячки, яка б не збудила відгуку в його серці, яка б у тім чудотворнім серці не скристалізувалася в ясну, чисту перлину — перлину правдивої поезії...". Багато про що писав В. Самійленко. "Але є одна тема, — підкреслював М. Рильський, — якій був вірний Самійленко все своє життя. Ця тема — Україна". Сучасники Самійленка звернули увагу на мовну красу його творів, а той же Франко склав йому справжній поетичний дифірамб, кажучи так: "...Мова його поезії — се один великий комплімент для будущої національності і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій...". І нам, землякам В. Самійленка, приємно при цьому нагадати його ж власні слова про джерела цієї мови. Він розповідав: "З дитинства в дідовій хаті між своїми кревними я жив оточений українською стихією: слухав бабусині казки, яких вона знала багато, слухав чумацькі пісні... — і взагалі впивався чистою чарівною українською мовою Миргородського повіту".

Ставлення Володимира Івановича до рідної мови найвиразніше відбилося в одному з кращих віршів "Українська мова" (пам’яті Т. Г. Шевченка), що його він написав на самому початку свого літературного шляху. Цю мову він порівнював з діамантом дорогим, що довго був непомічений ніким десь на великому людському шляху, аж поки не підняв його Шевченко. В. Самійленко тут визначає роль Великого Кобзаря у становленні української мови, що обробив і вставив у "народний вінець, як в оправу", та підніс її, "як зорю ясну". Поет пророкував:

І сіятиме вік, поки сонце стоїть, і лихим ворогам буде очі сліпить.

Широку популярність мала сатирична творчість Самійленка. У ній він висміював порядки в царській Росії, її чиновників, попів; перепадало і краснобаям, продажним журналістам, які пишуть "сміливо, не боячись нікого — слабого" і про все, "що вказує... натура й цензура", висміював патріотів на слові. Такі його знамените "Ельдорадо", "Як то весело жить на Вкраїні", "Патріота Іван", "Ідеальний публіцист" тощо. Фейлетон "У Полтавщині" — то викривальна сатира на полтавських земців, які "вигадали спосіб, як задовольнити народ, щоб він не дивився на панську землю та не мав спокуси до злочинства". "Вони (земці) сказали: "Ідіть собі в Сибір, там вам буде просторо, там знайдете багато землі".

Демократична творчість Володимира Самійленка лишила помітний слід в українській літературі. Письменник ішов в одному ряду з передовими діячами свого часу М. Коцюбинським, Лесею Українкою, І. Франком, Б. Грінченком, і зерна, висіяні ним на ниву письменства, проросли і дали гарний врожай. Чи в оригінальній творчості, чи в перекладах, що їх немало зробив Самійленко, володіючи дев’ятьма мовами, — він явив зразки високого мистецтва. За все це дорогий письменник нашому сучасникові, людям нової незалежної України.

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)

Літературний дебют Остапа Вишні відбувся 2 листопада 1919 року, коли кам’янець-подільська газета «Народна воля» опублікувала його фейлетон «Демократичні реформи Денікіна» за підписом «П.Грунський». Таким був тодішній псевдонім письменника. Звичний нам псевдонім Остап Вишня з’явився трохи пізніше: вперше було підписано під усмішкою «Чудака, їй-богу!», вміщеною 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда».

Наступного року в журналі «Шквал», який виходив в Одесі, Остап Вишня детально розповів про обставини, за яких було надруковано його перший твір: «Перебуваючи у Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав і сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до «Народної волі». Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував».

Потім, за засвідченням пошуків дослідників, у першому числі київського журналу «Реп’яхи» за 1918 рік, який вийшов одразу ж після вигнання більшовиків зі столиці України, було опубліковано фейлетон «Казка (про красногвардейця)» за підписом «П.Михайлович». Стилізуючи манеру народної казки, автор простежує бандитсько-терористичні витоки, минувшину муравйовських «красногвардєйцев», котрі за наказом Леніна підступно вдарили в спину Української Народної Республіки, окупували Київ, перетворили його на місце справжньої бойні, брутально топтали чоботами й проколювали багнетами портрети Шевченка, знищували будь-які прояви українства.

Уособленням орди вандалів у фейлетоні є колишній жандарм, бандит-каторжник Дурасик, якого в завершальному епізоді приймає сам «народний комісар Лєнін», величає «замєчатєльним деятєлєм в духє соврємєнной соціальной рєволюції» і пропонує «високую должность» – «красногвардєйца»: «Жєлаєте, – запитав Лєнін. – Только єнту, – сказав Дурасик, – і облобизав Лєніна. І став Дурасик красногвардєйцем». Звісно, про такий ранній твір Остапові Вишні найкраще було не згадувати. Бо й так, повернувшись навесні 1920 року з Кам’янця-Подільського до Києва, письменник зазнав переслідувань більшовицької влади: восени 1920 року Павла Губенка заарештували. Щоправда, через півроку випустили.

У квітні цього року П. Губенко став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше - відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня.

Через кілька років виходять політичні фейлетони «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін.

В усмішках і фейлетонах «Село - книга», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...», «Газета - дуже велике діло»,. «Сільська юстиція», «Гіпно-баба» персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійшли в його гумористику (сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, вихоплені з народного мовлення слівця, фразеологізми, інтонації тощо).

Остап Вишня бачив порочне й потворне в житті, але ототожнював його з «хворобами» зростання, які, вірилося, можна з часом перебороти. Втім, це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Гуморист зі щирою вірою в успіх справи створює цикл українознавчих усмішок «Українізуємось» (у 1926-1929 p.p. збірка витримала шість видань), у яких провідним був мотив відродження національної гідності народу. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування. Не випадково майже п'ять десятиліть для цих творів було визначено «надійне» місце зберігання – спецфонд: закладені в них ідеї були не сумісні з ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, «зближення» й «злиття» націй.

Друкувався в газеті «Вісті ВУЦВК» і додаток до неї «Культура і побут», журнал «Червоний перець», газеті «Селянська правда», «Робітнича газета», Кам’янець-Подільській газеті «Трудова громада, журнал «Реп’яхи»» та інші.

Микола Петрович Любченко.

В двадцяті-тридцяті роки минулого століття це ім`я було широко знане серед читацького загалу: за псевдонімом Кость Котко (Микола Петрович Любченко) в численних газетах та журналах часто друкувалися дошкульні гуморески, фейлетони, памфлети, одна за одною виходили в світ книги прози. На жаль, стрімко розгонистий творчий шлях письменника урвався в похмурому грудні 1934 року, коли довга полярна ніч соловецька, здавалося, поклала чорне своє крило й на Вкраїну, чекістськими пазурами вихопивши звідти на погубу найясніші таланти народу нашого...

Статті, фейлетони, памфлети, гуморески друкував у всіх республіканських газетах і журналах, наприклад :

• Боротьба, 1919;

• Червона Правда;

• Вісті;

• Київський Пролетарій, 1920;

• «Тиски» (Киев), 1923;

• Комуніст, 1924-27

Видав 20 книжок гумору і сатири. Серед них: «Альманах трьох» (1920), «Петлюрія» (1921), «Чудоправ-майстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою», «Обличчям до спини», «Як воно там за кордоном» (1927), «Істукрев», «Сонце поза мінаретами», «Сто годин на добу» (1928), «Теж люди» (1929), «Останній полон», «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933).

Не випадково сучасник Костя Котка критик Георгій Кандєєв у прижиттєвих ще нотатках про його творчість, також збережених в родині сина письменника, зазначає, що «перо Костя Котка-фейлетоніста і памфлетиста відчувало художні впливи переважно західних майстрів (Джером-Джером, Мопасан, Марк Твен, а надто австрійський письменник (минулого сторіччя Сафір); воно щасливо сполучило європейську культурність з національно-українською іронічною усмішкою».

Цікаво, що «дипломатична тематика» знайшла відображення і в літературних творах Костя Котка («Візитова картка дипломата», «Шляхтич Заглоба» та ін. Добре освідомлений в заплутаній «повній лицемірства політичній атмосфері післявоєнної Польші, Кость Котко кожного разу, коли було треба в глузливій і зрозумілій формі викрити черговий крюк польських гешефтмахерів од політики, писав «листа» від імені шлятича Заглоби) відомий персонаж трилогії Генріка Сенкевича). Шлятич, людина не надто розумна, бажаючи допомогти своїми порадами, на ділі робить погану послугу, розбріхуючи всенькі таємниці їхньої «високої політики».

Дудар Євген Михайлович — один із найвідоміших сучасних українських гумористів.

Народився сатирик 24 січня 1933 року в селі Озерна Зборівського району на Тернопільщині в селянській родині. Гумористичні здібності перейняв від батька, звичайного кравця, який був великим жартівником і свою любов до дотепів передав синові. З дитинства Євген захоплювався читанням гумористичних творів Степана Руданського та Остапа Вишні. Закінчив Євген Дудар факультет журналістики Львівського університету в 1962 році.

Працював редактором видавництва Львівського держуніверситету, друкував гуморески й фейлетони у пресі. Згодом переїхав до Києва і влаштувався на роботу до редакції журналу «Перець».

Про перші літературні спроби Євген Дудар з гумором згадував: «Писати почав змалечку. І одразу смішно. Плакала тільки вчителька. За перші спроби били по руках. Про наступні спроби мовчали...» Бути сатириком у тоталітарному суспільстві — то велика сміливість. Євген Дудар одчайдушно став на цей шлях.

Перша збірка його гумористичних творів і фейлетонів «Прошу слова» побачила світ 1967 року у Львові. Усього їх вийшло друком аж два десятки, серед них «Вуглеводи і віники» (1968), «Операція «Сліпе око»» (1970), «Сусіди не дрімають» (1973), «Коза напрокат», (1974), «Дисертація» (1976), «Сеанс гіпнозу» (1978), «Робінзон з Індустріальної» (1981), «Профілактика совісті» (1981), «Шедевр за вуаллю», (1982), «Директор без портфеля» (1985), «Антифас» (1987), «Дон-Жуан у спідниці» (1988), «Рятуймо жінку» (1989), «Коза напрокат» (1990). У тих збірках, які з'явилися в роки незалежності України, ще різкіше зазвучали гумористичні та сатиричні мотиви: «Хунта Діє» (1993), «Штани з Гондурасу» (1993), «З публічних марафонів» (1993), «Плацдарм» (1996), «Українці мої, українці...» (2001), «Спогади про себе» (2001), «І силою, і правдою…» (2003). Порадував письменник своїх шанувальників і вибраними творами у 2 томах «Галерея чудотворців» (2003).

Фейлетони Є. Дударя викривають недоліки у вихованні сучасної молоді. Підтекст на перший погляд смішних, дотепних творів досить серйозний. Письменник порушує вічні проблеми батьків і дітей, добра і зла, справжніх і фальшивих цінностей. Майбутнє України й усього світу залежить від нового, підростаючого покоління. Тому і дорослим, і дітям треба постійно вдосконалюватися, ставати кращими, розумнішими, добрішими, щоб гідно виховати своїх нащадків, за яких ніколи не буде соромно!

Автор численних публікацій у періодиці. Окремі його твори перекладалися багатьма мовами світу. Він є прекрасним виконавцем своїх творів публічно. Понад десять тисяч виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей – це ще не одна яскрава і не менш вагома сторінка творчого доробку відомого сатирика.

Він — заслужений діяч мистецтв України (1993), лауреат літературної премії імені Остапа Вишні (1985), лауреат міжнародної премії ім. П. Орлика (1995), лауреат премії ім. М Годованця (1997), лауреат премії ім. П. Сагайдачного (2000).     За боротьбу своїми творами проти тоталітарних режимів Євгена Дударя нагороджено «Золотою медаллю Тараса Шевченка» (Спілка визволення України, Австралія, 1990).

Євген Дудар переконаний, що «сміх врятує світ» і що українське суспільство можна оздоровити через гумор і сатиру, бо «Сміх заради життя, а не життя заради сміху».

Автор пише прекрасну гостру, злободенну сатиру та дотепний інтелігентний гумор. і блискуче виконує свої твори на публіці.

Друкувався в газетах «Україна молода», «Сіверщина», «Кримська світлиця», «Смішного!», «Трибуна», «Сила народа» та інші.

Чорногуз Олег Федорович, народився 15 квітня 1936 року на Вінничині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім.Шевченка. Працював в газеті "Вінницька правда", завідуючим відділом, а згодом і головним редактором журналу "Перець", директором видавництва "Радянський письменник". У 1996 році отримав звання заслуженого діяча мистецтв України. Зараз знаний митець завідує видавництвом українських сатириків "ВУС".

Олег Чорногуз в українській літературі заявив про себе як автор перших і поки що єдиних сатиричних романів і фейлетонів. Його сатиричні твори "Аристократ з Вапнярки" і "Претенденти на папаху", сатирико-публіцистичний роман "Вавилон на Гудзоні" увійшли до кращих перлин української літератури. А за свій маленький роман "Я хочу до моря" та "Голубий апендицит" автор ледь не поплатився. Саме тоді, на початку 70-х років, прокотилася грізна хвиля арештів серед української інтелігенції, яка забрала багатьох літераторів-патріотів, зокрема й "шістдесятників". Але тоді та хвиля якимось дивом не зачепила О. Чорногуза.

Критики зауважують, що довгих час Олега Федоровича сприймали як дотепного гумориста, гострого сатирика-романіста, тонкого психолога й лірика і навіть як філософа та романтика. Але останнім часом письменник виявив себе і в якості талановитого майстра фейлетонів, у яких він гостро висміює та засуджує негативні явища в сучасному українському суспільстві. За книжку останніх фейлетонів та памфлетів "Український кентавр" Олег Чорногуз був відзначений престижною міжнародною премією ім. Івана Багряного.

Видавався в газетах «Народна правда», «Політика і культура», "Вінницька правда", журнал «Перець», тижневик «Слово Просвіти».

Висновок

Сучасний фейлетоніст повинен мати не тільки професійні знання з обраного жанру, а й природне чуття гумору, енергію публіциста, відзначатися широким світоглядом, здатністю до асоціативного мислення і алегоричної манери писання, бути людиною непохитною, мужньою у пошуку істини. Фейлетонна манера вже сама собою викликає читацький інтерес, певні емоції. Фейлетон містить у собі додаткову інформацію, суть якої в новому, контрастному баченні явищ дійсності, завдяки новим своєрідним сатиричним образам і гостро поданим актуальним проблемам.

Отже, фейлетон, як і раніше - наймогутніша зброя преси. Жоден інший публіцистичний жанр не може зрівнятися з ним в ефективності. І тим незрозуміліше те, що в наш час журналісти майже не використовують його. І дійсно, якщо порівняти періодичну пресу минулого століття з сьогоднішньою, даний факт відразу кинеться в очі. Чим це пояснити? Припущення про те, що в країні стало менше фейлетонних тем, відхиляємо відразу, як непереконливе. У наш складний час цей жанр має переживати підйом. Але цього не відбувається? У чому ж справа?

Візьму на себе сміливість зробити припущення, що журналісти не звертаються до жанру фейлетону не тому, що не в змозі оволодіти ним, а тому, що чогось бояться. У такому випадку можна запропонувати юним журналістам в подальшому ґрунтовно вивчати сутність і природу цього, безперечно, складного жанру, виробити свою власну методику роботи над створенням фейлетону, спираючись на досвід визнаних майстрів жанру і звичайно ж, сміливіше піднімати проблеми часу.

Список літератури

1. Письменники Радянської України. 1917—1987: Бібліографічний довідник/Сост. В. К. Коваль, В. П. Павловская.— К.: Рад. письменник, 1988.—719 с.

2. Українська літературна енциклопедія. -Т.1.-К., 1988. С. 314-315.

3. Радянська енциклопедія історії України. — Т. 1. — С. 286.

4. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. -Т.1. С. 265.

5. Юркова О. Вишня Остап // Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 111.

6. С. Наріньяні «З сірником навколо сонця» («Радянський письменник», М. - 1975 р.)

7. Віленський М. Є. Як написати фейлетон.- М., 1982.

8. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах.- Львів, 1974.

9. Нестер З. М. Поетика памфлету.- К., 1973.

10. Є.П. Прохоров, С.М. Гуревич, А.Х.-Т. Ібрагімов «Введення в теорію журналістики. Навчальний посібник »(« Вища школа », М.-1980 р.)

11. Є.І. Журбіна «Теорія і практика художньо-публіцистичних жанрів (« Думка », М. - 1990 р.)

12. Н.Г. Богданов, Б.А. Вяземський «Довідник журналіста» (Леніздат. - 1971р.)

13. Щербіна А. О. Жанри сатири і гумору.- К., 1977.

14. Самченко П. А. Зброєю сміху.- К., 1966.

33