44.Неоепікуреїзм Лоренцо Вала.

Лоренцо Валла італійський гуманіст, родоначальник історико-філологічної критики, представник історичної школи ерудитів. Обгрунтовував і захищав ідеї в дусі епікуреїзму. Вважав природним все те, що служить самозбереження, щастя людини.

У філософії і життя Валла був прихильником помірного епікурейського насолоди. Проти аскетизму він виступив у двох трактатах: «Про дійсне і фальшивому благо» (1432), де він, зобразивши діалог християнина, стоїка і епікурейця, нападає на стоїцизм і намагається примирити з християнством епікуреїзм, і «Про чернечому обітницю», де він різко повстає проти чернечого інституту. Але Валла не був ворожий християнству і цікавився церковно-богословськими питаннями, особливо в останній, римський період своєї діяльності: він склав філологічні поправки до прийнятого перекладу Нового Завіту,написав: «Розмову про таїнство пресуществлення» і втрачене тепер твір про похождення св.Духа. про замовлення Альфонса Арагонського, він написав також історію його батька «Про діяння Фердинанда, короля Арагону»

45.Неоплатонізм філософії Відродження. Нікола Кузанський.

Один з найцікавіших і характерних представників філософії епохи Відродження - виходець з Німеччини Микола Кузанський (1401-1464 pp.). Народився у простій сім'ї, але як особливо здібний потрапляє до школи «братів спільного життя» в Девенторі (Голландія). Настанови цієї школи передбачали для всіх спільне майно, заперечували багатство, славу, все мирське і, навпаки, вимагали проповідування аскетизму, благочестя, за до¬помогою чого намагалися наблизитись до Христа. Після закінчення школи Кузанський вчиться в Падуанському університеті, стає доктором каноніч¬ного права, займається богословською діяльністю, працює в папській курії. Упродовж усієї діяльності він захоплюється античністю, віддає багато часу вивченню грецьких і візантійських рукописів. Постійно спілкується з гума¬ністами. Наприкінці життя Кузанський досягає звання кардинала. Як більшість філософів того часу, Кузанський орієнтується на традиції неоплатоніків. Заперечуючи античний дуалізм («Єдине» проти¬стоїть «неєдиному», «іншому»), він стверджує, що «Єдине є всім». Ця філософська настанова служить основою пантеїстичного світогляду. Ос¬кільки «Єдине» не має протилеж-ності, то воно тотожне безмеж¬ному, нескінченному. Нескінче¬нне — це більше над усе, воно — максимум, а «Єдине» — це міні¬мум, найменше від усього. Центральним пунктом онтоло-гії М. Кузанського є вчення про збіг протилежностей - абсолют¬ного мінімуму і абсолютного мак¬симуму. Оскільки абсолютний максимум є всім, в якому є все і він єдиний, є найвищою межею — остільки йому нічого не протистоїть, остільки з ним у той же час збігається мінімум.

46.Філософський панентеїзм Джордано Бруно.

Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548-1600 pp.). Ви-хідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути цент¬ром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття «верх» і «низ» та їм подібні може бути застосовано до окремих, об¬межених систем, але не до Космо¬су, вічного і нескінченного. У пра¬ці «Про причину, початок і єди¬не» Бог у Дж. Бруно — синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху та розвитку світу. Головне завдання філософії і науки - проникнення в глибини матеріального світу, встанов¬лення за зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірнос¬тей. Дж. Бруно стверджує, що не тільки природа — це «Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без «речей», без тілесного, матеріального світу.

Натурфілософія Дж. Бруно — форма пантеїзму, що межує з його матеріалістичним розумінням. Ці погляди філософа не відповідали інтересам церкви. Після тривалих переслідувань у 1592 р. Дж. Бруно звину¬ватили в єресі й заарештували. Вісім років інквізиція піддавала його торту¬рам, але від своїх поглядів він не відмовився. Відповідно до вироку в 1600 р. мислителя було спалено на вогнищі в Римі, на площі Квітів. Перед стратою він сказав: «Спалити — ще не означає спростувати». У здійсненні подвигу в ім'я істини і справедливості він є послідовником Сократа. Життя Дж. Бруно — служіння істині, при цьому сама вона та слу¬жіння їй є нероздільними. У Дж. Бруно істина об'єктивна, вона є змістом свідомості, відмова від неї рівноцінна самогубству. Тому інквізиційний процес став апофео¬зом його особистості.