23.Філософія Арістотеля.

Арістотель/384- 322рр.до н.е./, - провідний філософ класич¬ного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем ІЗ-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчи¬теля Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єд¬ність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арісто¬тель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіч¬чя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.Вчення про пізнання. Знати, за Арістотедем, - значить зиати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям. Універсали /категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на еле¬менти і роблять її пізнаною. Аристотель визначає 10 основних кате¬горій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.

Аристотель фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:

І. Закон тотожності;

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон - вилучення третього.

Велич Аристотеля полягає і в тім, що він узагальнив - сис¬тематизував класичну філософську спадщину. Так перипатетиками /назва послідовників Арїстотеля/ було систематизовано близько 200 наявших на той час державних об'єднань грецьких полісів. Узагаль¬нення науковоприродничих знань дано Аріс-тотелем в трактатах "Фізика", "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних наук /метафізика - це філо¬софія , яка існує понад фізикою/. У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем, проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель – фун-датор етики евдемо¬нізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософія, насолоди/. Щасливою людину робить добродійність арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя . Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів.Арістотель вважає природним відношення “раб-господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

24.Загальна характеристика елліністично-римської філософії.

Елліністична філософія IV – II ст. до н. е. – це філософія, яка виникла на початку занепаду великої грецької цивілізації. Позаду сміливі спроби досократиків вирішити проблему зародження та функціонування Космосу, позаду грандіозні філософські вчення Платона та Арістотеля, що, з одного боку, відповіли на багато запитань, а з іншого – відкрили ще більшу кількість проблем і приводів для нескінченних філософських суперечок. І ось на зміну їм прийшли люди, яких хвилювали не стільки проблеми будови Космосу або проблеми пізнання, скільки питання: Навіщо жити? Як жити? Дуже суперечливі питання, адже навіть саме поняття «життя» несе в собі певну невизначеність, оскільки «жити» – означає «бути в кожний наступний момент часу іншим». Але філософи тієї епохи намагались дати свою відповідь на ці питання і тим поклали початок великій суперечці про «спосіб життя», яка продовжується до цього часу.

Позаду був грім приголомшливих перемог Олександра Македонського, що створив Македонсько-грецьку імперію, яка розпалась одразу після його смерті. У Греції починається час поступового політичного та духовного згасання, в результаті чого вже у 146 р. до н. е. вона перетвориться на провінцію Римської імперії, яка починала своє сходження у світовій історії. Мабуть філософам, які не могли не помітити ознак початку занепаду, спостерігати цю картину зсередини було не дуже весело. Як ще пояснити той факт, що, ставлячи собі за мету досягти «щастя» в житті, і епікурейці, і стоїки, і скептики дружно заявляли, що дорога до щастя лежить через повний спокій душі (атараксію). Сперечались вони лише про шляхи досягнення цього спокою. Епікурейці вважали, що необхідно позбутися від вигаданого страху і виконувати лише найнеобхідніші бажання. Стоїки намагались жити згідно з природою, тобто – добропорядно і розумно, не піддаючись пристрастям, які затемнюють розум, не втрачаючи рівноваги, що б навколо не відбувалось. Нарешті, скептики вирішили просто – не знати, тобто і не прагнути знати; адже знати, казали вони, все одно неможливо, і ця неможливість закладена в людській природі.

25.Епікуреїзм.

Епікуреїзм - філософське вчення, що виходить з ідей Епікура і його послідовників. Епікуреїзм був одним з найбільш впливових філософських течій в Античності. Епікур засновує свою школу в 307 р. до н. е.. в Афінах.Школа знаходилася в саду філософа, з цієї причини вона отримала назву «Сад», а послідовники Епікура стали іменуватися «філософами з садів».

Філософія епікуреїзму

Епікурейська філософія, особливо філософія самого Епікура, не має кінцевою метою знаходження теоретичної істини, вона не ставить перед собою завдання отримати якесь чисте знання. Епікуреїзм служить цілком конкретним потребам: шукає спосіб позбавлення людини від страждання. Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідно: відсутність тілесного страждання; незворушність душі; дружба. Найбільшим представником грецької елліністичного епікуреїзму є в першу чергу сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли Лукрецій і ють;цей напрямок вплинуло також на римський еклектизм. Головний інтерес для епікурейців представляє чуттєвий світ, тому їх основний етичний принцип - задоволення. Але Епікур представляв задоволення не вульгарно й спрощено, а як шляхетний спокій, урівноважене задоволення.Він вважав, що бажання людини безмежні, а засоби їх задоволення обмежені. Тому необхідно себе обмежити лише потребами, незадоволення яких веде до страждання. Від решти бажань слід відмовитися, в цьому необхідні мудрість і розсудливість. На відміну від стоїків, які вважали рок неминучим, епікурейців наділяють людину свободою волі. Людина може віддаватися задоволень згідно своїм бажанням. Епікуреєць не боїться смерті: «Поки ми існуємо, немає смерті; коли є смерть, нас більше немає». Життя - ось головна насолода.