26.Стоїцизм.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософских шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове (фруктові) дерево(а), а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

27.Античний скептицизм.

Скептицизм - філософський напрям, що висуває сумнів в якості принципу мислення, особливо сумнів у надійності істини. Помірний скептицизм обмежується пізнанням фактів, виявляючи стриманість по відношенню до всіх гіпотез і теорій. У повсякденному сенсі скептицизм - психологічний стан невпевненості, сумніви в чому-небудь, що змушує утримуватися від висловлювання категоричних суджень.

Секст Емпірика у роботі «Три книги пірронових положень» зазначав, що скептицизм не розглядає сумнів як принцип, а використовує сумнів як полемічний зброю проти догматиків, принцип скептицизму - явище. Слід розрізняти буденний скептицизм, науковий і філософський скептицизм. У повсякденному сенсі скептицизм - утримання від суджень, обумовлене сумнівами. Науковий скептицизм - послідовна опозиція навчань, які не мають емпіричних доказів. Філософський скептицизм - напрям у філософії, що виражає сумнів у можливості достовірного знання .Філософський скептицизм розглядає філософію, в тому числі і скептичну, як рід наукоподібної поезії, але не науки. Відмітна ознака філософського скептицизму - твердження «Філософія - не наука!».

28.Неоплатонізм.

Неоплатонізм — філософська течія античності.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприрод¬ний , надрозу- мний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаванний. Єдине іс¬тинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого спо¬глядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводить¬ся з цього єдино істинного буття. Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істин¬ного) до найнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть бо¬жественний принцип, далі — божественна душа, а внизу — природа.

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «пере-ливається через край». Це переливання - еманація (від лат. emanatio - витікання). Тоді виникає «менш повне» буття - Розум («Нус»), який по¬роджує нову еманацію - Душу («світову Душу»). Вона - буття наймен¬шого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздроблен¬ні» на окремі індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (мате¬рією, «тілом»). Ця нижча форма буття сама по собі не активна, вона сприймає лише можливі форми і смисли.

Головне завдання - глибоко продумати, відчути своє місце в струк¬турній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло — знизу, від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою, в якій вона зможе піднятися до нематеріального: Душа — Розум — Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття — думка — екстаз