14.Піфагор та філософія піфагорійців.

Античну філософію важко уявити також без Піфагора і піфагорій¬ців. Інформацію про них можна почерпнути з багатьох джерел Піфагор (бл. 580 – бл. 500 pp. до н. е.) після довгочасного навчання в Єгипті, Вавилоні, можливо й в Індії, засновує у м Критоні свою школу - Піфагорійський союз, що увійшов в історію у вигляді величної картини «спільного товариства» як науково-філософської і етико-політичної єдності однодумців.

Цікавим є спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. Наука належала до пре-красного і благопристойного. До союзу приймались жінки й чоло¬віки, які витримали багатолітню перевірку своїх розумових і мо¬ральних якостей.

У вченні Піфагора знайшов відображення складний, суперечливий про¬цес народження філософської думки, що пробивалася через пережитки мі¬фології, магії, інші культурні напластування зовсім іншого, ніж філософія, рівня. На відміну від іонійських філософів-одинаків, Піфагор у спілці одно¬думців виступив першим пропагандистом філософії, і для успіху в слухачів, які звикли до старих цінностей, легенди про золоту ногу і тому подібне були не зайвими.

15.Вчення про буття та пізнання у філософії олеатів.

Ксенофана (бл. 565 – 473 рр. до н. е.) традиційно вважають попередником творчості Елейської школи (Парменід, Зенон).

Ксенофан здійснив першу в історії античної філософії спробу корінним чином змінити уявлення про богів. Він критикував те, як зображують їх у міфах та епічних творах Гесіода («Теогонія») та Гомера («Іліада» та «Одисея»). Ксенофан заперечував істинність антропоморфних уявлень про богів, тобто приписування ним зовнішнього вигляду і властивих людині недоліків. На думку філософа, такі уявлення спотворювали сутність богів, які уособлювали вищі сили світобудови.

Сам Ксенофан намагався уявити Бога як деяку ідеальну сутність – через ідеальну геометричну фігуру

Крім того, Ксенофан першим розділив людське пізнання на два типи: пізнання через розум та пізнання через почуття. Лише розум, вважав він, може дати істинне знання, а почуття оманливі і призводять до неістинних знань.

Давньогрецький філософ Перменід (бл. 540 – 470 рр. до н. е.) виклав свої філософські погляди у роботі «Про природу», яка розподіляється на дві частини: перша стосується вчення про істинно-суще, друга – про гадане. Подібно до Ксенофана, Парменід виказував недовіру до істинності тих знань, що людина отримує через свої природні почуття: зір, слух, нюх, дотик і смак. На їх основі можна лише виказувати свою гадку, про якусь річ. Справжня ж істина досягається в результаті розумового осмислення. Думка повинна бути перевіреною розумом – тільки тоді вона може стати істиною.

Під основою світобудови Парменід розумів суще, або буття, яке він характеризував так: воно не виникло, воно єдине, ціле, стійке та нескінчене.. На відміну від Геракліта Ефеського Парменід говорив, що «все нерухоме», маючи на увазі, звичайно, не фізичний рух фізичних тіл, а рух як зміну основи світу, його законів. Вони незмінні, вони завжди одні й ті ж.