20. Класична українська література як етап формування й утвердження норм літературної мови.

Починаючи з другої половини ХVII ст. і все XVIII cт.; Східна Україна  перебуває у несприятливих соціально-політичних обставинах: активізується процес зменшення прав і вольностей українців та відбувається  денаціоналізація верхів українського суспільства. Як зазначає С. Єфремов: “Блискуче для Росії, як держави,  царювання Петра І і Катерини ІІ з погляду інтересів народних були для  України найтяжчими. Відтягяючи українські культурні сили  на загально-державні потреби, виснажуючи Україну економічно й повертаючи в кріпацтво народну масу, на переміну вони несли одно – непохитне й систематичне скорочування отих “старожитних прав і вольностей”, од прав політичних почавши (обмеження і скасування гетьманщини, зруйнування Січі, реформа місцевого урядування і т. ін.) і через економічні обмеження скінчивши на культурних утисках” 

Цей період характеризується бурхливим розвитком усної народної творчості. З’являється велика кількість рукописних збірників українських народних пісень. Поряд з народними в них вміщували тексти, створені за зразками народних пісень безіменними поетами. Саме в цих збірниках була яскраво представлена жива розмовна українська мова з поетично-образною системою висловлювання.

Фольклор втілювався в таких жанрах, як історичні думи та пісні, соціально-побутові та ліричні пісні, прислів’я та приказки.

Відомі такі рукописні збірники українських пісень ХVIII ст.: 1728 – 1830 р.р. – збірник козака Гадяцького полку Захарія Дзюбаревича; 1780 р. – М.І.Новикова; 1728 р. – В. Трутовського. Збереглася невелика кількість рукописних  збірників, прислів’їв та приказок: 1738 – 1743 р.р. збірник І.Ушівського, учня Харківського колегіуму, в ньому міститься ряд прислів’їв і приказок, афористичні вислови із світських і духовних книг, короткі новели усно-народного українського характеру.

        Українські рукописні збірники ХVIIІ ст. являють собою важливе джерело вивчення української літературної мови цієї доби, яка незважаючи на заборони і утиски продовжувала побутувати в народному середовищі.

В цей період постали такі жанри художньої літератури: - історико-мемуарна проза; - драми та інтермедії; - сатиричне і панегіричне віршування; - лірика; - байки.

Взаємодія писемної літературної мови і усно-розмовної в цих творах була складною. Перевага тому чи іншому варіанту української мови ХVIIIст. Надавалася залежно від різних настанов і принципів, якими керувався письменник у використання тих чи інших мовних засобів. Такий стан мови свідчив про неусталеність, неунормованість літературної української мови, внаслідок того, що стара книжна мова, підпавши під російський вплив і урядові заборони, поступово занепадає, а в Україні на другу половину ХVIIIст. не залишилося науковців і культурних діячів, які б продовжили традиції ХVIIст. У сфері мовотворення і виробили єдині норми і принципи для літературної писемної української мови.

Видатним явищем у розвитку української прози кінця ХVII – І половини XVIII  ст. були так звані “козацькі” літописи. Авторами творів історико-мемуарної прози були переважно військові канцеляристи, які були високоосвіченими людьми, що закінчили Київську академію чи інші школи. Написання творів такого характеру вимагало від письменників літописців високої ерудиції, серйозної літературної вправності, знання рідної та іноземних мов, володіння засобами літературної мови цього часу.

До видатних історіографів належали Самійло Зорка, записи якого для нас втрачено, невідомий козак-канцелярист, який увійшов в історію під ім’ям Самовидця, Самійло Величко, Григорій Грабянка.

Своєрідним явищем в історії української літературної мови є мова творів українського філософа, поета, науковця Г. Сковороди. Різноманітність жанрів, тематики його літературної і наукової діяльності відповідає різноманітності використовуваних ним мовних засобів. У творах на філософські і наукові теми, у віршах і прозових “Баснях Харьковских”, в діалогах спостерігається суміш церковнослов’янської, української та російської мов з елементами словотворення автора з допомогою змішування формантів української та російської мов. Крім цього в творах Сковороди широко вживається лексика латинської і грецької мов, переважно  з сфери  науково-філософської і богословської. В окремих віршах переважає вживання нороднорозмовної української мови (“Ой, ты, птичко, жолтобоко…”).

Г. Сковорода лишив велику епістолярну спадщину: численні листи мішаною українсько-російською мовою з багатьма церковнослов’янськми елементами, а іноді чистою церковнослов’янською мовою, латиною.

У мові творів Г. Сковороди відобразилися ті суперечності, які склалися в українській літературній мові в ІІ половині ХVIII ст. щодо використання різних її стилів, відображена боротьба нового, що грунтувалося на народнорозмовній основі, і застарілого, що спиралося на традиції церковнослов’янської і книжної мови.