Характерні тварини для Папуаської підобласті

Мухи-стрічкокрилки

Стрічкокрилки — мухи середнього розміру (довжина тіла 2–14 мм, зазвичай 4–7 мм) з помірно видовженим тілом; деякі види, що мімітують мурах, мають видовжене тіло із стебельчастим черевцем, тоді як інші види, пов’язані із кактусами, мають коротке та широке тіло, нагадуючи клопів (Heteroptera). Забарвлення жовте до брунатного або чорного, з плямами або смугами, вкритими мікротрихіями, часто з металево зеленим або блакитним полиском. Голова різноманітна за формою; розвинутими є внутрішні та зовнішні тім’яні, потиличні, дивергентні завічкові та орбітальні (одна або дві, з яких найкоротшою є передня) щетинки; лобні щетинки відсутні (виключаючи Chaetopsis та більшість Aciuroides). Лоб інколи ямчастий або зморшкуватий. Наличник помірно великий. Хоботок з помірно розвинутим прементумом. Довжина грудей зазвичай більша за ширину. Крила з візерунком з темних плям або смуг, зрідка цілком прозорі; субкостальна жилка цільна, костальна жилка з явною плечовою перервою, субкостальна перерва виражена погано. Ноги нормально розвинуті, стегна зазвичай без рядів шипиків або довгих щетинок; гомілки без дорсальних щетинок чи волосків. Самки, як в усіх інших представників Tephritoidea, мають телескопічний яйцеклад, тоді як самці мають фалюс із видовженим дистифалом, у стані спокою схованим на вентральному боці черевця, який не несе справжнього гланса на вершині. Центрально-американських стрічкокрилок можна розпізнати за виразним криловим візерунком, часто схожим на такий у мух-осетниць та інших тефритоїдних родин, лауксаніїд, сциомізид, та деяких дрозофілід. Ulidiidae відрізняються від мух-осетниць повною субкостальною жилкою, та відсутністю передніх супраалярних (крім роду Dyscrasis та деяких видів роду Otites) і анепімеральної щетинки (крім роду Diacrita). Richardiidae і Platystomatidae мають крилову комірку cup, замкнену дугоподібною чи прямою поперечною жилкою, тоді як Ulidiidae мають звивисту cup, що утворює гостру задньовершинний виступ уздовж анальної жилки (крім Eumecosomyia і Aciuroides); крім того, рішардіїди зазвичай мають добре розвинуту передшовну супраалярну щетинку, а Platystomatidae ясно виражену анепімеральну щетинку; рід Schnusimyia Hendel (Richardiidae), який інколи відносили до Ulidiidae, можна впевнено відрізнити лише за генітальними ознаками, у т.ч., за ясно вираженими 6-м і 7-м дихальцями у самця. Подібно до інших тефритоїдів, Ulidiidae ніколи не мають рядів міцних щетинок на дорзальній поверхні гомілок, відрізняючися цим від Lauxaniidae і Sciomyzidae. Дрозофіліди з криловим візерунком зазвичай мають відкриту крилову комірку.

Єхидна

Єхиднові покриті грубою шерстю та голками. Максимальна довжина їхнього тіла складає приблизно 30 сантиметрів. Їхні щелепи витягнуті у вузький «дзьоб». Кінцівки єхидни короткі та вельми сильні, з великими кігтями, завдяки чому ці тварини є потужними копачами. Єхиднові не мають зубів, в них дуже маленький рот, тому харчуються вони злизуючи своїм довгим клейким язиком термітів, мурах, та інших невеликих безхребетних, котрих розчавлюють, притискаючи в роті язиком до піднебіння.

Є більшу частину року (поза шлюбним сезоном, що настає в середині зими, звичайно в липні та серпні) проживають одинаками. Вони є територіальними тваринами, але сусідні території можуть дещо накладатись. Єхидна весь час повільно простує своєю територією у пошуках здобичі, не маючи постійного лігва. Незважаючи на своє товсте та незграбне тіло, вона плаває наподив добре, і в змозі долати досить великі водойми.

Ці тварини мають досить гострий зір, і швидко помічають найменші рухи навколо них. У випадку занепокоєння або якоїсь загрози, єхидна швидко ховається у щільному чагарнику, або в земляних чи скельних розщелинах. При відсутності таких природніх притулків єхидна напрочуд швидко закопується у землю, доки зовні не залишаться лише кілька голок з самої верхньої ділянки спини. Або, якщо місцевість рівна та відкрита, а ґрунт твердий, просто скручуються в кулю.

Небагато хижаків може впоратись з таким захистом: досвідчені собаки дінго, лиси, іноді кішки та свині можуть вбити дорослу єхидну, заставши її на ділянці твердого рівного ґрунту і атакуючи в черево (куля, у яку звертається єхидна, не є суцільною). Також, за деякими відомостями, на молодих єхиден полюють австралійські варани. Самка єхидни відкладає одне яйце з м'якою шкарлупою через 22 доби після парування, і розміщує його в своїй сумці. «Насиджування» займає десять діб; дитинча після цього харчується молоком, яке виділяється порами шкіри на двох молочних полях (однопрохідні ссавці не мають сосків) і лишається в сумці матері від 45 до 55 днів, коли в нього починають рости голки. Після цього мати риє дитячу нору, де лишає дитинча, повертаючись кожні 4-5 днів, щоб нагодувати його молоком. Таким чином молода єхидна годується до досягнення семимісячного віку.

Деревні кенгуру

Довжина тулуба деревних кенгуру 60-80 см, хвоста - до 90 см, загальний розмір цих кенгуру коливається від 1,3 до 2 м.Вага - 5-18 кг. Колір хутра деревних кенгуру - зверху світло або темно-коричневе, знизу - біле. Це допомагає їм бути майже не помітними серед дерев. Лапи задні більш короткі, ніж у інших кенгуру. Це єдиний рід родини кенгурових, представники якого мешкають на деревах. За способом життя деревні кенгуру близькі до звичайних валабі. По землі стрибають не гірше за інших кенгурових, добре лазять по деревам. Мають здатність стрибати на землю з висоти 10-18 м без шкоди для себе. Вдень сплять на деревах, а вночі спускаються за водою та попоїсти. Харчується здебільшого рослинною їжою, іноді не відмовляються від тваринної. Найулюбленішою поживою деревних кенгуру є папороть, лісові ягоди та плоди.

Народжують одне дитинча, яке рік живе у сумці.

Живуть деревні кенгуру до 20 років.

Кускус

Довжина голови й тіла: 325-600 мм, довжина хвоста: 240-610 мм, вага: 1045-4850 грам. Хутро в більшості форм, товсте й пухнасте. Забарвлення в роді варіюється від білого, червоного і буро-жовтого через різні відтінки коричневого до світло-сірих і різної інтенсивності чорних кольорів. Деякі члени цього роду зарум'янені жовтим або темно-жовтим в області плечей, інші мають темні спинні смуги, які простягаються від голови до крупа. У P. vestitus деякі особини блідо-сріблясто-коричневі й з коротким волоссям, інші темно-коричневі й довгошерсті, а треті являють собою проміжні форми.

  Це міцної тіло будови тварини. Їх з жовтою оправою опуклі очі, яскраво-жовтий ніс, непримітні вуха, і чіпкий хвіст дає їм дещо мавпоподібний зовнішній вигляд. Кінцева частина хвоста покрита лусочками і рідко вкрита волоссі. Пальці не рівної довжини, кігті довгі, товсті і вигнуті, а підошви голі з поперечними смугами. Самиці мають чотири молочні залози у добре розвинених сумках.

Смітні кури

Смітні кури, що мешкають в Австралії та на островах Малайського архіпелагу, відкладають яйця у великі купи рослинних решток, які гниють. Зародки розвиваються за рахунок тепла, що виділяється при гнитті рослинних решток.

Смітні кури (Alectura lathami) широко поширені у східній Австралії. Представники цих птахів будують великі (діаметром 4 м та висотою 1,5 м) гнізда з обпалого листя та компосту. Яйця (близько 16-24 шт.) закопуються у компостний матеріал, де вони зберігаються при температурі 33−35 ⁰С. Температура регулюється півником, який розриває чи засипає купу компостного матеріалу.

Більшість прісноводних риб мають температуру замерзання власних рідин на 0,5 ⁰С меншу, ніж температуру замерзання прісної води. Температура замерзання сироватки прісноводних риб варіює від −0,50 ⁰С до −0,65 ⁰С. Тому навіть якщо температура води в річках чи озерах спадає до точки замерзнання, у живих організмів щн є можливість вижити.

Казуари

Казуари — великі нелітаючі птахи, зрілі особини шоломоносного казуара досягають до 1,5-1,8 м висоти і важать в районі 60 кг. Казуар найбільш великі птахи в Австралії і другі за величиною птиці в світі, після страуса.

Всі 3 види казуарів мають виріст на голові, який називається шоломом. Шолом складається з рогової речовини твердого матеріалу, що має губчасту структуру. Є кілька версій про функції даного шолома. Ймовірно він є вторинною статевою ознакою, за іншою версією казури застосовують шолом для того, щоб пробиватися крізь підлісок при бігу. Ймовірно до того ж, що казуар застосовують його як зброю у сутичках за домінування або як засіб для розгрібання опалого листя в ході пошуку їжі. Останні 3 версії оскаржуються біологами, а деякі роблять припущення, що шоломи грають роль в спілкуванні за допомогою звукових сигналів. Це припущення зроблено на підставі того, що мурук і шоломоносний казуар видають низькочастотні звуки, які можуть бути засобом спілкування в густих тропічних лісах.

Оперення казуарів чорне, пір'я позбавлені гачків, які надають пружність перу. У результаті пір'я казуарів і ему більш гнучкі й м'які, ніж у більшої частини інших птахів. Крила у казуарів рудиментарні, з редукованими маховим пір'ям до 5-6, схожих на голки, стовбурів (від 6 до 20 сантиметрів розміром у дорослих птахів). На головному пальці крила є кіготь — примітивна спадщина земноводних. Хвостові пір'я у казуарів відсутні. Самки казуара більші за самців, яскравіше забарвлені і мають більш великі шоломи. Молоді особини мають коричневе оперення, у них відсутні яскраві фарби на шиї, і вирости на голові істотно менше, ніж у дорослих птахів. Ноги казурара сильні, трипалі, мають гострі кігті, кінжалоподібний кіготь внутрішнього пальця має довжину в районі 120 міліметрів. Цей кіготь особливо небезпечний, оскільки ним казуар здатний вбити одним ударом. Казуари можуть розвивати швидкість до 50 кілометрів/год при бігу крізь густий ліс, здатні стрибати до 1,5 м у висоту і непогано плавають. Всі казуар потайливі пташки і водяться в глибині лісу.

Гекони

Представники підродини Справжні гекони мають загальну довжину від 7 до 36 см. Шкіра — сірого, коричневого чи зеленого кольору. У цих геконів двовігнуті хребці, очі вкриті прозорими повіками, які зрослися поміж собою. Зіниці у них вертикальні, щілиноподібні. Gekkoninae здатні підійматися на будь-яку поверхню. У представників підродини відсутні рухомі повіки і у них гарний слух.

Активний у присмерку та вночі. Гарно лазить та бігає. Харчується комахами, безхребетними, дрібними ящірками, мурахами, фруктами, нектаром.

Сцинки

Ці сцинки сягають загальної довжини 26—40 см, хоча загалом більшість представників цього роду менше за 25 см. Ці ящірки не мають кінцівок, нагадують спис або хробака. Очі у них ледве видимі серед багатьох дрібних щитків та вкриті однією нерухливою прозорою або напівпрозорою повікою. Вушний отвір повністю схований під шкірою, барабана перетинка відсутня. Колір у цих сцинків коричневий або зеленувато-сірий. На спині вони мають строями дрібні плями або краплинки.

Полюбляють суху, майже без рослин, місцевість. Живуть на піщаному грунті, часто під землею, де прокладають ходи на кшталт дощових хробаків.

Харчують списові сцинки невеликими комахами, дощовими хробаками, багатоніжками, молюсками.

Це яйцеживородяща ящірка. Наприкінці літа з'являються 3—4 дитинча.

Варани

Вара́нові — родина плазунів підряду ящірок. Назва «Варан» походить від загальносемітського кореня ouran, waran чи waral, що означає «ящірка». Англійська назва «Monitor lizard» походить від другорядної звички ставати на задні ноги, таким чином проводячи моніторинг території.

Викопні рештки (довжиною до 10 м) відомі з плейстоцену. Нині представлені одним родом — Varanus. Довжина сучасних варанів — від 0,8 до 3-4,5 м (Varanus komodoensis), зазвичай близько 1 м. Тіло подовжене, ноги добре розвинені, хвіст в багатьох видів стислий з боків. Голова вкрита дрібними роговими щитками, луски тулуба округлі, випуклі. Язик довгий, роздвоєний на кінці. Відомо 24 види у тропічному, субтропічному та частково помірному поясах східної півкулі(крім Мадагаскару). Ведуть наземний, рідше напівдеревний спосіб життя. Більшість добре плавають та пірнають. Харчуються ящірками, зміями, дрібніми ссавцями, розорюють гнізда; коловодні поїдають жаб, риб, молюсків, крабів. Яйцекладні. Комодський варан — у Червоній книзі МСОП.

На невеликому острові Комодо і трьох суміжних, розташованих на схід від Яви, мешкає найбільший з сучасних варанів — комодський варан, який досягає 3,7 метрів у довжину і може важити понад 100 кг . У плейстоценових відкладеннях Австралії знайдені гігантські форми (рід Megalania), що досягали 5-7, а за деякими оцінками і 10 метрів завдовжки. Шкіра варанів використовується для різних виробів, у тому числі для взуття; м'ясо в багатьох країнах споживають у їжу.

Свиня дика

Свиня дика, або кабан дикий, або дик, або вепр (Sus scrofa attila Thom.) — один з 10 видів роду свиня (Sus) родини свиневих (Suidae) ряду Оленеподібних (Cerviformes). Один з родоначальників свійських порід свиней.

Тіло кремезне, довжина до 2 м, вкрите обрідною щетиною, висота в холці до 1.1 м, вага до 300 кг, морда видовжена, у самців вистаючі ікла; нічна всеїдна тварина. Свині дикі населяють вологі ліси і чагарники: тримаються невеликими групами. Мисливський звір, цінний задля м'яса, шкіри, щетини та ікол.