24. Роль теорії держави і права у підготовці фахівця-юриста.

Наука являється однією із форм суспільної свідомості, яка включає в себе різні погляди, ідеї, теорії людей і суспільства, в тому числі економічні, політичні, філософські, правові, релігійні, моральні й інші. Всі вони в кінцевому результаті визначаються суспільним буттям, умовами і потребами матеріального і духовного розвитку суспільства. Загальна теорія держави і права є наука суспільна (гуманітарна), прикладна (стосовно соціології), політична, а також юридична або правова. Теорія держави і права являється також методологічною наукою по відношенню до галузевих юридичних наук. Теорія держави і права, будучи юридичною наукою, в той же час являється політичною наукою, як певна частина політичної науки. Теорія держави і права являється прикладною суспільною наукою, порівняно з соціологією. Соціологія або історичний матеріалізм також вивчає державу і право, але в загальному вигляді. Разом із тим, між теорією держави і права і соціологією існує тісний взаємозв'язок. Соціологія дає теорії загальний метод пізнання держави і права, а теорія держави і права дає конкретний матеріал для широких філософських і соціологічних узагальнень, необхідних для розкриття найбільш загальних закономірностей розвитку суспільства. В зв'язку з великою дезінтеграцією цих та інших наук ми маємо тут небагато успіхів, тому що юристи недостатньо використовували філософію, а філософи минулих десятиліть (на відміну від Канта і Гегеля) майже не знали юриспруденцію. Крім того, політики держави і суспільства дуже мало прислухались до висновків представників науки. Дослідження системи юридичних наук і місця в ній теорії держави і права глибоко опрацьована багатьма вітчизняними та зарубіжними авторами.

25. Поняття та риси соціальних норм.

Соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що певним чином встановлюються та гарантуються з метою упорядкування суспільних відносин.

Риси соціальлних норм:

1. Мають загальний характер, тобто поширюються на невизначену кількість однотипних випадків;

2. Адресуються всім суб’єктам, що діють у сфері, яка регламентується нормою;

3. Встановлюють права та обов’язки суб’єктів, визначаючи міру можливої та необхідної поведінки;

4. Мають суспільний характер, тому що регламентують відносини між людми;

5. Виробляються в процесі життєдіяльності суспільства та вдосконалюються в процесі вдосконалення суспільних відносин;

6. Забезпечуються суспільством шляхом створення умов щодо їх виконання, а також застосування засобів громадського впливу у випадку їх порушення.

Отже, соціальні норми – це правила поведінки, що формуються в суспільстві, реалізуються в реальній поведінці суб’єктів та забезпечуються суспільством з метою надання суспільним відносинам упорядкованості.

Різновиди соціальних норм

Різноманітність суспільних відносин визначає різноманітність соціальних норм, які можуть бути класифіковані за різноманітними критеріями.

І. За способом виникнення:

• Стихійні, що виникають в процесі функціонування суспільства без впливу свідомої діяльності людини;

• Свідомі, поява яких в суспільстві є усвідомленою, які спеціально створюються і мають більш високий організаційний вплив.

ІІ. За способом існування:

• Усні норми, що існують у свідомості суб’єктів і передаються з покоління в покоління;

• Письмові, що існують у формі чітко визначеного документу.

ІІІ. За способом забезпечення:

• Норми, що забезпечуються внутрішніми переконаннями суб’єктів ( мораль, традиції, звичаї);

• Норми, що забезпечуються недержавними утвореннями ( корпоративні норми);

• Норми, що забезпечуються засобами громадського впливу (норми культури, етики, естетики);

• Норми, що забезпечуються примусовими засобами (політичні та проавові).

ІV. За особливістю сфери відносин, що регулюються:

• Норми моралі, тобто правила поведінки, що засновані на уявленнях суспільства про добро та зло, справедливість та несправедливість;

• Норми культури – правила поведінки, що відображають рівень духовного розвитку суспільства;

• Організаційні норми – правила поведінки, що регламентують порядок утворення та функціонування державних і недержавних структур;

• Традиції – правила поведінки, що виникають в результаті багаторазового їх застосування та існування у свідомості суб’єктів;

• Звичаї – правила поведінки, що передаються з покоління в покоління та мають тривале історичне функціонування;

• Політичні норми – правила поведінки, що регламентують взаємодію держави з політичними партіями, націями та громадянами в процесі здійснення політичної влади;

• Корпоративні норми – правила поведінки, що утворюються громадськими об’єднаннями та регламентують порядок їх функціонування;

• Релігійні норми – правила поведінки, що визначають порядок здійснення релігійних культів та засновуються на вірі в бога;

• Норми етики – засновуються на уявленнях про красу людських вчинків;

• Норми права – правила поведінки, що встановлюються чи санкціонуються державою з метою державно-владного впливу на суспільство.

27.семинар 10

28. .Поняття суб‘єктивного права та його зв‘язок з об‘єктивним правом.

З поняттям об'єктивного права тісно пов'язане інше поняття — право суб'єктивне. Це третє із можливих значень терміна "право", яке також виступає як спеціально-юридична категорія. З точки зору соціального призначення суб'єктивне право можна визначити так: суб'єктивне право — це гарантована суспільством та юридично зафіксована можливість задоволення громадянами та іншими суб'єктами права своїх потреб (під іншими суб'єктами розуміються суб'єкти, наділені спеціальними повноваженнями та ознаками, а також інтегровані суб'єкти — організації). Йдучи шляхом структуризації, тобто з'ясування безпосередньо юридичного змісту і структури суб'єктивного права, можна дати таке визначення: суб'єктивне право — це міра юридичної можливості, яка забезпечується юридичними обов'язками і охороною з боку держави. Отже, суб'єктивне право, яке розуміється як юридична можливість, складається із трьох конкретних взаємопов'язаних можливос-тей-правомочностей. Елементами суб'єктивного права є: 1) право на позитивні дії, тобто право на власні дії. Це первісний елемент будь-якого суб'єктивного права; 2) право вимагати від іншого суб'єкта виконання (додержання) юридичного обов'язку як умови реалізації носієм суб'єктивного права належної йому правової можливості; 3) право на захист з боку держави (а, відповідно, й право вимагати від держави, зокрема суду, такого захисту), яке виникає в разі порушення юридичного обов'язку особою, яка мала його виконати, коли це становить перешкоду для реалізації суб'єктивного права.

Узагальнюючи викладене про механізм взаємодії об'єктивного та суб'єктивного права, можна констатувати, що об'єктивне право (право конкретної країни) — це система норм (правил), які регламентують можливість та порядок реалізації потреб людини (особи), що базуються на основі норм цього об'єктивного права. Вказана можливість реалізації людиною певної потреби в порядку, що передбачений законом, набуває властивості суб'єктивного права, а не ілюзорних бажань. Ще більш рафіновано, у тому ж самому аспекті співвідношення об'єктивного права із суб'єктивним, можна сказати, що об'єктивне право — це система норм, які закріплюють суб'єктивні права і обов'язки. Отже, в контексті визначення ролі об'єктивного права щодо окремо взятих осіб, які перебувають в сфері його тяжіння, можна зазначити, що право: по-перше, орієнтує особу на використання легальних можливостей для задоволення своїх потреб; по-друге, обмежує особу, визначаючи, встановлюючи рамки реалізації її потреб; по-третє, гарантує особі потенційну можливість задоволення потреби в умовах конкуренції, зіткнення з аналогічними потребами інших людей; по-четверте, право визначає правовий (юридичний) обов'язок, який дає підстави тлумачити як фіксовану міру належної поведінки, у межах якої суб'єкт гарантований від необгрунтованих домагань. Оскільки право пов'язанеє державою, можна зробити висновок: держава, яка системою всіх своїх інститутів (правових в тому числі) зорієнтована на задоволення потреб людини в розглянутому контексті її природних прав, на забезпечення суверенітету особи як найбільшої цінності в системі "людина — суспільство", є правовою. Проте проблема співвідношення суб'єктивного та об'єктивного не вичерпується питанням про співвідношення об'єктивного права та суб'єктивного права як спеціально-юридичних категорій. Існує два аспекти співвідношення суб'єктивного та об'єктивного в правовій дійсності — в рамках правотворчого та правореаліза-ційного процесів. Ми розглянули правореалізаційний аспект. Але ще існує інша сторона (логічно вона є першою), яка дістає вияв у впливі людських потреб як суб'єктивних факторів (що не набули ще правового виразу, не стали ще правом) на об'єктивне право. Беручи все зазначене до уваги, можна представити механізм формування норми об'єктивного права та наступної її реалізації в плані співвідношення об'єктивного і суб'єктивного факторів в правовому житті у такому вигляді: 1. Виникнення масових однорідних суб'єктивних потреб, що вимагають задоволення, а отже, встановлення правил розв'язання цієї проблеми 2. Прийняття норми об'єктивного права, що встановлює правило і порядок задоволення зазначеної об'єктивно існуючої та такої, що визнається багатьма суб'єктами, потреби 3. Реалізація суб'єктивної потреби як суб'єктивного права, що засноване на нормі об'єктивного права Цей процес можна пояснити на прикладах: вирішення в законі питань трудового стажу для громадян, які приїхали в Україну з інших країн — республік колишнього СРСР; вирішення в Законі від 21 червня 2001 р. "Про біженців" проблеми захисту прав цієї категорії осіб.