1.Теорія походження держави і права. Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім’ї, внаслідок її розростання: сім’я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об’єднання утворюють державу.

Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім’ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім’ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об’єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об’єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем’ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об’єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава — не сила, нав’язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

2.Поняття держави. Функції держави, їх характеристика.Слова “держава”, “публічна влада”, “суверенітет” знають всі, але в чому полягає суть цих юридичних понять і які їх основні ознаки, відомо далеко не кожному. Нерідко поняття “держава” ототожнюється з поняттям “країна”, тобто виступає як політико-географічне утворення (Україна – держава, що займає певну частину суші). Автори багатьох публікацій, використовуючи термін “держава”, мають на увазі суспільство, наприклад, коли пишуть, що Великобританія – промислово-розвинена держава, а країни Тропічної Африки – економічно відсталі держави. Але у нашому випадку держава розглядається, перш за все, як організація політичної влади, яка існує в певній країні. Дати визначення держави, яке б відображало всі грані цього складного суспільного явища, практично не вдавалося нікому, хоча спроби робилися багатьма видатними філософами, політиками, юристами. Наприклад, Арістотель стверджував, що держава – це зосередження усіх розумових і моральних інтересів громадян. Цицерон розглядав державу як союз людей, об’єднаних загальною користю і справедливістю. Представники класової теорії стверджували, що держава – це диктатура панівного класу. Що ж таке держава? Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повноважень. Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержавний період і, по-друге, підтверджують її роль як основного знаряддя здійснення політичної влади. Кожній державі притаманні: – територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на які поширюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється у громадян; – публічний характер влади, що втілюється в державно-правових інститутах, відособлених від населення, має призначення здійснювати політичну владу та регулювати суспільні відносини; – суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її верховенстві, незалежності, єдності; – механізм держави, тобто система органів та організацій, що створюються державою для реалізації її функцій і завдань; – загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми, які розробляє, приймає та охороняє держава і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов’язковими на рівні суспільства і визначають можливе покарання за порушення встановлених правил; – система податків – платежів обов’язкового характеру загальнодержавного чи місцевого значення, що встановлюються для утримання державного апарату, а також для виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо. Перед будь-якою державою постають завдання, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Ці завдання держава виконує через здійснення функцій, які дуже тісно пов’язані із завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться лише до них. Аналіз функцій держави повинен відповідати на головні питання: що і як повинна робити держава на певному етапі свого розвитку; на чому повинні бути сконцентровані зусилля її органів і відомств? Чимало спеціалістів вважають, що функції держави – це, перш за все, певні напрями діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, мета і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання та цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені. Держава виконує надзвичайно багато функцій, які аналізуються загальною теорією держави і окремими галузевими науками. Теорія держави і права аналізує лише основні функції держави, їх можна класифікувати таким чином: 1. За соціальним значенням державної діяльності: а) основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності. Це, наприклад, функції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян; б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але сутність держави не розкривають. Так, у складі такої основної функції, як оборона країни, можна виділити низку допоміжних: зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням та ін. 2. За сферами діяльності функції поділяються на: а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави та виражаються в її внутрішній політиці, а саме: регулювання економічних відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян, соціальний захист населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів; б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення зовнішньої політики держави. Це такі функції: оборона країни, підтримання міжнародного миру, економічного співробітництва. 3. Державні функції з точки зору тривалості їх здійснення у часі поділяються на: а) постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування держави. Це оборона країни, охорона правопорядку; б) тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування держави. Можливий розподіл функцій держави за сферами суспільного життя, в яких вони здійснюються. Відповідно до цього функції поділяються на економічні, політичні, гуманітарні. 

3.Поняття та ознаки держави.Термін “держава” ми зустрічаємо дуже часто в засобах масової інформації та побуті. Протягом тривалого історичного періоду не було наукового визначення цього поняття і його зміст часто мінявся. Наприклад, французький король Людовік XIV ототож­нював державу із своєю верховною владою і говорив, що “дер­жава — це я”. Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ототожнювати владу одного монарха з дер­жавою не можна. В колишньому СРСР вживався термін (ло­зунг): “Держава — це ми”. Державу ототожнювали з усім наро­дом. Хоча народ і громадяни дуже тісно пов'язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В.І.Ленін ототожнював дер­жаву з машиною для придушення одного класу іншим. Для пев­них історичних періодів такі порівняння можливі, особливо коли існують авторитарні або диктаторські режими. В даних порівнян­нях виражається суть держави, а не її поняття і визначення.

Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогіч­ними або близькими соціальними явищами є родове і громадянське суспільство, політичні партії, релігійні і громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні організації.

Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками: 1) особливим апаратом публічної влади; 2) територіальною ознакою; 3) суверенітетом публічної влади; 4) наявністю законів, які видає держава; 5) стягуванням податків, правом взяття кредитів і позик.

1. В родовому суспільстві не було особливого апарату публіч­ної влади, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або Радою старійшин на громадських засадах. Влада в родовому суспільстві має соціальний характер, а з виникненням держави вона набуває політичного характеру. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства. Робота в державному апараті є основною, а в багатьох випадках і єди­ною. Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від мені всього населення або панівного класу чи соціальної групи. Публічна влада має свою систему державних органів, які складаються історично і мають свої особливості. В своїй сукуп­ності вони виступають як особлива політична організація наро­ду, панівного класу або соціальної групи, яка використовує її для задоволення своїх потреб і інтересів або інтересів народу. Держава виступає і як суб'єкт міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу. Апарат публічної влади складається із апарату управління і апарату примусу. До апарату управління відносяться законодав­ча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабі­нет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу відносяться армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо.

Наявність в суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави. Ця ознака дуже тісно пов’язана з іншими ознаками.

2. Другою ознакою держави є наявність території. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави вхо­дить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мильнсй зони (20 км) — територіальні води, континенталь­ний шельф, повітряний простір в межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.

Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. Державна вла­да розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держа­ви Із цими двома ознаками пов'язаний інститут громадянства або підданства, залежно від форми правління. Громадянство — це політико-правова приналежність особи до певної держави.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасо­вий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскіль­ки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єк­том міжнародних відносин.

3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця ознака також дуже тісно пов'язана з іншими ознаками. Суверенітет держави означає, що державна влада — єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (най­вищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення сувереніте­ту веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За цією ознакою держава відрізняється від колоній, напівколоній, домініонів тощо.

4. Держава і суспільство не можуть функціонувати і розвива­тись, якщо немає законів. Тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов'язковими для всіх громадян і посадо­вих осіб на всій території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Таких законів не мають права видавати інші суб'єкти політичної системи і гро­мадянського суспільства. Законодавство є складовою частиною механізму функціонування всієї держави і суспільства.

5. Держава на відміну від інших суб'єктів суспільних відносин і родового суспільства стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Крім того, держава бере займи і кредити Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і розви­ток загальнонародних соціально-економічних і політичних про­грам: будівництво електростанцій, доріг тощо.

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші, без яких не може нормально функціонувати держава і суспільство; державну мову; національну культуру; державні символи — герб, прапор, гімн.

Отже, держава — це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства, висту­пає як суб'єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних груп).

4. Поняття та компоненти суверенітету держави.Суверенітет – це політико-правова характеристика державної влади, що визначає її політичний характер та закріплюється шляхом прийняття конституційного закону.

Розрізняють три поняття суверенітету:

• національний;

• народний;

• державний.

Зміст державного суверенітету розкривається в його чотирьох компонентах:

1. Верховенство влади, тобто її універсальність, що характеризує неможливість існування на території держави більш ніж однієї державної влади, а також можливість держави визнати незаконними рішення будь-якої іншої з суспільних влад;

2. Єдність – наявність єдиного змісту влади (державної, політичної, публічної) з одночасним розподілом влади відповідно до функціонального призначення органів, що її здійснюють;

3. Незалежність – можливість держави самостійно вирішувати проблеми внутрішнього і зовнішнього характеру засновуючись на принципах національної та міжнародної систем права;

4. Неподільність – можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в міждержавних утвореннях, визначати принципи поділу території та статус адміністративних одиниць.

5. Причини виникнення держави – це умови розвитку суспільства, що спричинили необхідність вдосконалення методів управління та виникнення в рамках суспільства державної його організації.

Причини виникнення держави поділяють на дві групи:

1. Загальні, що визначають основні закономірності виникнення будь-якої держави та характерні для державотворення в рамках будь-якого суспільства;

2. Особливі, що відображають своєрідність процесу виникнення однієї держави чи групи держав.

Оскільки основною умовою виникнення держави є розвиток суспільних відносин, то загальні причини класифікують за сферами життєдіяльності суспільства:

1. Економічні. Це умови розвитку матеріальних відносин в суспільстві, що спричинили необхідність їх державно-правового закріплення та охорони. Серед них:

• розподіл праці;

• поява надлишкового продукту;

• можливість купівлі-продажу праці;

• поява приватної власності та необхідність забезпечення інтересів власника.

1. Політичні. Це умови ускладнення суспільних відносин, що визначили необхідність їх єдиного регламентування. Серед них:

• поділ суспільства на соціальні групи;

• поява різноманітних соціальних інтересів;

• необхідність врівноваження цих інтересів та надання владі вождя певних рис професіоналізму.

2. Соціальні. Це умови, що визначили неможливість існування родоплемінної організації суспільства в нових історичних умовах. Серед них:

• ускладнення взаємовідносин між людьми;

• неефективність управління в рамках сім’ї та необхідність закріплення прав і свобод, що належать окремому індивіду.

• Психологічні. Умови, що визначили особливості розвитку психології людини. Серед них: поділ свідомості на права і обов’язки та необхідність гарантування закріплених на рівні суспільства прав.

3. Культурні. Умови, що відобразили рівень духовного розвитку суспільства. Серед них:

• поява релігії та письма, а також необхідності спілкування не лише в рамках соціальних одиниць суспільства, а й за їх межами.

Серед особливих причин розрізняють три форми виникнення держави:

• Афінська. Сутність її полягає у визначенні процесу виникнення держави як боротьби інтересів соціальних груп, що утворюють основні класи суспільства (класична);

• Римська. Характеризує процес виникнення держави як боротьбу соціальних інтересів різноманітних груп, що не становлять основних класів суспільства;

• Германська. Відповідно до неї, виникнення держави пов’язується з процесом загарбання інших територій та необхідністю управління ними.

6. Поняття і класифікація політичних режимів.Політичний (державний) режим тісно пов'язаний із формами правління. Державний режим — це різновид політичного режи­му, який має домінуюче місце в суспільстві. Державний режим — це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюєть­ся державна влада в суспільстві. Він характеризується станом де­мократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспіль­них відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.

Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні, авторитарні.

Термін “демократія” в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія — це певна форма правління, зас­нована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Де­мократія — це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.

Демократичний режим — це такий режим, коли державна вла­да здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через де­мократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: де­мократично-ліберальний, демократично-консервативний, демо­кратично-радикальний.

Авторитарний режим — це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політич­них партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.

Авторитарний режим має такі різновиди: тоталітарний, фашист­ський, військово-диктаторський, расистський, автократичний, вождізм.

7. Історичні типи держави: види, характеристика.Тип держави - це сукупність істотних ознак, властивих державам єдиної суспільно-економічної формації. В основі поділу держав на типи лежать економічні відносини: 1) відносини з виробництва матеріальних благ; 2) способи розподілу матеріальних благ; 3) способи споживання матеріальних благ. Існують 2 класи: Експлуатуючі й експлуатовані (базуючись приватній власності) Держава являє собою знаряддя за допомогою якого пануючий клас зміцнює своє панування. Тому кожній формі експлуатації відповідає визначений тип держави і права: рабовласницький, феодальний, буржуазний. 1. Експлуататорська держава. Внутрішні Функції: 1) Організація експлуатаційно залежного населення (рабів, кріпаків); 2) Утримання в покорі залежного населення (перешкода відкритим виступам); 3) Збір податків у бюджет; 4) Забезпечення політичних і економічних інтересів пануючого класу; 5) Господарсько-організаційні функції. Зовнішні функції: 1) ведення захоплюючих війн; 2) експлуатація народів і природних багатств залежних територій; 3) захист державних кордонів, протистояння озброєній агресії з боку інших держав; 4) торгово-економічні; 5) культурний і інформаційний обмін з іншими державами. 2 Буржуазна держава. Клас промислової буржуазії - володіння приватною власності (результат спільної праці найманих робочих, набувають частину прибавочного продукту). На зміну каральних функцій приходить господарсько-організаційна функція. Був досягнутий компроміс між владою монарха, молодої буржуазії і робітничим класом (прийняття конституції). Держава поступова втрачає риси експлуататорського. З'являються захисні функції і риси. Типи держав: Рабовласницька держава. Держава - монархія, республіка (аристократична, демократична) Феодальне - монархії, міські республіки Буржуазного типу - демократичні республіки, конституційні монархії.

Розмаїття держав, що мали місце в історії та існують сьогодні, потребують певної упорядкованості, класифікації за загальними та особливими ознаками. Основною класифікацією держав є їх розподіл та об’єднання за типами. Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства. Відповідно до класифікації суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на такі типи: рабовласницькі, феодальні, сучасні. Рабовласницький – це перший в історії тип держави, який не мав загального розповсюдження і був перехідним. Це зумовило наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства. Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу складала приватна власність і такий засіб виробництва як раб. Членами держави визнавалась меншість населення – у першу чергу, рабовласники та, у деяких випадках, представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, торгові люди). У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона базується, в основному, на сільськогосподарському виробництві, характерне вже визнання селянина членом держави, який, не маючи права власності на землю, володіє іншими засобами виробництва (хатою, іншими будівлями, інвентарем). Феодальна держава об’єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує в цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілого, що існує на певній території та спроможне виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому пануючою закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації – монархія (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їх взаємовідносин. Феодальне право – жорстоке, відверто класове, неузгоджене та розпорошене. Значний вплив мають релігійно-правові норми. Буржуазна держава та буржуазне право виникли в результаті буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та феодальних відносин. Для них характерні такі риси:  – феодальне проголошення і закріплення рівноправ’я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів, невтручання держави у суспільне життя; – цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади; – зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях; – множинність форм правління (конституційна монархія, демократична республіка), зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин. Соціалістичному типу держави і права притаманні нігілістичне ставлення до права, спроби його ототожнення з політичною доцільністю, проголошення принципу фактичної рівності (зрівнялівка), управління суспільством за допомогою репресивних методів, ототожнення права і законодавства, визнання тимчасового характеру держави і права, необхідності їх скасування при комунізмі як вищої стадії розвитку соціалістичного суспільства. Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності. Сучасні держави найбільш розвинутих суспільств забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення та захист основних прав людини. Їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної. Суттєвою рисою сучасної держави є відображення, забезпечення і захист природних прав людини.

8.Форми правління: поняття, види. Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки. Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину. Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом. Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі. При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін. В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію. Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові. Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет. Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях. Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну). Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська. Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші. Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці. Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація. Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

10.Загальна характеристика держав,що існувала на території України. Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України має давню історію. Перші державні утворен­ня на цій території з'явилися в степах Північного Причорномо­р'я. За типом це були держави з рабовласницьким способом ви­робництва. Найдавнішим народом на території нинішньої Украї­ни, що створили потужню державну структуру були кіммерійці. Вони займали великі простори Північного Причорномор'я, а та­кож Приазов'я і Криму. Главою держави у них був цар. На почат­ку VII ст. кіммерійців винищили скіфи. Скіфська держава була рабовласницькою. Суспільні відносини регулювалися звичаєвим правом, а також рішеннями народних зборів та постановами царів.

Правові норми у Скіфії захищали життя, майно і привілеї царів та чиновницької бюрократії. Раби не вважалися суб'єктами пра­ва, а саме право мало яскраво виражений класовий характер.

Південними сусідами скіфів і сарматів були переселенці з Стародавньої Греції. Перші поселення грецьких колоністів з'я­вилися у VII ст. до н. є. Пізніше тут сформувалися три основні центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, місто Боспор іерійський з головним центром у Пантікапеї (Керч) і Херсо­нес біля сучасного міста Севастополя. Спочатку міста-держави були незалежними утвореннями, а в період із І ст. до н. є. по III ст н. є. були підкорені Римом. Ольвія і Херсонес були демократич­ними республіками, а Пантікапей, до утворення Боспорського царства, був аристократичною республікою. Боспорське царство за формою правління було монархією. Право мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів.

Отже, до виникнення ранньофеодальної державності у східних слов'ян на частині території нинішньої України виник­ли і розвивалися рабовласницькі держави як з республікансь­кою, так і з монархічною формами правління.

Ще в «Повісті временних літ», що була написана ченцем Киє­во-Печерського монастиря Нестором на початку XI ст., розгляда­лася договірна теорія виникнення державності в Київській Русі. Як держава Київська Русь фактично заявила про своє існування у другій половині IX ст. Протягом двох століть вона розпалася на 15 окремих земель, де виникли. Галицько-Волинське, Чернігівське, Переяславське, Ростово-Суздальське та інші князівства.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. важливу роль в об'єднанні українського та білоруського народів відіграла Лит­ва. Українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського до другої половини XVI ст., а потім опинилися в межах різних держав. До Польщі відійшли Галичина, Волинь, Хавмщина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя. Пінщина та Берестейщина увійшли до складу Литви. До Моск­ви відійшли землі вздовж Десни, Сейму, Ворскли, Псла і Дінця. Буковина була спершу у складі Молдовського князівства, а з 1564 р. — під Туреччиною. Закарпаття попервах відійшло до Угор­щини, а 1526 р. - до Австрії.

Наприкінці XVI ст. український народ розпочав боротьбу за свою державність проти польського гніту, а з XVII ст. — проти могутньої Московської держави. Національно-визвольна війна українського народу привела до створення Української держави, яка проіснувала до 1783 р. Цей період розвитку України харак­теризується як козацька доба.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила свою автономію, і відтоді аж до 1917 р. центральні, південні та східні українські землі були частиною Російської імперії, а західні землі відійшли до складу Австрії.

Після падіння в лютому 1917 р. монархії в Росії Тимчасовий уряд заходився створювати новий адміністративний апарат на засадах виборності. У губерніях і повітах з'їзди земства стали вищими розпорядчими органами. У Києві було проведено гу­бернський земський з'їзд, який обрав Виконавчий губернський комітет. 17 березня 1917р. було створено Українську Централь­ну Раду, головою якої став М. Грушевський. 20 листопада 1917р. III Універсалом було проголошено Українську Народну Респуб­ліку. 29 квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради президен­том УНР обрали М. Грушевського, але того же дня у Києві з'їзд українських хліборобів обрав гетьманом генерала Павла Ско­ропадського, що в історії розглядається як державний перево­рот, санкціонований німецьким командуванням. Гетьманський уряд проіснував з ЗО квітня по 14 грудня 1918 р. Після зречення Скоропадського владу перебрала Директорія, яку очолив спер­шу В. Вінниченко, а згодом С Петлюра. У січні 1919р. у Харкові було створено Українську Радянську Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 24 серпня 1991 р.

Отже, на території нинішньої України впродовж останнього тисячоліття виникало чимало різних держав, що свідчить про довгий і тернистий шлях українського народу до незалежності.

11. Механізм здійснення державної влади. Державний апарат.Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економіч¬ний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наяв¬ні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виник¬ла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визна¬чальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Державна влада — вища форма полпичноївлади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монополь¬ним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Форми та механізм політичної влади Основними формами політичної влади є: • панування; • політичне керівництво; • управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціаль¬них груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулюван¬ня та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й амо¬ральних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шан¬таж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, ви¬кликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами. Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать: • монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конститу¬ційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха); • тиранія — одноосібне деспотичне правління внас¬лідок насильницького захоплення влади; • аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи; • олігархія — влада небагатьох багатих; • тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою; • теократія — влада церкви; • охлократія — влада натовпу, що спирається не на за¬кони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто підда¬ється впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне; • демократія — влада народу на основі закону та за¬безпечення прав і свобод громадян. Сучасні дослідники виокремлюють ще владу парто¬кратії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення). Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру: • наявність у владних відносинах не менше двох партнерів; • волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі; • обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу; • соціальні норми, що закріплюють право одних ви¬давати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпечення). Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єк¬та і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є: 1. Інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-полі¬тичних сил суспільства); 2. Регулятивна (спрямовує політичну волю мас на ре¬гулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість); 3. Мотиваційна (формування мотивів політичної дія¬льності, передусім загальнозначущих); 4. Стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток по¬літичної системи, громадянського суспільства). Вдосконалення і демократизація політичного управ¬ління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади: 1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка поро¬джує право, а як правочинне повноваження. Право наро¬джується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру. 2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване воле¬виявлення, яке випливає з єдності права. В кожному по¬літичному союзі державна влада, незважаючи на прин¬цип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох полі¬тичних союзів. 3. Влада має здійснюватися людьми, які відповіда¬ють високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним на¬товпом, а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне пра¬во, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина. 5. Політична програма влади має охоплювати захо¬ди і реформи, які реально можна втілити в життя. Не¬припустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних про¬грамних накреслень. 6. Державна влада принципово пов'язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов'яза¬на відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу. Практика політичного життя засвідчує, що ігноруван¬ня цих аксіом призводить до кризи державної влади, де¬стабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які мо¬жуть переростати навіть у громадянську війну.

Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, під­приємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Апарат держави — частина механізму держави.

Апарат держави — юридичне оформлена система всіх держав­них органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.

Можливе двояке розуміння апарату держави: у вузькому і широкому розумінні.

Апарат держави (у вузькому розумінні) — власне управлінсь­кий апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чи­новників і очолюється вищими виконавчими органами.

Апарат держави (у широкому розумінні) — поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дип­ломатичні представництва за кордоном та ін. Ознаки апарату держави:

1) система державних органів, що становить собою налагод­жену структурну організацію, засновану на загальних принци­пах, єдності кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на забезпе­чення реалізації функцій держави;

2) система юридичне оформлених державних органів, тобто таких, що наділені компетенцією (повноваженнями, предметом ведення, юридичною відповідальністю) і займаються управлін­ням суспільством на професійній основі як носії влади;

3) система державних органів, у рамках якої діяльність дер­жавних службовців суворо відмежована від «власності», яка на­лежить їм як суб'єктам;

4) система органів, кожний із яких має матеріально-технічні засоби для здійснення цих функцій;

5) система органів, диференційованих відповідно до прин­ципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

6) система органів, яка здійснює свою діяльність з управлін­ня суспільством і виконання функцій держави у формах безпо­середньо управлінських і правових.

Безпосередньо управлінські форми діяльності державного апа­рату не мають юридичного характеру.

Їх функції: • організаційно-регламентуюча — розробка наукових реко­мендацій, підготовка проектів документів, організація ви­борів та ін.;

• організаційно-господарська — бухгалтерський облік, стати­стика, постачання та ін.;

• організаційно-ідеологічна — роз'яснення нормативних ак­тів, формування громадської думки та ін.

12.Особливості формування держави у деяких народів.

Держава у різних народів формувалася неоднаково. Наприк­лад, у Стародавніх Афінах із класових протиріч всередині родо­вого суспільства виникли держава і право.

У Стародавньому Римі особливості виникнення держави і права характеризувалося боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв (прийшлого населення).

У німецьких народів важливим фактором виникнення дер­жави і права було завоювання ними колишніх територій Римсь­кої імперії, яка на той час уже розпадалася. Для тримання в покорі населення завойованих територій німці ставили своїх намісників, які перетворювалися на князів. Ці процеси приско­рили розпад первісного ладу в німців і утворення ранньофео­дальної держави.

Для виникнення держави у народів Стародавнього Сходу важливу роль відіграла організація громадських робіт під час будівництва каналів.

Створенню держави у народів Центральної та Південної Америки (інки та майя) сприяло рільництво.

У східнослов'янських племен держава виникла внаслідок пе­реродження органів військової демократії на державні органи. Попервах у них панувала рівність, й організаційною одиницею був рід, на чолі якого стояв найстаріший за віком пращур (дід чи прадід). Поступово з однорідного суспільства почали виокрем­люватися «кращі люди», які утворювали місцеву аристократію й почали називатися болярами («болій» - великий), а вже потім боярами. Бояри поділялися на великих і менших. Великі бояри були проводирями у своїй волості; навіть князь запрошував їх до себе в раду. Менші бояри залежали від князя і служили йому. Княжа влада набирала ваги протягом певного часу. Найважливіші питання у давніх слов'ян вирішувала вся громада. Поступово князі прибирали владу до своїх рук, і так виникла держава.

Виникнення Київської Русі історично пов'язується з опо­віданням про Кия, який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю побудували перше місто, назвали його Києвом і там правили певний час1.

Особливістю виникнення державності у слов'ян і німців є те, що вона у них виникла як ранньофеодальна, минувши рабо­власництво.

Отже, виникнення держави внаслідок розпаду первісного суспільства мало свої передумови. Деякі автори вважають, що держава з'явилася там і тоді, де й коли суспільство розпалося на класи з протилежними інтересами. Хоч у різних народів держа­ва виникала по-різному, проте завжди в основі була класова бо­ротьба. Інші пов'язують виникнення політичної організації суспільства, держави і права з необхідністю здійснювати управління суспільством за нових умов, які складаються внаслідок розпаду первісного суспільства, появи нових економічних і соціальних відносин, що характеризували початок цивілізації.

13. Форми державного устрою. Види та характеристика.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї­ни, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фак­тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно­сяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер­жавних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія.