1. Американське та європеське бачення трансформації Пн.Атлантичного альянсу

трансформація означає удосконалення методів роботи НАТО і підготовку до майбутнього. „Ми повинні подивитися в очі новим викликам. Тероризм, розповсюдження ЗМЗ, кібербезпека, навіть кліматичні зміни змушують нас шукати нові підходи до нашої діяльності. А за часів фінансових і бюджетних обмежень нам необхідно забезпечити максимальну ефективність з обмеженими ресурсами”.„Нам треба реформувати три фундаментальних елемента нашого способу дій: наш підхід до ведення традиційних справ, наш підхід до протистояння новим загрозам, і останнє, але безперечно не менш важливе, нашу структуру і організацію”.У своєму заключному слові д-р Олбрайт сказала, що НАТО повинна адаптуватися до змін у світі: „НАТО не може ані уповільнювати процес змін, ані прискорювати і без того швидкоплинні події в сучасному світі. Але якщо союзники по-справжньому віддані своїм спільним завданням, це може бути надійний і передбачуваний засіб протистояння ще не відомим загрозам”.„Стратегічна концепція НАТО важлива, бо НАТО важлива. А НАТО важлива тому, що свободі обов’язково будуть потрібні захисники протягом наступного десятиріччя і для наступних поколінь”, – сказала вона на завершення.Семінар приймали Командування ОЗС НАТО з питань трансформації і Національний оборонний університет за підтримки Атлантичної ради, Німецького фонду Маршалла США, Центру стратегічних і міжн. студій та Центру трансатлант. відносин SAIS.

Відмінності між США і ЄС: у Європейському Союзі 500 мільйонів жителів, в США 300 мільйонів.До Євросоюзу входять 27 держав, у США 50 штатів. У ідею держав-членів, я підкреслюю слово "члени" закладено принцип прийняття, доброї волі, бажання вступити в Європейський клуб. У США це необов'язково так.Що стосується інституційних відмінностей, Сполучені Штати - це федерація. Що стосується нас, то ми на півдорозі між федерацією і міжурядовою угодою. Існує і різниця на рівні бюджету. Американський федеральний бюджет в цілому становить 20% ВВП США, і лише 1% ВВП розпоряджається в Європі на федеральному рівні Європейська комісія. І нарешті останнє, але можливо саме принципова відмінність: якщо європейці об'єднані через договори, починаючи з Паризького договору і закінчуючи Лісабонським, американців пов'язує конституція. Наші договори вимагають згоди всіх 27 держав-членів ЄС. І це може створювати перепони. У соціально-економічних моделях також існують відмінності. Європейців в набагато більшому ступені хвилюють проблеми соціальної нерівності, соціальної несправедливості, тому найбільше знедолені отримують у нас допомоги, чи пов'язані їхні проблеми з віком, безробіттям, або з іншими причинами ..У нас в Європі дуже високо розвинене почуття відповідальності в питаннях навколишнього середовища, екології. Ми хочемо їсти більш здорову їжу, ми стежимо, енергією з яких джерел користуємося, ми починаємо більш уважно ставитися до транспортної системи. Таке відчуття відповідальності набагато слабше в США. Ось що робить нас схожими, і що відрізняє нас від американських союзників і друзів.

Впродовж 40 років НАТО готувалася до оборони, чекаючи можливого широкомасштабного вторгнення зі сходу. Зараз Північноатлантичний альянс може розраховувати, що така війна ніколи не буде розв'язана. Після революційних змін в світі, подіям в 1989 р., НАТО зіткнулася з абсолютно новою ситуацією в сферы безпеки, до якої Альянс був не готовий. У 1991 р. потреби нових демократичних країн Центральної і Східної Європи була розпущена Організація Варшавського договору. Незабаром після невдалого перевороту розпався Радянський Союз. Многие аналітики передбачали, що у відсутність нових завдань НАТО може припинити своє існування і розділити долю Варшавського договору. Проте країни – члени Альянсу вирішили, що, не дивлячись на завершеніє холодної війни, вхідні в НАТО держави у величезній міри відповідальні за безпеку і стабільність в Європі. Проте щоб відповідати новій ситуації, НАТО повинна була адаптуватися до обстановки, що змінилася.

адаптація НАТО в 1990х роках Після революційних змін 1989 р. на горизонті замаячили новиє загрози, такі як внутрішні конфлікти, що породжуються етнічною і релігійною ненавистю, тероризмом, поширенням зброї массового знищення і так далі У відповідь на ці виклики НАТО прийняла рішення про розширення по трьох наступних напрямах: функціонування, збільшення кількості країн-учасниць і держав-партнерів, географія.

Функціональний напрям ( нові завдання і можливості ) Протягом 40 років НАТО готувалася до двох можливих сценаріїв розвитку подій: широкомасштабні бойові дії із застосуванням звичайних озброєнь або ядерна війна в Європі. Після розпаду східного блоку ця стратегія застаріла. Замість неї об'єднані сили повинні готуватися до місій по встановленню і підтримці світу. Для їх проведення озброєним силам Північноатлантичного договору необхідні абсолютно нові навики і можливості. Це ясно продемонстрували операції Альянсу на Балканах, де чітко виявився технологичеський розривши між Сполученими Штатами і європейськими країнами – учасницями НАТО. (Джордж Робертсон, займаючи пост Гене- рального секретаря НАТО, підкреслював, що він ставить три пріоритетні завдання: «можливості, можливості і ще раз можливості»).

Причиною цього «розриву в можливостях» стала не лише кількість грошей, витрачених США і європейцями. Він також виник через те, що протягом 40 років Сполучені Штати більшою чи меншою мірою готувалися до експедиційних військових дій, тоді як європейці зосередилися на обороні своєї території, що було сповна логічне (ось чому лише США в достатній кількості володіють тя- желой транспортною авіацією). Необхідність нових можливостей диктується не лише технічними потребами майбутніх військових операцій. Різні засоби часто створюють і різне сприйняття, яке може завдати збитку політичній згуртованості західного альянсу.

Нові партнери і члени НАТО Незабаром після революційних змін в східноєвропейських країнах НАТО звернулася до своїх колишніх противників. Мета звернення полягала в тому, щоб включити їх в архітектуру європейської безпеки, що зароджується. Вже в 1991 р. була створена Рада північноатлантичної співпраці, де країни – члени НАТО і країни-партнери могли обговорювати питання безпеки. Пізніше він був перейменований в Раду евроатлантічеського партнерства. На військовому рівні в 1994 р. НАТО створила програму «Партнерство заради миру». В рамках цієї ініціативи державам-партнерам пропонується безліч програм по реформуванню системи їх безопас- ності. Мета розширення НАТО – розсунути кордони зони безпеки і стабільності в Європі (всупереч затвердженням багатьох опонентів, програма була ініційована самими країнами - партнерами, а не НАТО). Розширення НАТО не представляє загрози ні для кого. Це підкріплено її зобов'язанням не розміщувати ядерну зброю і багатонаціональні озброєні сили на території нових членів (проте созда- ніє військової інфраструктури – аеропортів, комунікацій, радарів – необхідно для виконання Альянсом зобов'язань по колективній обороні). Дозвольте мені тут сказати, що стосунки між Росією і НАТО є частиною цієї трансформації.

Географічний напрям розширення Після того, як змінилася суть погроз, стало очевидне, що боль- шинство з них виходить не з регіону Евроатлантічеського. Деякі навіть стверджували, що якби НАТО хотіла залишитися ключовою структурою, вона повинна була б вийти за межі «зони своєї відповідальності», бо інакше Альянс опинився б не біля справ. Тоді як дебати в НАТО з цього питання ще продовжувалися, Альянс вже проводив операцію на Балканах, де виник конфлікт і почалася масова міграція населення, що загрожували стабільності в інших регіонах. Стимул-реакцією для вирішення питання про «зону відповідальності» НАТО послужили терористичні акти 11 вересня. В результаті на Празькому саміті 2002 р. країни – учасниці Альянсу погодилися з тим, що НАТО повинна відповідати на все нові виклики, звідки б вони не виходили.

1. Саміт ЄС_США 2007р. Показав, що ті рішення, які підіймалися й приймалися на ньому, передусім хвилюють Євросоюз. Вашингтон “по-партнерські” зробив незначні поступки, Брюссель та Берлін не змогли отримати відповіді на питання, що їх хвилюють. За дипломатичнимипосмішками та компліментами американців було приховано показано стратегічну тапсихологічну перевагу над європейськими партнерами, які змушені діяти не так як вони бажають, а так як їм дозволяють обставини. Крім цього, США використали свою традиційну “політику пряника”, показавши, все ще розраховують на міцне євроатлантичне партнерство з боку Західної Європи.У свою чергу європейська позиція або проявила свою беззубість, не ризикнувши

підняти перед господарями саміту “незручні питання”, або підтвердила неготовність Європи йти у самостійне від США “глобальне плавання”.

Саміт США-ЄС 28.11.2011: Хемілтон підкреслює, що про одне можна сказати напевно: "З політичної точки зору трансатлантичний альянс більше не є тим, чим він був раніше". Однак це можна розглядати і в позитивному ключі, оскільки, додає експерт, європейська стабільність вже більше не є для американців основною проблемою, як це було в двадцятому столітті, коли Старий Світ залишався джерелом потенційної небезпеки. Тепер мова йде про те, чи здатні чи ні європейці виступати партнерами США при вирішенні глобальних проблем - Афганістану, викликів, що виникають в арабському світі, захисту клімату. І, з іншого боку, чи в змозі американці працювати з європейськими партнерами, якщо співпраця, з точки зору Вашингтона, пов'язане з труднощами та розчаруваннями.

Глобальна зміна центрів тяжіння?Деніел Хемілтон з оптимізмом дивиться на майбутнє відносин США і ЄС. Те, що в кінцевому підсумку будуть розвиватися відносини, багато в чому, вказує Хемілтон, визначається позицією політиків: "Якщо ми єдині, то майже завжди складаємо ядро ​​широкої глобальної коаліції, створюваної для досягнення мети, якою б та не була." Але якщо немає трансатлантичної єдності, то не існує й іншої коаліції, здатної виконати поставлене завдання, говорить Хемілтон. При цьому сам він залишається оптимістом, сподіваючись, що існуючі труднощі будуть подолані, і відносини США та ЄС і надалі збережуть свою важливість.

Стівен Сабо, директор Трансатлантичної академії у Вашингтоні, не розділяє оптимізму колеги. За словами Сабо, США з урахуванням подій останніх двох років в Європі втрачають віру в те, що Євросоюз є голосом континенту. Американці хотіли б, щоб ЄС згуртовано виступав на світовій арені, але скепсис з приводу можливостей Євросоюзу зростає. У Вашингтоні поступово схиляються до думки, що реальний центр влади в Європі на даний момент знаходиться в Берліні. Стівен Сабо у своїх викладках йде далі, зазначаючи, що зараз має місце поворотний момент в історії, в процесі якого вплив Заходу знизиться, а країн з перехідною економікою - посилиться. "Відбудеться фундаментальне зрушення в балансі сил у світі", - прогнозує Сабо. Політична поляризація в США і нездатність Європи спільно приймати важливі рішення робить експерта песимістом. "Ми втрачаємо контроль над нашою власною долею". Незалежно від того, чи мають рацію опиняться в результаті оптимісти або песимісти, очевидно, що змін у трансатлантичних відносинах не зупинити. Але на їхній напрямок ще можна вплинути.

Аксіома, якою керується американська проатлантичні еліта, звучить так: якщо звести функцію Альянсу до стратегічного стримування, НАТО у швидко зростаючій мірі виявиться непотрібною у вирішенні основних проблем європейської безпеки. Альянс повинен бути реформований, або його чекає те ж, що й інші військові союзи, тобто поступове згасання. Історія в даному випадку не дає вибору. Не бажаючи втрачати такого могутнього помічника, американці взялися за справу реформування союзу, виходячи з того, що для збереження цінності альянсу його місія повинна бути змінена, а функції - розширені.

Американська точка зору запанувала і в результаті теоретичного розвитку в цьому напрямку, коли на саміті в Римі в листопаді 1991 р. Північноатлантичний блок прийняв нову стратегічну концепцію, що базується на чотирьох положеннях:

"Забезпечити необхідні підстави для стабільного і безпечного розвитку Європи, щоб жодна з європейських націй не піддавалася б залякуванню або примусу силою";

НАТО стане форумом для обговорення проблем загальноєвропейської безпеки;

альянс буде "стримувати і захищати від будь-якої загрози агресії проти території кожної держави-члена";

завданням НАТО буде "збереження стратегічного балансу" в Європі.

У документі, прийнятому на сесії Ради НАТО під тиском американців, було сказано, що, якщо Північноатлантичний альянс не візьме на себе ці функції, "ослабне вся система європейської безпеки і кінцевий розвал блоку буде неминучий"

Політичний клімат сприяв зазначеної трансформації. Москва втрачала свою геополітичну значимість. Париж навіть після Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу (грудень 1993 р.) не домігся перетворення ЄС в угрупування з політичними і військовими функціями. Оптимізм американців отримав ще більшу основу в 1996 р., коли до лав військової організації НАТО повернулася Франція - головний архітектор незалежної військової ідентичності Західної Європи. Вашингтон отримав можливість наполягати на тому, що європейська військова ідентичність буде формуватися в рамках НАТО, а не за її межами, що західноєвропейський військовий компонент буде "виділенням, але не відокремленим" компонентом Альянсу, що західноєвропейці змушені будуть "спочатку радитися з Америкою" по приводу будь-яких групових військових акцій.

Прихильники зміцнення позицій США в альянсі в цій ситуації запропонували зробити кілька кроків назустріч європейським союзникам. Насамперед надати їм частину величезного і високоприбуткового американського ринку озброєнь, щоб прив'язати їх найважливіші галузі виробництва до американських імпортерам. Але головне, США мають намір здійснювати своє керівництво Західною Європою, що полягає в передачі західноєвропейським військовим більш досконалого, ніж вони мають, військового обладнання.

Американський варіант реформи НАТО. Головні ідеї реформи НАТО, до здійснення якої приступила команда Клінтона - Олбрайт, досить докладно викладаються в статтях Р.Хан-тера і М. Брауна в річному випуску журналу "Форін афферс". По-перше, Альянс повинен в Європі бути відкритим для вступу до нього нових країн. Адміністрація Клінтона проте не має наміру обмежувати географічні рамки Альянсу.

По-друге, розширення географічної зони альянсу як допомога Вашингтону в його глобальної "вахті" (вихід за межі Європи, глобалізація функцій НАТО). Тільки тоді США - "шериф" - отримає достатню допомогу для будівництва однополюсного світу. "Сполучені Штати висловлюють свою стурбованість: або НАТО вийде за межі Європи, або союз втратить будь-яку цінність".Найбільш "революційне" в створюваній нової стратегії Альянсу полягає в розгляді можливостей виходу НАТО за рубежі Європи.

"Взаємовідносини з Європою - запорука успіху американської зовнішньої політики ... Здорові відносини з Європою є головним засобом для США, щоб уникнути самотності у своєму статусі наддержави". Ті, хто поділяє цю точку зору, а саме, що "американське військове втручання в європейські справи служить просуванню національних інтересів США,прагнуть максимально підвищити функції НАТО.

Здійснюючи свої плани в галузі створення однополюсного світу, США починають чинити тиск у напрямку зближення ЄС і НАТО, в прямій і непрямій формі координуючи діяльність двох цих міждержавних механізмів. Вже висуваються пропозиції про проведення сумісних зустрічей на вищому рівні глав держав і урядів НАТО та Європейського Союзу, обгрунтовується необхідність вироблення єдиної порядку денного.

Розділити повноваження .Прихильників зміцнення ролі НАТО влаштовує складається "триступенева" військова структура: на вершині - військова міць США, якісні параметри якої піднялися за останнє десятиліття над західноєвропейськими стандартами ще вище; нижче - середні по військовій могутності західноєвропейські країни: Франція, Великобританія, ФРН, які тільки починають співробітництво у військовій області та здійснюють модернізацію лише окремих галузей виробництва озброєнь; на нижчій, третьої ступені знаходяться малі європейські країни, практично не беруть участі в інтеграційних зусиллях і задовольняються фактично застарілим озброєнням. Однак таке положення не влаштовує Західну Європу, тільки починає ставати одним зі світових центрів. Пошук взаємоприйнятного шляху стає екстреної завданням західної дипломатії. Визначили проблему так: "Американський інтерес до трансатлантичного співробітництва буде пропорційний готовності Європи зустріти виклики майбутнього: отруйні гази, бактеріологічна зброя, непідконтрольні ракети, етнічні війни на периферії НАТО і далі ... Альянс не виживе ні в якому вигляді, якщо європейці та американці не домовляться про розподіл праці