1.2. Структура калькуляцій

Класифікація за економічними елементами використовується для визначення і підтримки оптимального співвідношення між первинними економічними витратами, живою і упредметненою працею, співвідношення споживаних ресурсів, зв'язки і взаємозв'язки різних розділів бізнес-плану, плану розвитку галузі.

Багаточисельні витрати, що формують собівартість продукції, в практиці планування і обліку класифікуються по економічним елементам і статтям калькуляції. Переліком цих елементів і статей є склад собівартості продукції. Структура ж собівартості продукції - це співвідношення цих елементів і статей між собою, виражене у відсотках до загального підсумку.

Економічні елементи витрат - це економічно первинні, невід’ємні витрати.

Статті калькуляції, навпаки, складаються з різноманітних, з точки зору економіки витрат. Кожна стаття калькуляції має в своєму складі економічні елементи витрат.

Класифікація витрат собівартості продукції по статтях калькуляції дозволяє виявити конкретний об'єкт і місце здійснення витрат, визначити собівартість одиниці продукції, прибуток, рентабельність продукції і виробництва.

Склад собівартості за економічними елементами витрат (кошторис витрат на виробництво) представлена так:

1. Сировини і основні матеріали.

2. Допоміжні матеріали.

3. Палива.

4. Витрати на частини.

5. Заробітна плата всіх працівників.

6. Розрахунок заробітної плати.

7. Амортизація.

8. Інші витрати.

Статті деяких розрахунків можна поділити таким способом:

1. Сировини і основні матеріали.

2. Допоміжні матеріали.

3. Паливо для технологічного призначення.

4. Енергія для технологічного призначення.

5. Заробітна плата основного виробництва.

6. Розрахунок заробітної плати.

8. Функціональні витрати.

Структура собівартості акцентує увагу на ті витрати, які є такими, що превалюють. Так в галузях харчової промисловості основна увага має бути націлена на зниження витрат на сировинні ресурси, прагнучи, зрозуміло, скоротити і останні витрати.

Структуру собівартості продукції можна при необхідності представити і в калькуляційному розрізі. Розрізняють цехову, виробничу і повну собівартість.

Цехова собівартість - це витрати цеху, включаючи цехові витрати, на виробництво продукції.

Виробнича собівартість - це витрати підприємства на виробництво продукції. Це цехова собівартість плюс загальнозаводські витрати.

Повна (комерційна) собівартість - це витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції собівартість збігається з виробничою собівартістю продукції. Якщо до виробничої собівартості додати поза виробничі витрати, то сформується повна собівартість продукції. В основі виробничої і повної собівартості лежить цехова собівартість, складаючи переважну її частину. На тих підприємствах, де відсутня цехова організація виробництва, на підприємстві з без цеховою структурою, цехова собівартість збігається з виробничою собівартістю продукції.[17, с.201]

1.3. Характеристика методів калькулювання

Більша частина виробничих підприємств має попроцесну технологію виробництва продукції. А це значить, що на цих підприємствах найзручніше застосовувати попроцесний метод обліку повних затрат у собівартості продукції.

Попроцесний метод обліку затрат означає, що затрати обліковуються в розрізі технологічних процесів (фаз), видів продукції або напівфабрикатів. Цей варіант методу обліку повних затрат застосовується на тих підприємствах, де виготовлення продукції відбувається послідовною переробкою вихідної сировини за окремими стадіями (процесами, фазами) технологічного процесу. При цьому після кожного процесу (фази, стадії) одержують напівпродукт (напівфабрикат), який можна або здати на склад, або перед передачею на наступний процес (фазу, стадію) обчислити його собівартість за кількісними, якісними і вартісними параметрами.

Процес — це визначена сукупність технологічних операцій, завдяки виконанню яких на останній одержують продукт праці, готовий для цієї сукупності (напівфабрикат, напівпродукт).

Однопроцесний варіант — це такий, коли технологічний процес не поділяється, а облік затрат від першої операції до останньої є одним цілим.

Багато процесний варіант — це такий варіант методу, коли технологічний процес організаційно поділяють на кілька технологічних фаз (стадій, переділів) і в кінці кожного процесу одержують напівфабрикат, який визначають за кількістю і вартістю, тобто калькулюють собівартість напівфабрикатів. Готовий продукт одержують наприкінці останнього переділу.

У попроцесних виробництвах виготовляють різні види продукції. Цього потребує розподільний облік затрат не лише за переділами, а й за окремими продуктами. З точки зору на це в бухгалтерському обліку затрат виробництва потрібно забезпечити облік як прямих, так і непрямих затрат по продуктах у межах кожної стадії (фази) технологічного процесу.

Попроцесний варіант методу обліку затрат має в різних галузях свої особливості. Вони пов'язані з особливостями технології, організації виробництва та незавершеним виробництвом. Наприклад, на підприємствах харчової промисловості (ковбасна фабрика) повний технологічний цикл виробництва складається з таких виробництв: підготовка м’яса, перемелення, підготовка фаршу до начинки, начинка, коптіння та упаковка готової продукції. Перші два процеси виготовляють напівфабрикати — підготовлене м'ясо і виготовлення фаршу, третій процес — підготовка фаршу і начинка, четвертий – коптіння, і п’ятий – упаковка готової продукції.

На всіх виробництвах, незалежно від галузевої належності, облік затрат виконується за процесами, а якщо є змога розбити процес на фази, то й за фазами.

У будь-якому разі синтетичний облік ведуть на рахунку «Виробництво». На субрахунках — за процесами та фазами. У дебеті рахунка «Виробництво» відображають прямі затрати. Усі непрямі затрати обліковують на рахунку у цілому по підприємству. Їх пізніше розподіляють пропорційно до параметрів, які найбільше відповідають особливостям технології та організації виробництва.

Після зведення затрат розпочинають калькулювати собівартість продукції кожного процесу. Для цього визначають незавершене виробництво за кожним процесом або фазою, оцінюють його за методом галузевих рекомендацій згідно з чинним законодавством про оцінку ресурсів.

Зведення затрат та визначення собівартості продукції в цілому по господарству виконують або напівфабрикатним, або безнапівфабрикатним методом.

У першому випадку передачу напівфабрикатів із одного процесу до іншого здійснюють за кількістю, тобто без вартісної оцінки. А для визначення загальної собівартості продукції кінцевого переділу затрати за окремими переділами підсумовують і загальну суму поділяють між готовою продукцією та незакінченим виробництвом.

Якщо застосовують безнапівфабрикатний варіант методу зведення затрат та розрахунку собівартості продукції, то спочатку калькулюють напівфабрикати кожного процесу (або фази) технологічного процесу. Напівфабрикати з одного процесу до іншого передають і за кількістю, і за вартістю, яка визначається на підставі калькуляції.

Особливістю цього методу, є відсутність незавершеного виробництва, а отже, при калькулюванні не потрібно поділяти загальну суму затрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом [19,с.108].

Позаказний метод застосовується найчастіше в індивідуальному і дрібносерійному виробництві, а також для калькулювання собівартості робіт ремонтного й експериментального характеру. Метод цей полягає в тому, що витрати на виробництво враховуються по замовленням на виріб чи на групу виробів. Фактична собівартість замовлення визначається по закінченні виготовлення виробів чи робіт, що відносяться до цього замовлення, шляхом підсумовування усіх витрат по даному замовленню. Для начислення собівартості одиниці продукції загальна сума витрат за замовленням поділяється на кількість випущених виробів. Нормативний метод обліку і калькулювання є найбільш прогресивним, тому що дозволяє вести повсякденний контроль за ходом виробничого процесу, за виконанням завдань по зниженню собівартості продукції. В цьому випадку витрати на виробництво підрозділяються на дві частини: витрати в межах норм і відхилення від норм витрат. Все витрати в межах норм враховуються без групування, по окремим замовленням. Відхилення від встановлених норм враховуються по їх причинам и винуватцям, що дає можливість оперативно аналізувати причини відхилень. При цьому фактична собівартість виробу при нормативному методі обліку визначається шляхом сумування витрат по нормам і витрат в результаті відхилень і змін поточних нормативів. При використанні кожного з перерахованих методів контроль за рівнем витрат найбільш ефективно здійснювати по місцям їх виникнення, центрам витрат, центрам відповідальності. Центри витрат представляються виробничими і структурними підрозділами, які характеризуються різноманіттям функцій і виробничих операцій, що дозволяє деталізувати облік, посилити контроль за витратами і підвисить точність калькулювання. Центр відповідальності – організаційний підрозділ, який очолюється керівником, котрий забезпечує контроль планових, нормативних і фактичних витрат. Вони підрозділяються на головні і функціональні. Головні центри контролюють витрати по місцям їх виникнення, а функціональні поширюють витрати на інші місця їх виникнення при умові, що цей центр обслуговує кілька центрів витрат[20,с.178].