Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
112__Microsoft_Word.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
18.12.2018
Размер:
1.36 Mб
Скачать

Список рекомендованої літератури

  1. Банчук М. Громадянське суспільство в Україні: поняття і реальність. // Людина і політика. – 2003. - №1. - С. 42-49.

  2. Кіндратець О. Нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства // Людина і політика. – 2004. - №1. – С. 42 – 49.

  3. Кін Дж. Демократия и гражданское общество / Пер. с англ. – М.: Прогресс – Традиция, 2001.-256с.

  4. Джин Л. Коэн, Эндрю Арато. Гражданское общество и политическая теория. Пер.с англ. \ Общ. ред. И.И. Мюрберг. – М.: Издательсво “Весь Мир”, 2003. – 784 с.

  5. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства: Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. - Львів: Каменяр, 2002. – 276 с.

  6. Корені трави: громадянське суспільство в Україні: стан та перспективи розвитку. – К.: Європа ХХІ ст., 2003. – 288 с.

  7. Лазоренко О. Теоретичні проблеми суспільної модернізації у процесі розбудови громадянського суспільства. // Сучасність. – 2003. - №2. – С.90-102.

  8. Політична наука: Словник: категорії, поняття, терміни / За ред. В. Кухти. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.

  9. Політичний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Ґенеза, 1997. – 400 с.

  10. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: Видивничий центр “Академія”, 2002. – 528 с. (Альма-матер)

11.Ф. Рудич. Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку. // Актуальні проблеми внутрішньої політики. 2004. - №1. – С. 32-38.

12.Хомяков Л. Парадокси громадянського суспільства в Україні // Сучасність. – 2003. - №12. - С. 55-74.

13.Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. – К.: ІСДО, 1994. – 112 с.

14.Щедрова Г. Громадянське суспільство: тенденції становлення і проблеми дослідження // Наукові записки. Сер. “Політологія і етнологія”. – К.: ІПІЕНД, 2002.-С.14-16.

Розділ 11. Політична культура: підходи та визначення

11. 1. Розвиток суспільства та становлення політичної культури

Залучення соціальних груп та індивідів до політики обумовлене їх прагненням реалізувати свої соціально значущі інтереси. Однак існуючі в них інтереси реалізуються не прямо, а опосередковуються тими значеннями і змістами, у яких виражене ставлення суб'єктів політики до влади, політичних інститутів еліти, лідерів і т.д. Самі ж змісти і значення пропонуються пануючою у суспільстві політичною культурою, тобто нормативно-ціннісною системою, якої дотримується більшість населення. Нормативно-ціннісна система існує у вигляді загальнопоширених і загальноприйнятих фундаментальних поведінкових, політичних цінностей та ідеалів.

З моменту свого виникнення політика як одна з головних публічних сфер життя мала ціннісно-нормативний вимір, у якому виражалися уявлення людей про суспільне благо, про найбільш справедливий устрій суспільства. Усі виникаючі політичні інститути, їхнє соціальне призначення, форми взаємодії влади й особистості визначаються існуючою політичною культурою суспільства.

Уперше термін "політична культура" ужив у XVIII столітті німецький просвітитель І. Гердер. Природно, він не припускав, що концепція політичної культури так вплине на політичну науку і практику. Пояснювальні можливості політичної культури визначаються багатозначністю її вимірів.

Політична культура являє собою сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і відповідних їм символів, що є загальноприйнятими і служать упорядкуванню політичного типу і регулюванню політичної поведінки всіх членів суспільства. Вона містить у собі не тільки політичні ідеали, цінності й установки, але і діючі норми політичного життя.

Політична культура – це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки: рівень політичних знань, міра включеності в політичний процес, компетентність і професіоналізм.

Активна розробка ідеї політичної культури в західній політології почалася в 50-х роках XX століття. Автори цієї ідеї сподівалися на те, що вона стане тією універсалією, що пояснить природу стрімких політичних змін у світі і допоможе запобігти їхнім негативним наслідкам. Глобальним фактором світового розвитку того часу було масове залучення широких верств раніше пасивного населення до активної політичної діяльності. Однак політична участь мас наштовхувалась на низький рівень політичної культури, що породжувало політичну напруженість майже в усіх країнах.

Інститути парламентської демократії не завжди встигали ефективно реагувати на процеси диференціації інтересів і потреб, що породжувало недовіру у населення до інститутів влади. Нарешті, невдалі спроби перенесення західних політичних інститутів у нові незалежні держави Азії, Африки, Латинської Америки, що знаходилися в ситуації вибору форм правління, помітно активізували увагу до культурної складової політичного розвитку.

Схильність одних суспільств до ідей демократії і несприйнятливість до них інших, особливо до принципів толерантності, політичної конкуренції і плюралізму, пояснюється пануючими в суспільствах ідеалами, установками, переконаннями, що вказують населенню орієнтацію на визначені зразки політичної поведінки. Використання методології компаративних (порівняльних) досліджень взаємодій влади й індивіда, а також практики функціонування політичних інститутів різних країн сприяло швидкому становленню концепції політичної культури. Однак прагнення представити політичну культуру як універсальний пояснювальний принцип усіх процесів політичного життя призвело до того, що сам зміст поняття розмивався і виявлявся невловимим. Про це свідчить наявність у західній політології близько 50 визначень терміна "політична культура".

Політична культура розглядається як складова частина загальної культури: і як психологічний феномен (тобто сукупність орієнтацій на політичні об'єкти), і як елемент політичного життя (тобто як сукупність норм і стандартів політичної поведінки), і як властивість соціальної групи, класу і т.п. Очевидно, що в кожному з підходів на перший план усякий раз виходять різні її сторони і характеристики.

У цілому політична культура є якісною характеристикою політичної сфери, критерієм її зрілості. Уведення терміна "політична культура" у свій час було викликано потребою визначення спрямованості політичної діяльності (конструктивна чи негативна, творча чи руйнівна).

Найбільші суперечки в процесі становлення концепції політичної культури викликала проблема її змісту. У дискусії були висловлені дві точки зору. Відповідно до першої з них, політична культура є сукупністю політичних позицій.

Прихильники іншої точки зору розглядали політичну культуру через поведінку. Але обидві точки зору страждають деякою однобічністю. Справді, чи може та чи інша політична позиція виявлятися поза її практичним проявом?

Не менш важливу проблему представляє і питання про те, чи завжди конкретна поведінка людини є відображенням її політичних переконань, а не просто наслідком обставин, у яких вона опинилася. З'ясування природи політичної культури через аналіз позицій чи поведінки зберігає свою актуальність для політичної науки і сьогодні. Якщо політичну культуру розглядати як ціннісно обумовлений тип відносин (позицій) суб'єктів політики до політичних об'єктів (політичного режиму, політичних сил, суспільства тощо), то неважко помітити, що це ставлення може реалізуватися у формі пізнавальної, емоційної, оцінюючої практичної діяльності.

Пріоритет у розробці ідеї політичної культури належить американському політологу Г. Алмонду, що створив досить оригінальну концепцію. Г. Алмонд в аналізі політичної культури використовував функціональний підхід, з позицій якого політична культура переважно розглядалась як психологічний феномен.

Найбільш повне визначення політичної культури запропонував С. Верба – політична культура суспільства складається із системи емпіричних переконань, експресивних символів і цінностей, що визначають ситуацію, у якій відбувається політична дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику. Визнаючи наявність у суспільстві безлічі конкуруючих політичних орієнтацій, автори концепції визначили, що типи політичних культур відрізняються один від одного деякими основними політичними позиціями. Політична позиція обумовлює схильність до певних типів поведінки у межах існуючої політичної системи.

Політичні орієнтації (політичні позиції) індивіда згідно з Г. Алмондом і Дж. Пауеллом включають три компоненти:

  1. Когнітивний компонент, тобто знання, отримані індивідом про політиків, політичні інститути, партії;

  2. Афективний компонент, тобто почуття, що обумовлюють реакцію індивіда: почуття симпатії й антипатії, прихільності й відрази чи захоплення та презирства.

  3. Ціннісний компонент, що включає цінності, вірування, ідеали, ідеологію.

У залежності від домінування одного з трьох компонентів, вчені виділяли більш-менш секуляризовані культури у відповідності до того, якою мірою політична поведінка індивіда ґрунтується на раціональних знаннях і віруваннях.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]