37. Наступ російського царизму на українську культуру у другій половині 19ст

У другій половині XIX ст., як і рані­ше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колоні­заторських режимів, які панували в Україні. Найтяжче доводилось народ­ній освіті. Хоча преса 60-х pp. і відзначала особливе тяжіння до грамоти, яке з'являлося в народі ("Селяни один за другим самі приводять дітей у науку", — писав 186/ р. український журнал "Основа"), імперські правителі зовсім не дбали про те, щоб навчити бодай читати й писати кож­ну українську дитину. Як початкових, так і середніх шкіл не вистачало навіть для тих, кому дозволяли навчатися матеріальні статки. Число почат­кових шкіл в Україні під владою Росії зросло протягом другої половини XIX ст. з 1300 до 17000, однак і після цього понад дві третини дітей не переступали поріг школи.

Зрештою царський уряд на початку XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих їх перейшло під опіку земств, хоча міні­стерство народної освіти залишило за собою право розробляти і контролю­вати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання в усіх ланках освіти (від початкової до вищої) велося лише російською.

Найбільше боялися царські власті проникнення у шкільну систему "українофільських" настроїв, які загрожували поширенням серед молоді нігілістичних ідей. З цього приводу попечитель Київського учбового округу князь Ширинський-Шахматов у таємній письмовій інструкції, направленій 1866 p. підлеглим урядовцям, категорично попереджав: "Хто є у приватному і громадському житті нігілістом або хохломаном, той ніяк не може бути ні вчителем, ні вихователем корисним, хоча б і виробив у такій високій мірі мистецтво лицемірства і самовладання, що зумів би по можливості відгородити галузь своєї офіційної діяльності від вторгнен­ня своїх задушевних ідей і прихильностей".

Багато дітей і на західноукраїнських землях через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень та відсутність кваліфікованих учителів були позбавлені можливості регулярно відвідувати школу. Хоча 1869 р. Австро-Угорська імперія і проголосила загальне обов'язкове початкове навчання, це рішення залишилося тільки побажанням. До всього, в переважній біль­шості шкіл навчання велося у Східній Галичині польською мовою, на Пів­нічній Буковині — німецькою, на Закарпатті — угорською. Кількість українських шкіл невпинно скорочувалася. Наприклад, на Закарпатті 1881 р. ще існувало 353 українські школи, а через двадцять п'ять років їх залишилося всього 23.

А як навчали в тих західноукраїнських початкових школах, де чимало випадкових на освітній ниві вчителів намагалися компенсувати власне невігластво фізичними розправами над учнями, яскраво описав в автобіо­графічних оповіданнях Іван Франко. Ось, наприклад, типовий образ "учи­теля", якого запам'ятав письменник зі свого шкільного навчання: "Набли­жається година "красного писання", страшна для всіх не так самим предме­том, як радше особою вчителя. У василіянській школі на всі предмети вчи­телі — самі отцове, а тільки для науки писання вони найняли собі світсько­го чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькові ще й досі здається, що він економ: хоч із нагайкою ходити тепер не випадає, але все-таки він не помітується хоч тростівки і ніколи не занедбує робити з неї відповідного вжитку. Очевидна річ, що діти, піддані хоч би тільки на годину власті такого вчителя, дрижать наперед, і "крас­не писання" є для них найбільшою мукою".

І на кінець XIX ст. неписьменність населення була в Україні масовим явищем. За офіційними даними перепису 1897 р. по Російській імперії, в губерніях України на кожних 100 чоловік налічувалося від 72 до 85 непись­менних. Від двох третин до трьох чвертей неписьменних зареєструвала на кінець XIX ст. офіційна статистика Австро-Угорської імперії серед насе­лення західноукраїнських земель. А в окремих (особливо — гірських) повітах тут серед селян не було жодного письменного.