14

Тема №15. Дисидентський рух в Україні.

План

1. Причини виникнення дисидентського руху в радянському Союзі.

2. Національно-визвольний рух в Україні у післявоєнні роки.

3. Опозиційний рух в 60-70 роки.

3.1. Головні напрямки дисидентського руху.

2. Форми боротьби та рушійні сили

3. Діяльність Української Гельсінської групи

1. Форми переслідування дисидентів

2. Історичне значення дисидентського руху.

Національно-визвольний рух в Україні в післявоєнні роки

(1945 - 1965)

Національно-визвольний рух в Україні в післявоєнні роки продовжився. Він набував різних форм. У Західній Україні, як ви вже знаєте, до 1952 р. відбувалася збройна боротьба ОУН-УПА за створення незалежної української держави. По всій Україні поширилося пере­конання, що після перемоги у Великій Вітчизняній війні, що коштувала величезних жертв, український (і інші) народи заслуговують кращого матеріального життя і справедливого де­мократичного ладу, при якому дотримуються і національні права, інтереси громадян. Сталінський режим бачив у цих настроях пряму погрозу. Тому після війни ідеологічний тиск на населення (особливо на інтелігенцію) посилився. Найменші прояви національної са мосвідомості жорстоко карали за допомогою репресій. Почалася русифікація, закривалися національні школи. У 1947 р. готувалася великомасштабна акція, спрямована на боротьбу з «націоналізмом». Ініціатором проведення цієї акції був перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович.

Л. Каганович планував провести пленум ЦК КП(б)У з порядком денним «Боротьба про ти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У» і заручитися його підтримкою. Акція пов ною мірою не була проведена тільки тому, що Л. Каганович був усунений у грудні 1947 р. з посади першого секретаря ЦК КП(б)У. Змінивший його М. Хрущов став, як ви вже знаєте, ініціатором політики десталінізації.

Політика десталінізації сприяла формуванню в Україні руху дисидентів (інакомисля­чих) - одного з видів українського національне- визвольного руху. Рух дисидентів сформу­вався й в інших республіках СРСР. У Росії дисиденти зосередили увагу в основному на правозахисній діяльності і критиці тоталітаризму.

Спочатку дисидентами стали представники інтелігенції, «шестидесятники» - молоде покоління письменників, серед них: Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Є. Сверстюк і ін. Потім кількість дисидентів зросла, були створені і чис­ленні дисидентські організації.

Цілі українського дисидентського руху

Домогтися конституційними методами виходу України зі складу СРСР, створення незалежної української держави.

За допомогою мирних форм боротьби (гуртки, союзи, об'єднання, комітети) сприяти процесу осмислення радянським суспільством трагедії тоталітаризму в СРСР, шляхів демократизації системи'.

Усіляко сприяти формуванню демократичного мислення, політичної культури в насе­лення.

Особливості дисидентського руху в Україні

Дисидентський рух був загальноукраїнським явищем, він виник у всіх регіонах України.

Дисидентський рух охопив практично всі соціальні верстви суспільства. Дисидентський рух був масовим, організованим (союзи, об'єднання, комітети).

Організації дисидентів в Україні

Дата створення	Назва
1953	Об'єднана партія звільнення України
1959	Український робітничо^селянський союз (УРКС)
1960	Український національний комітет (УНК)
1960	Український національний фронт (УНФ)

Організації дисидентів проводили таку діяльність:

• Критикували радянську систему, партійні методи керівництва країною.

• Вимагали припинити політику русифікації, забезпечити умови для збереження і роз­ витку української культури.

• Пропагували ідею незалежності України.

• Створювали клуби творчої молоді («Супутник» у Києві, «Пролісок» у Львові 1 багать­ ох інших містах).

• Організовували конференції, мітинги, видання книг, брошур. Значною подією в історії дисидентського руху був випуск у 1965 р. праці відомого літературного критика, дисидента І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Діяльність дисидентів була кваліфікована державними органами влади як незаконна. Проти активних членів дисидентських організацій і їхніх лідерів були проведені в Ї961 -1965 р. судові процеси. Багато відомих дисидентів були засуджені до позбавлення волї на значний термін, засланню. Наприклад, Л. Лук'яненко був засуджений і присуджений до смертного вироку, заміненому 15-літнім ув'язненням у таборах і 10-літнім засланням.

Репресіям піддалися П. Григоренко, І. Світличний, П. Заливаха, В. Мороз. Частина ди­сидентів до судової відповідальності не була притягнута, але з ними провели «бесіди» у КДБ чи в партійних керівних інстанціях. Засоби масової інформації покритикували всіх діячів культури, у творчості і громадянській позиції яких вбачалося інакомислення, критичні настрої.

У цих умовах національно-визвольний рух не міг домогтися реалізації своїх цілей.

Виписки з книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з успіхів русифікації, того, що, мовляв, понад десять мільйонів неросіян у Союзі за останнім переписом назвали «рідною» російську мову і зріклися своєї мови. І ставимо це в заслугу «великому й могучему русскому язьїку», забуваючи, що усі великі росіяни вбачали велич і вроду своєї мови зовсім не в її нібито здатності витісняти й заміняти собою інші і славили Її лише тоді й остільки, коли й оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поши­рення її на інших.

... Щоб десятки націй СРСР «добровільно» відмовилися від своєї мови й на­ціональності, для цього потрібно дуже багато, непомірне багато неправди й неспра­ведливості. Бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама поста­новка такого питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим народом відмовлятися від своєї мови... Кому і що це дає?... Потрібно багато несправедливості і неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму-ленінізму, щодо суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах. Чи при цьому можливе буде створення тієї високолюдяної й високоморальної атмосфери, з якою тільки й пов'язується в наших поглядах комунізм.