2. Структура та функції свідомості. Чинники формування свідомості

- свідомість присутня на різних рівнях реальності ( Б. Расел)

„свідомість – така сама фундаментальна якість Усесвіту, як матерія, простір і час”(219). Він припускає, що „Можливо, навіть окрема клітина має якусь початкову форму свідомості”(213).

- С. Гроф наполягає: «не лише всі речі світу (в тому числі атоми й електрони) мають свідомість, а й що людина здатна (за певних умов) пережити їхні стани свідомості. „У переживаннях під дією ЛСД, пише він, - присутня свідомість рослин і неорганічної матерії, аж до її молекулярної, атомної та субатомної структур, а також космогенетичні події й геологічна історія...”. При цьому Гроф заперечує ті твердження, які завжди поділялися вченими й філософами, а саме, що носієм свідомості є тільки людина з її високоорганізованим мозком.

- британський фізико-хімік Пікок: „Приймачем інформації є окрема особистість, тобто людський мозок, де містяться різноманітні відомості, що утворюють знання про стан свідомості інших людей”(119).

РІВНІ СВІДОМОСТІ: - підсвідоме

• свідоме

• самосвідомість

СТРУКТУРА СВІДОМОСТІ:

1. Почуття (переживання). Як жива істота, людина від народження потрапляє в уже наявний світ зовнішніх явищ, речей і предметів, у тому числі й предметів культури. Найпершими „приймачами” відчуттів і вражень стають її органи чуття, подібні до тих, що їх мають вищі тварини: зір, слух, смак, нюх, дотик. Їх прояв ми помічаємо через відповідну реакцію (поведінку) як малої дитини, так і дорослої людини. Однак від самого народження до людського „Я”, що формується, надходять імпульси „зсередини”, які викликані почуттям голоду, потреби у спанні, виділенні тощо, а також сум чи життєрадісність, які не є відповіддю на зовнішні подразники, або те, що називають душевними переживаннями. Отже, почуття своєю функцією покликані надавати первісну інформацію про зовнішній та внутрішній світ, яка перетворюється, впорядковується і структурується за допомогою думки й закріплюється у стійких нервових зв’язках вищої нервової системи, передусім мозку. Згодом прості реакції на елементарні знання переростають у переживання глибинних, сутнісних, значущих для людини явищ, процесів, подій, що набувають світоглядного та смисложиттєвого спрямування і змісту.

2. Оцінювання. Людина виділяється з природи завдяки своїй здатності до оцінювання, тобто розрізненню між добром і злом, приємним і неприємним, корисним і шкідливим, бажаним і небажаним тощо. Вона й визначає, що з цих протилежностей вибирати. У відомій біблійній легенді про гріхопадіння Адам і Єва вибрали – незважаючи на застереження Бога – дерево пізнання добра і зла, чим здійснили зло. Адже відомо, що немовля в перші місяці свого життя здійснює лише природні функції – їсти й спати, й лише відтак робить прорив у бік свідомості. Тож усупереч біблійному й загальнохристиянському тлумаченню добром є те, що сприяє становленню людини.

Можна сказати, що тварина також розрізняє корисне й шкідливе, приємне чи неприємне, що справді має місце. Однак вона не розмірковує про це, не робить ці протилежності предметом думки й не вибирає між ними – за неї це роблять інстинкти.

3. Розум (знання). свідомість зводиться лише до суми знань (інформації), одного зі структурних елементів без належного зв’язку з іншими елементами й без співвіднесеності з носієм свідомості, що має знання про своє „Я”. Насправді ж розум – це така здатність людини, функція якої полягає в аналізі й синтезі знань, які відображають внутрішні, сутнісні властивості й зв’язки предметів як зовнішнього, так і внутрішнього світу, що не доступні безпосередньому чуттєвому сприйняттю. І якщо наші відчуття природжені як наслідок еволюції вищих тварин і здійснюються за допомогою відповідних органів, то розум стає завоюванням і надбанням лише об’єднаних для спільної життєдіяльності людей. І органом („системою органів”) тут стає вже не так високорозвинений мозок, як предмети й речі, створені самою людиною, надбання культури загалом, у яких закодовані не лише утилітарні якості, а й смисложиттєві цінності. Ці носії культурно-ціннісних смислів усвідомлено засвоюються й передаються від покоління до покоління, що визначило незрівнянні темпи соціального розвитку порівняно з природною еволюцією.

4. Воля. Це такий стан людини, який характеризується підпорядкуванням своїх „нижчих” почуттів, інстинктів і ближчої мети вищим почуттям і більш віддаленій і високій меті, яка, зрештою, у світоглядному плані, збігається зі смислом існування. У тваринному світі наявні інстинкти як внутрішні потяги й імпульси, що підпорядковані основним, взаємовиключним: самозбереження окремого індивіда і продовження роду ціною життя цього індивіда. У тварини волі немає; її єство підкорене природним закономірностям або волі людини (свійські й дресировані тварини). Натомість воля людини визначається усвідомленням, розумінням ієрархії потреб та цінностей і вибором на користь однієї з них. Можна сказати, що воля – то усвідомлено перенесений у часі інстинкт. Так, доросла і свідома людина, що навчається чи працює або насолоджується твором мистецтва, свої природні, інстинктивні потреби силою волі завжди притримує й переносить на пізніший час. Іншими словами, щоб бути спроможним мати волю, потрібно мати розум, і навпаки. Так само кожен з нас жертвує менш значущими інтересами й ближчою метою більш значущим. Це означає, що людина, щоб бути спроможною до волі, повинна мати розум, а щоб навчитися розуму від іншої людини, вона повинна мобілізувати свою волю (дуже показовим щодо цього є процес навчання в будь-якому віці й для будь-якої професії). Тим-то функція волі полягає в концентрації людини навколо свого „Я” та її спрямуванні на досягнення усвідомленої мети. Тож коли кажуть про „ірраціональну волю”, „волю до життя” чи „волю до влади” (у природі”), то цим надають їй характеристик субстанції й не беруть до уваги інші визначення розуму, свідомості, тобто відділяють розум од волі, і навпаки. „Воля, - каже Юнг, - повинна мати суб’єкта, що здійснює вибір і здатний передбачати різні можливості... Важко уявити собі волю без свідомості (Про природу психе, с.33).

5. Пам’ять. Хоча пам’ять як здатність до відтворення минулих вражень і досвіду притаманна й вищим тваринам, однак у людини вона відзначається своєю специфікою. По-перше, в людини вона постає лише у взаємодії з іншими структурними елементами свідомості; по-друге, людина спроможна зусиллями волі та за допомогою інших механізмів викликати спогади про минулі стани, події, враження й актуалізувати їх для інших людей через знаково-символічну систему. По-третє, якщо у тварин основним носієм пам’яті є визначена природою структура й способи сприйняття організму чи організованих живих істот (бджолиний рій, організація мурах, зграї звірів тощо), то для людей основним носієм пам’яті стають усі надбання культури й досвіду – від простого володіння ложкою до дипломатії та сприйняття мистецьких шедеврів. Хоча, як відомо, в сучасній науці й технології вдаються до терміну ”пам’ять” (у комп’ютерах, субатомних процесах, у спрямуванні розвитку дисипативних структур тощо), однак жоден із цих феноменів неспроможний розповісти нам про свої почуття і враження від змісту такої пам’яті. Функція пам’яті полягає в тому, що людина звертається до своєї пам’яті, а також пам’яті окремої спільнотиі чи всього людства саме для того, щоб пережити колишні почуття і стани, а через них і події, чим збагачує свій внутрішній світ, досвід і визначає орієнтири на майбутнє. Недарма значна частина культурного надбання людства називається пам’ятниками, які практично нічого не „скажуть” навіть найрозумнішій тварині.

6. Ціле- і смисловизначення, а звідси й творча активність свідомості. Навіть найпростіша людська дія або вчинок не лише задовольняють потреби „тут і зараз”, а й більшою чи меншою мірою визначаються майбутнім, тим, що „має бути”. А це передбачає мету (ціль) дії, шляхи й способи її досягнення. Крім усіх інших відмінностей од тварини, людина відзначається ще й тим, що вона постійно невдоволена наявним світом і своїм власним станом (становищем). Це спонукає її до витворення у своїй уяві світу належного, кращого світу й визначення свого місця в ньому. Функція цього елементу свідомості проявляється в усіх осмислених діях і вчинках, творчій діяльності, а в найвищому вимірі полягає в тому, що через нього людина розв’язує світоглядну проблему „В чому смисл життя?”, до якого, як ми пам’ятаємо, зводяться всі інші світоглядні проблеми. Така особливість свідомості давала підстави філософам і психологам говорити про те, що свідомість творить світ із хаотичної, невпорядкованої реальності. А сучасні чилійські психологи Матурана і Варела вважають, що пізнання (як спосіб усвідомлення світу) – це не уява про світ, що існує незалежно, „а швидше неперервне творення світу у процесі життєдіяльності” (Капра, 288). Однак відкидати наявність світу зовнішнього (до речі, як і внутрішнього, про що ми будемо говорити пізніше) – це давня світоглядно-методологічна помилка й абсолютизація одного з аспектів людської сутнісної характеристики – в даному разі творчої здатності свідомості. Адже лише на фундаменті природного й культурного світу можлива свідомість і творча надбудова за її допомогою світу нового, в тому числі і як реалізації смисложиттєвих настанов і пошуків.

7. Почуття відповідальності. Тільки свідома людина знає про те, що вона повинна нести відповідальність за свої вчинки й дії, тобто за вчинений нею вибір. „...Людина, - каже Юнг, - дізнається, що вона відповідальна і повинна бути відповідальною”(Про природу психе, с.55). Уже на світанку історії люди виявили таку особливість стосунків між собою, коли вчинена дія тягне за собою наслідки, а отже, й відповідальність для того, хто це зробив; все це переживається людиною як вина або гріх. Перед первісною людиною постав вибір – бути свідомою й відповідальною чи залишитися несвідомою й невідповідальною, тобто твариною. І вона зробила свій вибір, у тому числі – вибір стати людиною, що й визначило її подальшу долю. Це зафіксовано у відомому біблійному міфові про Адама і Єву, що порушили наказ самого Бога й були за це покарані, а також у легенді про Юду, який нібито виказав Ісуса Христа римській владі. Такі мотиви зустрічаються в легендах і міфах інших народів світу, що вказує на виняткову важливість почуття відповідальності, притаманного тільки людині. Відчуття провини проявляється також і у свійських тварин (собак і котів), але їхній учинок ніколи не стає для них предметом роздумів і каяття, які переживали тіж таки біблійні Адам з Євою, приречені на працю й муки, Юда, що повісився, чи персонаж давньогрецького міфу Едип, що осліпив себе після усвідомлення своєї вини. Почуття відповідальності пізніше закріпилося в моральних та громадянсько-правових нормах. Згідно з цими нормами божевільна людина (тобто та, що себе не усвідомлює) є неосудною в моральному та громадянському аспектах, так само, як і людина, що не досягла вікової зрілості. Отже, функція даного структурного елементу свідомості полягає в регулюванні взаємин між людьми на основі загальновизнаних вимог, норм і правил. А прийняті людиною як свої внутрішні, зазначені норми стають совістю й визначають структуру моралі.

8.Самосвідомість. „Формування „Я” й усвідомлення „Я” – зазначає Е.Нойман, послідовник К.Юнга, - починаються по-справжньому, коли людська свідомість розвиваються у самосвідомість”(118). Тож незважаючи на те, що сучасні представники природничих наук та психологи намагаються приписати свідомість навіть неживій матерії, все одно тільки людина обдарована свідомістю, тому що лише вона має самосвідомість, тобто знає себе, усвідомлює свої вчинки й має почуття відповідальності за них. Те, що електрони чи молекули несуть у собі певну інформацію, спроможні передати її іншим утворенням, не є підставою для того, щоб наділяти їх свідомістю. Підкреслимо ще раз, що тільки людина знає себе, переживає почуття відповідальності, розмірковує про це. Іншими словами, людина робить себе предметом своїх власних спостережень, ставить саму себе в позицію нібито стороннього об’єкта, чого ніщо й ніхто зробити не може (наприклад, електрон чи шимпанзе). І якраз те, що в психологічних експериментах вона здійснює фантастичну подорож у космічні простори чи в первісні стани суспільства й може про це розповісти, вказує на те, що тільки людина спроможна співвіднести таку незвичну реальність із самою собою й тими просторово-часовими координатами, в яких відбувається такий експеримент. З іншого боку, можливість опинитися в таких реальностях вказує на потреби розширити уявлення про свідомість, її можливість проникати в найскладніші структури й долати просторово-часові відстані з необмеженою швидкісю. Звідси функція самосвідомості полягає в тому, щоб усі її елементи і прояви, викликані впливом зовнішнього та внутрішнього світу сприймалися як такі, що відбуваються поза „Я”, співвідносилися з ним і могли бути відтворені цим „Я”.

Самосвідомість як свідомість для мене є усвідомленням того, що „Я” побачив, зробив або відчув.

свідомість пов’язана, з одного боку, зі знанням „про щось” поза людиною, а з іншого – її знання про саму себе. І справді, людина такою мірою стає свідомою, якою вона дістає знання (відомості) про світ і про саму себе. І навіть більше: як зазначав Гайдегер, людина, усвідомлюючи речі навколо себе, викликає їх до буття – з „речей-самих-собою” вони стають „речами-для-нас”. У такий спосіб людина прагне своєю свідомістю пронизати всю товщу буття. І тут знову виникає питання, чи свідомість притаманна лише людині, чи вона належить усій реальності поза людиною.

Аналіз наведених визначень й інших, що містяться практично в усіх словниках, показує, що обов’язковим елементом свідомості є знання. Німецький філософ Гегель називає знання родовою ознакою свідомості: „Спосіб, яким існує свідомість, є знання”. На це саме вказує й етимологія слова „свідомість” майже в усіх індоєвропейських мовах. Так, в українській мові – це бути зі (с)відомістю, в російській – со(знанием), у німецькій Bewustsein – бути-(при)-знанні, в англійській conscience – (спів)знання. Семантичною основою цих слів є давньоіндійське samjna, що звучить приблизно як самджна, тобто сам знаю, знаю себе. А оскільки первісні уявлення людей та їх словесне оформлення містили в собі взаємовиключні і взаємозумовлені ознаки, то цілком логічним є припущення, що це слово-субстрат несе в собі знання і про світ, і про людину.

Людська свідомість наділена природженою здатністю „бути спрямованою на щось” (Гусерль), а тому завжди має знання про це „щось”. І в цьому її спільна властивість з речами і предметами навколишнього світу, кожен з яких несе на собі (чи в собі) слід, інформацію, про кожного іншого. Так, наприклад, собака знає свого господаря, а ручка, якою ви пишете, утримує тепло вашої руки (тобто ніби „знає щось” про вас). Це означає, що з часом зміст поняття „свідомість” може значно розширитися за рахунок поняття „інформація”, що ми спостерігаємо вже зараз у дослідженнях з різних сфер науки. Крім того, сучасні природничі й експериментальні науки наполягають на тому, що знання (чи інформація) передаються не лише безпосередньо через досвід, усне мовлення , письмо чи предмети культури – знаково-символічну систему загалом, а й за допомогою несвідомих пластів психіки, генної свідомості, субатомних процесів, екстрасенсорного сприйняття, медитації, осяяння тощо. Всі зазначені чинники й способи справді несуть і передають інформацію (знання), а тому за змістом наближаються до свідомості. Однак жоден з них не можна вважати повною мірою свідомістю, якщо відсутнє знання про саму людину. Справжню свідомість у повному розумінні має тільки людина, яка протистоїть зовнішній реальності (а також своїм внутрішнім станам) й співвідносить речі й предмети з самою собою, і при цьому знає себе і знає, що вона знає.

Отже, якщо визначати свідомість з позицій онтології, то ми повинні сказати, що це вищий рівень буття, способом існування якого є здатність відображати решту буття (його нижчі шари), відтворювати й перетворювати його у формі знання й логічного, раціонального мислення. Однак, оскільки ми виходимо з твердження про те, що свідомість притаманна лише людині і її визначальним елементом є знання, то в такому ці

ФУНКЦІЇ СВІДОМОСТІ - інформаційна

- пізнавальна

- творча

- оцінююча

- ціле покладання (формування результату діяльності)

- сенсотворча ( формування життєвих сенсів)

- контрольно-регулятивна ( свідоме спостерігає за діями людини та їх регулювання)

- самовиховна ( орієнтація на вищі духовні цілі)