2.Середня тривалість очікуваного життя в Україні

Україна потрапила в дев’ятку держав, де очікувана тривалість життя нижча від показників 1970-х років. Про це йдеться в оприлюдненій ювілейній 20-й доповіді Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН) «Реальне багатство народів: шляхи розвитку людини», повідомляє Центр новин ООН. Лише в 9 країнах світу очікувана тривалість життя впала нижче показників 1970-х. Шість із них — групи країн Африки на південь від Сахари. Ще три — Білорусь, Україна та Росія, констатують в ООН. Автори доповіді заявляють, що багато країн домоглися значних результатів у сфері очікуваної тривалості життя. Середня тривалість життя збільшилася приблизно на шість років у період між 1970-ми і 1990-ми роками і на чотири роки за два наступних десятиліття. Найсуттєвіше очікувана тривалість життя збільшилася за період із 1970 року в арабських державах — більш ніж на 18 років. У деяких країнах, що розвиваються, — наприклад, у Чилі та Малайзії — показники смертності на 60% нижчі, ніж вони були 30 років тому. Зниження прогнозованої тривалості життя в шести країнах Африки на південь від Сахари автори доповіді пов’язують із епідемією ВІЛ. У доповіді зазначається, що скорочення очікуваної тривалості життя в Україні, Росії та Білорусі торкнулося, в першу чергу, чоловіків. Про причини цього явища йдуть серйозні дебати. При цьому відзначають зростання масштабів алкоголізму та стреси, пов’язані з переходом до ринкової економіки й високою інфляцією, безробіттям і невпевненістю в завтрашньому дні.

В Україні середня очікувана тривалість життя знизилася за період 1992—1995 років з 69,1 до 66,9 року (на 3,2 %). Це скорочення було викликане різними причинами. Економічний і психологічний тягар перехідного періоду істотно підвищили рівень стресогенних чинників для українських громадян і сприяли розвитку таких негативних явищ, як зростання рівня отруєння алкоголем, зловживання наркотиками, збільшення кількості нещасних випадків, самогубств тощо. Починаючи з 1996 року, середня очікувана тривалість життя почала збільшуватися, що стало індикатором закінчення шокового періоду кризи. У 2002 році середня очікувана тривалість життя становила 69,5, тобто зросла на 3,8 % порівняно з 1995 роком і навіть перевищила показники 1992 року.

На базі показника очікуваної тривалості життя ПРООН розраховує індекс очікуваної тривалості життя (ІОТЖ). Його динаміка наведена в табл. 3.3.2. Свого найнижчого значення ІОТЖ набуває у 1995 році (0,698), що логічно пояснюється найменшою очікуваною тривалістю життя у цей рік. Порівняно з 1992 роком ІОТЖ знизився на 5,2 %. Починаючи з 1996 року, він зростає і досягає значення 0,74 у 2002 році, що на 5,7 % вище, ніж у 1995 році. Світовим лідером за цим показником є Японія, де очікувана тривалість життя в 2002 році становила 81,5 року, а ІОТЖ — 0,940 (на 27 % більший, ніж в Україні); загальносвітовий показник становить — 0,70, що на 5,4 % менше, ніж в Україні [2, с. 161—164].

3.Причини демографічної кризи в Україні

Причини сучасної депопуляції

Кінець ХХ ст. характеризувався істотним скороченням населення України: на 3,3 млн. осіб. Депопуляція, яку передрікали ще в 1980-х роках, стала фактом. Чим її можна пояснити?

Перш за все, слід вивчити динаміку чисельності населення за кожен рік (на кінець року) у співставленні із загальним приростом (зменшенням) за рік та його міграційною складовою; в тисячах (див. таблицю).

Різниця між народжуваністю й смертністю стала від’ємною величиною 1991 року. Але ще два роки відбувався приріст населення завдяки позитивному сальдо міграційного балансу. Сальдо міграції стало від’ємним 1994 року. Майже негайно сукупна дія двох чинників призвела до півмільйонних величин щорічного скорочення населення.

Несприятливі тенденції в демовідтворенні пов’язані передусім із деформацією шлюбно-сімейних процесів. Малювати таку деформацію тільки чорними фарбами не випадає. Адже мова передусім про зміну соціального статусу жінки, розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівня зайнятості. Так чи інакше, але тепер поширилася практика відкладати шлюб і народження дитини — особливо другої та третьої. Між тим, тільки третя дитина гарантує розширене демовідтворення.

Відкладання народження дитини з тимчасового явища перетворюється на стале. Тепер дві третини сімей із дітьми до 18 років мають лише одну дитину. Економічною підвалиною несприятливих процесів є поступове звільнення сім’ї від виконання виробничих функцій. Більше не діють такі економічні чинники багатодітності, як потреба в робочих руках для селянських господарств або розрахунок на матеріальне забезпечення в старості (останнє — внаслідок різкого зменшення дитячої смертності й встановлення державного пенсійного забезпечення).

На процесі демовідтворення негативно позначаються міграції. Серед мігрантів переважають представники найбільш продуктивних у дітородному й економічному відношеннях вікових груп. Коли сім’я мігрує в повному складі, вона здебільшого утримується від народження дітей на чужині, а розрив із сім’ями негативно позначається на народжуваності.

Народжуваність знижується й унаслідок подовження тривалості життя. Демографічне старіння в Україні поступово наростало з другої половини ХХ ст. Між переписами 1959 і 2001 років частка осіб у віці 60 років і старше зросла з 12,3 до 25,5%. Відповідно зменшується питома вага жінок у генеративному віці.

Показники народжуваності не пов’язані прямо з матеріальним рівнем життя. У цьому можна переконатися, вивчаючи проблему демовідтворення в більшості країн Азії, Африки й Латинської Америки. Однак поліпшення економічної ситуації в Україні негайно позначилося на підвищенні народжуваності. Негативне міграційне сальдо теж скоротилося до 34 тисяч 2002 року й до 24 тисяч осіб — 2003-го. Загальне скорочення населення досягло піку 2001 року (522 тисячі); 2002-го воно становило 398 тисяч, 2003-го — 381 тисячі осіб.

За наявності активної демографічної політики проблему депопуляції можна було б розв’язати. Проте за структурою демовідтворення Україна вже належить до розвинутих країн. Тому її демографічний розвиток підпорядковуватиметься відповідним закономірностям.

Які ж основні причини демографічної кризи в Україні? Це комплекс взаємопов’язаних причин. Передусім економічні, соціальні, психологічні й культурні. Причому в основі демографічної кризи лежать економічні чинники. За останні 10 років середній рівень доходів населення знизився приблизно у 4 рази. А втрати доходів населення України за період з 1991 по 1999 роки, за оцінками професора, доктора економічних наук В.І. Осипова (м. Одеса), склали понад $2 трильйони США.

Різке зниження доходів населення визначально вплинуло на зменшення чисельності і погіршення здоров’я населення України, а також на процеси еміграції. Народження першої, а тим більше, другої чи третьої дитини в молодій сім’ї часто виявляється недозволеною розкішшю. Якщо брати до уваги офіційний прожитковий мінімум для дитини, то для виховання дитини до 18 років знадобиться близько $14,5 тис. (виходячи з курсу $1 — 5,1 грн.), для двох і трьох дітей — $29 тис. і $43,5 тис. відповідно. Таким чином, середній рівень доходів населення в Україні не забезпечує простого відтворення населення.

Для оцінки зв’язку між зниженням чисельності населення України за період з 1993 по 2000 рр. і рівнем внутрішнього валового продукту (ВВП) було розраховано коефіцієнт кореляції, який склав К=0,75. Оцінка значущості зв’язку між чисельністю населення і ВВП значуща із ймовірністю — 95%. Це підтверджує тезу про те, що основна причина зниження чисельності населення пов’язана з різким погіршенням економічного становища в країні.

Враховуючи всю глибину економічної кризи в Україні, досягнення ВВП рівня 1990 р. можна чекати у разі оптимістичного прогнозу не раніше, ніж через 10 — 15 років. Таким чином, за період «реформ» з 1990 р. відставання України від розвинених країн Європи не тільки скоротилося, а ще більше збільшилося. Для пояснення економічної ситуації в Україні можна навести наступні цифри. Для оновлення технічної бази в найближчі 10 років Україні буде потрібно 450 — 500 млрд. гривень. А за попередні 10 років, за оцінками економістів, з України було вивезено від 100 до 500 млрд., доларів США. Як кажуть — коментарі зайві.

Якщо розглянути загальну тенденцію до зниження народжуваності, характерну для всіх розвинених країн, що пов’язана з емансипацією жінок і збільшенням їхньої ролі в суспільному житті, то у розвинених європейських країнах ця проблема вирішується шляхом соціальної підтримки і економічних стимулів при народженні 2-ї і 3 ї дитини. В Україні ж допомоги на дітей, які виплачуються матерям, мізерні. Критичне становище із народжуваністю в Україні підтверджує і той факт, що за період 1991 — 1999 рр., порівняно з періодом 1961 — 1985 рр., темпи зниження народжуваності збільшилися у 4 рази.

До психологічних причин зниження народжуваності можна віднести невпевненість у завтрашньому дні, страх втратити роботу, бажання емігрувати і народити дітей за кордоном, недовіру до вітчизняної охорони здоров’я і т.ін.

Більш детальний аналіз дозволяє побачити зв’язок між духовним життям і демографічною кризою. Відмова від ідей колективізму й альтруїзму та перехід на ідеї індивідуалізму й егоїзму («інтереси особистості — понад усе») привели суспільство до кризи і бездуховності. Забувши про духовні заповіді «Возлюби ближнього, як самого себе», «Не вкради», «Не вбий», багато людей по головах і трупах ближніх вирушили до жаданого багатства. Звідси — зростання злочинності, корупція, правовий нігілізм, збагачення будь-якою ціною і т.п. Однак духовний вакуум багатством не компенсується. Можливо, тому однією з причин економічної, соціальної і демографічної кризи є криза у духовній сфері. Причому відмова від ідей колективізму призвела до надзбагачення невеликої частини населення. Тоді як основна маса населення потрапила у розряд бідних (10% багатих і 90% бідних).

Виконані автором розрахунки зміни чисельності населення України (прогноз) у припущенні збереження сьогоднішнього рівня смертності і народжуваності без урахування еміграції (враховувалися дані про народжуваність за віковими групами у жінок) показали, що до 2015 р. населення України може скоротитися на 8,4 млн. осіб (16,1%). При цьому зменшення населення може перевищити втрати населення України за період Великої Вітчизняної війни (ВВВ) (8 млн. чол.). До 2025 р. кількість населення може бути меншою, ніж у 1939 р. (зменшення на 12,9 млн. чол., чи 27%). До 2035 р. чисельність населення України може виявитися меншою, ніж у 1913 р. (зменшення на 15,3 млн. чол., або 29,3%). А до 2050 р. кількість населення України може зменшитися на 25 млн. осіб, чи на 47,9%. Причому результати розрахунків узгодяться з прогнозом ООН, згідно з яким населення України до 2050 р. може скоротитися на 20 млн. осіб (40%).

Для подолання демографічної кризи в Україні необхідна зміна курсу реформ, що проводяться. Передусім, реформи повинні орієнтуватися на покращення добробуту більшості населення, а не його невеликої частини (десяти відсотків). Нещодавно вийшов Указ Президента «Про заходи із заохочення народжуваності в Україні», який може істотно вплинути на покращення демографічної ситуації при високому рівні допомоги на дитину, якщо він буде складовою частиною комплексної програми із підтримки молодих і багатодітних сімей, забезпеченої значним фінансуванням.

ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

   Основною причиною загострення демографічної кризи в Україні є зниження до критичного рівня народжуваності. Сучасний її стан такий, що забезпечується лише половина потрібного для відтворення населення. На сьогодні Україна вже перетнула межу зниження народжуваності, за якою відбувається незворотнє руйнування демографічного потенціалу, що призвело до втрати умов для відновлення чисельності населення на початок 90-х років XX ст.    Процес зниження народжуваності у сучасних умовах має глобальний характер і зумовлений низкою економічних, соціальних, біологічних причин.    Глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у 90 роках минулого століття у зв'язку з економічною кризою, різким зниженням рівня життя, доходів широких верств населення, невпевненністю у майбутньому.    Переважно, через низку народжуваність та високий рівень смертності Україна за 16 років незалежності втратила майже 6 млн. людей і сьогодні її населення становить 46,5 млн. проти 52,1 млн. у 1991 р.    Для відтворення кількості населення станом на 1991 р. необхідно підвищити народжуваність до 2,2 - 2,3 дитини на двох батьків. Сьогодні цей показник в Україні майже вдвічі менший, ніж у 1990 р. і складає 1,1 дитини на одну сім'ю. Відтак кількість населення зменшується щороку майже на 350 тис. осіб. В демографічному відношенні Україна стала однією з найгірших країн світу. У першу чергу, це викликано неефективною політикою до найменш захищених верств населення. Зниження рівня народжуваності призвело до того, що сьогодні близько 30% населення - пенсіонери. На 14 млн. пенсіонерів припадає 18 млн. працюючих людей, з них лише 7 млн. у матеріальній сфері виробництва [1]. Якщо така тенденція зберігатиметься й надалі, то існує реальна загроза, що до 2025 року кількість населення України зменшиться до 25-30 млн [2]. За таких обставин збереження населення має бути основним змістом демографічної стратегії держави сьогодні.    Демографічна ситуація в Україні характеризується не лише депопуляцією, вона набула характеру гострої демографічної кризи, основні ознаки якої - несприятливі зміни не тільки у кількості, а й здоров'ї населення. Сучасну демографічну ситуацію можна визначити як кризову саме тому, що депопуляція супроводжується істотним погіршенням здоров'я людей, що виявляється у зниженні середньої тривалості життя.    Обстеження стану здоров'я населення виявило, що рівень загальної захворюваності в Україні один із найвищих не лише серед країн Західної Європи, але й колишнього СРСР. За цим показником Україна перебуває на другому місці серед держав СНД. Прогресує тенденція значного погіршення здоров'я дітей і підлітків. Проблема поліпшення здоров'я населення сьогодні перетворилася у проблему його елементарного збереження.    Техногенне і радіоактивне забруднення атмосфери, грунтів, водойомів у більшості областей спричиняє мутантні ушкодження генів. Наслідком цього є зниження народжуваності, зростання потворності серед новонароджених, поширення спадкових хвороб тощо.    Такий стан викликаний перш за все, недостатнім фінансуванням медичної галузі й неспроможністю останньої своєчасно і якісно надавати медичну допомогу населенню. Наприклад, у 2000 р. на охорону здоров'я одного українця було витрачено 13 доларів, (у США - 3750). Щоб досягти хоча б рівня медичної допомоги 1990 р. потрібне її фінансування не менше 37,5 млрд грн.    Катастрофічною залишається екологічна безпека населення. Атмосферне забруднення негативно впливає на кожного третього жителя України, а 28% взагалі дихають повітрям, що є небезпечним для життя. При цьому на громадянина України припадає 3 долари США щорічних природоохоронних асигнувань, що в 50 разів менше, ніж у Німеччині. За данними смертності від серцево-судинних хвороб Україна ділить останнє місце в Європі з Болгарією, утричі випереджаючи розвинені країни. Поширеність хвороб серед населення протягом останніх 10 років зросла на 38%.    Статус українців як вимираючої нації (щорічне зменшення на 350-400 тис. людей) зі зниженням якості життя є неприйнятним для розвитку економіки України. Частка працездатного населення є найменшою (смертність серед цієї категорії з 2000 р. по 2005 р. зросла на 30% загалом і на 40% серед чоловіків зокрема) [3].    У процесі розробки прогнозу смертності населення країни до 2025 р. Інститутом економіки НАН України розглянуто три можливості його сценарію, які умовно названі песимістичним, середнім і оптимістичним. При розробці середнього (стабілізаційного) варіанту прогнозу смертності зроблено припущення, що в межах прогнозованого періоду будуть створені умови, які перешкоджатимуть подальшому погіршенню стану здоров'я населення. З'являться передумови зниження захворюваності та інвалідності, деякого підвищення тривалості життя, які, однак, не ведуть до принципових змін якості здоров'я, до переходу від досить відсталої до більш сучасної моделі здоров'я. Цей варіант можливий при істотному підвищенні життєвого рівня, поліпшення екологічної ситуації, при перегляді ідеології української системи охорони здоров'я та збільшенні її фінансування на 40-50 відсотків.    У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери. Тим більше, що в умовах стрімкого старіння населення потреба в коштах на охорону здоров'я та соціальне забезпечення осіб похилого віку постійно зростає.    Населення має бути соціально захищеним, а специфічна демографічна політика повинна підсилюватися заходами держави щодо виходу з економічної кризи. Проте суверенність особи несумісна з соціальними, а тим більше державним патерналізмом, котрим була пройнята демографічна політика в колишньому СРСР. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців.    Найвища мета такої політики - домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.    Це у свою чергу передбачає удосконалення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту. Цьому можуть слугувати заходи щодо забезпечення зайнятості населення - створення нових робочих місць, навчання та перекваліфікації працездатних, особливо у тих галузях суспільного виробництва, де очікується найбільше безробіття.    Необхідно також проводити демографічні та гендерні експертизи всіх законопроектів Верховної Ради, проектів указів Президента України, які заторкують права та інтереси населення.    Одна з основних причин зменшення кількості населення це скорочення народжуваності і перевищення смертності над народжуваністю. Сучасний рівень народжуваності найнижчий за весь період післявоєнної історії України. До другої світової війни тривалість життя в Україні була значно нижчою, чим у розвинених країнах, але завдяки успіхам медицини вдалося ліквідувати це відставання до середини 60-х років. Позитивні зрушення в динаміці смертності і тривалості життя протягом 50-х першої половини 60-х років пов'язані з докорінними змінами в структурі патології причин смерті, ролі старих і нових патогенних факторів. Це означало, що Україна успішно долає перший етап епідеміологічного переходу, на якому прогрес у боротьбі за людське здоров'я і життя став можливим завдяки стратегії дій, орієнтованій на масові, не дуже дорогі профілактичні заходи, що не потребують значної активності з боку самого населення, на широке використання антибіотиків. Однак з середини 60-х років (в розвинених країнах з середини 50-х років) можливості цієї стратегії вичерпалися, а її зростання в розвинених країнах уповільнилося [4].    В Україні саме в період кризи і повільних перетворень найбільш зменшилась народжуваність. Це, насамперед, пов'язано з тим, що дедалі більше долучається жінка до економічної діяльності, прагне зробити кар'єру, і як наслідок, все менше часу залишається на материнство. Але слід зазначити, що соціально-економічний розвиток держави неможливий без демографічного розвитку. Ці два процеси між собою тісно пов'язані. Як тільки погіршується демографічна ситуація, країна практично немає перспективи для соціально-економічного розвитку.    За таких умов, щоб змінити ситуацію, яка склалася, держава, насамперед, повинна звернути головну увагу на сім'ю та молодь. Як свідчить статистика, якщо у всьому світі З млрд. осіб, тобто майже половина населення, становлять люди до 25 років, то за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні молодь від 14 до 28 років становить лише 11%, тобто близько 5 млн. осіб.    Невтішною є ситуація і щодо кількості зареєстрованих шлюбів серед молоді. Якщо у 1991 р. одружилося 493,1 тис. пар, то у 2005 р. лише 332,1 тисячі, що істотно зменшило кількість новонароджених дітей (у 2005 р. це склало 461,1 тис. проти 630,8 тис. у 1991 р. [5]). Головними причинами цього сама молодь вважає відсутність житла, соціального захисту з боку держави, невелика заробітна плата, небажання приватних структур утримувати у себе на роботі вагітних та жінок з маленькими дітьми, хоча це й заборонено законом. Як наслідок молоді сім'ї мають не більше 1-2-х дітей у кращому випадку. Для відтворення населення молода сім'я має виховати 2-3 дитини, а не одну, як у багатьох сім'ях.    Однак, слід зазначити, попри негативну тенденцію середини 90-х років щодо різкого змешення народжуванності, збільшення смертей та перевищення кількості померлих над кількістю новонароджених, починаючи з 2002 р. з'явилася тенденція щодо збільшення народжуваності в Україні. Разом з тим, кількість померлих все ще перевищує в 1,7 рази кількість новонароджених. За офіційними даними Мінюсту за шість місяців 2007 р. в Україні було зареєстровано 225,679 тис. новонароджених, разом з тим кількість померлих сягнуло 387,3 тис. людей.    Держава для вирішення проблеми зробила в останні роки низку заходів. Завершено розробку проектів постанов Кабінету Міністрів України "Стратегія демографічного розвитку на 2006 - 2015 pp." та "Про створення міжвідомчої координаційної ради з питань поліпшення демографічної ситуації в Україні". Схвалена концепція Державної програми підтримки сім'ї на 2006 - 2010рр., що включає заходи, спрямовані на розв'язання проблем соціально-економічного становлення та розвитку сімей, виховання дітей, вдосконалення системи соціального захисту сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах, попередження насильства в сім'ї та реалізації сімейної політики, надання одноразової грошової виплати при народженні першої дитини 12,2, другої 25, третьої і більше 50 тис. грн.    Слід зазначити, що виплати, що українська влада надає матерям при народженні дітей, на думку багатьох демографів, можуть сприяти підвищенню народжуванності лише на першому етапі. Показові, на їх думку, у цьому зв'язку є приклади розвинутих європейських країн. У Чехії народжуваність найнижча в Європі, навіть нижча, ніж в Україні, хоча державні виплати за народжуваність значно більше. Сьогодні в жодній європейській країні немає такої народжуваності, яка б забезпечувала відтворення поколінь. Для цього потрібно 22 дитини на 10 жінок. Виняток - Албанія: 20 дітей на 10 жінок [6].    Таким чином, у сучасних умовах, коли суспільне життя продовжує знаходитись у стані кризи і невизначеності, коли не вироблена обґрунтована економічна стратегія на державному рівні, демографічна ситуація перетворилася на суцільну проблему. З метою поліпшення демографічної ситуації необхідно спрямувати соціально-економічну політику на розв'язання найгостріших проблем сім'ї: стимулювання народжуваності, підвищення медичного обслуговування, посилення охорони та оплати праці, поліпшення побутових умов і впровадження здорового способу життя, створення широкої мережі державних та недержавних служб соціальної допомоги.