Перебіг

Січень — листопад 1648. Це час, коли ряд блискучих перемог зрушив все українське суспільство, мобілізував широку підтримку для Хмельницького і перетворив суто козацьке повстання на загальноукраїнський антипольський рух.

21. 1. 1648 Хмельницький на чолі невеликого загону реєстрових і запорізьких козаків, напав на польську залогу на острові Базавлук (на Дніпрі) і знищив її. Це звільнило Запорізьку Січ від польського контролю, притягнуло запорожців на бік Хмельницького, обраного гетьманом. Наступні кілька місяців тривала підготовка ширшого повстання; розсилалися універсали, які заохочували козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важливий був договір, який Хмельницький уклав з Туреччиною, а також з кримським ханом Іслямом III Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тисячним загоном кримці мав допомогти козакам.

Щоб ліквідувати повстання, у квітні 1648 уряд Речі Посполитої вислав 30 000 війська проти Хмельницького. Не сподіваючись поважніших труднощів, польські полководці — Великий гетьман М. Потоцький і польний гетьман М.Калиновський — поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Бл. 10 000 повстанців оточили польський 6 000 авангард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16 травня 1648 знищили його, а 26 травня 1648 під Корсунем Xмельницький з кримцями розгромив головне польське військо, керівники якого потрапили в кримський полон.

Після тих перемог по всій Україні розгорілася війна між українськими козацько-селянськими і польськими шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 між загонами полк. М.Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом кн. Я.Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Польське військо систематично вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, католицьким духівництвом і євреями, чимало яких допомагали польській шляхті.

Наприкінці літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих німецьких жовнірів) проти Xмельницького. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, кн. Д. 3аславський) був слабий і недосвідчений. Вишневецький, що хотів стати головним полководцем польських сил, не мав належного контакту з наступаючим польським військом. Певні своєї перемоги, польські полководці дозволили Xмельницькому зайняти дуже вигідні позиції біля Пилявців. У бою, який відбувся 23 Вересня 1648, повстанці (бл. 80000) вщент розгромили польське військо. Військо Xмельницького, яке мало близько 100 000, перейшло на західноукраїнські землі й на початку листопада 1648 облягло Львів. Деякі козацькі відділи дійшли до етнічно польських і білоруських земель, де також вибухли антишляхетські й антипольські повстання. Ідучи назустріч проханням українських міщан, Xмельницький покинув облогу Львова і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. Але по виборі нового польського короля 21 Листопада 1648 — Яна II Казіміра, кандидатуру якого підтримував Xмельницький, українське військо повернулося на Наддніпрянщину й урочисто вступило до Києва 2 Січня 1649.

Мобілізуючи всі сили Речі Посполитої, Ян Казімір у квітні 1649 перейшов у наступ проти Xмельницького. Головне польське військо, під проводом самого короля, виступило з Волині, а литовське військо, яким командував гетьман Литви князь Януш Радзивілл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея Xмельницький на початку липня (10. 7.) оточив частину королівського війська у Збаражі. Коли Ян Казімір і його 25-тисячне військо рушило на поміч обложеним 15 Липня 1649, Xмельницький несподівано напав на короля і оточив його біля Зборова. Тим часом у червні й липні литовське військо майже дійшло до Києва, але козацько-селянські напади у запіллі примусили литовців відступити. Виглядало, що Xмельницький остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і незадоволений великим зростанням українських сил, відтягнув свої загони і змусив Xмельницького почати переговори з поляками. 28 Серпня 1649 року Xмельницький уклав з польською делегацією під проводом Юзефа Оссолінського Зборівську угоду.

Квітень — серпень 1649. У Xмельницького назріла думка цілком відірвати Україну від Польщі, але хоч він здобув дальші перемоги, проте не міг остаточно розгромити ворога. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони.

Серпень 1650 — вересень 1651. Тоді міжнародні сили почали відігравати більшу роль в україно-польському конфлікті. Також козаки зазнали перших військових поразок, які змусили їх відступити з позицій, котрі вони здобули за попередніх років.

Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Польські дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік Василя Лупула, господаря Молдови. Xмельницький посилив свої зв'язки з кримськими татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню польських впливів у Молдові, Xмельнцький у серпні 1650 вислав велике козацько-татарське військо в Молдову і примусив Василя Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.

Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдові, 50-тисячне польське військо несподівано напало 20 Лютого 1651 на Брацлав. У червні відбувся головний бій біля м. Берестечка на Волині. Польська армія, у якій було близько 20000 найманого німецького війська, набраного з ветеранів 30-літньої війни, стала проти українсько-татарського війська. Але українське військо, знову зраджене кримцями, зазнало поразки, і 10 Липня 1651 у тяжких умовах відступило до Білої Церкви. На початку серпня литовське військо зайняло і спалило Київ. Не зважаючи на ці невдачі, Xмельницький зібрав 50000 війська і 24 — 25. 9. вступив у тяжкий, але не вирішальний бій з ворогом біля Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, у висліді яких була укладена дуже невигідна для Xмельницького Білоцерківська угода 28 Вересня 1651.

Невдовзі по підписанні договору польські військові частини й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину.

405. Державотворча діяльність гетьмана І. Виговського.

Прихід до влади нового гетьмана зумовив загострення політичної і соціальної боротьби, яка переросла в у громадянську війну. Так, він припустився серйозної помилки, відмовившись від скликання генеральної (чорної) ради для обрання себе гетьманом, що викликало глибоке обурення значної частини рядового козацтва. Недооцінивши гостроти соціальних суперечностей, Виговський став на шлях ігнорування інтересів незаможного козацтва, запорожців, селян і міщан. На Запорожжі зміщується кошовий, робляться обмеження вільностей запорожців, набирає поширення збір різноманітних поборів, оренда, що викликало обурення і в козаків на волості. У листопаді рух невдоволення охопив уже чималу кількість запорожців і незаможних козаків. За свідченням московського посланця Рогозіна, «багато голяків повстали, і худорідні людці полковників і сотників, і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх перебємо і пожитки їх заберемо».[c.182, 3]

Зіткнувшись із серйозним спротивом, Виговський обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішуче або шляхом поступок загасити конфлікт, почав залучати до його розвязання російський уряд. До такого ж заходу вдається і керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторони несуть відповідальність за створення сприятливих умов для реалізації Московських планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення в автономну частину Російської держави.

У зовнішній політиці до початку 1658 р. гетьманський уряд проводив курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення союзних відносин з Кримом і порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір із Швецією, що передбачав утворення військово - політичного союзу та визнання її урядом незалежності України. Серйозна увага приділялася врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою - у жовтні було досягнуто угоди не розпочинати воєнних дій і дотримуватися кордону по річці Горинь, а в листопаді гетьман та Ю. Немирич повернулись до ідеї про можливість входження козацької України на певних умовах до складу Речі Посполитої. На початку січня 1658р. І. Виговський повідомив Яна Казимира про свою згоду на визнання його зверхності й на укладення певного договору. Проте слід зауважити, що ці кроки гетьмана не були реалізацією наперед продуманого плану на зєднання з Польщею й не слід перебільшувати його пропольських симпатій.

Протягом лютого - березня 1658р. І. Виговський проводить надзвичайно складну і в окремих аспектах важкозрозумілу зовнішньо - політичну діяльність. З одного боку, гетьман проводив курс на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом. З другого - робив такі поступки Москві, про які та могла лише мріяти. Зокрема, він погодився на прибуття воєвод до «знатних міст» і передачу їм адміністративної влади; звернувся до російського уряду за проханням «умиротворити» Запоріжжя і Полтавський полк, а також надіслати до українських міст воєвод з комісарами для складання козацького реєстру та перепису міщан.

Таємно отримуючи підтримку від Москви, проти Виговського виступала внутрішня опозиція, яку очолили кошовий отаман Я. Барабаш та М. Пушкар. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабила її як військово, так і політично.

У свою чергу, Москва, майстерно виконуючи роль «миротворця» сторін, по суті провокувала загострення боротьби між ними, активно формуючи при цьому поміж козацтва і старшини свою партію. Починаючи з березня, у вир соціально - політичної боротьби на Лівобережжі втягуються десятки тисяч людей, і вона переростає в громадянську війну. Поглибленню кризи сприяла й бездіяльність І. Виговського. Не довіряючи ні старшині, ні козакам, він чекав допомоги з Криму, щоб виступити проти повстанців. Отримавши її, гетьман у середині травня виступив у похід. На цей час у нього остаточно визріває думка порвати з Москвою і повернути козацьку Україну Речі Посполитій. Для розроблення проекту майбутнього договору в кінці травня він відправляє полковника Павла Тетерю на переговори з польським послом Станіславом - Казимиром Бенєвським. У бою 10 червня в околицях Полтави армія повстанців зазнала нищівної поразки, загинув її керівник М. Пушкар. Вражає жорстокість над переможеними: частину з них гетьман наказав розстріляти, інших віддав татарам; розправився і з мешканцями зруйнованої Полтави. Було страчено кількох кількох полковників і 12 сотників.

Гадяцький договір і початок збройного конфлікту. Повернувшись до Чигирина, Виговський прагнув стабілізувати політичну ситуацію в державі. На початку серпня дізнався про підтримку Яном Казимиром проекту договору з Річчю Посполитою, котрий згодом було покладено в основу Гадяцького договору. За свідченням джерел, він прагнув домогтися входження козацької України до складу Речі Посполитої на правах рівноправного субєкта федерації, що викликало невдоволення в правлячих колах Польщі.

Залишивши частину поляків для блокування московської залоги в Києві, гетьман 21 серпня подався на лівобережжя і на початку вересня розташувався табором неподалік Гадяча. Сюди ж 9 вересня зявилося польське посольство С. К. Бенєвського, а наступного дня - російське Василя Кікіна. Розпочався надзвичайно складний процес переговорів, під час яких значна частина старшин виступила проти розриву договору з Москвою. І. Виговський вагався і лише під тиском свого союзника Карач-бея погодився зробити вибір на користь Польщі. На зібраній 16 вересня «чорній раді» українська сторона наполягла на створенні удільного Руського князівства в складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського, Чернігівського воєводств (тобто, по суті, в етнічних межах України); скасуванні унії і повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Польська сторона погоджувалась на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України. Нарешті українці пішли на поступки, і договір, що дістав назву Гадяцького, було укладено.

406. Політична діяльність гетьмана П. Дорошенка.

Гетьманство Петра Дорошенка на Правобережжі (1665 - 1676) розпочалося за надзвичайно складних обставин. Україна була поділена на два гетьманства. На Правобережжі внаслідок воєнних дій й громадянської віти знищено 65 - 70% населення. Тому Дорошенко здійснює низку заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя. Послідовно захищав інтереси козацького стану; щоб позбутися залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Та головний сенс своєї діяльності Петро Дорошенко вбачав в обмеженні впливу Польщі, зміцненні своєї влади на Правобережжі та в поступовому об'єднанні всіх українських земель в межах однієї держави. У лютому 1666 року старшинська рада підтримала "першочергове завдання", висунуте Дорошенком. Було вирішено вигнати поляків з України до Польщі, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана - Дорошенка. 9 грудня 1666 року Дорошенко разом із загонами татар знищили 6-тис. польський загін на Брацлавщині. І хоча цей виступ був успішним, але він не зміг покласти край розбрату в Україні й тільки пришвидчив її поділ. Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору (1667р.) боляче вразила й обурила правобережного гетьмана. Восени 1667 року об'єднане козацько-татарське військо, очолене Дорошенком, розпочинає на Галичині воєнні дії проти Польщі. Під Підгайцями польську армію було оточено. Та саме в цей час на союзника Дорошенка Кримське ханство здійснили напад запорожці під проводом Івана Сірка. Хан залишає Дорошенка, і гетьман змушений укласти з поляками невигідну мирну угоду, яка передбачала, зокрема, визнання підданства королю. Тим часом Лівобережну Україну охопило антимосковське повстання. У результаті повстання на початку березня 1668 року більшість міст було звільнено від московських залог. Події на Лівобережжі вплинули на подальші кроки Дорошенка. Гетьман вирішив скористатися антимосковським повстанням для об'єднання України. У червні 1668 року він переправився через Дніпро. У таборі під Опішнею Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра. Та перебуванню новообраного гетьмана на Лівобережжі завадили обставини. Вторгнення польських військ на Брацлавщину, а також поява ще одного гетьмана - Петра Суховія, якого висунули запорожці й підтримали татари, змусили Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний, який незабаром став повноправним гетьманом Лівобережжя. Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка Рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі та Криму спонукали його до більш тісного зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався позбутися рішень Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу. У березні 1669 року гетьман скликав у Корсуні старшинську раду. Окрім передставників правобережних полків, у ній взяли участь представники Лівобережжя й Запорожжя. Рада схвалила Прийняття турецького протекторату, але присягнути відмовилася. Реакція козацтва та селян Правобережжя на угоду була негативною. Рішення старшини викликало незадоволення та осуд і серед запорізьких козаків. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він "запродав Україну в турецьке ярмо". Популярність гетьмана неухильно зменьшувалася. За таких несприятливих умов Дорошенкові все-таки вдалося влітку 1669 року утримати гетьманство на Правобережжі. Одначе, на початку серпня 1671 року 12-тисячна польська армія на чолі з коронним гетьманом Яном Собеським розпочала воєнні дії проти України. На середину жовтня Польща встановила своє панування майже над всією територією Брацлавщини. Наприкінці травня 1672 року 100-120-тисячна армія, очолювана султаном Мухамедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. П. Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинкою розбив підрозділи польського війська й загони польського ставленика Ханенка. 18 серпня 1672 року об'єднані українсько-турецько-татарські сили здобули фортецю Кам'янець і рушили на Галичину. На початку вересня було взято в облогу Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 року уклав у Бучачі мирний договір. Бучацький договір, за яким Польща відмовлялася від Правобережної України, був розцінений Московською державою як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Шляхом переговорів досягти згоди з цього питання не вдалося, і цар наприкінці 1673 року наказав Ромодоновському й Самойловичу розпочати військовий наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 року війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16-17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко складає гетьманську булаву, а щодо Дорошенка, то формально його було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань та лиха. Петро Дорошенко з кількома тисячами серденят перебував у Чигирині. У липні місто взяли в облогу московсько-українські війська. Облога тривала два тижні. Та звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, змусила московсько-українські сили відступити від Чигирина й повернутися на Лівобережжя. Однак, коли у вересні 1676 року московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, і 19 вересня здав клей дони й присягнув на вірність цареві. Політична діяльність Петра Дорошенка дає підстави стверджувати, що він був одним з найвидатніших державних діячів України, великим патріотом, невтомним борцем за незалежність і територіальну цілісність національноі держави. Його трагедія як політика не була наслідком допущених ним грубих прорахунків, надмірного честолюбства чи інших особистих вад, а стала, власне, відображенням великої трагедії Українського народу половини 17 ст., коли він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московії та Туреччини, які намагалися не допустити створення незалежної Української держави. ставив перед королем питання про обмеження податкового тягаря населення, ліквідацію унії, відновлення інших прав і свобод Гетьманщини. Як і слід було чекати, Польща відхилила основні вимоги Дорошенка. Переконавшись, що населення не підтримує ідею об'єднання України під владою Рыччю Посполитої, гетьман пішов на зближення з Туреччиною та новим . кримським ханом Адель-Гіреєм. Після Андрусівського перемир'я 1667 року між Росією і Польщею, відносини Дорошенка з Туреччиною стають пріоритетними. Об'єднання Правобережної і більшої частини Лівобережної України під владою Дорошенка у 1668 році було тимчасовим, оскільки залишений ним на Лівобережжі наказний гетьман Д. Многогрішний (1668 - 1672) незабаром перейшов на бік Росії. Спільна перемога козаків і турецького війська над поляками в 1672 році не наблизила Дорошенка до здійснення його планів. За Бучацькою угодою його володіння залишилися "в старих кордонах" козацької території: на Брацлавщині та півдні Київщини. Спроби знову порозумітися з Польщею і Росією після розчарування в Туреччині також не дали позитивних результатів. Із середини 1675 року, коли на бік лівобережного гетьмана і російських військ перейшла більшість правобережних полків, становище П. Дорошенка стало критичним. Покинутий усіма, у вересні 1676 року він капітулював і заявив про перехід на службу до російського царя. З арени зійшов ще один активний політичний діяч і талановитий воєначальник.

407. Антимосковський виступ гетьмана І. Мазепи: причини і наслідки.

Мазепа добре розумів, що Україна, яка витерпіла спустошливу Кримську компанію, не встані витримати ще одну війну. На той момент Україна вже не мала ну економічних ні військових сил достатніх для досконалого ведення війни. Було зрозуміло, що Петро основні надії в цій війні має саме на Мазепу з козацьким військом.

Мазепа писав цареві:

“… От уже 11 літ вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, а й з воєводськими листами, требують від жителів собі корму і пиття, а ні – то б`ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ без царської грамоти і гетьманських проїзжих листів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться й знати того не хоче…”

Воєводи московські дійсно, в прямому значені слова, грабували Україну. Були випадки, коли царські війська вимагали зустрічати їх зі всіма почестями, а потім, отримавши те, що просили, грабували поселення, палили хати, гвалтували дівчат і жінок, забирали з собою всі харчі і худобу, доходило навіть до того, що забирали в полон самих людей. Якщо якесь місто відважувалося протистояти воєводському свавіллю – вимуштрувані московські війська просто стирали це місто з лиця землі.

На той час Мазепа був гетьманом вже дванадцять років. За ці роки козацьке військо здійснило одинадцять літніх і десять зимових походів. І похід проти Швеції був майже неможливий для України. На Україні був голод – люди їли хліб наполовину з лободою. Саме після того, як цар Петро прислав гнівну відповідь на лист Мазепи з вимогою негайно йти воювати, Мазепа вперше задумався над становищем України. Мазепа думав про це не один, його підтримувала майже вся старшина, але для виступу проти Москви ще було зарано.

Незадоволення народу московськими порядками перекинулося і на козацьке військо. Відомо щонайменше десять сутичок між козацькими загонами і московськими військами. Найкривавіша розігралася у місті Пскові. Сотня козаків хотіли закупити фураж у місцевого населення і розрахуватися “чехами”, які отримували від царського уряду за службу. Проте московські люди відмовились приймати “чехи”. Козаки звернулись до московського управителя тих земель, мотивуючи, що є закони, як постановив сам уряд самодержавної Москви. Але і тут їм було відмовлено. Тоді козацький загін відмовився підчинятися московському командуванню. У відповідь проти них було вислано стрілецький полк. Сорок козаків було втоплено або вбито, у решти забрали зброю і коней. Козаки скаржилися на це самому Шереметьєву, але він нічого не зробив. Більше того звинуватив у всьому самих козаків.

З того часу у листах Мазепи до царя постійно бачимо неприязне ставлення. Мазепа не виступав відкрито проти царської волі, але й вже не підкорявся їй так, як раніше.

Зростало незадоволення і на Січі. Запорожці прямо відмовились приймати присягу на вірність цареві, поки не буде знесено всіх фортець навколо Січі. Більше того в одному із листів до гетьмана була пряма погроза піти на Батурин і вбити гетьмана за те, що він підтримує Москву.

У 1700 році Петро І розпочинає похід на північ проти Швеції. Гетьман знарядив військо під командуванням полтавського полковника Іскри, та приходить новий наказ, в якому Петро вимагає, щоб Мазепа особисто очолив десяти тисячне козацьке військо. Як тільки гетьман зібрав військо приходить ще один наказ від Петра – не йти зовсім, бо Петро не зміг організувати належної підтримки московськими військами, а кинути саме козацьке військо проти шведів цар не наважився. Але все таки через місяць Петро збирає армію і знову кличе Мазепу, але вже з дванадцяти тисячами козаків. Поки козацьке військо дійшло до Нарви, Карл маючи двадцять тисяч війська розбив вісімдесят тисяч московського війська. Наказним козацького війська був Обидовський. Коли він привів козаків на північ, йому нічого не залишалося, як зимувати там і чекати поки Петро збере нові сили. Не маючи ніякої підтримки з боку царського уряду і місцевого населення, козаки дуже важко переносили це зимування. Почалося масове дезертирство. Щоправда гетьман карав втікачів, але написав ряд гнівних листів до царя, в яких вже прямо вимагав припинити знущання над українським військом.

На зміну війська Обидовського гетьман посилає 7 000 козаків під командуванням гадяцького полковника Боруховича. Але ті, що верталися з півночі почали розповідати про всі біди яких зазнали на півночі і військо Боруховича постановило вертатись назад, лише гетьманський наказ з погрозами перевішати всіх хто не підчиниться його волі йти на підмогу Петрові спинив їх. Петро, дізнавшись про це пробачив Мазепі листи, які отримав раніше і навіть видав ряд наказів посприяти пересуванню козацького війська до московських воєвод.

В лютому 1701 року Петро заключає військовий союз з польським королем Августом про спільну війну проти шведів. У договорі крім того було ще обговорено поділ замель між Польщею і Росією. За такої нагоди Август попросив Петра віддати йому назад і Правобережну Україну. У Петра вистарчило розуму порадитися з Мазепою перед прийняттям такого рішення. Гетьман роз`яснив цареві, що за таких умов люди з лівого берега почнуть селитися на правому, Січ тоді відокремиться взагалі з-під гетьманської влади і буде слухати гетьмана і будуть його слухатися лише за крайніх умов. Повернення до Польщі, яка, ще й до того союзна з Москвою, зруйнувало б гетьманську владу.

408. Політика Петра І щодо українських земель після Полтавської битви 1709 р.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.  Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору.

• Каральні заходи стосувалися всіх сторін життя і мали найрізноманітніший вияв - від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою.

• Багато представників старшинської адміністрації було позбавлено урядових посад і маєтків.

• Натомість важливі посади надавалися чиновникам не з українців-патріотів, а з росіян, німців тощо, а також тій українській старшині, що зберегла відданість цареві.

• Чимало старшини було заарештовано й вислано до Сибіру. Висилали в Росію й сім'ї мазепинців, а на них самих влаштовували справжнє полювання в усіх країнах Європи.

  • Приміром, племінника Мазепи Андрія Войнаровського було схоплено в Гамбурзі в жовтні 1716 р.

  • Така сама доля спіткала й мазепиного генерального осавула Григорія Герцика, якого заарештували у Варшаві.

  • Країнами Європи нишпорили московські агенти у пошуках Пилипа Орлика та його родини.

• Після Полтавської битви московські війська поводилися на українських землях як у завойованій країні. Від їхньої сваволі потерпали не тільки прихильники гетьмана, а й мирне населення.

• Надзвичайно тяжким випробовуванням для українців стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, військові "низові" походи тощо. Дужих і заможних селян нерідко відправляли до Петербурга, Астрахані, на Кавказ, використовуючи як дешеву робочу силу.

  • Так, у 1716 р. на спорудження каналу Волга-Дон біля Царицина було відправлено 10 тис. козаків.

  • У 1718 р. сюди надіслано новий відділ українських військ. Інший підрозділ того самого року будував укріплену лінію над р. Терек на Кавказі.

• У 1721 р. 10 тис. козаків було відправлено на будівництво Ладозького каналу, а 1722 р. їх заступили нові 10 тис. козаків.

• Кількість тих, хто повертався з таких походів, становила від 30 до 60%, решта козаків і селян вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо.

Отож, політика царського уряду призводила до вимирання десятків тисяч українців.

• Після Полтавської битви значно посилився наступ і на українську державність. Окрім прямого тиску, російська адміністрація, аби мати привід для втручання в українські справи, розпалювала ворожнечу між старшиною та гетьманом, між старшиною та селянами тощо, прагнула створити враження, що все зле йде від гетьмана й старшини, а все добре - від Москви.

409. Діяльність гетьмана П. Орлика За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою і 8 листопада 1710 року Туреччина, підтримуючи гетьмана Орлика, оголошує війну Російській імперії.

На початку 1711 р. Орлик розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян в Україні. В поході взяли участь Туреччина, Кримське Ханство, Швеція та частина польського війська, яка підтримувала Лещинського. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде звільнена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. Пилип Орлик дуже добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади російського імператора. Народ же підтримав Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. П. Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І.

Проти полків Пилипа Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Гетьмана підтримав повсталий український народ. У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням П. Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви у якій перебував російський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, тому що гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію. Частина татарських загонів під проводом самого хана здійснили похід на Слобідську Україну. Такі дії союзників підривали авторитет П. Орлика серед українського населення.

У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Б. Шереметьєва. За таких обставин поляки відступили, а татари і турки налякані звісткою про те, що йде велике російське військо, почали тікати, а по дорозі брати великий ясир. Українські козаки довідавшись про звірста турків і татар кинулись рятувати свої родини. Таким чином із 16 тис. українського війська у Пилипа Орлика залишилося лише 3 тис. з якими гетьман відійшов до Бендер.

Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників їздить від однієї європейської столиці до іншої в пошуках підтримки своєї справи. У 1714 році перебував у Молдавії, потім (1715) разом з частиною старшини скористався запрошенням Карла ХІІ і жив до 1720 року у Швеції, після чого вимушено відбув до Польщі (за іншими даними - до Німеччини, а згодом до Франції), де промешкав два роки, з 1722 року П. Орлик переїхав на територію Оттоманської імперії, де його фактично було інтерновано - на вимогу турецького уряду до 1738 року він оселився в Салоніках (Греція).

Проте він не припиняв пошуки підтримки у різних європейських державах (Франції, Англії, Польщі, Ватикану, Саксонії, Прусії та інших), він неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності, продовжував бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григором (Григорієм) планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від «московського ярма».

Надалі П. Орлик жив у Хотині, Серезі, по тому — в Чернівцях, Каушанах і Бухаресті. Згодом переїхав до Ясс, де помер 24 травня 1742 року.

П. Орлик залишив після себе багато листів:

• трактати “Вивід прав України” (1712) та “Маніфест до європейських урядів” (1712) (віднайдений у Франції істориком Ілько Боршаком),

• великий рукописний «Діаріуш подорожній» ("Щоденник", 1720 – 1733, частково виданий 1938 року), написаний польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і речень латинською мовою.

Був поетом, видавши дві поетичні книжечки: «Алкід Руський», присвячену Івану Мазепі (1695), та «Гіппомен сарматський», присвячений полковнику І. Обидовському (1698).

Писав польською мовою, частина його листів писана латинською, шведською, французькою мовами.

Пилип Орлик — один із найвизначніших в історії борців за волю України. Пам'ять про Пилипа Орлика вшановано, зокрема, тим, що на його честь названо вулицю на Липках, в привілейованому районі центральної частини Києва, на якій знаходиться Верховний Суд України. В шведському місті Крістіанстад на будинку, де проживав П.Орлик, встановлено пам’ятну дошку на його честь. На честь Орлика названо найбільше літовище Франції — аеропорт Орлі та місто що неподалік.

410. Гайдамацький рух на Україні у ХУІІІ ст. Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики. Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна». Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви. Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі РОСІЇ, і Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула. У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях. Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами. Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні. 1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу. У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині. Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру. Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів. Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти, Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.

411. Ліквідація російським царизмом української державності у другій половині XVIII ст. Скасування гетьманства не означало повної ліквідації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин; її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшення надходжень у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський дістав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали дивитись, "як вовки в лісі". Щодо України ставилося завдання викорінити 3 свідомості народу навіть пам'ять про гетьманство, тобто про Українську державу.

Малоросійська колегія була окремою формою управління Україною, а входила до складу владних структур, які очолював малоросійський генерал-губернатор і президент колегії. Вже в перші роки свого існування вона непомітно поглинула Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департаментам, прибрала до рук систему комісій, що входили раніше до складу Генеральної військової канцелярії. Діяльність цих установ постійно прилаштовувалася до аналогічних їм форм російських установ, велася уніфікація діловодства. Новостворені департаменти було поставлено під контроль прокурора колегії. Протягом 1766—1767 рр. колегія перейшла на російську геральдику з двоголовим орлом.

Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій департамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Канцелярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку — сенатові про прибутки й витрати "грошової казни". З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовського.

Зазнало суттєвих змін управління козацьким військом. Військово-оперативне керівництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовності перебрала воєнна експедиція колегії. Канцелярія генеральної артилерії втратила право розпоряджатися виробництвом пороху.

Місцеві адміністративні та судові установи щомісяця мали подавати відомості про вирішені й невирішені справи. Таким чином, було покладено край тяганині при розгляді багатьох справ. Влада прокурора поширювалась і на дії полковників. Колегія наглядала за тим, щоб полковники вирішували справи за участю полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати на полковому рівні військову й адміністративну влади. Для цього адміністративні справи передбачалося передати предводителю дворянства. Але загалом задумане не вдалося, зате було розмежовано компетенцію різних суб'єктів місцевої влади.

Значну увагу звертала колегія на чиновництво. З цією метою вона в 1765—1769 рр. провела ревізію належності "вільних" і рангових маєтків. Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв місцеве чиновництво зі столичним у платні. 3 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах під дію російського військового статуту. Було зроблено певні поступки козацькій старшині, їй масово почали надавати звання згідно з "Табелем про ранги". Разом з тим президент вміло розправлявся з проявами старшинської опозиції та невдоволення. Він встановив пильний контроль над виборами депутатів до Законодавчої комісії 1767 р., не зупинявся перед перевиборами, підготовкою лояльних до влади наказів депутатам, арештами й навіть судовими процесами над незадоволеними.

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання стосунків між українським населенням і військовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для потреб війська, налагодила відшкодування за них. Невизначені натуральні податки замінили "рубльовим збором". Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста свобода селянства.

Ставлення українського населення до зміни державного статусу Гетьманщини й введення нових порядків чітко виявилося під час виборів депутатів і перших місяців роботи Законодавчої комісії зі складання нового Уложення законів (1767—1774). Обрані депутати представляли інтереси своїх виборців, часто суперечливі. Але виробилася й спільна тенденція. Через комісію українська громадськість парламентським шляхом спробувала повернути Україні автономію, а її жителям — давні права й привілеї.

412. Зовнішньополітична діяльність незалежної України

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави.

В документі, зокрема, зазначається, що з огляду на його геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна має всі можливості стати спливовую світовою державою, виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

· утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

· забезпечення стабільності міжнародного становища України;

· збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів;

· включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу;

· захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і віхідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом;

· поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.