Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
відповіді.docx
Скачиваний:
7
Добавлен:
16.12.2018
Размер:
380.22 Кб
Скачать

1. Фінансова політика:структура, типи, субєкти.

Фінансова політика - це комплекс державних за­ходів, що забезпечують ефективне функціонування фінансів і фінансової системи.

Це, у свою чергу, стимулює розвиток матеріального вироб­ництва і створює економічний грунт для здійснення державою покладених на неї функцій і завдань.

Фінансова політика охоплює широкий комплекс заходів:

- розробку загальної концепції фінансової політики, визначення її основних напрямів, цілей і головних завдань;

- створення адекватного фінансового механізму;

-                     управління фінансовою діяльністю держави та суб’єктів господарювання.

Фінансова політика є складовою частиною економічної політики держави. В ній конкретизуються головні напрями розвит­ку економіки; визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їхні джерела, шляхи використання; розробляються механізми регулювання і стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами.

Фінансова політика - відносно самостійна сфера діяльності Держави. При її розробці варто виходити з конкретних особли­востей історичного розвитку суспільства, враховувати специфіку внутрішнього і міжнародного становища, реальні економічні і фінансові можливості країни. При проведенні фінансової полі­тики особливо важливим є забезпечення її взаємозв'язку з іншими складовими частинами економічної політики - кредитною, ціно­вою, грошовою.

Головними цілями фінансової політики є мобілізація й ефек­тивне використання фінансових ресурсів, регулювання еконо­мічних і соціальних процесів, стимулювання провідних напрямів розвитку продуктивних сил.

Завдання фінансової політики - це:

-                     забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів;

-                      встановлення раціонального, з погляду держави, механізму розподілу і використання фінансових ресурсів;

-                      організація регулювання і стимулювання економічних та соці­альних процесів фінансовими методами;

-                      формування фінансового механізму і його розвиток відповід­но до цілей і стратегій, що постійно змінюються;

-                      створення ефективної і максимально дієвої системи управлін­ня фінансами.

Тип фінансової політики визначається особливостями по­точного етапу розвитку економіки, соціальної сфери, інтереса­ми правлячих партій, а також теоретичними концепціями, що впливають на економічний і політичний курс держави.

Виділяють три типи фінансової політики: класичний, регу­люючий, планово-директивний.

Класичний тип фінансової політики був панівним до 20-х років XX століття. Біля її джерел стояли класики політичної економії Адам Сміт і Девід Рікардо.

Основа класичної фінансової політики - невтручання дер­жави в економіку, збереження вільної конкуренції, викорис­тання ринкового механізму як головного регулятора господарсь­ких процесів. Така політика привела до обмеження державних витрат і податків, забезпечення умов для формування і вико­нання збалансованого бюджету. Державні видатки виступали переважно у вигляді військових витрат, виплат відсотків за дер­жавним боргом, його погашенням. Система податків включала найпростіші й найефективніші з погляду стягування непрямі іі прямі податки. Управління фінансовою діяльністю в державі зосереджувалося в одному органі — Міністерстві фінансів (казна­чействі).

Перехід до регулюючої фінансової політики пов'язаний із за­гостренням економічних, політичних, соціальних проблем у 20-х роках XX століття. Вона дала змогу протягом 30-х-60-х років забезпечити стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості, достатнє фінансування соціальних видатків у більшості європейських держав.

В основу регулюючої фінансової політики покладена еконо­мічна теорія Дж. М. Кейнса (1883-1946) про необхідність втру­чання і регулювання державою циклічного розвитку економіки і соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення. Основними важелями втручання держави в еконо­міку стають державні видатки, що формують додатковий по­пит. В остаточному підсумку забезпечується пожвавлення підприємницької діяльності, створення нових робочих місць, зростання національного доходу і скорочення безробіття.

На відміну від класичної фінансової політики, головним ме­ханізмом податкового регулювання стає прибутковий податок. Він забезпечує вилучення через прогресивні ставки в суб'єктів господарювання доходів у вигляді заощаджень. Такий підхід дає змогу створити збалансованість державного бюджету при високому рівні доходів. Дефіцит бюджету використовується для регулювання економіки. Зростає роль ринку позикових капі­талів як джерела доходів бюджету. Проводиться широкомасш­табна політика дефіцитного фінансування, коли держава ак­тивно використовує середньо- і довгострокові позики.

Управління фінансами провадять самостійні спеціалізовані служби. Вони здійснюють планування бюджету, контроль за надходженням податків, управління державним боргом.

У сімдесяті роки XX століття на основі неокласичного на­пряму економічної теорії регулююча фінансова політика одер­жала подальший розвиток. У результаті цього регулювання еко­номіки стає багатоцільовим, тобто, крім економічного зрос­тання і зайнятості, держава регулює грошовий обіг, валютний курс, соціальну сферу, структурну перебудову господарства.

Головною метою стає скорочення обсягу національного до­ходу, що перерозподіляється через фінансову систему; зниження бюджетного дефіциту; стимулювання зростання обсягів заоща­джень; зниження податкового тиску.

У країнах з адміністративно-командною системою проводить­ся планово-директивна фінансова політика.

Яскравим прикладом здійснення такої політики був СРСР.

Планово-директивна фінансова політика засвідчила свою ви­соку ефективність у роки Другої світової війни, післявоєнної відбудови народного господарства. У цей період була потрібна максимальна концентрація фінансових ресурсів для фінансу­вання надзвичайних витрат держави.

Планова система управління, заснована на державній формі власності, давала змогу здійснювати пряме директивне управ­ління всією економікою, у тому числі й фінансами. Головна мста такої фінансової політики - досягнення максимальної кон­центрації фінансових ресурсів держави в руках центральних органів влади. Подальший перерозподіл здійснювався відповід­но до основних напрямів державного плану. Характерним було непродуктивне використання коштів державного бюджету Значні ресурси йшли на фінансування оборонних галузей на­родного господарства, військові витрати. Мав місце залишко­вий принцип фінансування соціальної сфери. Держава цілком регулювала фінансову діяльність підприємств через вилучення чистого доходу за допомогою податку з обороту і наступних індивідуальних відрахувань від прибутку.

Використання планово-директивної фінансової політики в умовах нормального функціонування економіки призводить до негативних наслідків. Як переконує досвід практично всіх ко­лишніх соціалістичних країн, результатами проведення такої політики було зниження ефективності виробництва, уповіль­нення розвитку соціальної сфери, різке погіршення фінансово­го становища держави.

Фінансову політику проводять різні суб'єкти: державні органи управління, менеджери підприємств і установ, правління спільних підприємств, окремі громадяни та їх об'єднання, іноземні особи та ін. Фінансова політика, яка здійснюється на рівні підприємств, одержала назву "фінансовий менеджмент", функціями якого є планування і прогнозування розвитку фінансів підприємства. Фінансовий менеджмент проводить аналіз та контроль за формуванням і використанням ресурсів. Важливим напрямом його діяльності є досягнення оптимальних обсягів виконання фінансових операцій. А це передбачає скорочення непродуктивних витрат і підвищення ефективності використання активів підприємства.

Діяльність підприємства фінансово забезпечує фінансовий відділ, до складу якого входять фінансові менеджери.

Фінансова політика на державному рівні в Україні проводиться Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Національним банком України та іншими органами державної виконавчої влади. До основних задач фінансового менеджменту на рівні держави належить фінансування багатьох важливих напрямів розвитку країни, якими, зокрема, є:

– забезпечення реалізації соціальних програм;

– фінансування розвитку господарського комплексу країни;

– проведення структурної перебудови економіки;

– забезпечення фінансування обороноздатності країни;

– фінансування органів державного управління;

– забезпечення розвитку міжнародних відносин;

– створення належних умов для розвитку територій.

У процесі проведення фінансової політики на держаному рівні використовують такі інструменти:

– податки, збори, відрахування;

– інвестиції;

– ціни і тарифи;

– державні видатки;

– цінні папери;

– дотації, субсидії та субвенції;

– інші інструменти.

Використовуючи всі можливі фінансові інструменти, фінансовий менеджмент організовує досягнення цілей, поставлених власниками. При цьому обираються найоптимальніші для підприємства (установи, організації) способи проведення фінансових операцій. Діяльність фінансового менеджера відбувається шляхом проведення аналізу розвитку об'єкта, розробки напрямів підвищення його ефективності та хеджування ризиків, здійснення контролю за реалізацією розроблених проектів та ін.

2. Фінансова діяльність держави.

Найбільш вагомою гарантією державного суверенітету є фінансово-економічна могутність держави. Держава має бути великим власником національних багатств, уміти нагромаджувати для свого бюджету кошти за рахунок стабільності, ефективності суспільного виробництва, вмілого управління та ефективності власного виробництва, проведення розумної цінової, кредитно-грошової й валютної політики, нагромаджувати капітал за рахунок міжнародної торгівлі, бартеру, недопущення воєнних дій, що підривають економіку держави, надійно захищати об'єкти державної власності, забезпечувати своїм громадянам право на працю. Суверенна держава повинна бути також платоспроможною, мати запас золота й інших цінних металів, валютну грошову масу та готівку. Фінанси - категорія фінансової науки, вони є ключовим питанням науки фінансового права. У свою чергу говорити про предмет фінансового права можна лише у взаємозв'язку із фінансовою діяльністю держави. Незважаючи на те, що більшу частину фінансових відносин, що існують у суспільстві, охоплює фінансова діяльність держави, слід мати на увазі, що не всі вони підпорядковані державно-владній організації. Фінансові відносини всередині підприємств, установ, організацій, а також пов'язані із муніципальною формою власності будуються на рівності учасників, на диспозитивносгі сторін і виходять за межі фінансового права. Предметом дослідження фінансового права є фінанси держави, тобто економічні відносини з мобілізації, розподілу й витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів держави та органів місцевої влади й місцевого самоврядування для забезпечення розширеного відтворення та соціально-культурних потреб. Державні фінанси нерозривно пов'язані з існуванням держави, хоч в історичному аспекті є значно пізнішою категорією. У процесі руху фінансів держави відбувається розподіл та перерозподіл сукупного суспільного продукту та контроль за задоволенням суспільних потреб. Відмінні риси між державними та приватними фінансами були сформульовані у праці французького вченого П. М. Годме. Він наголошував на можливості застосування державою примусового порядку мобілізації фінансових ресурсів; зв'язку державних фінансів з грошовою системою, яка певною мірою управляється державою і не залежить від волі приватного власника, який розпоряджається лише власними фінансами; значному розмірі державних фінансів порівняно з приватними; орієнтації приватних фінансів на одержання прибутку, а не на задоволення загального інтересу, що характерно для державних фінансів. Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можна задовольнити через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином у зв'язку з відповідними об'єктивними причинами. До них слід віднести структурну перебудову економіки, боротьбу з монополізмом, захист навколишнього середовища, захист тих громадян, які з'являються на ринку як споживачі - малозабезпечені, інваліди, діти, престарілі, а також проведення фундаментальних наукових досліджень, загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і страхування, охорону здоров'я тощо. Зрозуміло, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів призводить до негативних наслідків, оскільки на рівні суцільної централізації важко здійснювати раціональний розподіл і забезпечувати їх ефективне використання. З іншого боку, зниження централізації при високій частці державної власності спричинює безгосподарність і різні перекоси в розподілі та використанні фінансових ресурсів, а у кінцевому підсумку - фінансовий розлад у державі. Потрібна також оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні населення: якщо держава надмірно втручається у перерозподіл частки населення у валовому національному продукті, це підриває стимули до праці, знижує темпи економічного зростання. Водночас невтручання держави у цей процес або значне скорочення ресурсів також має негативні наслідки, зокрема стримує розвиток освіти, науки, призводить до зубожіння окремих верств населення тощо. Отже, перерозподільні процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, - це явища макрорівня, проте роль державних фінансів виявляється не меншою мірою у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів. Важливе значення має те, як мобілізуються ресурси, якими каналами і в якій формі відбувається їх рух, за якими критеріями їх виділяють і використовують. За матеріальним змістом фінанси являють собою фонди коштів. Централізовані фонди коштів перебувають у розпорядженні держави як суб'єкта публічної влади (державний бюджет, Пенсійний фонд) та органів місцевої влади й місцевого самоврядування (місцеві бюджети). За рахунок зібраних до цих фондів коштів фінансуються державні та місцеві видатки, здійснюється капітальне будівництво, інвестиційна та інноваційна діяльність, утримується соціально-культурна невиробнича сфера - освіта, наука, фізична культура та спорт, охорона здоров'я; утримуються органи державної влади, правоохоронні органи тощо. Децентралізовані фонди коштів створюються у межах окремих суб'єктів господарської діяльності (за рахунок власних прибутків) та певних галузей національної економіки (наприклад, агропромислового сектора - як за рахунок власних прибутків, так і за рахунок державних асигнувань). Їх не можуть використовувати органи державної влади для фінансування видатків держави, проте вони відіграють істотну роль на фінансовому ринку держави. Зокрема, за рахунок цих коштів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів держави шляхом сплати податків. Вони активно обертаються у кредитно-фінансовій системі, у тому числі в банківській, і дають додаткові прибутки як власникам, так і кредитно-фінансовим установам і, відповідно, державі. Сукупність централізованих і децентралізованих фондів коштів являє собою фінансові ресурси країни, що відображаються у зведеному фінансовому балансі України. Отже фінансова діяльність держави - це планована діяльність у сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих та децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій держави. У Конституції України (ч. 2 ст. 92) є імперативна норма, що стосується організації фінансової діяльності держави. Зокрема, виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи. Такий підхід свідчить про розуміння державою визначальної ролі фінансів для виконання її завдань і функцій, які залежать від конституційного ладу та державної політики, здійснюваної уповноваженими органами державної влади. Характеризуючи фінансову діяльність держави, доцільно згадати її діяльність з формування грошової системи країни та забезпечення нормального функціонування цієї системи. Конституція України (ст. 99) містить норму, згідно з якою грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення її стабільності - основна функція центрального банку держави - Національного банку України. Слід зазначити, що сьогодні в якості інструментів, що обертаються через централізовані й децентралізовані фонди, виступають не лише гроші (у готівковій та безготівковій формах), а й цінні папери (емітовані як державою, так і суб'єктами господарювання, основаними на приватній або колективній формах власності) та валютні цінності. Як валютні цінності чинне законодавство України (зокрема, Декрет КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю") та міжнародна практика розглядають валюту (національну або іноземну, виражену в готівковій і безготівковій формах), цінні папери (виражені в іноземній валюті, що емітовані відповідно до норм законодавства, встановленого у країні емісії цих цінних паперів) , дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння, за винятком ювелірних виробів. Централізовані фонди держави (Державний бюджет України, місцеві бюджети, спеціалізовані фонди) внаслідок свого призначення є грошовими, оскільки здійснення видатків потребує грошових розрахунків. Разом з тим децентралізовані фонди можуть містити не лише гроші, а й інші фінансові інструменти. Характеризуючи фінансову діяльність держави та органів місцевого самоврядування, слід відзначити принципи її здійснення. До них належать загальноправові, галузеві, міжгалузеві принципи та принципи окремих правових інститутів даної галузі права. До загальноправових принципів відносять законність, принцип верховенства права, суверенітет держави, рівність усіх форм власності та право власності народу України на природні об'єкти та інші принципи, закладені в Конституції України. Вони є визначальними для формування окремих галузевих наук. До галузевих принципів фінансової діяльності належать: 1) публічний характер фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Наприклад, Закон України "Про Державний бюджет України" на поточний рік приймається шляхом відкритого парламентського обговорення і голосування та публікується у засобах масової інформації. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки зобов'язані публікувати в ЗМІ щоквартально звіти про свою діяльність, капітал тощо; 2) оснований на конституційному принципі розподілу влад принцип розподілу функцій між представницькими органами та органами виконавчої влади у сфері фінансової діяльності. Згідно з Конституцією України Державний бюджет України приймається виключно у формі закону Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України є центральним органом виконавчої влади і організовує складання проекту закону про державний бюджет, виконання прийнятого основного фінансового плану держави та готує звітність про його виконання; 3) пріоритет представницьких органів держави та місцевого самоврядування перед виконавчими органами. Цей принцип і попередній взаємопов'язані та доповнюють один одного; 4) пріоритет публічних видатків над доходами. Це один з визначальних принципів, який відокремлює державні та приватні фінанси, оскільки для останніх характерна визначальна роль прибутків при формування витрат. Цей принцип базується на положенні про те, що здійснення державою її завдань і функцій об'єктивно не може перебувати у прямо пропорційній залежності від обсягу доходів державної казни. Для держави видатки є первинними, а доходи - вторинними; 5) всебічний контроль у сфері фінансової діяльності держави, який пояснюється розумінням значення фінансів для виконання функцій державою. Він здійснюється на всіх стадіях фінансової діяльності і має широке коло учасників, наділених компетенцією у сфері фінансового контролю. До інших принципів фінансової діяльності держави можна віднести принцип здорових фінансів, принцип єдності фінансової та грошової систем держави, принцип фінансової безпеки держави, принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави, принципи компетентності та самостійності у сфері фінансової діяльності органів місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах, принцип гласності, плановості, цільового використання фінансових ресурсів. Базуючись на вищезазначених принципах, держава реалізує розподільчу, перерозподільчу та контрольну функції фінансів. Це виражається переважно через методи фінансової діяльності. Методи, тобто способи здійснення фінансової діяльності держави, поділяють на три основні групи, що пов'язано з роллю та призначенням державних фінансів: 1) методи мобілізації фондів коштів; 2) методи розподілу фондів коштів; 3) методи використання фондів коштів. Мобілізація (рухомий) - це комплекс заходів, які здійснюються у державі з метою планомірного формування фондів коштів. Збирання коштів здійснюється за допомогою обов'язкового та добровільного методів мобілізації. Обов'язковий метод являє собою, по суті, справляння податків, зборів та інших обов'язкових платежів, за рахунок яких і формуються переважно доходна частина бюджетної системи країни та цільові фонди коштів. Держава на рівні закону встановлює вид обов'язкового платежу, розмір, ставки, об'єкт та платників, порядок справляння. Метод обов'язкових відрахувань застосовується і при проведенні обов'язкового державного страхування. Добровільний метод мобілізації передбачає відсутність імперативу з боку держави при здійсненні платежів і реалізується у вигляді грошово-речових лотерей, благодійних допомог, пожертвувань, дарунків, траншів тощо. До добровільного методу мобілізації слід віднести й позики, що здійснюються державою та органами місцевого самоврядування шляхом емісії державних або муніципальних цінних паперів з метою покриття дефіциту бюджету або виконання певних цільових програм. Зокрема, Бюджетний кодекс України доходами бюджету вважає усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України, включаючи трансферти, дарунки, гранти. Розподіл коштів є також одним важливих напрямів фінансової діяльності держави. Саме під час розподілу коштів чіткіше простежуються пріоритети державної політики та її співвідношення із функціями держави, в тому числі закріпленими у законодавстві (в першу чергу в Конституції України). На цьому етапі дістає своє відображення перерозподільча функція фінансів. Розподіл коштів здійснюється на підставі Бюджетного кодексу України відповідно до затверджених річних фінансових планів як держави (державний бюджет), так і окремих суб'єктів (місцеві бюджети, бюджетні розписи, кошториси бюджетних установ тощо). До основних методів розподілу коштів належать фінансування й кредитування. Фінансування - це безповоротний, безоплатний, цільовий відпуск коштів, що здійснюється на підставі затверджених фінансових планів з відповідного централізованого фонду коштів; кредитування - виділення коштів на певний термін на засадах оплатності та поворотності з додержанням цільового призначення. Ці методи у свою чергу поділяються на кілька підвидів залежно від об'єкта та суб'єктів, які беруть участь у відносинах з розподілу фінансових ресурсів, що перебувають у фондах коштів. Зокрема, бюджетні установи можуть отримувати кошти як на умовах фінансування, так і кредитування. До методів використання фінансових ресурсів відносять плановість, цільовий характер використання коштів, ефективність та економію, науково-методологічний підхід у визначенні обсягів видатків, використання коштів у межах встановлених лімітів та інші методи. Видатки здійснюються за економічним призначенням (залежно від тих сфер та економічних операцій, куди спрямовуються кошти) та за функціональним призначенням (залежно від напрямів спрямування коштів на виконання функцій держави, АРК, органів місцевого самоврядування тощо). Перелічені методи фінансової діяльності є основними, але не вичерпними. Так, на всіх етапах фінансової діяльності застосовується метод фінансового контролю. Його призначення є досить важливим, оскільки фінансові ресурси завжди обмежені, їх мобілізація й витрачання регламентуються спеціальними правовими нормами. фінансовий контроль є постійним і всебічним, оскільки фактично охоплює всі аспекти діяльності держави, юридичних та фізичних осіб. Звідси випливають і широкі повноваження органів фінансового контролю. Фінансова діяльність кожного суб'єкта має бути прозорою і здійснюватися у межах чинного законодавства. Говорячи про фінансову діяльність, не слід забувати й такого важливого аспекту, як аналіз перспектив інтеграції України до Європейського Союзу. Процес розширення ЄС слід розглядати як один з визначальних факторів розбудови сучасного українського законодавства, метою якого на рівні державної політики є поступова гармонізація із законодавством ЄС. Однією зі сфер такої гармонізації є саме галузь фінансового права - фіскальне, банківське, бюджетне законодавство. Розширення ЄС з єдиною валютною системою сприятиме збільшенню обсягів використання євро у зовнішньоекономічних відносинах України, а отже, й деякому ослабленню однобічної залежності української гривні від долара США. Активне використання євро (з орієнтацією на нього в курсовій політиці) - один з факторів, що забезпечуватиме підвищену передбачуваність валютної політики України, зменшення валютних ризиків для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Більшість спеціалістів, у тому числі й міжнародні експерти провідних фінансових інституцій, наголошує на тому, що Україна у змозі створити національний фінансовий ринок сучасного рівня.