30. Сутність філософсько-правової антропології.

Антропологія – відносини між правом і людиною. ФП антропологія – галузь знань, у якій висвітлюються основні проблеми відносин людини з пр. реальністю: 1) роль людини у створенні правової реальності; 2) буття людини в середині правової реальності; 3) буття правової реальності в середині людини; 4) деструктивні форми людської активності, що руйнують правову реальність в ній самій і поза нею. Людина творить правову реальність, а право бере участь у творенні людських форм існування. Ця наука дає відповіді на такі питання : що таке людина юридична? Що таке людина-законослухняна? Що таке людина-злочинець? Людина багатогранна. ЇЇ я протикає в 3-х сферах : 1. сфера або анторопологен вітальності – вроджені властивості людини; 2. антропологен соціальності – це здатність людиною набувати явищ, що забезпечують здатність існувати в сус-ві. 3. антропологен духовності – людини духовна, вона керується не похибною істиною, а інтелектом, культурою, релігією. Вищим проявом духовного я виступає над свідомість, можливість виходу за межі свого я у сферу особистості. Протиріччя між ветальністю і соціальністю. Це вічна боротьба між дикістю і цивілізацією.

34. Сутність правової аксіології.

Аксіологія права - це вчення про цінності права. Цінності – це ті джерела на основі яких соціальні групи консолідуються, об’єднуються, досягають погодженості дій.

Наука розглядає такі цінності:

1. цінності життя (любов, дружба, сімя)

2. цінності цивілізації (добробут, кар’єра, влада)

3. цінності культури (творчість, свобода, мистецтво).

Розрізняють природно правову аксіологію та позитивну (юридичну). Природ-правова аксіологія розглядає природне право і вважає його як дійсне, як зразок права, як міра і стандарт права, як наділене абсолютною цінністю. Позитивна аксіологія відкидає цінності природного права і визнає лише цінності діючого закону, для неї іншого права ніж закон не існує.

Вчені ще визначають інструментальну цінність права – право є регулятором суп відносин, інструментом для вирішення різних завдань. Соціальна цінність права поляг у тому, що воно сприяє розвитку тих відносин у яких зацікавлені як окремі індивіди так і суп вцілому. Власна цінність права полягає у тому що воно виступає як міра свободи і справедливості.

37. Сутність правової гносеології. Правова гносеологія – це вчення про пізнання права, як соціального об'єкта. У науці є два підходи, дві концепції пізнання права:

1. юридична гносеологія;

2. гносеологія легізму.

Юридична гносеологія. Ця концепція виражає процес пізнання права шляхом переходу від простої думки про право до істинного розуміння права, про його об'єктивні властивості, незалежні від волі влади. Вона вивчає як відмінності права і закону, так і тотожність між ними у випадку правового закону, тобто проблеми зв'язку права і закону. Ця концепція вивчає право всебічно, широко, навіть один із напрямів дослідження (Юснатуралізм) стверджує про дві паралельно діючі і конкуруючі між собою системи права:

• істинно природного;

• не істинно позитивного (офіційного).

Тобто юридична гносеологія пізнає право всебічно, історично.Друга концепція правової гносеології – гносеологія легізму. В основі цієї концепції пізнання права лежить принцип визнання у якості права лише того, що є наказом, правилом, обов'язковим для всіх і встановленим для всіх, тобто закону.

39. Загальна характеристика правової епістемології. Категорія істини. Правова епістемологія – це наука, яка вивчає пізнавальні процеси правотворчості і правозастосування, досліджує правову реальність (напр., застосування права у боротьбі зі злочинністю). У правовій епістемології центральне місце займає категорія істини. Платон говорив: «той, хто говорить про речі відповідно до того, якими вони є, говорить істину». Але у Платона істина розглядалась під кутом вміння сперечатись. Софісти вірять в безмежну силу людського розуму, вважають, що за допомогою розуму можна довести, що зло є добром. В Аристотеля (він в цілому підтримував Платона) критерієм істини не може бути практика. Вона встановлюється лише через безпосереднє споглядання і розум. В епоху Відродження панувало вчення про подвійну істину – філософську і богословську. Філософська істина – демократія – маже бути хибним у богослов’ї. категорію істини можна застосовувати до пізнавальних процесів правотворчості, бо категорія істини тісно пов’язана з такими категоріями, як справедливість, рівність, свобода. Правотворчість – це діяльність зі створення юрид.норм, в яких і знаходить вираження право. Є 2 точки зору на визначення норм права на предмет їх істинності або хибності: 1) окремі фахівці вважають, що між нормою права і істиною немає зв’язку, бо норма права фіксує не суще, не те, що є, а належне, те, що треба робити; 2) (найбільш грунтовна) юридичні норми повинні мати об’єктивний зміст, відповідати реаліям життя; юридичні норми є істиною в тій мірі, в якій вона відображає соц-правову реальність, якою мірою вона відповідає оптимальній реалізації суспільних відносин. Істина як етап в правозастосовчій діяльності – це найбільш широке поширене застосування істини. Істина і справедливість: Цицерон стверджував, що досягнення абсолютної справедливості – неможливе, марні наші спроби користуватися виключною справедливістю, бо в нас немає ясного уявлення про справжню справедливість і ми користуємся лише її «тінню» і «очертанням».

40, 41. Пізнавальні процеси у правотворчості. Істина як мета правозастосовної діяльності. Правова епістемологія – це наука, яка вивчає пізнавальні процеси правотворчості і правозастосування, досліджує правову реальність (напр., застосування права у боротьбі зі злочинністю). Емпіричне пізнання - дослідження на основі досвіду, дослідження конкретних фактів. Теоретичне пізнання – пізнання на рівні абстракції. Правотворчість – це діяльність зі створення юрид.норм, в яких і знаходить вираження право. Є 2 точки зору на визначення норм права на предмет їх істинності або хибності: 1) окремі фахівці вважають, що між нормою права і істиною немає зв’язку, бо норма права фіксує не суще, не те, що є, а належне, те, що треба робити; 2) (найбільш грунтовна) юридичні норми повинні мати об’єктивний зміст, відповідати реаліям життя; юридичні норми є істиною в тій мірі, в якій вона відображає соц-правову реальність, якою мірою вона відповідає оптимальній реалізації суспільних відносин. Істина як етап в правозастосовчій діяльності – це найбільш широке поширене застосування істини. Істина і справедливість: Цицерон стверджував, що досягнення абсолютної справедливості – неможливе, марні наші спроби користуватися виключною справедливістю, бо в нас немає ясного уявлення про справжню справедливість і ми користуємося лише її «тінню» і «очертанням». Визнання фактів об’єктивної дійсності пропонує весь кримінальний процес: 1) оцінка діяння як злочину; 2) обґрунтованість поршення кримінальної справи. В кримінальному процесі вживається поняття матеріальної істини, а не істини. Матеріальна істина – це істина у кримінальній справі, яка знайшла фактичне підтвердження про розслідуванні; це повна відповідність висновків слідства і суду об’ктивним фактам дійсності. Прокурорське забезпечення матеріальної істини у досудовому слідстві: прокурор фактично є хазяїном досудового слідства, а слідчий може лише в деяких випадках не погодитись з вказівками прокурора. Для досягнення матеріальної істини використовуються вказівки прокурора: прокурор має право відмінити практично всі (більшість) рішення слідчого, прокурор дає згоду на вчинення певних дій. В суді прокурор має право заявляти клопотання, змінити кваліфікацію, звернутись з апеляційним чи касаційним поданням і т.д., забезпечуючи цим самим досягнення матеріальної істини.