7.Право як свобода

Правова свобода – незалежність суб’єктів один від одного в рамках правової форми їх взаємовідносин і одночасно це їх однакова рівність, це рівна міра свободи для всіх. Право виступає, як всезагальна форма, як рівний для всіх, незалежний від розуму, соц. положення, однаковий масштаб і міра, але вона просто неможлива без принципу рівності. Тільки через механізм права (формально-правової рівності) невільна на перших порах маса людей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певного правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвитку свободи, права, рівності і людських стосунках. Правова справедливість входить до поняття права, вона внутрішня хар-ка та якість права, тому завжди постає питання про справедливість та несправедливість закону. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власно, тому і справедливе, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність(суть, начало права, сенс правового принципу загальної рівності і свободи). Свобода є засобом реалізації інших цінностей і благ. Таким способом вона виконує інструментальну функцію. Завдяки їй люди створюють матеріальні і духовні цінності.4. Право виступає як форма здійснення свободи, як загальна міра волі індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права.5. Правова рівність припускає рівність у свободі, коли свобода одного сумісна зі свободою іншого.

9. Проект ідеальної держави Платона (427-347 рр. До н. е.) – фіософ античног світу. П-н – творець вчення про ідеї як безтілесні метафізичні сутності, первинні стосовно всі речей фізичного світу. Сформульвав концепцію безсмертної душі (частки Світової дші). Ф-п погляди П-на спираються на йоо фософську антропологію. В уявленні філософа люди слабкі перед спокусами і випробуваннями. Вони порчні і більш схильні д зла, ніж до добра. Тому державі необхідно мати ефективне, детально розроблене законодавство, здатне регламентувати всі сторони людського існування, аж до інтимних відносин і питань духовно-творчого життя. Суврі закони покликані оороняи суспіьство від руйнівних проявів людської природи. Твори – „Держава”, „Закони” – це твори, які дійшли до нас у письмовому виді. Справедливі закони розглядались як ідеї якихось ідеальних сутностей. Справедливість полягає в тому, щоб кожен робив свою справу, щоб ніхто не привласнив чужого і ніхто не втратив своє. Пропонував скасувати ін-тут сім’ї. «Там, де закон володар над правителюми, а вони – його раби, я вбачаю спасіння держави». Проголосив принцип рівності всіх перед могутньою державою.

10.Вчення Аристотеля про право. Учнем Плато­на був вихователь Олександра Македонського грецький філософ Арістотель (384-322 р. до н.е.). Незважаючи на це, багато в чо­му він розходився в поглядах зі своїм учителем. Відомий вислів, який став негласним девізом усіх вчених-експериментаторів: "Платон мені друг, але істина дорожча" належить саме Аристотелеві. Свої політичні дослідження, викладені в працях "Політика" і "Афінська політія або державний устрій афінян", філософ починає з доведення, що буття людського суспільства не може мати місця без нерівності. Рабство - фундамент держави. Що стосується права, то в працях "Етика" і "Ри­торика" Аристотель визначає його як політичну справедливість, що присутня лише у відносинах вільних (рівних суб'єктів). Закони є зага­льні (природні) і приватні (встановлювані кожним народом). Загальні знаходяться више приватних. Арістотель виділяє шість найбільш поширених форм держави — три позитивні, що служать загальному благу, і три хибні, що не служать йому. До перших він відносить монархію, аристократію і політію, а до других — тиранію, олігархію і де­мократію. Монархія — найдавніша з усіх форм політичного устрою, що виросла з патріархальної родини. Вона найбільш божест­венна за своєю суттю, адже на самому Олімпі існує монархіч­ний порядок, підпорядкований одноособовій волі мудрого Зевса.

11. Вчення римських юристів. 2-3 ст. н.е. Погляди були скомпоновані в Дигестах імператора Юстиніана. Діяльність щодо вирішення правових спорів включала: відповіді на юридичні питання приватних осіб, допомога при укладанні договорів, роз’яснення необхідних формул для ведення справ в судах. Оформлювали свої рішення і погляди у справах письмовими зверненнями до судді або у вигляді протоколу. Спираючись на джерела діючого права, юристи при вирішення справ інтерпретували існуючі правові норми в дусі їх відповідності вимогам справедливості і у випадку колізій змінювали стару норму з урахуванням нових уявлень про справедливе право. Найвидатнішими юристами були: Гай, Папіан, Ульпіан, Модестін, Павел. Держава визнавала їхні цитування права загальновизнаними і їм надавалась законна сила. Діяльність їх була спрямована на задоволення потреб правової практики. Розробляли багато загальнотеоретичних положень. Вперше право було поділено на приватне та публічне. Особливе значення приділяли захисту інтересів приватного власника. Об’єктом власності були також і раби.

12.Філософія права епохи Середньовіччя. Вчення про право, сама філософська думка в середньовічному тисячолітті порівняно з античною цивілізацією була в деякій мірі кроком назад.. Середньовіччя з 476 р – рік падіння Римської імперії – до 15 ст. Чинники формування державно-правової ідеології : 1. це новий економічний лад, економічні відносини, поява нових економічних верств, відносини між якими слід було закріпити правом (привілеї, обов’язки); 2. релігійний – в 325 році христ-во в Рим. Імп. одержало статус держ. релігії, а в 700 році з’явилось мусульманство. Цей період характеризувався безперервними війнами, хрестовими походами. В 1054 р. хр-во розкололось на західне (католицизм) і східне (православну). В умовах феодальної роздробленості церква була єдиним центральним інститутом, яка об’єднувала різні князівства, землі. Багато чисельний корпус духовенства займав провідне місце в феодальному сус-ві. Йшла безперервна боротьба між світською і духовною владою. У цій боротьбі надбання античної цивілізації, культури середньовіччя церква не признавала, вважала цю культуру наслідком язичництва. Позитивні моменти : дослідження сутності держави, її форм, співвідношення права і закону, природного і позитивного права. Теократичні державно-правові вчення Зах. Європи. Існували такі школи: 1. Школа кантоністів (12 ст.) – предметом дослідження вчених були папські декрети і були рішення церковних соборів, висловлювання діячів церкви, а також положення біблії. Прир. право ототожнювалось з божественним законом. 2. 13ст. – підготовлений звід канонічного права – кодекс Граціана. Його осн. ідея – про первинність церковної влади. 3. найбільш видатною постаттю в цей період був Ф. Аквінський. - осн.твір «сума теології».. Аквінський розрізняв 3 види права : 1. Вічнє 2. Природнє 3. Людське. Вічне право – це сукупність римського божественного права. Природнє право виходить із законів вічного права, поширюється на всіх живих істот. Людське право – змінене і позначене печаттю швидкоплинності. Ф.Аквинський поділяв дух Аристотеля про те, що людина є політичною істотою. Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб. Єдиною, що відповідає вимогам Бога, є церковна влада. Лише завдяки їй в сус-ві може бути встановлена справедливість. Право – дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість – це надання кожному того, що йому належить. Є 2 види справедливості : 1. Розподільна (надання влад згідно з заслугами) 2. Порівняльна (це дія порівняння чого-небудь, з чим небудь). 4. Школа глосаторів (11 ст.) – заснована в університеті в Болонії. Вони вивчали римське право, їхню справу продовжили постглоссатори, що прагнули застосувати римське право до недоліків того часу. Вони приділяли увагу тлумаченню норм. Пізніше від тлумачення окремих слів, норм, вони перейшли до пояснення всього тексту, результатом якого був коментар, який називався апарат, укладачем якого був Азо. Глосаторів змінили постглосатори (12-15 ст.). Крім тлумачення окремих норм та текстів вони проявили великий інтерес до вчення римський юристів про право. Вони також займалися узагальненням і систематизацією понять римського і сучасного для них феодального права. 6. Марселій Падуанський (1275-1343) осн.твір – «захісник миру». Він вважав церкву винною в багатьох вадах сус-ва і пропонував підкорити духовну владу світській. Важливою була його думка про верховенство закону в державі. Йому повинні підкорятися всі громадяни, в тому числі правителі і зак-во. Краща форма правління – монархія.

13. Становлення поглядів на державу і право ранньофеодальній Київській Русі Погляди митрополита Іларіона. Київський митрополит Іларіон у XI столітті написав "Слово про закон і благодать". Під "законом" він розуміє "Старий завіт", що шанується іудаїзмом і який був даний Мойсеєм. Під "благодаттю" або "істиною" він розуміє "Новий завіт", шо шанується християнами і був даний Ісусом Христом. Протистав­ляючи закон і благодать, Іларіон ставить благодать вище закону, тому шо саме закон був винен у страті Христа. Митрополит стверджує ідею рівності народів (ні елліна, ні іудея) і величі Русі. Він же вважає, шо князь повинен бути відповідальним перед підданими. Погляди Володимира Мономаха. Політична програма київсько­го князя Володимира Мономаха (1053-1125) сформульована в його творах: "Повчання дітям", "Послання Олегові Чернігівському" і "Уривок". Наприклад, у "Повчанні" головне місце займає проблема організації і здійснення верховної влади. Мономах радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати разом із Радою дружини, не допускати в країні "беззаконня" і "неправди", правосудця вершити "по правді". Судові функції Мономах пропонує здійснювати князю самому, не допускаючи порушення законів і проявляючи милосердя до найбільш беззахисних верств населення (сиріт, бідних смердів, убогих вдовиць тощо). Заперечення кривавої помсти вилилося в нього в повне неприйняття страти. Заклик "не мстити" розглядається в "По­вчанні" не тільки як принцип законодавства, але і як основа міжкня-жих відносин.Політико-правові погляди Данила Заточника. Підтримка си­льної великокнязівської влади. Ідеалізована постать великого князя. Наявність при князі "думців" (радників). Сильна дружина. Осуд бояр­ської самоправності і феодальної роздробленості.

Грунтується на таких факторах: 1) виникнення і поширення писемності; 2) христианізація; 3) формування державності. Саме у цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв’язку із прийняттям і поширенням християнства) теологічний характер.

Становлення державно-правової думки – під впливом прийнятого у 988 р. християнства.

• «Слово про закон і благодать». Автор – 1-й київський митрополит Іларіон. Протиставляв 2 етапи розвитку людства – епоху Старого Завіту (епоху рабства) і епоху Нового Завіту, де панують свобода, істина і благодать. За Старим Завітом існує лише один Богом обраний народ – іудеї. Новий Завіт вводить усіх людей у вічність, де всі люди і народи рівні перед Богом. Тобто, ідея рівноцінності і рівноправності народів.

• Праця «Ізборник Святослава». Питання відносин між світською і духовною владою. Втор ототожнював церковну владу із владою князя і розглядав їх як єдину владу.

• «Повість про сліпого і кульгавого» К. Туровський. Основна ідея – в основу поєднання гілок влади (світської і духовної) повинно бути покладене святе письмо. Відхилення від християнської віри призводить до зла.

• «Повість временних літ» Н. Літописець. Ідея – богообраність слов’янського народу. Верховною владою повинна стати церковна влада.

• «Слово о полку Ігоревім». Необхідність концентрації влади у руках сильного князя.

«Руська Правда». Закріплення привілейованого становища феодалів, захист життя пануючого класу.

15.Загальна характеристика ФП Нового часу. Новий час. В останню третину 16- поч.. 17 ст. сталася буржуазна революція в Нідерландах, згодом 1640-1688 – аналогічна в Англії. Бекон (агл.) – досліджував імпиричну істину в дослідженні «Новий органон» «Знання сила».1) закон по-суті - право, 2)формальний закон. Гроцій. (1563- 1645). « Про право війни і миру» - в них пояснює природне право і право народів, а також принципи публічного права. Право – це сума соціальних норм, витоками права є прагнення л. до спокійного спілкування з іншими. Ціла плеяда мислителів зосередила свої дослідження на понятті і змісті «свободи». У природно-правових концепціях нового часу свобода частіше трактувалася, як «абсолютна цінність», вихідна передумова всіх природних прав л. разом з тим в позитивно-правових вченнях свобода трактувалась, як правло в якості дару, який людина одержала від держави. Право яке б застосовувалось під час війни і миру – вкладено у Міжнародне гуманітарне право. Розділене об’єктивне і суб’єктивне право. Природне право – настанова здорового глузду. Томас Гоббс (1588-1679). « Філософське вчення про громадянина», «Левіафан» - механізм. До права суспільство існувало в боротьбі всіх поти всіх. На думку Г. все, що потрібно для спасіння л. міститься в 2-х чеснотах: вірі в Христа, підкорення законам. Якби остання з цих чеснот була досконалою, то однієї було б достатньо. Його філософія л. і держави має анти особистий характер. Спіноза. (1632-1677). «Богословсько-політичний трактат» - де він обстоював тезу, що л. насамперед залежить від закону природної необхідності , але залежить і від законів встановлених волею самих людей. С. зазначав, що перший закон має на меті найвище благо, а людський закон – механізм збереження держави. Джон Локк. (1632-1704). В додержавному стані панував лише природний закон. Закон природи – це прояв природної розумності світоустрою. У природному стані л. задовольняє свої потреби, захищає своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині (золотий вік). Укладається суспільний договір. Мірило закону – це природне право. Закони, що встановлені державою повинні відповідати вимогам природного права. Л. переконаний в тому, що владу слід поділити на закон, вик.,судову.