1. Предмет філософії права. Категорії "держава" і "право" вивчаються багатьма науками, у тому числі соціологією, політологією, історією, але найглибше сутність і зміст права, його корені досліджує філософія права. Це одна із теоретико-філософських дисциплін, які мають світоглядний характер.

Нерсесянц в своїй роботі "Філософія права" визначає, що ця наука займається дослідженням змісту і сенсу права, його суті і поняття, його основ і місця в науці, його цінності і значущості, ролі у житті людини, суспільства і держави, у долях народів і людей в цілому.

В. Бачинін визначає, що філософія права – це міждисциплінарна галузь знань, яка поєднує пізнавальні зусилля філософії, юриспруденції, соціології, психології та інших дисциплін.

В.В. Шкода предметом філософії права він вважає культурні підвалини права, саму людину, яка вивчається крізь призму права.

С.С. Алексєєв розглядає предмет філософії права як дисципліну, що покликана дати світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обґрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системі цінностей.

Ю.В. Тихонравова предметом філософії права виступає питання про те, "... внаслідок яких універсальних причин і цілей людина встановлює права?"

Кант - предметом ФП є людина, її буття. Основне питання фп її предмет є співвідношення права і закону. Таким чином філософія права досліджує цивілізації, всередині яких функціонують системи права, культуру, релігію, мораль, на які опирається право; державу, якою здійснюється правова регламентація соціального життя, норми і цінності, що складають зміст права, свідомість і поведінку людини, яка дотримується або порушує правові норми.

2.Функції фп.

1. Пізнавальна функція

Філософія права дозволяє суб'єктам пізнання направляти свої інтелектуальні зусилля у бік найзагальніших проблем буття правової реальності, її сутнісних протиріч. Занурюючись у проблемні сфери цієї реальності і спираючись при цьому на певні світоглядні принципи, вона вибудовує філософські моделі правових феноменів, пояснює їх і інтерпретує їхні смисли відповідно до вихідних філософських посилок.

2. Методологічна функція

Філософія права — це сфера фундаментальних знань про право, без яких теоретична і прикладна юриспруденція не можуть успішно розвиватися. З цієї сфери правознавці черпають методи і принципи, необхідні для проведення конкретних досліджень.

Філософія права займається розробкою методів вивчення правової реальності. Цих методів досить багато і вони являють собою різні інструментальні засоби і способи добування відомостей про загальні основи, які визначають сутність права. Кож­ний метод дозволяє вибудовувати наявні знання про право у вигляді відповідної змістовно-смислової конструкції.

3. Ціннісно-орієнтаційна функція

У сфері права зосереджено чимало цінностей, вироблених цивілізацією за історію її розвитку. Одне із завдань правової філософії полягає в тому, щоб вибудувати ієрархію цих цінностей, виявити серед них пріоритети і переконливо обгрунтувати логіку утвореної ієрархії.

Не обмежуючись цим, філософія права прагне переконати соціального суб'єкта, будь то індивід, спільнота або держава в особі тих, хто нею управляє, орієнтувати його буття усередині правової реальності, його правотворчу, правозастосовчу і правоохоронну діяльність на вищі гуманістичні цінності — справедливість, добро, благо. Вона ж застерігає проти відхилень від цих орієнтирів, вказує на можливі негативні наслідки таких відхилень.

4. Виховно-освітня функція

Вивчення правової філософії сприяє росту поваги до права, веде до поглибленого розуміння того, що все неправове, злочинне є принизливим для людини, суперечить її високому призначенню.

• Комунікативна ф. – право одна із форм спілкування між соц. субєктами.

• Семіотична ф. – право це сукупність законів завдяки яким у людей накопичуються враження про правомірну поведінку.

• Елітарна ф. – право здатне наділяти громадян рівною мірою свободи.

• Критична ф. – право спонукає соц. суб. до нормативної правомірної поведінки.

3. ФП в системі наук. Право, його сутність, істор.розвиток вивчаються багатьма дисц. (ТДП, ІДП, ІПВ). За своїм статусом філософія права є комплексною, суміжною дисципліною, що перебуває на межі філософії та юриспруденції, у межах правознавства філософія права тісно пов'язана з теорією права і соціологією права. Автором терміну "філософія права" став німецький юрист Г. Гуго. Для нього це одне і те ж, що і "філософія позитивного права". Він бачив її як "філософську частину вчення про право".За його розумінням юриспруденція як наука повинна складатися із 3 частин:

1. юридичної догматики;

2. філософії права (позитивної);

3. історії права.

Юридична догматика повинна займатися чинним (позитивним правом), що представляє собою юридичне ремесло. Філософія права складає "розумну основу пізнання права" і створює "вчену ліберальну юриспруденцію".У Гегеля філософія права – це філософська дисципліна, а не юридична, як у Гуго. Юридичну науку Гегель розцінює як "розсудну науку", яка з філософією не має нічого загального. За Гегелем, діюча наука про право представлена у філософії права. Наука про право є частиною філософії. У колі юридичних наук безпосередньо з філософією права межують теорія держави і права та соціологія права.Теорія держави і права вивчає закономірності виникнення і розвитку держави і права, сутність, типи, форми, структуру і механізми функціонування держави і права, основні державно-правові інститути, як реальні соціальні інститути. Філософія права досліджує лише прояви у праві, лише окремі аспекти буття.Відрізняється філософія права і від соціології права. На відміну від вивчення права у філософському аспекті, соціологія права розглядає функціонування права в суспільстві в аспекті соціальному.За Гегелем, задача філософії права – "пізнавати думки, які лежать в основі права". Таке визначення витікає із його тези про тотожність мислення і буття, а по філософські "осягнути те, що є, бо те, що є, є розум".Сьогодні ж філософія права розробляється як юридична дисципліна і викладається, в основному, на юридичних факультетах, але її розвиток тісно пов'язаний з філософією. Якщо мова йде про філософію права в цілому, то, безумовно, це міждисциплінарна наука , яка об'єднує мінімум юриспруденцію, філософію, історію, політологію, мораль, релігію і т.п.Прихильники філософії права як юридичної дисципліни бачать в її основі правові мотиви, орієнтири дослідження.

5.Право і закон:тотожність і відмінність. Філософи на це питання дають різні відповіді. В залежності від цього сформувалися дві школи, два підходи: Легістський, для якого право – це офіційне, чинне законодавство, за його межами не існує іншого права. Таке право отримало назву "позитивного". Право позитивне – це система джерел публічно визнаного права, зафіксованого в законодавстві певної держави, тобто це ті правові норми, які оформлені як система законодавства держави (Конституція, кодекси, закони). Воно має прикладний характер, за ним держава функціонує та регулюються відносини між його громадянами. Воно базується на таких принципах:

принцип патерналізму, який означає безпосередню залежність норм права від держави;

принцип секулярності – світський принцип права;

принцип мінімуму моральності - означає, що право не вільне від вимог етики, але вони зводяться до вимог, поставлених громадянину не порушувати своєю поведінкою моральних і юридичних норм.

Другий підхід до права та праворозуміння – філософський, який визначає право як: формальну рівність; всезагальну і необхідну свободу; *всезагальну справедливість. Безумовно, в своїй сукупності ці якості і складають право. Різниця між природним та позитивним правом полягає у наступному:Природне право – похідне від природного стану речей, від природи людини, тоді як позитивне право – штучно створене людьми.Через природне право індивідуальна правосвідомість пов'язує своє існування з першоосновами буття, а через позитивне право – з конкретною державою.Природно-правові норми вирощені крім юридичних документів також в написаних звичаях та традиціях, в релігії, а позитивно-правові норми – тільки у формалізованих нормативних актах. Природне право передбачає релігійні та морально-етичні основи, а позитивне – це атрибут цивілізації, а не культури. Розглядаючи питання тотожності та розбіжностей права і закону, слід мати на увазі головне: закон може як співпадати з правом, так і не співпадати. Проте лише як форма вираження права, закон представляє собою правове явище. Правовий закон – це і є право. У випадку, якщо закон не співпадає з правом, то тоді для нього не характерні перераховані якості – рівність, свобода, справедливість. Але для правового закону мало і цих якостей – необхідна ще і владна всезагальна обов'язковість.

6. Право як формальна рівність. Філософія розглядає зміст і сутність права, насамперед у таких вимірах (якостях):

1. право як формальна рівність;

2. право як свобода;

3. право як справедливість.

Правова рівність – це рівність рівних і незалежних суб’єктів права за заг. для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою. Там, де люди діляться на вільних і невільних, останні відносяться не до суб'єктів, а до об'єктів права і на них принцип правової рівності не розповсюджується. Право – це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Визнання різних індивідів формально рівними – це визнання їх однакової правоспроможності і можливості придбати ті чи інші права на відповідні блага.