Тема 6. Соціальна стратифікація та мобільність

План:

1. Соціальна стратифікація, її історичні типи та теоретичнi концепцiї.

2. Виміри стратифікації та сучасні класові схеми.

3. Соціальна мобільність, її види та чинники.

4. Маргінальність як побічний продукт соціальної мобільності.

1. Соціальна стратифікація, її історичні типи та теоретичнi концепцiї.

Поняття соціальної стратифікації.

Спільне життя людей має очевидні вигоди і переваги, але за володіння ними доводиться розплачуватися. І найсуттєвішою даниною, яку людство сплачує за вигоди спільного життя, є постійно відтворювана нерівність, яка, очевидно, є ровесницею цивілізації. У відповідності до пануючої у суспільстві системи цінностей, суспільна свідомість порівнює окремі соціальні групи, належних до них людей за статусами та вибудовує їх ієрархію. Одні мають більше доступу до соціальних благ і ресурсів, і є привілейованими – багатими, владними, престижними, освіченими, а інші – мають обмежений доступ до соціальних благ, і, відповідно, є непривілейованими. Отже, привілеї породжують привілеї, а сімейне життя відтворює структуру нерівності в кожному наступному поколінні. У соціології систему соціальної нерівності називають стратифікацією.

Соцiальна стратифiкацiя – це структурована нерiвнiсть цiлих категорiй людей, якi через нерiвний статус у соцiальнiй iєрархiї мають рiзний доступ до соцiальних благ.

Етимологічно слово „стратифікація” походить від двох слів: лат. „stratum” – „пласт, прошарок землі”, та італ. „facere” – „робити”. Іноді замість терміна „стратифікація” вживають поняття „нерівність” та „розшарування”.

Актуальність тематики стратифікації.

Дослідження соціальної стратифікації – одна з найважливіших галузей соціології. Положення, яке займають люди всередині суспільства, їх доступ до матеріальних ресурсів впливають на всі аспекти їхнього життя, від народження до смерті – від освіти, роботи і здоров’я до цінностей, переконань і поведінки. Такі речі, як нестача або відсутність грошей, відсутність роботи, низький рівень освіти, погані житлові умови, слабке здоров’я, погане харчування та інші, безпосередньо впливають на „свободу вибору” індивіда. Стратифікація впливає й на світ відносин між людьми. Зокрема, Карен Уокер (1995) виявила, що дружба представників нижчого класу звичайно скріплена матеріальною допомогою, а дружні відносини людей середнього класу обумовлені спільними інтересами та спільним проведенням вільного часу.

Історичні типи стратифікації.

Британський соціолог Ентоні Гіденс виділив чотири історичні типи стратифікації: рабство, касти, стани та класи. Перші три характерні для традиційних, а класи – для сучасних суспільств.

Рабство являє собою форму закріпачення людей, яка межує з повним безправ’ям і крайнім ступенем нерівності. Іноді одна людина є власністю іншої і позбавлена прав і свобод. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури.

Каста – це соціальна група, членством в якій людина завдячує виключно своїм народженням. Касти характерні для Індії та пов’язані з індуїзмом (вчення про переселення душ). Система каст (варн – від санскрит. «колір») складається з чотирьох категорій: брахмани, кшатрії, вайш’я і шудри. Але кожна з них складається із сотен субкастових груп (джаті).

Стан – це соціальна група, яка володіє закріпленими звичаєм або юридичним законом правами й обов’язками, які передаються у спадок. Стани властиві європейському феодалізму. До першого (найвищого) стану належали аристократи; до другого – духовенство; до третього – вільні селяни, чиновники не дворяни, міщани – купці й ремісники.

Клас – це велика група людей, які мають подібний соціальний статус у системі стратифікації та вирізняються певними культурними особливостями стилю життя і світосприйняття. Іншими словами, класи являють собою статусні групи – сукупність індивідів, що мають однаковий статус, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж, дотримуються певного стилю життя. Класова система являє собою соціальну стратифікацію, засновану як на походженні людини, та і на її індивідуальних досягненнях.

Сучасні розвинуті суспільства рухаються до меритократії (від англ. «заслуга») – соціальної стратифікації, заснованої на особистих заслугах.

Водночас Курт Воннегут застерігає, що рівність, приваблива сама по собі, може бути небезпечною. Свою розповідь «Гаррісон Бержерон» (1961), яка являє собою уявний звіт про майбутнє США, коли соціальна нерівність зникне, він розпочинає такими словами: «Йшов 2081 рік, і всі люди нарешті стали рівними. Не лише перед Богом і законом. Вони стали рівними у всіх відношеннях. Ніхто не був розумнішим за інших. Ніхто не виглядав краще іншого. Ніхто не був сильніше або спритніше інших. Рівність походила з 211-ї, 212-ї, 213-ї поправок до Конституції і підтримувалася завдяки постійній пильності агентів Генерального Зрівнювача». Отже, рівність небажана, коли вона нав’язується лише за допомогою репресивних заходів, спрямованих на досягнення одноманітності.

Теоретичнi концепцiї соцiальної стратифiкацiї.

Наразі в соціології існує два взаємопов’язаних підходи, які пояснюють причини соціальної нерівності: функціоналістський та конфлiкцiонiстський.

Функцiоналiстський підхід притримується тої точки зору, що стратифiкацiя iснує завдяки тому, що вона вигiдна для суспiльства в цiлому. Передумови цього підходу були закладені ще Гербертом Спенсером, а класичнi твердження сформулювали у 1945 р. Кiнгслi Девiс та Вiлберт Мур, хоча з тих пiр вона неоднаразово модифiкувалась та удосконалювалась iншими соцiологами. Вони доводили, що, соцiальна стратифiкацiя є як унiверсальною, так й необхiдною, i що жодне суспiльство будь-коли не буде повнiстю безкласовим. На їхнє переконання усiм суспiльствам потрiбна стратифiкацiя, якщо їм (1) потрiбно заповнювати усi статуси, що є в соцiальнiй структурi, та (2) мотивувати людей до виконання їхнiх обов'язкiв, пов'язаних з їх позицiями.

Мотивацiя людей до виконання обов'язкiв є важливою тому, що рiзнi обов'язки, які пов'язанi з рiзними статусами, не є однаково приємними, і не є однаково важливими для соцiального виживання та такими, що рiвною мiрою потребують однакових здiбностей i талантiв. Нерiвнiсть у цьому вiдношеннi забезпечує необхiдну мотивацiйну спонуку. І через те, що винагородження вмонтованi у систему, соцiальна стратифiкацiя є структурною властивiстю усiх суспiльств.

Використовуючи розроблену економiстами модель попиту та пропозицiї, К. Девiс i В. Мур прийшли до висновку, що найвище винагороджуються позицiї, що: 1) займаються найталановитiшими та найквалiфiкованiшими особами (це з боку пропозицiї) та 2) що функцiонально найважливiшi для суспiльства (це з боку попиту). Наприклад, щоб гарантувати достатню кiлькiсть квалiфiкованих, вмiлих лiкарiв, суспiльство мусить запропонувати їм високу заробiтну плату та високий престиж. Вчені зауважили, що якщо не запропонувати лiкарям такi винагороди, ми не зможемо очiкувати, що люди захочуть займатися обтяжливою та дорогою медичною освiтою. Отже, люди на вищих щаблях соцiальної iєрархiї мають отримувати вiдповiдне винагородження.

Структурний функціоналізм Толкота Парсонса пояснює нерівність за наступною схемою: праця + талант + наполегливість = високі доходи + авторитет = справедлива та неминуча система, на якій тримається порядок.

Втім, структурно-функцiональний пiдхiд до стратифiкацiї неодноразово пiддавався критицi. З одного боку, критики зауважували, що люди народжуються у певних соцiальних позицiях, що займають їх сiм'ї, i з самого народження або користуються привiлеями, або зазнають певних вад. I як було доведено у конретних дослiдженнях, тi позицiї, до яких люди доходять в процесах соцiальної мобiльностi, значною мiрою залежать вiд того, в яких позицiях вони народилися. Це має мiсце навiть у такiй вiдкритiй класовiй системi, яку мають США: можливостi, якi люди мають із самого дитинства, дають велику перевагу у конкуренцiї за вищi соцiальнi позицiї.

Конфлiкцiонiстськi концепцiї притримуються тiєї точки зору, що стратифiкацiя у суспiльствi iснує завдяки тому, що вона корисна тим iндивiдам i групам, якi мають владу, щоб панувати над iншими та мати можливiсть їх експлуатувати. З цiєї точки зору суспiльство виглядає як арена боротьби за привiлеї, престиж, владу, а соцiальнi групи – як такi, що заради збереження своїх переваг вдаються до примусу – явного чи прихованого.

Конфлiкцiонiстськi концепцiї значною мірою будуються на iдеях Карла Маркса. Він вважав, що первинними детермiнантами еволюцiї суспiльства є його продуктивнi сили, а саме – основнi засоби виробництва, технологiї та способи його органiзацiї. На кожнiй стадiї iсторiї цi детермiнанти визначають тi виробничi вiдносини, у юридичному виразі – форми власностi, що можуть панувати у суспiльствi. А цi фактори визначають, яка соцiальна група буде панувати у суспiльствi, а якi групи будуть їй пiдкоренi. У аграрному суспільстві землевласники контролювали економiку та панували над крiпаками. В індустріальному суспільстві землевласника замiнили капiталiсти, а крiпака – позбавлений власностi робiтник, що може продати лише свою працю.

Спрямування капiталiстiв на отримання додаткової вартостi створює за К. Марксом, основу сучасної йому класової боротьби – непримиренного зiткнення iнтересiв мiж робiтниками та капiталiстами. Додаткова вартiсть – це рiзниця мiж вартiстю, яку створюють робiтники, та вартiстю, яку вони отримують. З цiєї точки зору капiталiсти не створюють додаткової вартостi, вони її привласнюють через експлуатацiю робiтникiв. За К. Марксом, капiталiсти виглядають як злодiї, що крадуть здобутки чужої працi.

Водночас, марксистська дихотомiя на клас капiталiстiв та робiтничий клас маскує деякi динамiчнi соцiальнi процеси. Найважливiший з них – поширення класу так званої „дрiбної буржуазiї” – фактично робітничої буржуазiї, або робiтникiв-власникiв. Англійською їх називають „self-employed” (самозайняті). Вже зараз в індустріально розвинутих країнах вони складають значну долю зайнятого населення, а з поширенням iнформацiйних технологiй їх частка зростає.

Еволюцiонiстський пiдхiд. Соціологи вже давно помiчали, що i функцiоналiстська i конфлiкцiонiстська концепцiї вiдображують реальнi аспекти соцiального життя. Зокрема, Ральф Дарендорф зауважував, що функцiоналiсти й конфлiкцiонiсти дослiджують два аспекти однiєї реальностi. I були спроби iнтегрувати цi пiдходи. Найбiльш конструктивним синтезом цих двох пiдходiв зараз вважається еволюцiонiстський пiдхiд, запропонований у 1970-1980-х рр. американськими вченими Герхардом і Джин Лєнскі.

Вони погоджуються з функцiоналiстами в тому, що основнi ресурси суспiльства розподiляються таким чином, щоб задовольняти основнi суспiльнi потреби, тобто щоб надати прiоритет в отриманнi цих ресурсiв тим особам, якi займають у суспiльствi життєво важливi позицiї i виконують соцiально важливi ролi. Але водночас вони стверджували, що iз зростанням виробництва i появою у суспiльствi додаткового продукту його розподiл вiдбувається таким чином, як це описують конфлiкцiонiсти – через боротьбу певних соцiальних груп та оволодiння деякими з них контролем за суспiльним богатством. I соцiальна нерiвнiсть, що складається внаслiдок цього, тiльки частково є функцiональною, але бiльшiсть суспiльств стратифiкованi набагато бiльше, нiж це необхiдно для їх ефективного фунцiонування.