2. Виміри стратифікації та сучасні класові схеми.

Стратифікаційні виміри та їх суперечливість.

Соцiологи запозичили термiн „стратифiкацiя” вiд геологiв, але класiфiкувати людей за стратами набагато важче, нiж геологiчнi породи. Звичайно геологи вiдносно легко визначають, де закiнчується один шар породи i починається iнший. Соцiальнi ж страти часто змiшанi одна з одною, так що їх межі нечiткi i неяснi.

Найвпливовіші теоретичні класові підходи були опрацьовані Карлом Марксом і Максом Вебером. Більшість пізніших теорій стратифікації були побудовані на їхніх ідеях.

Поняття класів є центральним у марксизмі, хоча сам К. Маркс не сформулював чіткого визначення класу та в різних працях позначав ним різні суспільні прошарки. Відповідно, марксизм не містить чіткого переліку ознак, за яким та чи інша соціальна група конституюється в певний клас. Визначальним у марксовому розумінні класів була їх економічна обумовленість, тобто класова належність повністю залежить від місця людини в економічній системі, насамперед від контролю над засобами виробництва. Ті, хто володіють засобами виробництва та контролють їх – це клас капiталiстiв, або буржуазiї. Ті, хто має тiльки свою робочу силу, – це робiтничий клас, або пролетарiат. При цьому, клас буржуазiї розглядався як такий, що пригноблює, а пролетарiат – як пригноблений.

Пізніше, у Росії, марксова теорія була інтерпретована В. Ульяновим (Леніним), який дав визначення класів, що домінувало в радянській науці понад семидесяти років. Згідно нього, класи – це великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх ставленням (здебільшого закріпленим та оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю у суспільній організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють.

Опонентом К. Маркса був вiдомий нiмецький соцiолог М. Вебер, який вважав, що класовий поділ випливає не лише з контролю над засобами виробництва, а й із тих економічних відмінностей, які прямо не пов’язані з власністю. Це можуть бути професійна майстерність, компетенція, кваліфікація. Ринкового значення тут набувають рівень освіти, якість навчальних сертифікатів та особистий творчий потенціал.

Також М. Вебер стверджував, що К. Маркс занадто спрощено змалював соцiальну стратифiкацiю. Він доводив, що iншi вимiри в суспiльствi часом є незалежними вiд класового або економiчного аспекту і запропонував тривимiрну концепцiю стратифiкацiї: 1) на класи (економiчний вимір – за заможністю, багатством), 2) на статуси (професійний вимір – за престижем – положенням людини у своїй професії, а також положенням її професії у суспільстві), 3) на партiї (політичний вимір – за наявністю влади, впливу). Подібної класифікації притримувався у своїх працях і видатний соціолог Пітирим Сорокін.

Економiчний вимiр стратифiкацiї, за М. Вебером, складається з багатства та доходу. Багатство – це загальна сума грошових засобів та майна, за виключенням непогашених боргів. Дохід – це сума заробітної плати та прибутку від інвестицій. Дохід є однією зі складових багатства. Наприклад, особа може мати досить велике багатство, але отримувати малий дохід, як колекцiонер, що збирає рiдкiснi монети або вироби мистецтва. Iнша людина може отримувати високу платню, але витрачати її, щоб жити на широку ногу i мати незначне багатство.

Професійний вимір стратифікації пов’язаний із престижем, яким соцiологи називають соцiальну повагу та визнання, що пов'язанi із соцiальним статусом.

Престиж – це співвідносна оцінка, яку дає суспільство (через громадську думку) статусу особи або соціальної групи.

Престиж у сучасному суспільстві тісно пов’язаний із престижем професії, яка, в свою чергу, залежить від прибутку, кваліфікації та стилю життя.

У широкому дослідженні, що були проведені Інкелесом і Россі у 1956 р., мешканцям різних країн (від США до Нової Зеландії) було запропоновано дати оцінку різних професій. У результаті були отримані дуже схожі між собою розподіли професій за престижем. Висновок дослідників полягав у тому, що в країнах, де склалося індустріальна система виробництва, існує приблизно однаковий попит на аналогічні професії (дослідження проводилось тільки у капіталістичних країнах), і це зумовлює приблизно однаковий престиж цих людей у різних країнах. У 1977 р. Дональд Трейман проаналізував 85 досліджень соціологами з 53 країн престижу професій і прийшов до висновку, що усюди оцінки престижу професій досить схожі. Зокрема, скрізь професії «білих комірців», які пов’язані з розумовою діяльністю і низьким рівнем контролю, вважаються більш престижними, ніж професії «синіх комірців», які пов’язані з фізичною працею та контролем над робітниками.

Політичний вимір стратифікації асоціюється з владою.

Влада (за М. Вебером) – це здатність одних iндивiдiв та груп реалiзувати свою волю у людських справах навiть проти волi iнших людей та груп.

Саме влада визначає чиї iнтереси обслуговутимуться та чиї цiнностi пануватимуть. Що б ми не споглядали – сiм'ю, групу пiдлiткiв, нацiю чи державу, ми знаходимо, що деякi їх члени домагаються свого набагато частiше, нiж iншi. Навiть в таких справах як проста розмова, можна помiтити дiю влади. Люди, що займають високi владні щаблi найчастiше домiнують у розмовах, що проявляється у диспропорцiях часу та перебиваннi тих, хто стоїть нижче. Американський соцiолог Амос Холей якось зауважив: „Кожна соцiальна дiя є вправлянням влади, кожне соцiальне вiдношення є владним рiвнянням, i кожна соцiальна група або система є органiзацiєю влади”.

Зауважимо, що коли хтось доходить до панування над важливими ресурсами, вiн доходить до панування й над людьми. Контролювати ключовi ресурси означає поставити себе (або свою групу) мiж людьми та тими засобами, якими люди задовольняють свої бiологiчнi, психологiчнi або соцiальнi потреби. Тою мiрою, якою певна група розпоряджається винагородами, покараннями та засобами переконання, вона може диктувати умови, за якими відбувається гра життя. Вона встановлює правила цiєї гри, можливi в нiй виграшi та програшi.

Кожен із цих трьох вимiрiв встановлювався як особливий аспект соцiального ранжування. Найчастiше цi три вимiри стратифiкацiї живлять та пiдтримують один одного, а тому й поєднуються. Для прикладу М. Вебер наводить статус лiкаря, який мав високий ранг i за багатством, i за престижем, i за владою. З iншого боку, повії та професiйнi злодiї мають високий рiвень матерiальної забезпеченостi, але низький престиж та мало влади. Викладачi унiверситетiв та духовенство мають досить високий престиж, але найчастiше – порiвняно невисокий економiчний статус i низький рiвень влади. З iншого боку, деякi службовцi можуть мати значну владу, але отримувати порівняно невеликі доходи i мати низький престиж. Це є приклади статусної несумісності, описаної вище, яка найбільш характерна для індустріальних суспільств. Водночас для аграрних суспільств загалом притаманна статусна узгодженість.

Іноді люди при визначенні свого класового статусу наголошують на економічному, а іноді – на професійному статусі. При цьому, акцентування на чомусь одному – некоректне, тому що для кожного суспільства характерна своя система цінностей, яка визначає у грошовому вимірі багатих і бідних, своя система престижності професій, своє розуміння влади. Наприклад, у світовому масштабі багатими вважаються люди зі статками вище 200 млн. доларів (американський журнал „Форбс”), а злидарями – ті, що мають доходи менше 6,5 тис. доларів у рік на людину (норма ООН). Але ці критерії не завжди коректно застосовувати для стратифікації окремих суспільств. Отже, домінантою у співвідношенні різних критеріїв виступає система цінностей, яка панує в конкретному суспільстві.

При цьому зазначимо, що не існує однозначних схем, які були б адекватні для усіх суспільств. У глобальному масштабі вони виявляються важко порівняними. Наприклад, один брат – професор у відомому університеті, який отримує достатню, але не велику платню, а інший брат – дуже великий фермер, який рухає величезним капіталом, – і не завжди можна з упевненістю сказати, хто з них домігся більшого успіху в житті. Хоча у більш близьких професійних сферах такі порівняння можливі. Отже, соціальна стратифікація повсюдна та універсальна, але водночас мінлива, тобто в чому і наскільки люди нерівні, залежить від конкретного суспільства. В одному випадку це обумовлено багатством, в іншому – престижем або владою.

Децильний коефіцієнт.

Крім цього, в одних суспільствах відмічається більша нерівність, а в інших – менша. Для характеристики економічної нерівності використовується т.зв. децильний коефіцієнт – співвідношення середнього доходу 10% найбагатшого населення до середнього доходу 10% найбіднішого.

Для порівняння, найнижчий децильний коефіцієнт – у скандинавських країнах – Данії, Фінляндії та Швеції – 3 – 4, у Китаї – 5. У Німеччині, Австрії і Франції цей коефіцієнт варірує від 5 до 7, у США від дорівнює 11, в Латинській Америці, Україні – 12, у Російській Федерації – 15, у Бразилії – 39. Економісти вважають оптимальним співвідношення від 5 до 7. У 2007 р. голова Інституту економіки РАН Руслан Грінберг заявив: «Як тільки децильний коефіцієнт досягає 10, в країні виникають умови для соціальних безладів. Це правило не діє в Америці, де коефіцієнт тримається на рівні 10 - 12. Але там це вважається нормальним, оскільки філософія американців відрізняється від нашої. Там вважається: якщо ти бідний, то сам винен». Отже, люди можуть жити в одній країні, але в зовсім різних світах, які залежать від їх соціального становища.

Сучасні класові схеми.

Нині існують три класові типології: неомарксистська схема Еріка Оліна Райта; неовеберіанска класова схема Джона Голдторпа, Роберта Еріксона й Люс’єн Портокареро, і постіндустріальна класова схема Госта Еспін-Андерсена. Найвідоміша серед них класова типологія, що диференціює класові позиції виходячи із заняття, іменується EGP-схемою – за прізвищами її творців – Роберта Еріксона, Джона Голдторпа й Люс’єн Портокареро.

Вона заснована на двох головних відмінностях: між тими, хто володіє засобами виробництва, і тими, хто не володіє; а друга стосується останніх – відповідно до характеру їхніх відносин з роботодавцем.

Перша відмінність, що виступає відправним пунктом побудови класової схеми, є виділення в будь-якому суспільстві, де є інститут приватної власності й ринок праці, трьох базових категорій: роботодавці (купують робочу силу й мають контроль над нею), самозайняті (не купують чужої праці, але й не продають своєї) і наймані робітники (продають свою працю роботодавцям і відчувають з їхнього боку владу й контроль).

Друга відмінність, що стосується найманих працівників, пов'язана з формами регулювання відносин зайнятості з роботодавцем. Конкретно – це дихотомія між позиціями, які регулюються відповідно до трудового контракту та „службовими” відносинами. Відносини на основі трудового контракту припускають відносно короткостроковий обмін грошей на зусилля, при цьому робітник працює під наглядом роботодавця в обмін на оплату, сума якої визначається на основі кількості зробленого продукту або витраченого часу. Службові відносини припускають більш довгостроковий і різноманітний обмін послуг організації, що найняла, на винагороду, що складається із заробітної плати і додаткових виплат, а також на такі елементи перспективи, як гарантії стабільної зайнятості, певні можливості кар'єрного просування, пенсійні права.

За роки активного застосування в дослідницькій практиці EGP-схеми у науковій літературі нагромадилося багато її варіантів. У найбільш розгорнутій формі EGP-схема ідентифікує 11 категорій:

1) Верхній службовий клас (професіонали, адміністратори й держслужбовці вищого рівня; менеджери великих промислових підприємств; великі власники).

2) Нижній службовий клас (професіонали, адміністратори й держслужбовці нижчого рівня; техніки вищого рівня; менеджери невеликих промислових підприємств; супервайзери в сфері нефізичної праці).

3) Працівники, зайняті конторською нефізичною працею, вищий рівень (у сфері адміністрації й комерції).

4) Працівники, зайняті конторською нефізичною працею, нижчий рівень (у сфері торгівлі й послуг).

5) Самозайняті з найманими робітниками (дрібні власники, кустарі і т.д. з найманими робітниками).

6) Самозайняті без найманих робітників (дрібні власники, кустарі й т.д. без найманих робітників).

7) Самозайняті фермери і т.д. (фермери й дрібні власники; інші самостійні хазяї в первинному виробництві).

8) Техніки нижчого рівня й супервайзери в сфері фізичної праці (бригадири, майстри).

9) Кваліфіковані працівники фізичної праці.

10) Напів- і некваліфіковані працівники фізичної праці (не в сільському господарстві).

11) Напів- і некваліфіковані працівники фізичної праці в сільському господарстві.

Зауважимо, що в емпіричних дослідженнях повна одиннадцятикласова версія фактично ніколи не використовується: дослідники застосовують 7-, 5- і 3-класову версії.

Трикласова схема соціальної стратифікації.

Визначити класи будь-якого суспільства важко через відносно низький рівень статусної узгодженості. Оцінка, здійснювана за одним виміром, іноді суперечить оцінці за іншим. Особливо це стосується середнього рівня ієрархії. Ще сильніше розмиває межі між класами соціальна мобільність, яка означає, що соціальне положення людини може змінюватися протягом її життя.

Тому дуже часто соцiологи, коли характеризують систему стратифiкацiї у своєму суспiльствi, використовують такi назви як „вищий клас” (багаті), „середнiй клас” (заможні), „робочий клас” (іноді поділений між середнім і нижчим класами), „нижчий клас” (бідні). До нижчого класу відносять і т.зв. «андерклас» – людей, які знаходяться за межею бідності.

Зупинимося на більш детальній характеристиці кожного з трьох класів.

Вищий клас є найбільш привілейованим класом. У ньому перехрещуються. багатство, влада і престиж. При цьому влада використовується ним для маніпулювання, для того, щоб перетворювати власний статус (іноді набутий) у приписний для нащадків, чи, принаймні, для полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. Зрозуміло, що чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей.

У цілому ж вищий клас більшості європейських країн поєднує в собі дві різні групи: вихідців з аристократії, що своїм корінням сягають аж середньовіччя, і новоприбулих, або парвеню. Перша група залишається відносно стабільною (індекс відтворення, в основному через взаємні шлюби, становить близько 90%, обсяг декласифікації не перевищує 10%). Отже, у вищий клас має тенденцію до спадкоємності.

Інша соціалізація вищого класу формує власну систему цінностей, норм, етикет, правила поведінки і стиль життя. Представник панівного класу прагне побудувати свої стосунки в такий спосіб, щоб його зверхність, вищість була визначена заздалегідь. Ще наприкiнцi ХІХ ст. американський соціолог Торстейн Веблен висвiтлив один із шляхів для позначення соцiального рангу, яке назвав демонстративним марнотратством. Під ним розумілося розкішне й показне споживання і дозвiлля, яке є основою стилю життя вищого класу. Він зазначав, що якщо люди бажають отримати та утримати престиж, недостатньо володiти багатством та владою. Вони мусять зробити це багатство та владу такими, що публiчно можуть спостерiгатися. А це найлегше зробити, якщо витрачати грошi на несуттєвi товари та послуги.

До того ж на поверхні соціального життя статуси виявляють себе за допомогою певних статусних символів – зовнішніх ознак, за якими можна судити про статус індивіда. Як такі використовуються найрізноманітніші предмети й речі: колір, емблема, зачіска, одяг, аксесуари, автомобіль, будинок, місце відпочинку та багато іншого. Наприклад, довге волосся дозволялося мати лише повноправним громадянам Спарти, а коротка зачіска свідчила про належність до рабів; у Середні віки дворяни носили перуки, що символізувало їх права і привілеї. У XVIII ст. в Англiї серед аристократiв у модi були замки. Нині статусними символами виступає одяг, автомобiлi, яхти, літаки, годинники тощо.

Середній клас з’явився на історичному горизонті у 1960-1970-х рр. і викликав помітне пожвавлення серед соціологів. Він об’єднує в собі досить різні і відмінні прошарки, але загалом вони представлені двома основними категоріями – це власники матеріального капіталу (дрібна буржуазія) і власники інтелектуального капіталу (менеджери, службовці, інтелігенція, вчені, інженери). Також до середнього класу можна віднести робітників із високою кваліфікацією та фермерів. Люди з середнього класу фінансово забезпечені, але лише деякі з них володіють значними статками.

До середнього класу здебільшого належать люди зі здобутим статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому його представниками високо цінується освіта і цілеспрямованість, які визначають професію і кар’єру. Параметром оцінки приналежності до середнього класу є соціальний оптимізм (впевненість у належних матеріальних умовах для себе та забезпечення „стартового капіталу” для своїх дітей).

Середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства. Найсуттєвіші соціальні потрясіння виникають у двополюсному суспільстві (багаті – бідні). Деякі дослідники вважають, що середній клас утворений з частини колишнього пролетаріату, який внаслідок технічних переворотів ХХ ст. втратив свою революційність. Він вже не виключений, а включений у капіталістичну систему, ставши її основним користувачем (як споживач) і захисником (як член громадянського суспільства).

Приклад середнього класу вказує на те, що у сучасних суспільствах спостерігається деяка декласифікація і навіть дестратифікація. Вона позначається на тенденціях вирівнювання заробітної плати, прибутків і загальних стандартів споживання, фрагментизація, а не стратифікації внутрішньої структури, конвергенції способу життя та ціннісних орієнтацій, норм, статусів, ролей, рівня освіти і культурного споживання.

Досліджуючи нижчий клас, зауважимо, що поняття „бідні” іноді замінюється на „малозабезпечені”, „сім’ї з низьким доходом”. При цьому реальна кількість бідних завжди вища від офіційної статистики. До малозабезпечених здебільшого відносять пенсіонерів, інвалідів, безробітних, багатодітні і неповні сім’ї, дітей-сиріт, людей з низькими доходами. У 1889 р. Чарльз Бут запровадив поняття прожиткового мінімуму (межу бідності), використовуючи дослідження бідняків Лондона. Європейська комісія зараз визначає бідних, як „існуючих менш ніж на 50% середнього доходу”. Прожитковий мінімум в Україні з 1 грудня 2011 р. – 1004 грн. (для працюючих) і дорівнює мінімальній зарплаті.

Розрізняють абсолютну і відносну бідність. Межа бідності вказує на абсолютну бідність і вираховується по трьох критеріях: їжа, одяг і житло. При цьому враховуються лише мінімальні потреби, необхідні для фізичного виживання, та не враховуються інші потреби – транспорт, зв’язок, відпочинок тощо. Відносна бідність означає такий стан, коли людина не в змозі мати те, що споживацька індустрія рекламує як відображення „нормального” (загальноприйнятого) способу життя. Це неможливість купити певну їжу, одяг, житло, авто, побутову техніку, телефон, мати щорічний відпочинок, відсутність інфраструктури в місцевості проживання (дороги, школи, магазини, клуби, медпункти, дитячі садки і т.ін.). Тих людей, які не можуть цього мати порівняно з іншими, можна назвати відносно бідними. У світовому масштабі ця різниця дуже велика. Бідна людина у Британії і бідна людина в Африці – це зовсім різні речі, існують різні „стандарти бідності” у країнах першого і третього світу. Злидні в бідних країнах набагато важчі, ніж у багатих.

Індивідуальні здібності і особиста ініціатива здійснюють вплив на соціальне положення кожної людини. Але численні соціологічні дослідження свідчать: основна причина бідності коріниться в устрої суспільства, а не в особистих рисах людини. Від бідності страждають цілі категорії людей. Перед ними стоїть багато бар’єрів, а можливості обмежені.

Стиль життя і світосприйняття.

При визначенні класової належності, крім вищеназваних критеріїв, необхідно враховувати ряд інших чинників, які є наслідками класової належності, зокрема, стиль життя і світосприйняття.

Стиль життя – це зразки і моделі споживання матеріальних, соціальних і культурних благ; певний смак і навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя.

Ці культурні ознаки є наслідками класу, а не його причиною; тобто стиль життя відображає статус людини, а не навпаки. Це означає, що фінансова спроможність визначає спосіб життя, а не спосіб життя визначає майновий стан.

Зі способом життя напряму пов’язане класове світосприйняття, яке характеризується певними стереотипами, наприклад, багаті – сноби і марнотрати, бідні – ледачі і менш розумні. Зі стереотипів походять певні упередження культурної переваги одних груп над іншими, хоча деякі з них не позбавлені сенсу, наприклад, „діти середнього класу краще вчаться в школі”, „у середнього класу міцні сім’ї” тощо. Раніше нижчий клас асоціювався з фізичною працею, середній – із розумовою, а вищий – із розкошами. Зараз немає такого спрощення і категоричних оцінок.

Втім у деяких країнах існують спеціальні приватні школи, які не лише дають освіту, але й навчають стилю життя та світосприйняття вищих верств. Водночас іноді можна зустріти певні суперечності, які найчастіше характерні для перехідних суспільств із високим рівнем соціальної мобільності (анекдоти про „нових українців”, „Сатирикон” Вергілія, „Міщанин у дворянстві” Мольєра тощо). Мобільні індивіди починають соціалізацію в одному класі, а закінчують в іншому. Вони буквально розриваються між несхожими культурами і стилями життя. Вони не знають, як себе вести, одягатися, розмовляти з точки зору стандартів іншого класу. Часто пристосування до нових умов залишається поверховим.

Отже, ми виражаємо себе і своєю діяльністю, і тим, чим ми володіємо, де живемо, де проводимо свої відпустки та іншими чинниками, а все це має бути пропущене через призму конкретного суспільства. Щоб оцінити свою класову належність треба поглянути на себе через такі чинники, як багатство (доходи, заробітки, майно, спадок); робота (рід занять, рід занять батьків); житло (де і яке); освіта (Ваша, батьків, дітей); одяг; транспорт; відпочинок; вільний час (хобі); очікування від життя тощо.

Глобальна стратифікація.

Нерівність існує в кожному суспільстві, але в глобальній перспективі соціальна стратифікація виражена набагато різкіше. Найбагатші 20% всього людства отримують 80% світового доходу, а найбідніші 20% намагаються вижити на 1% світового доходу. У США навіть люди, які заробляють менше встановленої урядом межі бідності, живуть набагато краще, ніж більшість людей на землі. Статки трьох найбагатших у світі людей дорівнюють валовому внутрішньому продукту (ВВП) 48 найбідніших країн. Умовно можна поділити всі країни світу за рівнем доходів на країни з високим, середнім і низьким рівнем.

До перших можна віднести близько 40 країн: США, Канада, Аргентина, країни Західної Європи, Ізраїль, Саудівська Аравія, Сінгапур, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія. Дохід на душу населення в них коливається від 10 до 25 тис. дол. на рік. На них приходиться 79% світового доходу, хоча в них проживає лише 18% населення.

До країн із середнім рівнем доходів відносять понад 90, такі як Чилі, ПАР, Малайзія, Еквадор, Албанія, Єгипет, Індонезія, країни колишнього СРСР. Дохід на душу населення в них коливається від 2,5 до 10 тис. дол. на рік. Дві третини їх населення – міські жителі, зайняті, як правило – у промисловості. На них припадає 18% світового доходу, при тому, що вони складають 54% населення світу.

Країн із низьким рівнем доходів – понад 60. Більшість із них знаходиться в Африці та Південній Азії. Це аграрні суспільства зі слаборозвиненою промисловістю. На них припадає 3% світових доходів і 28% населення планети. ВВП на душу населення в цих країнах складає декілька сотень доларів на рік. Зокрема, житель Республіки Конго чи Ефіопії працює майже цілий рік, щоб отримати стільки, скільки звичайний робітник у США заробляє за декілька днів. Зауважимо, що в аграрних суспільствах соціальна стратифікація набагато виразніша. Наприклад, у Бразилії половина всієї обробляємої землі належить лише 1% населення. Як наслідок, великою проблемою цих країн, і взагалі всього людства, є голод. Від нього потерпає у світі 1 млрд. людей; за день від голоду в світі помирає 40 тисяч людей, а за рік – 15 мільйонів.

ООН запровадила розрахунок індексу «якості життя», який враховує дохід, освіту (ступінь письменості серед дорослих і тривалість навчання) і середню тривалість життя. У багатих країнах більшість доживає до 75 років, а в бідних – половина смертей припадає на дітей у віці до 10 років. Згідно цих підрахунків, норвежці мають набільший показник якості життя (0,939), а найнижчий показник (0,258) має африканська країна Сьєра-Леоне.