31. Автологічні та металогічні художні образи.

(за лекцією)

Автологічний тип художнього образу – це такий тип художнього образу, у якому зміст одиничного предмета у нього змальованого НЕ виходить за його межі і не вказує жодний інший якісно-відмінний від нього предмет. + *- це дображені дійсності у формах дійсності

Металогічний - це такий тип художнього образу, у якому зміст одиничного предмета у нього змальованого виходить за його межі і вказує на якійсь інші якісно- відмінні від нього предмети.

Російський письменник Пришвін визначив символ як вказівний палець образу у сторону смислу.

Аверенцев: «Будь-який символ – є образом. Але якщо категорія образу передбачає предметну тотожність самому собі, то категорія символу робить акцент на присутності певного смислу тісно злитого з образом, але ж йому не тотожному.»

Предметний образ і глибинний смисл виступають у структурі символу, виступають як два різні полюси.

(з нета)

За типом співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю образи ділять на автологічні і металогічні. Грецьке autos — сам, logos — слово.

Автологія — вживання слів у прямому значенні. Автологічний образ називають "самозначущим", "самодостатнім", частіше — образом-типом.

Різновидом автологічного образу є образ-гротеск. Гротеск — один із найстаріших типів образності. Французьке grotesque — незвичний, химерний, італійське — gratta — грот, печера. Особливості гротеску:

1) тяжіння до незвичайних, ексцентричних, спотворених форм;

2) поєднання в одному предметі несумісних, контрастних явищ (піднесеного і грубо натуралістичного, комічного і фантастичного, реального і фантастичного);

3) заперечення сталих норм (зв'язок гротеску з бурлеском, пародією, травестією);

4) стильова неоднорідність (поєднання "високого" і "низького", грубого і поетичного). За допомогою гротеску письменник створює химерний образний світ. Гротеск використовувався в літературі з часів античності. Спочатку гротеском називали тип орнаменту, знайдений у гротах (печерах). У ньому поєднувались рослинні і тваринні форми. Гротеск плідно використовували Аристофан, Плавт, Лукіан, Шекспір, Еразм Роттердамський, Свіфт, Гофман, Салтиков-Щедрін, Шевченко.

У металогічному (грец. meta — через, після, logos — слово) образі чуттєвий образ та ідея належать до різного кола явищ. Так, природа у творах письменника розкриває людські переживання. Звірі і речі в байках відтворюють людські стосунки.

Металогічними образами є символ, алегорія і підтекст.

Символ (від грец. symeolon) — натяк, умовний знак. Символ надає конкретним явищам узагальненого змісту. Генеалогію символу О. Веселовський виводив з паралелізму. "Його загальний тип, — писав О. Веселовський, — такий: картина природи, а поряд з нею така ж з людського життя; не збігаючись із об'єктивним змістом, вони відзеркалюють одне одного".' Характеризуючи українську народну пісню, в якій зоря просить не заходити раніше від неї, О. Веселовський відзначає: "Відкинемо другу частину пісні, і звичка до традиційних зіставлень підставить на місце місяця та зорі — молодого та молоду".

Є символи індивідуально-авторські. Наприклад, образ плуга в ліриці Тичини, собору в прозі Гончара.

Алегорія (грец. allëgoria від alios — інший, agoreûo — говорю) — інакомовлення. Алегоричні образи використовуються у байках, притчах, полемічних творах, шкільній релігійній драмі. Алегоричну мову називають езоповою. Алегорія ґрунтується на асоціативному переосмисленні суті явиш. Алегоричними є персоніфіковані образи: Віра, Надія, Любов, Добро, Зло, Кривда, Правда.

Близьким до алегорії і символу є підтекст (що лежить під текстом). Підтекст містить натяк на певні події, людей.:

Окрім образів-персонажів виділяють образ автора і образ читача. У кожному роді літератури образ автора має свої особливості. Найповніше розкривається образ автора в епічних творах автобіографічного характеру. У ліриці образ автора втілюється в ліричному героєві, в суб'єктові лірики, і в ліричному персонажеві. Образ автора — це змодельоване ним уявлення про себе. У творах класицистів образ автора — це прагматичний громадянин-інтелектуал. У творах романтиків — це пророк, месія, вигнанець. Образ читача — це авторське уявлення про того, до кого звернений його твір. Як зауважує В. Смілянська, уявний адресат "може мати мало спільного з реальним читачем. Але сила впливу справді талановитого твору на реальну читацьку масу така, що коли в дійсності й не існує бажаного авторові читача, то твір, у якому відбита неординарна авторська особистість, з часом свого читача сформує". В епічних і ліро-епічних творах може бути образ оповідача. Він спостерігає і оцінює події збоку, як чуже життя. Це свого роду посередник між автором і героями. Його позиція може збігатися з авторською або не збігатися. Він має можливість порівнювати різні оцінки і погляди. Оповідач виступає у формі першої особи. Оповідач є в новелі Миколи Хвильового "Я (Романтика)". У творах Марка Вовчка оповідачем часто виступає жінка-кріпачка.

У епічному творі може бути образ розповідача (наратора). Як правило, розповідач і є автором, і персонажем твору. Розповідач може бути далеким від автора або виразником авторських ідей. Він може бути спостерігачем, співучасником подій, суддею. Автор може не називати розповідача, але, читаючи твір, можна уявити стать, вік, соціальне становище розповідача. Образ розповідача зустрічаємо в оповіданні П. Куліша "Орися": "Бачив я Орисю саме перед весіллям: хороша була, як квітка. Бачив я знов її через рік у Миргороді — ще стала краща замужем..."

Використання особи розповідача дає можливість представити таку точку зору, яка відрізняється від авторської. Оповідач є особою, яка знає про всіх, а розповідач знайомить нас із тим, що він бачить, або з тим, що з ним відбувалося.

Специфічним розповідачем є ліричний герой. Це особа, від імені якої виражаються думки і почуття у ліриці. Образ ліричного героя ширший від образу автора.