Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
залік Історія Росії.відповіді..doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
06.12.2018
Размер:
401.41 Кб
Скачать

1.

Володимиро-Суздальське князівство (1157 — 1328)— північно-східне руське князівство династії Рюриковичів, на території Залісся, сучасної Володимирської області Росії, з центром у місті Володимир на Клязьмі.

З 10 по 12 століття Володимиро-Суздальські землі перебували у складі Ростовського і Суздальського князівств, які були уділами Великого князя Київського.

У 12 столітті ці землі були об'єднані під владою Андрія Боголюбського, який у 1157 році переніс столицю князівства до Володимира на Клязьмі. У 1169 році він сплюндрував столицю Русі - Київ, і проголосив себе Великим князем Володимиро-суздальським. У 13 — 14 століттях цей титул вважався найвищим у Північно-східних руських землях.

У 1238 році Володимиро-Суздальське князівство було завойовано монголами і потрапило від них у васальну залежність. Завдяки послуху завойовникам, володимирсько-суздальські князі втрималися на своєму престолі, отримали від монголів визнання старшинства на Русі серед інших руських князівств, отримавши ярлик на князювання в Києві, та змогли розширити свої володіння під золотординським патронатом.

У 1328 році володимиро-суздальський князь Іван Калита переніс столицю князівства до Москви. Ця дата вважається заснуванням Великого князівства Московського. Незважаючи на переніс столиці, Володимир на Клязьмі залишався символічним центром держави, де московські князі вступали на престол до 1432 року.

Володимиро-Суздальське князівство, Велике У літописах до XIII століття зазвичай іменувалося «Суздальській землею», з кін. XIII століття - «великим князюванням Володимирським». В історіографії позначається терміном «Північно-Східна Русь». Незабаром після того, як ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий в результаті багаторічної боротьби утвердився на київському князюванні, його син Андрій поїхав на північ, взявши з собою ікону Божої Матері з Вишгорода (1155). Андрій переніс столицю Ростово-Суздальського князівства у Володимир і став першим великим князем Володимирським. У 1169 році організував взяття Києва, посадивши на київське князювання молодшого брата, а сам залишився князювати у Володимирі. Старшинство Андрія Боголюбського визнавали всі руські князі , крім галицького і чернігівського. Переможцем у боротьбі за владу після загибелі Андрія вийшов його молодший брат Всеволод Велике Гніздо, підтриманий жителями нових міст південно-західної частини князівства («холопи-каменярі») проти ставлеників старого ростово-суздальського боярства. До кінця 1190-х років він домігся визнання свого старшинства усіма князями, крім чернігівського та полоцького. Незадовго до смерті Всеволод скликав з'їзд представників різних соціальних верств з питання престолонаслідування (1211): Князь великий Всеволод скликав всіх бояр своїх із міст і волостей і єпископа Іоанна, і ігумени, і попи, і купці, і дворян, і всі люди. Переяславське князівство перебувало під контролем володимирських князів з 1154 року (за винятком короткого періоду 1206-1213). Також вони використовували залежність Новгородської республіки від підвезення продовольства з землеробського Опілля через Торжок, щоб поширити на неї свій вплив. Також володимирські князі використовували свої військові можливості для захисту Новгорода від вторгнень з заходу, і з 1231 до 1333 року незмінно княжили в Новгороді. У 1237-1238 роках князівство піддалося спустошення монголами. В 1243 володимирський князь Ярослав Всеволодович був викликаний до Батия і визнаний найстарішим князем на Русі. В кінці 1250-х років була проведена перепис і почалася систематична експлуатація князівства монголами. Після смерті Олександра Невського (1263) Володимир перестав бути резиденцією великих князів. Протягом XIII століття виникли удільні князівства з власними династіями: Білозерське, Галицько-Дмитрівське, Городецьке, Подільське, Московське, Переяславське, Ростовське, Стародубський, Суздальське, Тверське, Углицький, Юр'ївське, Ярославське (всього до 13 князівств), причому в XIV столітті тверские , московські і Нижегородської-суздальські князі стали титулуватися «великими». Власне володимирське велике князювання, що включало в себе місто Володимир з обширною територією в зоні суздальського Опілля і право збору данини для Орди з усіх князівств Північно-Східної Русі, крім великих [5], отримував по ярлику від ординського хана один з князів. У 1299 році митрополит всія Русі переїхав з Києва до Володимира, а в 1327 році до Москви. З 1331 князювання закріпилося за московським княжим домом, з 1389 року фігурувало в заповітах московських князів разом з московським доменом. У 1428 році [3] відбулося остаточне злиття володимирського князівства з московським.

2.

Новгоро́дська респу́бліка — в XII—XV республіка з елементами монархії із центром у Великому Новгороді, найбільше в той час державне утворення в Європі. У період найбільшого розквіту крім власне Новгородської землі включала також території від Балтійского моря на заході до Уральских гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні.

Становлення та зростання

Тенденції до відокремлення від Києва у Новгороді Великому — столиці Новгородської республіки виявилися вже на початку XI століття. Їхнім виразником було новгородське боярство, підтримане міським населенням, зобов'язаним платити данину та поставляти війська для походів київського князя. На початку XII століття Новгород уже починає запрошувати князів без узгодження з київським великим князем. У 1136 році боярство й купецька верхівка Новгородської феодальної республіки, використавши широкий рух народних мас, домоглися політичної самостійності. Значні торгово-ремісничі посади існували в стародавніх новгородських містах — Старій Руссі, Ладозі, Торжці, Корелі, Орешці, що мали політичне самоврядування та вважалися пригородами (васалами) Великого Новгорода.

У XII—XIII століттях до складу Новгородської республіка входив Псков, що став відокремлюватися від Новгорода з середини XIII століття. Юридично його незалежність від Новгорода було визнано Болотовським договором 1348 року. В XII—XIII століттях відбувалося розширення території Новгородської феодальної республіки у східному та північно-східному напрямку. Освоювалися Обоніжжя, Подвиння, береги Білого моря. Югорські ж племена, що жили на Північному Уралі, сплачували данину Великому Новгороду. Північні володіння, багаті на хутро, морського звіра, рибу, сіль та інше, мали велике економічне значення для Новгородської феодальної республіки.

Політичний устрій

Вищим органом влади Новгородської республіки було віче, на яке могло збиратися як міське, так і вільне сільське населення. Воно обирало з середовища боярства посадника, тисяцького і навіть архієпископа (з 1156 року). Віче часто перетворювалося на арену гострої політичної боротьби, фактична влада перебувала в руках боярства. На чолі виконавчої влади стояв архієпископ, найбільший новгородський феодал, до якого перейшла значна частина земель та доходів київського князя. У його веденні перебували скарбниця, зовнішні відносини Новгородської феодальної республіки, право суду та деяких інші питання. У політичних справах брало участь також торгово-ремісниче населення Великого Новгорода, що мало свої об'єднання — «кончан» (мешканців «кінців» міста), «уличан» (мешканців вулиць), «сотень», у тому числі купецьких.

З середини XII століття кончанські та уличанські старости стали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти Новгородської феодальної республіки. Новгородський князь запрошувався з інших князівств вічем, яке з ним укладало договір — «ряд». Договір захищав станові інтереси новгородських бояр. Функції князя в Новгородській феодальній республіці були обмеженими. Він був насамперед воєначальником. Його обмежили в праві на суд, перевели його резиденцію із центра міста («Дитинця») за місто (на Городище). З середини XIII століття, за князювання Олександра Невського, новгородськими князями ставали звичайно великі князі володимирські.

Господарство

Основою господарства Новгородської республіки в XII—XV століттях були землеробство та скотарство. Широке поширення мали полювання, бортництво (збір меду), рибальство. У більшості районів промисли поєднувались із землеробством. Районами винятково промислового господарства були лише північно-західне узбережжя Білого моря та найбільш віддалені землі карелів і саамів. На узбережжі Фінської затоки добували залізо. У Старій Руссі та деяких інших місцевостях Новгородської землі займалися солеварінням. Важливе господарське значення мали льонарство та розведення хмеля. Продукти селянських промислів — хутро, віск, мед, риба, ворвань, сало, льон, хміль — значною частиною йшли на ринок, вивозилися до руських міст та за кордон. Новгородські купці вели торгівлю зі Швецією та з ганзейськими містами Німеччини і Данії. До XIV—XV століття 30—40 іменитих боярських родин зосереджували у своїх руках більше половини новгородських приватновласницьких земель. Величезні земельні володіння служили матеріальною базою, що забезпечувала політичне панування боярства.

З боярами суперничав новгородський Будинок святої Софії — головна церковна установа Великого Новгорода. Його вотчини розташовувалися в економічно найбільш розвинених районах Новгородської землі. Великими землевласниками були привілейовані монастирі: Юр'єв, Аркажський, Антонієв та інші. Дрібнішими, ніж бояри, феодальними власниками були «житьї люди». Непривілейовані дрібні вотчинники називалися «своєземцями». В усіх категоріях феодального землеволодіння основною формою експлуатації безпосередніх виробників служила оброчна система. Власницьке господарство було невелике і обслуговувалося переважно холопами, кількість яких постійно скорочувалася. До другої половини XV століття поряд із натуральним оброком істотне значення стали здобувати грошові платежі. Однак процес розвитку товарно-грошових відносин торкнувся лише окремих сторін феодального господарства (переважно промислів). Феодали прагнули юридично прикріпити селян до землі. До початку XIV століття з середовища залежного селянства виділилися окремі категорії (давні люди, ополоники, поручники), які втратили право відходу від своїх власників. Бояри та монастирі прагнули обмежити право переходу селян інших категорій.

Розвиток феодальних відносин у Новгородській республіці супроводжувався безперервною класовою боротьбою. Джерела відзначають близько 80 великих виступів городян, що нерідко виливалися в збройні повстання. Найбільш великі міські повстання (1136, 1207, 1228-1229, 1270, 1418, 1446—1447 років) охопили також і селянські маси. Втечі, відмова від сплати феодальних повинностей, окремі локальні виступи та інші форми антифеодального протесту були частим явищем XII—XV століть. У Новгородській землі виникли перші єресі в Росії.