2. Обов’язкові елементи об’єктивної сторони складу злочину

2.1 Злочинне діяння

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинено жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожній кримінальній справі.

Термін «діяння» вживається в КК [14, с. 123-124], теорії і судовій практиці в подвійному значенні:

а) у статті 11 за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як синонім терміна «злочин»;

б) термін «діяння» застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об’єктивної сторони, тобто дії або бездіяльності.

Діяння є обов’язковою ознакою кожного складу злочину. Стаття 2 встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кодексом. Формами вираження такого діяння згідно зі ст. 11 є дія або бездіяльність.

Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак: діяння повинне бути суспільна небезпечним і протиправним, конкретним, свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що діяння, яке визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди. Суспільна небезпечність органічно притаманна діянню, що й обумовлює необхідність його криміналізації, тобто визнання його злочинним і караним. Дане положення безпосередньо випливає зі статей 2 і 11 КК. Дія чи бездіяльність, яка не спричиняє шкоди об’єкту кримінально-правової охорони або не створює загрози заподіяння такої шкоди, не може розглядатися як злочин, тому що вони позбавлені такої властивості, як суспільна небезпечність. Матеріальна ознака злочину — суспільна небезпечність — виявляється насамперед у діянні, конкретному акті поведінки особи. У той же час характер дії або бездіяльності, спосіб і засоби, за допомогою яких здійснюється посягання, значною мірою визначають характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, тобто його тяжкість.

Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 11 означає, що злочином визнається тільки те діяння, що передбачене кримінальним законом. Тому для наявності об’єктивної сторони злочину необхідно, щоб діяння (дія або бездіяльність) було зазначено в диспозиції конкретної статті Особливої частини КК, тобто заборонено кримінальним законом під загрозою покарання. Ознака протиправності означає, що діяння завжди порушує певну норму кримінального закону. Окремі вчені дотримують позиції, що протиправно тільки те, що суспільно небезпечно. Протиправність і суспільна небезпека, як ознаки злочину, не можуть бути відділені друг від друга, а їх протиставлення є неприпустимим [15, c. 265-266].

Прийняття Верховною Радою України 05.04.2001 р. нового Кримінального кодексу (далі – КК) на законодавчому рівні закріпило існування кримінально-правового інституту під назвою: «Обставини, що виключають злочинність діяння». Даний інститут є одним з найбільш оновлених і доповнених у Кримінальному кодексі України, тому в науці кримінального права не усі з передбачених у ньому обставин мають необхідний рівень розробки, аналізу та роз’яснень. С.Г. Келіна розуміє обставини, які виключають злочинність діяння як дії особи, які хоча і спричиняють шкоду інтересам особи, суспільства чи держави, але вчинюються із суспільно корисною метою і не є злочинами в силу відсутності суспільної небезпечності, протиправності чи вини [16, c. 5]. Деякі науковці під обставинами, які виключають злочинність діяння, розуміють такі обставини, існування яких перетворює зовні подібні до злочину діяння (дії чи бездіяльність) на правомірні, а деякі – на суспільно корисні [17, c. 200-201]. В українській кримінально-правовій доктрині задовго до прийняття нового КК України 2001 р. виділялись чотири групи обставин, що виключають кримінальну відповідальність, зважаючи на те, що вчиненні діяння не мали ознак: суспільної небезпечності;кримінальної протиправності; ознак складу злочину; суспільної небезпечності та протиправності. При цьому до третьої групи пропонувалось віднести неосудність, недосягнення віку кримінальної відповідальності, непереборну силу, відсутність причинного зв’язку, казус, помилку тощо, а до четвертої –необхідну оборону, здійснення свого права, виконання службового обов’язку тощо [18 ,c. 76]. Але у законі цей підхід відображення не знайшов.

Слід погодитися з Ю.В. Бауліним, який виділяє наступні ознаки обставини, що виключає злочинність діяння:

1) така обставина являє собою єдність свідомого і вольового вчинку людини, що підпадає під зовнішні ознаки злочинів, що вчинюється при наявності визначених підстав;

2) за своїм соціальним змістом такий вчинок є суспільно корисним або соціально прийнятним (допустимим);

3) він може бути передбачений нормами і розпорядженнями різних галузей законодавства;

4) нарешті, такий вчинок виключає суспільну небезпеку та протиправність діяння, і тим самим кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.

Щодо характеристики злочинного діяння слід також зазначити, що воно завжди мас конкретний характер, адже являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обстановці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Людина як соціальна істота вступає до сфери, підвладної кримінальному закону, тільки завдяки своїм діянням. Лише зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об’єктом правової оцінки. Поза своїми вчинками люди не вступають до сфери правового регулювання. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання, морально-психологічні якості людини, які б негативні вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння і, отже, не можуть тягти за собою кримінальну відповідальність. Злочинні наміри можуть отримати негативну кримінально-правову оцінку лише тоді, коли вони об’єктивовані в конкретному акті поведінки особи — у дії чи бездіяльності.

Діяння — це свідомий акт поведінки людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об’єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи тіла, що не контролюються свідомістю, навіть якби наслідки таких рухів були б суспільне небезпечними. Наприклад, дії, вчинені особами, які страждають на психічну хворобу і є неосудними, не контролюються їх свідомістю і, виходить, не можуть утворити дію чи бездіяльність у кримінально-правовому розумінні. Суспільна небезпечне діяння, як ознака об’єктивної сторони складу злочину, мас бути вольовим, тобто проявом волі особи. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, внаслідок нездоланної сили, фізичного примуса тощо, не може утворити об’єктивну сторону складу злочину.

2.1.1 Характеристика дії та бездіяльності, за які передбачена кримінальна відповідальність

Дія — це активна, свідома, суспільна небезпечна, протиправна поведінка суб’єкта. Вона є найбільш поширеною формою суспільне небезпечного діяння. Більше 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК, можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Елементарною (найпростішою) одиницею дії є рух тіла. Дія може виражатися в одному (одиничному) русі тіла або в їх множинності. Рухи тіла, що складають дію, повинні мати цілеспрямований характер і, отже, поєднуватися метою в єдиний вольовий акт поведінки. Мета, як і об’єкт злочину, відокремлює дію, обмежує обсяг і межі дії, визначає ЇЇ предметний зміст. Інакше кажучи, рухи тіла утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони контролюються свідомістю і спрямовуються волею особи на певний об’єкт. Звідси випливає, що мимовільні (наприклад, рефлекторні) акти руху, що відбуваються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не можуть утворити дію як ознаку об’єктивної сторони злочину, наприклад, рухи, внаслідок яких завдано шкоди охоронюваному законом благу, якщо вони викликані реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем тощо [19, с. 308-310].

З фізичної сторони дія може бути простою і складною. Прості дії містять у собі одиничні (елементарні) акти поведінки людини, наприклад, завдання удару. Складні дії характеризуються ускладненою структурою. Серед них можна виділити ті, що складаються з кількох актів поведінки, кожний з яких може бути визнаний як самостійна дія. Наприклад, у ч, 2 ст. 186 встановлена кримінальна відповідальність за грабіж (відкрите викрадення чужого майна), поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого або з погрозою застосування такого насильства. Тут мають місце дві дії — викрадення і насильство, кожна з яких, якщо розглядати їх ізольовано, утворить самостійні злочинні дії, передбачені окремими статтями КК (ч. 1 ст. 186, ч. 1 ст. 125 або ст. 126). Подібну об’єктивну сторону мають і деякі інші злочини, пов’язані з насильством (ч. 2 ст. 365, ч. 2 сі. 373 та ін.), У зазначених випадках одна дія виступає як спосіб здійснення іншої. Вони перебувають у нерозривному зв’язку та органічній єдності і у сукупності утворюють складну дію, яка і завдає шкоди об’єкту (як основному, так і додатковому).

До складних належать також дії, що складаються з ряду тотожних актів поведінки, об’єднаних єдиним умислом і спрямованих на досягнення єдиного злочинного наслідку (наприклад, крадіжка цілого, вчинена в кілька прийомів), що утворять у своїй єдності злочини. До складних відносять, зокрема, і дії у так званих триваючих злочинах, коли злочин, розпочавшись одним актом поведінки (активною дією), потім продовжує здійснюватися впродовж певного часу на стадії закінченого злочину, наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї. У деяких випадках складні дії утворюються з цілої низки вчинків, пов’язаних один з одним. Це, наприклад, зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304) тощо. Але й у цих випадках має місце активна форма суспільне небезпечної протиправної поведінки, яка має всі необхідні ознаки дії (складної) в кримінально-правовому розумінні [20, с. 292-293].

Залежно від характеру впливу на об’єкт злочину всі дії можна поділити на фізичні та інформаційні. Фізичні (або енергетичні) дії полягають у застосуванні мускульної, фізичної сили для вчинення злочинного посягання (крадіжка, грабіж, розбій, вбивство, нанесення тілесних ушкоджень тощо) і завжди спрямовані на зміну зовнішньої, фізичної сфери предметів матеріального світу. Інформаційні дії полягають у передаванні інформації іншим особам і завжди виражаються у словесній (вербальній) формі, а також у яких-небудь інших діях, що несуть інформацію: смислових жестах (конклюдентні дії), виразних рухах (міміка). За допомогою інформаційних дій відбуваються такі злочини, як погроза вбивством, вимагання тощо. Для деяких злочинів характерним є поєднання фізичних та інформаційних дій, наприклад, при шахрайстві, а також при грабежі, розбої, які поєднані з погрозою насильства.

Важливе значення для характеристики злочинної дії має спосіб вчинення злочину [21, с. 127-132], що являє собою сукупність (систему) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні злочину, Ці способи різноманітні. Найчастіше зустрічаються: фізичне насильство, психічне насильство (погроза насильством), обман, зловживання довірою, жорстокий чи особливо жорстокий спосіб, загальне безпечний спосіб та ін. Усі вони значною мірою визначають форму і зміст даної дії, її інтенсивність і шкідливість.

Деякі злочини можуть бути вчинені тільки у певний спосіб. У такому разі спосіб вказується в законі як конститутивна ознака складу злочину, наприклад, таємне викрадення чужого майна як спосіб крадіжки (ст. 185), відкрите викрадення такого ж майна при грабежі (ст. 186), заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою при шахрайстві (ст. 190). В інших випадках злочин може бути вчинений різними способами. Так, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115) і умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122) можуть бути вчинені будь-якими способами: шляхом нанесення ушкоджень колючим чи ріжучим предметом, із застосуванням вогнепальної зброї, отруйних речовин, шляхом нанесення ударів, побоїв тощо. У зв’язку з цим законодавець не вказує в диспозиціях цих статей Особливої частини КК на певний спосіб вчинення злочину як на обов’язкову ознаку складу злочину.

Для вчинення злочинів винні часто використовують різні засоби і знаряддя: зброю, технічні пристосування, механізми, підроблені документи та ін. У цих випадках винний застосовує закладені в засобах вчинення злочину додаткові можливості, що можуть істотно посилювати інтенсивність і вражаючий ефект дії. Такі способи вчинення злочинів завжди свідчать про підвищену небезпечність як дії, так і особи, що її вчинила.

Кримінальна відповідальність за злочинну дію нічим не обмежена. Досить встановити, що вчинено суспільне небезпечну дію (як активну форму поведінки особи), передбачену кримінальним законом як злочин.

Злочинні дії описуються в статтях Особливої частини КК різним чином. У більшості випадків у диспозиції описується один вид злочинної поведінки, наприклад, крадіжка — таємне викрадення чужого майна (ст. 185), погроза вбивством (ст. 129). Досить часто в диспозиції вказуються в альтернативі кілька дій. кожна з яких утворює об’єктивну сторону злочину. Наприклад, бандитизмом (ст. 257) закон визнає: організацію озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинених нею нападах, У подібних випадках, для констатації об’єктивної сторони відповідного складу злочину досить встановити хоча б одну з дій, альтернативне зазначених у законі. Нерідко в КК дається загальна характеристика дії, наприклад, у складі хуліганства (ст. 296). У таких випадках для з’ясування ознак діяння варто вдаватися до тлумачення закону.

Іноді при описуванні дії законодавець застосовує відсилочну диспозицію, наприклад, заподіяння майнової шкоди державі або громадській організації шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства (ст. 192). В інших випадках для з’ясування ознак дії необхідно звернутися до підзаконних нормативних актів (бланкетна диспозиція), наприклад, порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273), порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274) та ін.

Різні прийоми описування дій у статтях Особливої частини КК обумовлені не розсудом законодавця, а особливостями того чи іншого злочину, ступінь конкретності описування якого залежить від характеру самої дії, об’єкта посягання, способів вчинення злочину, засобів, що використовуються, та ін. Чим чіткіше описана дія в законі, тим більше гарантій правильного застосування кримінального закону при розгляді конкретних кримінальних справ.

Бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що полягає у невчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Бездіяльність тотожна дії за своїми соціальними та юридичними властивостями, тобто вона суспільне небезпечна і протиправна, є свідомим і вольовим актом поведінки людини.

Бездіяльність відрізняється від дії зовнішньою, фізичною стороною. При бездіяльності особа не робить певної дії, яку вона за даних конкретних умов повинна була і могла вчинити для запобігання заподіянню шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам. На практиці злочинна бездіяльність зустрічається значно рідше, ніж дія. Шляхом бездіяльності вчиняються такі злочини, як залишення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137).

Злочинна бездіяльність характеризується тим, що вона є пасивною формою поведінки людини [22, с. 40-42 ]. Однак дана характеристика стосується не будь-якої поведінки особи в момент вчинення злочину (наприклад, диспетчер аеропорту залишив на деякий час пульт керування — треба було побачитися з знайомим — і не виконав своїх обов’язків щодо забезпечення безпечної посадки літака, внаслідок чого літак зазнав аварії), а тих конкретних дій, що ця особа повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах. Звідси випливає, що обов’язковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є наявність у неї обов’язку діяти певним чином і наявність у даних конкретних умовах реальної можливості діяти в такий спосіб.

Обов’язок вчинити певні дії (повинність) може випливати з різних підстав:

а) з закону (наприклад, закон покладає на громадянина обов’язок надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, — ст. 136) або з іншого (наприклад, підзаконного) нормативного акта — у злочинах, описуваних у бланкетних диспозиціях;

б) з професійних або службових функцій [23, c.33] (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником — ст. 139, службова недбалість — ст. 367);

в) з договору (наприклад, порушення обов’язків щодо охорони майна — ст. 197;

г) з родинних відносин (наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків — ст. 165);

ґ) з попередньої поведінки особи, якщо вона своїми діями створює небезпеку для іншої особи і внаслідок цього зобов’язана надати їй допомогу (наприклад, човняр, що взяв на себе обов’язок перевезти людей через річку, повинен надати допомогу пасажирам, які опинилися у воді і почали тонути внаслідок того, що човен перевернувся з причин перевантаження або шторму).

Наявність реальної можливості діяти певним чином полягає в тому, що особа в даній конкретній ситуації мала реальну можливість діяти, тобто виконати активні дії і запобігти тим самим злочинним наслідкам. Так, якщо лікар повинен був з’явитися до хворого і надати йому допомогу, але не міг цього зробити внаслідок повені і розливу ріки, він не може нести відповідальність за ст. 139. Так само ненадання допомоги потопаючому особою, яка не вміє плавати, не може тягти за собою кримінальну відповідальність за ст. 136 за ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, тому що тут відсутня можливість надати таку допомогу.

Отже, при оцінці можливості (чи неможливості) виконати покладені на особу обов’язки слід враховувати конкретну обстановку, умови місця і часу, зміст обов’язків, покладених на особу. Враховуються і її суб’єктивні можливості щодо виконання необхідних дій.

Злочинна бездіяльність, як і дія, може проявитися в одиничному акті невчинення особою конкретної дії, яку вона повинна була і могла вчинити, але може являти собою і кілька (множинність) актів пасивної поведінки, що має місце, наприклад, при службовій недбалості, коли службова особа неодноразово не виконує покладені на неї обов’язки (ст. 367). Злочинна бездіяльність може відбуватися одноактно (одномоментно) і протягом певного, тривалого проміжку часу, зокрема, при триваючих злочинах, наприклад при ухиленні від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає лише за таких умов:

а) на особу був покладений спеціальний обов’язок вчинити активні дії, якими було б відвернено настання суспільне небезпечного наслідку;

б) у особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти заподіянню суспільне небезпечних наслідків.

У деяких випадках злочинна бездіяльність може поєднуватися з активними діями, за допомогою яких суб’єкт ухиляється від виконання обов’язкових для нього дій. У таких випадках має місце акт змішаної поведінки — активні дії тут виступають способом вчинення злочинної бездіяльності. Проте об’єктивну сторону злочину утворить злочинна бездіяльність. Активні ж дії можуть отримати самостійну правову оцінку (кваліфікацію) при наявності в них ознак самостійного злочину.

2.1.2. Значення непереборноної сили. Фізичного психологічного примусу для вирішення питання про кримінальну відповідальність за небезпечну дію або бездіяльність

Дія або бездіяльність — це вольові вчинки людини, вони являють собою психофізичну єдність зовнішньої (фізичної) і внутрішньої (психічної) сторін її поведінки. При цьому воля особи може бути безпосередньо виражена в її особистих конкретних діях (фізичних чи інформаційних) або опосредковуватися в її вчинках із застосуванням різних механізмів, засобів (наприклад, вбивство із застосуванням зброї чи отрути), або ж виявлятися в діяльності інших осіб (наприклад, залучення до вчинення злочину осіб, що не досягли віку кримінальної відповідальності, психічно хворих тощо). Отже, вольовий зміст дії чи бездіяльності має важливе значення при вирішенні питання про наявність діяння (дії чи бездіяльності) як ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

Але трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або бездіяльності її воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об’єктивної сторони злочину. До таких обставин належать:

1) непереборна сила;

2) непереборний фізичний примус (насильство);

3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності.

Витоки поняття “непереборна сила” побачимо ще у римському праві. Вже тоді непереборну силу, яку позначали термінами “vis major”, “damnum fatale”, визнавали однією з підстав, яка унеможливлювала відповідальність за заподіяння шкоди [24, с. 51]. Варто погодитися з О.О. Красавчіковим, який вважає, що поняття непереборної сили є загальноправовим поняттям, яке використовується в різних галузях права на позначення однієї з підстав, що унеможливлює відповідальність [25, с. 179]. Потрібно зазначити, що розвивали та активно досліджували це поняття здебільшого в межах цивільного права. Що ж стосується інших галузей права, зокрема

кримінального, то, використовуючи це поняття на позначення однієї з обставин, що унеможливлюють кримінальну відповідальність, вчені, визначення, яке подане у цивільному законодавстві, або ж взагалі уникають його визначення, обмежуючись конкретним прикладами обставин, які вважають непереборною силою. У кримінально-правовій науці немає спеціальних досліджень, присвячених кримінально-правовому значенню непереборної сили. Такий стан речей, на думку Г.В. Тимейко, зумовлений насамперед тим, що питання про кримінально-правове значення непереборної сили постає вкрай рідко і торкається, зазвичай, невиконання особою покладеного на неї обов’язку внаслідок непереборних перешкод, які виникли у сфері діяльності цієї особи поза її волею [26, с. 193-197].

Окремі вчені, як вже було зазнаено, не пропонуючи визначення поняття непереборної сили, намагаються відтворити суть цього явища на конкретних

прикладах. Зокрема, в окремих підручниках з кримінального права під непереборною силою пропонують розуміти такий вплив сил природи, механізмів, устаткування, людей, звірів, інших об’єктивних чинників, через які особа позбавляється можливості діяти як належить відповідно до своєї волі і свідомості (хвороба, стихійне лихо тощо). Наприклад, призовник не підлягатиме кримінальній відповідальності за ухилення від призову, якщо з’явитися для проходження військової служби йому перешкодило тяжке захворювання [21, с. 395-398]. Іноді науковці взагалі обмежуються одним прикладом, без жодних додаткових пояснень, вважаючи, що цього цілком достатньо для розуміння суті такого явища, як непереборна сила. Наводять приклад ситуації, коли повінь перешкодив особі вчасно прибути для проходження військової служби На думку А.А. Тер-Акопова, діяння особи втрачають вольовий характер, якщо вони були вчинені під впливом непереборної сили. Що саме треба розуміти під непереборною силою, він не пояснює, натомість наводить окремі її приклади. Так, проявом непереборної сили вважає він ситуацію, коли водій допустив зіткнення із зустрічним транспортним засобом унаслідок несправності керма, що сталося через заводський брак. Крадіжку продуктів харчування особою, яка страждає від голоду, він також зачислює до проявів непереборної сили. Виключатимуть кримінальну відповідальність військовослужбовця за ухилення від проходження військової служби, на його думку, у разі таких обставин, як припинення роботи транспорту, стихійне лихо або тяжка хвороба, що перешкодили йому вчасно повернутися до місця служби з відпустки [24, с. 48].

В окремих випадках вчені використовують поняття непереборної сили, яке

подане у цивільному законодавстві, і, доповнюючи його конкретними прикладами, також наочно намагаються показати суть цього явища в кримінальному праві. Зміст поняття при цьому зазвичай не аналізується, а основну увагу знову ж таки звертають на конкретні приклади. При цьому непереборну силу розглядають як надзвичайну і нездоланну у цих умовах обставину, до якої належать явища природи, технічні механізми, хвороби тощо. Як правило, зазначено, що у діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, немає волі особи, а отже немає і самого діяння укримінально-правовому розумінні. Наведено конкретні приклади дії непереборноїсили. Наприклад, вважається, що не підлягатиме кримінальній відповідальності за бездіяльність за ст. 139 КК України лікар, який не міг з’явитися до хворого і надати йому медичну допомогу внаслідок повені, землетрусу або аварії автомобіля швидкої допомоги. Так само не підлягає кримінальній відповідальності особа і за дії, які вона виконала внаслідок непереборної сили. Наприклад, під час зіткнення тролейбуса з вантажним автомобілем особу було викинуто з кузова автомашини і під час падіння

вона збила іншу людину, спричинивши їй тілесні ушкодження. На думку А.В. Наумова, немає кримінально-правового значення пассивна поведінка людини, яка була допущена нею під впливом непереборної сили природи. При цьому під непереборною силою він розуміє такий вплив об’єктивних чинників (стихійних сил природи, тварин, хворобливих процесів), унаслідок дії яких людина втрачає можливість фактично діяти. Непереборна сила унеможливлює кримінальну відповідальність тому, що особа не в стані подолати перешкоди на шляху до виконання обов’язку вчинити дію, який на неї покладено. Поняття непереборної сили, вважає він, не є абсолютно незмінним. Конкретне вирішення питання про те, чи є за даних умов непереборна сила, залежить від визначення кола обов’язків, покладених на особу, і тих вимог, які висунені до неї в конкретній ситуації. Наприклад, пожежа є непереборною силою для звичайної особи, з огляду на що ця особа не підлягатиме кримінальній відповідальності за залишення людини у палаючому будинку. Водночас, для пожежника ця обставина не є підставою для виключенні кримінальної відповідальності. Якщо надати допомогу хворому перешкодив розлив річки, то для лікаря, який їхав на виклик, це може мати значення непереборної сили. Проте вже для військовослужбовця ця обставина не буде вважатися непереборною силою з огляду на те, що він зобов’язаний долати будь-які перешкоди, які виникають на його шляху до виконання бойового наказу (навіть з ризиком для свого життя).

На нашу думку, вирішення питання про зміст поняття непереборної сили, яке

позначає одну з причин неосудності, не може відбуватися винятково шляхом

наведення окремих прикладів дії різних обставин, які вчені пропонують вважати непереборною силою. Очевидно, що ця проблема потребує системного підходу, коли для визначення його змісту будуть використані різні методи наукового пізнання. З погляду правил формальної логіки, які стосуються виведення понять, для вирішення питання про зміст поняття “непереборна сила”, необхідно проаналізувати ті явища, які неминуче впливають на інтелектуально-вольову діяльність людини і виявити у них спільні ознаки, що характеризують неминучість цього впливу на особу. Саме ці ознаки і повинні формувати зміст цього поняття. Враховуючи те, що поняття непереборної сили досить активно розробляли в межах цивілістичної правової науки, є всі підстави щоб не починати дослідження цього поняття у кримінальному праві так би мовити з “чистого листа”, звернутися до визначення поняття непереборної сили, як воно подається в цивільному праві. У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України непереборну силу визначено як надзвичайну або невідворотну за цих умов подію. На підставі цього законодавчого визначення можна зробити висновок, що поняття непереборної сили вміщує дві ознаки – надзвичайність та невідворотність.

Водночас у науковій літературі ці ознаки тлумачать по-різному, неоднозначно вирішується питання і про їхнє співвідношення, крім того, окремі вчені вважають, що цих ознак недостатньо для повного визначення поняття непереборної сили.

Передусім, зазначимо, що визначення цього поняття в попередньому ЦК УРСР 1963 р. було іншим, ніж в чинному ЦК України, незважаючи на те, що

формулювання його ознак було таке ж саме. Річ у тому, що в п. 1 ч. 1 ст. 78 ЦК УРСР непереборна сила визначалася як надзвичайна і невідворотна за цих умов подія. Тобто між зазначеними ознаками стояв сполучник “і”, що давало підстави зробити висновок про те, що для того, щоб певне явище можна було вважати непереборною силою, воно одночасно мало бути і надзвичайним, і невідворотним за своїм характером. У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України між цими ознаками вже стоїть розділовий сполучник “або”, що суттєво змінює розуміння поняття непереборної сили. Окремі науковці підтримують позицію щодо розуміння поняття непереборної сили, яка була закріплена в ЦК УРСР 1963 р., вважаючи, що певні явища можна вважати проявами непереборної сили лише за умови, що вони були надзвичайними і

невідворотними за своїм характером [20, с. 15–16]. Мабуть не буде помилкою, якщо сказати, що в більшості випадків особа має змогу уникнути або запобігти впливу різних явищ, якщо вона завчасно передбачає їхню дію. У науковій літературі цілком обґрунтовано зазначено, що трапляються випадки, коли навіть завчасне передбачення настання певних явищ не дає особі змоги уникнути їхнього впливу або запобігти йому. При цьому спільною ознакою цих явищ, яка зумовлена таким впливом на особу, є їхній невідворотний характер. З огляду на це окремою ознакою поняття “непереборна сила” і в законодавстві, і в науковій літературі вважають невідворотний характер впливу певних обставин. Щоправда, тлумачать науковці цю ознаку по-різному. Зокрема, на думку Л.М. Баранової, критерій об’єктивності явища має бути визначальним у разі розгляду конкретних подій як непереборної сили. При цьому психічне ставлення до прояву стихійних явищ, вважає вона, залишається за межами дослідження поняття непереборної сили і не входить до ознак цього поняття. По суті такий підхід давав змогу розглядати як непереборну силу лише природні явища. Водночас більшість вчених вважають, що тлумачачи таку ознаку, як невідворотність, необхідно поєднувати у ній суб’єктивні та об’єктивні аспекти. Об’єктивний аспект надасть змогу визначити, чи могла особа за цих умов передбачати настання наслідків певного явища та уникнути або запобігти його впливу, а суб’єктивний допоможе порівняти технічні можливості особи з можливостями інших подібних суб’єктів. Для констатації суб’єктивної ознаки необхідно визначити неможливість особи відвернути шкоду засобами, які вона мала в своєму розпорядженні і, крім того, встановити, що будь-яка подібна за умовами та родом діяльності особа не могла протистояти цим обставинам. Інакше кажучи, є явища, на виникнення та розвиток яких жодна особа об’єктивно не може вплинути. Ці явища об’єктивно невідворотні, тобто їхній вплив є неминучим, і особа в певній ситуації саме з огляду на такі їхні властивостями не може уникнути їхнього впливу або запобігти тим наслідкам, які ці явища можуть спричинити. Крім того, є явища, які не носять об’єктивно невідворотного характеру, тобто вплинути на виникнення та розвиток яких особа може. Проте і вони можуть бути невідворотними залежно від конкретної ситуації, а

також індивідуальних особливостей особи, на яку вони впливають. В іншому

випадку обсяг цього поняття був би невиправдано звуженим. Зокрема, лише за такого розуміння цієї ознаки можна віднести до непереборної сили ситуацію, коли лікар не мав змоги вчасно приїхати до хворого і надати йому допомогу внаслідок масового блокування дороги страйкуючими або підриву єдиного моста через річку. Слушно з огляду на це окремі вчені зазначають про відносність цієї ознаки. Адже наслідки, які спричиняються будь-якими в тому числі і стихійними явищами стають невідворотними не лише через властивості, які об’єктивно притаманні цьому явищу, але й залежно від співвідношення низки умов та конкретних обставин. Те, що у цій ситуації легко відвернути, в іншій відвернути неможливо. Крім того, те що відворотне для однієї особи невідворотне для іншої. Потрібно мати на увазі й те, що оцінка явищ як непереборної сили змінюється з розвитком науки, створення нових технічних засобів, що надають ширших можливостей передбачуваності або відворотності різного роду явищ.

Саме через розуміння розгляненої ознаки в літературі існує ще одна пов’язана із цим проблема. Йдеться про можливість віднесення до непереборної сили різних соціальних явищ і, зокрема, поведінки третіх осіб. Одна група вчених вважає, що суспільні явища, оскільки їхнє виникнення зумовлене вольовою поведінкою інших осіб, не можуть бути віднесені до непереборної сили. Навіть такі суспільні події, як воєнні дії чи страйки, не зважаючи на їхній об’єктивний характер по відношенню до особи, не можуть бути зачислені, на думку окремих вчених, до проявів непереборної сили, оскільки по суті вони є виявленням волі інших людей, а отже, не можуть вважатися невідворотними.Інші науковці дотримуються

протилежного погляду, вважаючи що такі соціальні явища, як страйки, демонстрації, блокади, також можуть мати стихійну силу, як і природні явища, тому немає підстав не зачислювати їх до непереборної сили. Адже групові дії можуть стати непідконтрольними як для організаторів, так і для самих учасників. Все це зумовлює у деяких випадках непередбачуваність або невідворотність наслідків таких соціальних явищ. На нашу думку, вирішення цього питання має відбуватися винятково з урахуванням двох ознак поняття непереборної сили, які були розглянуті вище. Тобто, якщо вплив певного соціального явища був непередбачуваним для особи, його потрібно розглядати як прояв непереборної сили. Так само потрібно вирішувати питання і стосовно тих соціальних явищ, які хоч і Були передбачуваними, але в через певні обставини, суб’єктивні чи об’єктивні, мали неминучий характер впливу. На наш погляд, невідворотними можна вважати як природні, так і соціальні явища, на виникнення та (або) розвиток яких особа не мала змоги вплинути в силу певних об’єктивних чи суб’єктивних причин.

Отже, непереборна сила — це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння і об’єктивна сторона злочину. За таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може.

Під непереборнім фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство — застосування фізичної сили, заподіяння ударів, побоїв, тілесних ушкоджень тощо), що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена можливості вибрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті насильства такі рухи, якими була заподіяна шкода іншій особі або не вчинила тих дій, які вона повинна була зробити в даній ситуації [22, с.8-11]. Якщо фізичний примус був непереборним (наприклад, зв’язаний охоронець не міг перешкодити злочинцям вчинити крадіжку, або касир видав злочинцям гроші внаслідок жорстоких побоїв), то у вчиненому діянні особи немає прояву його волі. Непереборний фізичний примус «руйнує» психофізичну єдність діяння, знищує його цілеспрямований і вольовий характер, через що особа не може керувати своїми вчинками. У разі непереборного фізичного примуса у особи немає дії чи бездіяльності в кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40)’.

Якщо ж фізичне насильство було переборним, тобто коли особа вчинила які-небудь суспільно небезпечні дії під впливом фізичного насильства, що не виключало можливості особи керувати своїми діями, то в цьому випадку питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40). Однак такий фізичний примус повинен розглядатися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66).

Психічний примус — це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити тих або інших дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примуса має місце погроза або залякування особи, яка піддалася примусу, для того, щоб примусити її діяти або не діяти в напрямку, потрібному для того, хто примушує. Безумовно, воля особи, яка піддалася примусу, до деякої міри обмежена, внаслідок чого вона відчуває ускладнення у виборі того чи іншого варіанта поведінки. Однак таке обмеження не має абсолютного характеру навіть за умови, що психічний примус підтримується фізичним насильством. У даному разі воля особи, щодо якої застосовується психічний примус, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той або інший варіант поведінки на свій розсуд. Ось чому суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене при пом’якшуючих обставинах при застосуванні покарання (п. 6 ст. 66).

Дія або бездіяльність, вчинені внаслідок психічного примусу, не тягнуть за собою кримінальну відповідальність лише за умови, що мав місце стан крайньої необхідності. Інакше кажучи, вчинення суспільно небезпечного діяння під впливом психічного насильства (погрози) виключає кримінальну відповідальність лише тоді, коли уникнути в даній конкретній обстановці заподіяння шкоди, якою погрожували, було неможливе, і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39).

2.2. Причинно-наслідковий зв’язок

Причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком — обов'язкова ознака об'єктивної сторони в злочинах із матеріальним складом. Якщо в цих злочинах відсутній такий зв'язок, кримінальна відповідальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається.

У КК немає норм, які б вирішували питання причинного зв'язку. Однак цьому питанню приділяється значна увага в теорії кримінального права і практиці його застосування.

Наука кримінального права розглядає причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком з позиції філософії. Причина у філософії - це таке явище, яке неминуче з внутрішньою необхідністю породжує інше явище -наслідок. Причина — це об'єктивний зв'язок між фактом матеріального світу й наслідком від цього факту [27, с.247]. Філософські категорії "причина" і "наслідок" відбивають об'єктивно існуючі причинно-наслідкові зв'язки об'єктивного світу. Ці зв'язки мають універсальний характер. У них одне явище (подія, процес) виступає причиною іншого явища (наслідку) - перше передує другому в часі і є необхідною умовою чи підставою виникнення або зміни розвитку другого, тобто причина породжує наслідок. З цих філософських положень випливає, що під причинним зв'язком у кримінальному праві слід розуміти об'єктивно існуючий зв'язок між діянням - дією або бездіяльністю (причиною) - і суспільна небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільна небезпечного наслідку.

Теорія і практика кримінального права виходять з основного принципу, відповідно до якого суспільно небезпечні наслідки можуть бути поставлені у вину особі лише за умови, що вони перебували в причинному зв'язку з його дією або бездіяльністю. Встановити причинний зв'язок між дією і суспільно небезпечними наслідками - означає дати відповідь на питання: чиє діяння викликало цей наслідок і кому цей наслідок може бути поставлений в вину. Потрібно, таким чином, констатувати, що в об'єктивній дійсності шкідливий наслідок, що настав, викликаний діями даної особи, а не діями третіх осіб чи яких-небудь інших зовнішніх сил [28, с.138].

У кримінальному праві вчення про причинний зв'язок базується на трьох основних теоріях:

- необхідної умови;

- адекватної причинності;

- необхідного спричинення.

Слід зазначити, що кожна з цих теорій разом із позитивними моментами має свої вади, які не дозволяють застосовувати її в повному обсязі стосовно кримінально-правових казусів.

Теорія необхідної умови передбачає, що причиною слід вважати будь-який фактор, який так чи інакше вплинув на виникнення наслідку. Це значно розширює коло причин і зрештою може призвести до того, що особі можуть бути інкриміновані фактори, до яких вона об'єктивно не має ніякого відношення і які не охоплювались її свідомістю.

Теорія адекватної причини визнає як такі лише «стандартні» причини. У випадках, коли причиною стає щось нестандартне, воно не може розглядатись як причина явища. Це залишає великий простір для суб'єктивізму, а звідси - можливості двозначного тлумачення закону і порушень принципу законності.

Теорія необхідного спричинення надає основного значення питанню об'єктивізації причинно-наслідкових зв'язків. Вона визнає за причину лише таке явище, яке не випадково, а об'єктивно, закономірно зумовлює настання наслідку. Кожна з цих теорій, базуючись на різних філософських концепціях, розглядає з більшою чи меншою повнотою і науковою обґрунтованістю проблему причинності у кримінальному праві. Вони мають ряд безсумнівних позитивних якостей, але в той же час містять ті чи інші рішення і висновки, що викликають критичні зауваження. Кожна з цих теорій може бути доповнена новими положеннями, які тією або іншою мірою могли б поглибити загальне уявлення про причинний зв'язок у кримінальному праві [29, с.88-89].

М. І. Бажанов вважає, що причинний зв'язок як ознака об'єктивної сторони злочину підлягає встановленню у випадках, коли суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою складу злочину, тобто в злочинах з матеріальним складом. Звідси випливає, що якщо відсутнє суспільно небезпечне діяння, то немає необхідності встановлювати причинний зв'язок, тому що немає першої (обов'язкової) ознаки об'єктивної сторони - діяння. У разі відсутності наслідку (за наявності суспільно небезпечного діяння) має місце замах на злочин, або склад формального злочину, або взагалі немає складу злочину. Якщо ж причинний зв'язок між діянням і наслідком не встановлений, об'єктивна сторона злочину з матеріальним складом відсутня внаслідок відсутності такої обов'язкової її ознаки, як причинний зв'язок. Тобто, причинно-наслідковий зв’язок існує лише у злочинах з матеріальним складом.

Литвин О. П. стверджує, що про причинний зв’язок і настання суспільно небезпечних наслідків можна й потрібно говорити завжди й за всіма, навіть формальними, складами злочинів, тому, що він існує у злочинах не тільки з матеріальним складом, а й у формальних - але настання шкідливих наслідків у них відбувається у вигляді злочинного результату, до якого прагнула особа, при виконанні об’єктивної сторони конкретно взятого складу злочину [30, с. 139].

Твердження про те, що в злочинах з формальним складом відсутній причинний зв’язок і суспільно небезпечні наслідки (або вони взагалі факультативні) помилкове. Причинний зв’язок, в цьому випадку, аналогічний інституту - презумпції невинності. Якщо немає причинного зв’язку – немає, тобто не повинно наступати кримінальної відповідальності. Іншими словами немає причинного зв’язку немає вини [31, с. 279].

Закономірні й необхідні наслідки цього явища, перед тим як настати в дійсності, спочатку виступають лише як реально можливі, як щось внутрішнє притаманне розвитку певних дій, подій. А потім стають дійсністю у вигляді злочинного результату.

У багатьох випадках вирішення питання про причинний зв’язок між діями особи і шкідливими наслідками, які настали в злочинах з матеріальним складом, не становить будь-яких труднощів у слідчій і судовій практиці.

Наявність причинного зв’язку між діями особи й не інкримінованим злочинним результатом настільки очевидна в злочині з формальним складом, що встановлення цього зв’язку не повинне викликати сумніву в процесі розслідування злочину й розгляду справи в суді. Розглядаючи питання про настання злочинного результату після скоєння однієї або декількох - (в певних випадках без логічної послідовності) дій, вказаних у диспозиції формального складу злочину, ми повинні чітко розуміти існуючий об’єктивний зв’язок між скоєною людською дією й настанням злочинного результату, який визначив законодавець як закінчений склад злочину, виключивши таким чином скоєння більш тяжкого злочину з матеріальними ознаками злочину і настанням суспільно небезпечних наслідків.

Тому в кожному конкретному випадку, перш за все, необхідно вирішити питання, який саме причинний зв’язок (з метою відмежування злочинів з матеріальним складом від злочинів з формальним складом) існує між певною дією особи і тими подіями (або настанням злочинного результату), які ставляться їй у відповідальність. Причинний зв’язок у злочинах з матеріальним складом - це процес, який протікає в часі. Тому поведінка особи, яку можна розглядати як причину цієї події, повинна в часі передувати їй [32, с.179-180].

Литвин О.П. робить висновок про те, що причинний зв’язок в формальних складах злочинів, що розглядаються, представлений чотирма рівнями:

- перший рівень причинного зв’язку: являє собою суб’єктивний і об’єктивний критерії, коли умисел або злочинне бажання передує, наприклад, придбанню, виготовленню, переробці, виробленню та ін., тобто намір скоєння злочину або реалізації злочинного умислу - самому придбанню (заволодінню) тощо. Тому якщо між суб’єктивною стороною й об’єктивною існує тісний зв’язок, то саме цей зв’язок і є причинним зв’язком відносно настання суспільно небезпечних наслідків (у вигляді матеріалізації своїх бажань). Тільки вони, в цьому випадку, виступають як одна з форм досягнення або реалізації бажаного (задуманого) злочинного результату;

- другий рівень: об’єктивний і суб’єктивний критерії - між дією (бездіяльністю), який тягне за собою наступну дію - вироблення з метою збуту (суб’єктивний), перевезення, пересилання, виготовлення з метою перевезення, тобто між однією суспільно небезпечною дією (менш небезпечною) - виробленням, переробкою, виготовленням і іншою, більш небезпечною - придбанням, зберіганням, носінням (суспільно небезпечною дією), а потім і суспільно небезпечним наслідком - існує причинний зв’язок, так як друге без першого не можливе. Хоч і саме перше, також свідчить про настання суспільно небезпечних наслідків;

- третій рівень: між об’єктний критерій - причинний зв’язок між первинним посяганням на родовий або видовий об’єкт злочинів і на безпосередній об’єкт. Це добре простежується в складах злочинів проти здоров’я населення, так як, скажімо, сам посів, вирощування або носіння, зберігання тощо наркотичних засобів не посягає на здоров’я населення;

- четвертий рівень: внутрішньо статейний критерій - причинний зв’язок існує в самій конструкції окремо взятої статті - між диспозиціями першої й другої частини (а в деяких випадках і третьої) як кваліфікуючі ознаки. Які зазначені у наступних редакціях диспозицій таких статей, як “повторне вчинення дій, що передбачені частиною першою й другою цієї статті, якщо вони спричинили загибель людей” тощо [33, с. 281-282].

На певному етапі своєї наукової діяльності А. Н. Трайнін наголошував, що у кримінальному праві відповідальність базується на двох однаково необхідних підставах: об’єктивній підставі – причинному зв’язку і суб’єктивній підставі – вині. Наведена думка підкреслює значущість і важливість причинного зв’язку у системі складу злочину. Відома думка Н. Вінера: причинність є чимось таким, що може бути присутнім у більшому чи меншому ступені, а не тільки просто бути чи не бути [34, с.241].

У кримінальному праві як причина виступає факт, тобто вчинення суспільно небезпечного діяння людиною, іншими словами, скоєння злочину, а в якості наслідку - результат від цього діяння суспільно небезпечна шкода. Українські науковці починають розглядати причинно-наслідковий зв’язок не як єдиний вид детермінаційної залежності, і ставлять питання про диференціацію кримінальної відповідальності з урахуванням причинно-наслідкового зв’язку [35, с.114].

Необхідний причинний зв'язок слід відрізняти від випадкового причинного зв'язку. Необхідний причинний зв'язок відбиває закономірності розвитку об'єктивного світу, коли причина сама у собі містить реальну можливість настання певного наслідку. При необхідних причинних зв'язках людина, пізнаючи об'єктивний світ, здатна передбачати розвиток природного ходу подій. Вчиняючи ті або інші дії, що з закономірністю викликають настання наслідків, людина здатна передбачити настання цих наслідків. От чому необхідний причинний зв'язок має кримінально-правове значення, і наслідки, що настали від дії (бездіяльності) особи при наявності в неї умислу чи необережності, ставляться йому в провину.

На відміну від цього випадкові причинні зв'язки не відбивають закономірностей розвитку подій. Вони є наслідком випадкового перетинання причинно-наслідкових ланок (іноді багатьох). Тут діяння з урахуванням об'єктивно-предметних умов містить лише абстрактну можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, потерпілий, якому нанесене легке поранення, помирає від того, що при перев'язуванні йому була занесена інфекція. Відповідальність в цьому випадку може настати лише за нанесення поранення, а не за смерть, що настала. Суспільно небезпечні наслідки, що настали внаслідок випадкового причинного зв'язку, не мають кримінально-правового значення і не є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом.

Урахування викладених положень має важливе значення для вирішення питання про наявність (чи, навпаки, відсутність) у кожному конкретному випадку причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і наслідком. Встановлення необхідного причинного зв'язку констатує наявність об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом [36, с.81-82].

У теорії кримінального права запропоновані наступні види необхідних причинних зв'язків, що мають кримінально-правове значення і зустрічаються найчастіше:

а) причинний зв'язок при так званому безпосередньому заподіянні. Такий зв'язок іноді називають безпосереднім або прямим причинним зв'язком (наприклад, постріл з пістолета, яким спричинена смерть);

б) опосередкований необхідний причинний зв'язок, коли суб'єкт для заподіяння суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, інші засоби вчинення злочину чи використовує поведінку інших осіб, наприклад, неосудних осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності (тих, котрі виступають як "засіб" здійснення злочину), чи поводження тварин, наприклад, спеціально вимуштруваних собак тощо;

в) необхідний причинний зв'язок при співучасті, коли дії співучасників (організатора, підбурювача, пособника) перебувають у причинному зв'язку зі злочином, вчиненим виконавцем;

г) необхідний причинний зв'язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Ці умови виступають каталізаторами (прискорювачами) настання наслідків (наприклад, стан сп'яніння, хвороба потерпілого тощо). У справі С. було встановлено, що 13-літній К. ганявся з ціпком за її 5-літньою дочкою. С. наздогнала К. і вдарила його кілька разів рукою по голові. К. у той же день занедужав і через чотири дні помер. При розслідуванні виявилося, що смерть К. викликана запаленням кори мозку, причиною якого був удар по голові, що спричинив розходження кісткових швів за наявності у К. застарілого процесу запалення середнього вуха. У цьому випадку між діями С. і смертю К. має місце необхідний причинний зв'язок, що, однак, ускладнений особливими умовами на боці потерпілого, особливостями стану його здоров'я (наявність застарілого процесу запалення середнього вуха), що прискорили настання смерті підлітка. Необхідний причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками завжди означає наявність об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом. Але це лише обов'язкова передумова вирішення питання про наявність складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Треба ще встановити суб'єктивну сторону злочину - провину особи у формі умислу чи необережності щодо наслідку, який настав [28, с. 140-141].

Отже, причинний зв’язок в кримінальному праві – це об’єктивно існуючий зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, коли дія або бездіяльність викликає настання суспільно небезпечного наслідку. В теорії кримінального права виділяють наступні види необхідних причинних зв’язків:

- причинний зв'язок при «безпосередньому заподіянні»;

- опосередкований необхідний причинний зв'язок;

- необхідний причинний зв'язок при співучасті;

- необхідний причинний зв'язок за наявності особливих обставин з боку потерпілого.

2.3. Значення злочинного діяння

Злочинне діяння – єдина універсальна обов’язкова ознака об’єктивної сторони складу злочину. Злочинне діяння у кримінальному праві традиційно поділяють на дві форми: дію і бездіяльність. Злочинне діяння призводить до злочинних наслідків. Наслідки, тобто шкода (збитки), заподіяні злочинним діянням, їх характер і розмір багато в чому визначають матеріальну ознаку злочину - суспільну небезпечність. Тому наслідок виступає:

- однією з найважливіших підстав криміналізації (декриміналізації) діяння;

- ознакою, на підставі якої проводиться відмежування злочину від інших правопорушень;

- обставиною, що враховується судом при призначенні покарання в межах санкції відповідної статті КК України (наприклад, у п. 5 ст. 67 тяжкі наслідки названі як обставина, що обтяжує покарання) [1].

Якщо ті чи інші наслідки зазначені в диспозиції статті КК України (злочини з матеріальним складом), їх встановлення в такому разі обов'язково для:

- констатації складу злочину як підстави кримінальної відповідальності;

- правильної кваліфікації злочину і його відмежування від суміжних злочинів.

У разі, коли наслідки (у злочинах з матеріальним складом) відсутні, питання про кримінальну відповідальність може вирішуватися таким чином:

- якщо діяння вчинене з прямим умислом, то воно кваліфікується як замах на злочин;

- якщо ж у законі не передбачена відповідальність за злочин з іншими формами вини, то відсутність наслідків виключає склад злочину і кримінальну відповідальність [37, с.298-299].

Як обов'язкова ознака складу злочину суспільно небезпечні наслідки мають важливе значення для диференціації кримінальної відповідальності, що виявляється, зокрема, у конструюванні в КК України кваліфікуючих чи особливо кваліфікуючих складів або спеціальних норм.

Злочинні наслідки мають важливе значення для конструювання об'єктивної сторони складу злочину. В одних випадках наслідки включаються в диспозицію статті Особливої частини КК України як обов'язкова ознака складу злочину, в інших - не включаються. Залежно від цього всі злочини поділяються на дві групи: злочини з матеріальним складом (матеріальні злочини) і злочини з формальним складом (формальні злочини).

Злочини з матеріальним складом - це такі злочини, для об'єктивної сторони яких закон (диспозиція статті КК України) вимагає встановлення не тільки діяння (дії або бездіяльності), але й настання суспільна небезпечних наслідків.

Злочини з формальним складом - це такі злочини, для наявності об'єктивної сторони яких закон вимагає встановлення лише діяння (дії або бездіяльності). Наслідки цих злочинів хоча і можуть іноді наставати, але перебувають за межами складу злочину. Вони не включаються до об'єктивної сторони складу як обов'язкова ознака і їх встановлення на кваліфікацію злочину не впливає.

Визнання або, навпаки, невизнання суспільно небезпечних наслідків як ознаки складу злочину не є довільним [30, с.140].

Отже, злочинне діяння призводить до злочинних наслідків. Значення злочинних наслідків полягає в тому, що вони є:

- однією з підстав криміналізації (декриміналізації) діяння;

- ознакою, на підставі якої проводиться відмежування злочину від інших правопорушень;

- підставою, яка враховується судом при призначення покарання і в межах санкції відповідної статті КК України.