68. Характерні особливості Німецької Класичної Філософії ( Фіхте ,Шеллінг ,Гегель)

Термін "класична німецька філософія" був введений Ф. Енгельсом. Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, який обмежений 80-ми роками XVIII століття, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншою. Основними представниками цієї філософії були основоположник її Иммануил Кант, його послідовник Фихте, Шеллинг, супротивник кантіанської філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Що стосується загальної характеристики класичної німецької філософії, то в ній відбувається зміщення акцентів (по порівнянню, напр., з думкою Освіти) з аналізу природи на дослідження людини, людського світу і історії. Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. Німецькі філософи виводять цей світ культури з діяльності людського духу, і мислячий суб'єкт, таким чином, виявляється основою всесвіту. Інша особливість цієї філософії полягає в тому, що, звернувшись до дослідження суб'єкта, до дослідження його діяльних здібностей, німецькі філософи покидають рівень популярного викладу філософії. "Аж до появи кантівської філософії, - пише в зв'язку з цим Гегель, - публіка ще йшла в ногу з філософією. Що стосується німецької класики, то тут було поставлено протилежне завдання. Кант і Фихте особливо прагнули перетворити філософію на науку. Саме з цим пов'язані прийоми дедукції (логічного виведення і обгрунтування) і конструкції (метафізичні і діалектичні), які вони використовували для побудови філософської теорії.

У німецькій класичній філософії можна бачити зачатки "філософії активної сторони" у Фихте, основи нової натурфілософії у Шеллинга (його ж концепцію "динамічного процесу" в природі, близьку до матеріалістичної діалектики), діалектичну концепцію Гегеля (що переосмислила старе розуміння діалектики, як способу суперечки і обговорення проблем у бік її наукової побудови, де діалектика стає методом пізнання дійсності, що розвивається).

69. Гносеологічні та етичні погляди і.Канта

Етичне вчення Канта викладено в «Критиці практичного розуму». Етика Канта заснована на принципі «коли б». Бога і свободу неможливо довести, але треба жити як якщо б вони були. Практичний розум - це совість, керівна нашими вчинками допомогою максим (ситуативні мотиви) та імперативів (загальнозначущі правила). Імперативи бувають двох видів: категоричні і гіпотетичні. Категоричний імператив вимагає дотримання боргу. Гіпотетичний імператив вимагає, щоб наші дії були корисні. Існує два формулювання категоричного імперативу:

«Роби завжди так, щоб максима (принцип) твоєї поведінки могла стати загальним законом (роби так, як ти б міг побажати, щоб поступали всі)»;

«Стався до людства у своїй особі (так само, як і в особі всякого іншого) завжди тільки як до мети і ніколи - як до засобу».

В етичному вченні людина розглядається з двох точок зору:

Людина як явище;

Людина як річ в собі.

Поведінка першого детерміновано виключно зовнішніми чинниками і підпорядковується гіпотетичному імперативу. Другий - категоричного імперативу - вищого апріорно моральному принципу. Таким чином, поведінка може визначатися практичними інтересами і моральними принципами. Виникають дві тенденції: прагнення до щастя (задоволення деяких матеріальних потреб) і прагнення до чесноти. Ці прагнення можуть суперечити один одному і виникає «антиномія практичного розуму».

І.Кант визнавав об’єктивне буття речей, проте категорично заперечував можливість пізнання їх сутності (“речей в собі”). На його думку, людина здатна пізнавати речі лише на рівні явищ, тобто “речі для нас”.

Агностицизм має свої гносеологічні і соціальні корені. Гносеологічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолютизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.