62. Образ людини та Всесвіту в філософії Ренесансу

Пантеїстична натурфілософія Ренесансу.

Пантеїстична натурфілософії.

Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);

2. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадання протилежностей.

3. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464 рр.).

В традиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму.

Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (1548-1600рр.).

В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине — це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине — це все.

Позиція Дж. Бруно є типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Така точка зору принципово суперечила традиційним релігійним канонам про те, що Бог є особа і творець світу. Тому-то церква вважала вчення Бруно єретичним, а сам він заплатив за свої переконання життям.

Завершує епоху Ренесансу творчість титанічної фігури Галілео Галілея (1564-1642), який створив своєрідну філософську систему.

Бог, за його думкою, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак, після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. Ця думка Галіпея започатковує деїстичне розуміння світу. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії.

Епоха не вміщається в зміст „відродження”, це не лише відродження того, що раніше було.

Суть – ідея двоістини і істини зміщує ідею надприродного на ідеї цього світу. В попередній філософії людина розглядала природній (існуючий, матеріальний) світ як засіб досягнення мети (ідеально належний світ божественного буття). Нова філософія спрямовувала все більшу увагу на цей світ, на буття, яке вимагає переступити через нього (тимчасово).

Найбільші відкриття: в області історії, географії (Магілан, Васка-да-Гама) і космології (Копернік, Джордано Бруно). Ці відкриття закладають основи нового світобачення.

Епоха ренесансу ще називається епохою гуманізму. Це пов’язано з дослідженнями в області філології – відкривається класична латинь. Але використання латині призвело до її спотворення і до її втрати. З відкриттям класичної латинської мови відкривається антична культура (людина її відродила). Досліджуючи історичний світ, людина відкриває безмежність людського життя (історичного минулого).

Науки, що займається ними людина епохи ренесансу називаються гуманітарними (на відміну від тих, що викладалися в школах з дозволу церкви). Формується новий предмет філософії. Філософія ренесансу виражає суб’єктивно належне ставлення до світу у формі стихійно-артистичного, суб’єктивно-матеріального (безпосередньо чуттєвого, максимально можливого чуттєвого переживання людиною світу). Це специфічна риса цієї епохи. Ця епоха породила людину-титана, яка хотіла максимально можливо пережити різноманіття цього світу. Тому епоха гуманізму була також епохою „титанізму”.

А якщо це людина-титан, то вона порушує будь-які зовнішні норми поведінки – вона їх ігнорує, тому що цінності вона творить сама, титан не може коритися зовнішнім нормам, він створює їх сам. Створювалися нові зразки культури, мистецтва. Сторони добра і зла суміщалися в одній особі (особливість ренесансного гуманізму).

Епоха насичена підступністю, вбивствами (інквізиція в епоху ренесансу з 1480р. – період розквіту відродження). Людина-титан утверджувала себе будь-якими способами: вбивства, гадання, .... Титана зла поважали так же сильно, як і титана добра. Епоха породила нове поняття – поняття „фортуни”; нового героя – рицаря.