49. Філософія арістотеля та арістотелізм: онтологія та гносеологія

Аристотелізм — система мислення, яка в загальному слідує принципам і вченню Аристотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так й політики) і тлумачення властивих людині благ. Етичні принципи Аристотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів — Нікомаховій етиці.

Аристотель розглядав філософію як подвійне заняття: практичне і теоретичне. Практична філософія охоплює етику і політику, а теоретична — логіку і фізику. Метафізика розглядається як наука про субстанції, яка має внутрішнє притаманні ній принципи спокою і руху. Душею Аристотель вважав те, завдяки чому людина живе, відчуває і розуміє. Звідси душі приписуються принципи і спосібності їстивні, чуттєві і інтелектуальні. Далі, він розглядав душу двійною — раціональною і ірраціональною, в деяких людях піднімаючою почуття над розумом. Аристотель визначав мудрість як науку про першопричини. Чотирма головними розділами його філософії були — діалектика, фізика, етика і метафізика. Бог визначався ним як Перший Рушій, найкраща серед істотностей, нерухома субстанція, віддалена від чуттєвих речей, позбавлена тілесних кількостей, неділима і не маюча частин. Платонізм базується на апріорному міркуванні, а аристотелізм — на апостеріорному розмірковуванні. Аристотель вчив свого учня, Олександра Македонського, що, якщо він не зробив добре діло, день пропав для нього. Серед учнів Аристотеля були Теофраст, Стратон, Лікон, Арістон, Критолай і Діодор.

Чотири названі причини можуть бути зведені до двох найважливішим, бо діючу і цільову можна ототожнити з формальною, яка стає дорівнює активному початку, завдяки якому щось існує. Окрім форми, сенс якої тепер : "те, що і завдяки чому є", залишається матерія: "те, з чого є". Звідси всяке конкретне суще є не що інше, як з'єднання матерії і форми. Причому це поняття співвідносні. Всяка форма може виявитися матерією (субстратом) по відношенню до суті вищого порядку. Так, наприклад, цеглина по відношенню до глини, з якої він зроблений, є формою, яка для нього, - матерія. Але та ж цегла служить матерією, з якої будується будинок. А удома - це матерія, з якої складається ще вища форма - місто.

Виключенням з цього правила "взаємнооборотності" матерії і форми служать, по-перше, "перша матерія": "те, що само по собі не позначається ні як визначене по суті, ні як визначене по кількості, ні як що має яку-небудь з інших властивостей, якими буває визначене суще" (Метафізика, VII, 3, 1029 а). По-друге, Бог, який є чиста форма, або "форма форм", про яку трохи нижче.

Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі — розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає раціоналістич-на лінія: знання існує ще до процесу пізнання.