15 Охарактеризуйте основні напрямки та їх особливості некласичної філософії хх століття.

У другій половині 19 ст. поступово готується, а на рубежі 20 ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування. Якщо філософи 17 -18 ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія 19 ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, і заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

Поняття ірраціоналізм ( від лат. Irrationalis – нерозумний, несвідомий) об’єднує різні філософські вчення, що відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставлять йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно – філософські вчення.

Отже, ірраціоналізм не випадково сформувався у 19 ст., коли поширення відчуження на сферу розумової праці, криза буржуазного суспільства і його культури ввійшли в суперечність з ідеями « царства розуму» та суверенності розуму. Ірраціоналістичний настрій розуму одержує широке розповсюдження і особливо виявляється в таких течіях, як «філософія життя» ( Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм ( Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деяких різновидах неопозитивізму.

Для філософії 20 ст. характерні також сцієнтизм та антисцієнтизм - протилежні світоглядні позиції, пов’язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм ) або негативних (антисцієнтизм ) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури.

Сцієнтизм (знання, наука) – це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтацію людини в світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється у некритичному застосуванні у гуманітарних науках ( зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді науковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад для позитивізму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, зважав на негативні наслідки науково – технічного прогресу ( руйнування природного середовища, створення зброї масового знищення, тлумачення науки як «дегуманізованої сили», що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрямки сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Загалом під сучасною західною філософією розуміють сукупність філософських вчень, що виникли наприкінці 19 – на початку 20 ст. і основні ідеї яких розробляються і сьогодні.

Сучасна духовна культура уособлює єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народження нового, тобто єдність класичного і некласичного. В узагальненому вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, передусім, проходить через ставлення до проблеми раціонального та його протилежності – ірраціональності.

До класичного типу філософії належать такі течії, як неокантіанство, неопозитивізм, структуралізм, феноменологія, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та ін.; до некласичного - філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо.

ФІЛОСОФІЯ

Класична Некласична

- Буття цілісне, глибоко вкорінене, - Говорити про буття безвідносно до

внутрішньо сконцентроване людини безглуздо; ми можемо

Розум – це найвища та найцінніша судити тільки про те, що ввійшло в

частина людської психіки. контекст нашого сприйняття.

- На перший план у людської психіці

- Розум здатен висвітлити глибини виходить несвідоме і надсвідоме,

психіки, надати їм осмисленості. що перевершують своєю

силою і масштабністю

- За допомогою розуму людина - Розум не здатен панувати над несві-

здатна організувати своє життя і домим і надсвідомим

взаємовідносини з буттям. - Розум не сприяє гармонізації

людського життя і навіть шкодить

йому.

Екзистенціалізм - один із відомих розповсюджених модних напрямів сучасної західної

Філософії. Він виник після Першої Світової війни, коли було зруйновано ілюзії щодо нескінченного прогресу, який гармонійно розгортається в історії. На зміну цій ілюзії прийшло відчуття безглуздості людського існування, безперспективності історичного процесу і водночас глибокого безсилля. Удвічі посилюється це почуття під час Другої Світової війни, воно володіє людьми і після неї.

Відчуття « безглуздості буття», « само відчуження» людини полягає в тому, що сама людина уявляється дедалі більше чужою своїй власній сутності. Описати, а разом з тим і виправити це становище найкраще зумів у сучасній філософії саме екзистенціалізм, як вчення, що найбільш наближене до проблем людини. Екзистенціалізм намагається відновити онтологію на противагу методологізму і гносеології, котрі розповсюджувались у філософії на початку 20 ст.

Головні представники екзистенціалізму в Німеччині – Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс; у Франції Габріель Марсель, Жаль Поль Сартр і Альберт Камю. На більш пізніх етапах свого руху екзистенціалізм стає переважно течією літературною, проявившись у творчості численних західних письменників середини другої половини20 ст. Саме екзистенціалістами у літературі були Жаль Поль Сартр і Альберт Камю.

Екзистенціалізм набуває значного поширення у багатьох країнах світу: Аббаньяно – Італія; Ортега – і – Гасет - Іспанія; Бубер – Ізраіль; Сенгор – Сенегал; Баррет – США; Несіда, Васудзі – Японія; Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж в арабських країнах. Близькими до екзистенціалізму були погляди російських релігійних філософів Бердяєва, Шестова.

Екзистенціалізм спирається на погляди К’єркегора, який у своїх творах « Або – або», «Страх і трепет», «Філософські крихти», « Щоденник спокусника» висунув саме поняття екзистенції ( існування) і дослідив шляхи і засоби її досягнення. Мислення ніколи не може пізнати дійсність. Те, що мислить людина, не існує реально. Мислення – абстрактне, існування – конкретне. К’єркегор висунув концепцію екзистенціальної істини. Істина – результат зіткнення протилежних « життєвих позицій».

Екзистенція –це дещо «внутрішнє», що постійно переходить у зовнішнє предметне буття. Справжнім існуванням людини є її екзистенція, коли людина від споглядально – чуттєвого способу буття переходить «до самої себе», єдиної, неповторної, до буття « дійсного».