28 Особливості архітектури хіх ст.

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.

У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

29

Культурні діячі Києво –Могилянської академії

Серед них відомі - Іоаникій Галятовський - один із найталановитіших українських учених другої половини XVII ст., вихованих Київською колегією.

І. Галятовський багато і плідно займався літературною та науковою діяльністю, значно перевершивши своїх сучасників. І. Галятовський був автором першого друкованого підручника з риторики "Наука, албо Способ зложеня казаня", що являв собою доповнення до його циклу проповідей, виданих у 1659 р. в Києві під назвою "Ключ розумєнія".

Публіцистичні твори І. Галятовського та його підручник з риторики відіграли важливу роль у навчанні й вихованні студентів Київської колегії, а потім Академії.

Інокентій Гізель (бл.1600-1683), закінчив її в 1642 р. В числі кращих учнів він був посланий за кошти Петра Могили за кордон. Слухав лекції в Замойській академії (м. Замостя), а також - в Англії, де вивчав історію і юриспруденцію*. Після повернення на Україну І. Гізель був призначений учителем, потім професором філософіїі за протекцією П. Могили, який високо цінував його як молодого вченого, - ректором (11646-1656 рр.).

І. Гізель відомий як письменник. Його перу належить велика праця "Мир с богом человеку" (1669). З його іменем також пов'язували виданий в 1674 р. "Синопсис" - перший систематизований посібник з історії.

Ясинський Варлаам (п.1707 р.) - вихованець Київської колегії, завершував свою освіту за кордоном в Ельбніці й Ольмюці, де отримав "філософський ковпак", тобто диплом доктора філософії. Після повернення призначений професором філософії й ректором Академії (1665р.). Сучасники Ясинського високо цінували його вченість, любов до освіти.

Іоасаф Кроковський (п. 1718 р.), вихованець Київської колегії. Слухав курс філософії і богослов'я в Римській академії. Після повернення був учителем риторики й піїтики в 1683-1685 рр., пізніше - префектом і професором філософії до 1690 р., з 1690 р. - богослов'я. В 1693-1694 рр. - ректор Академії.

Стефан Яеорський (1658-1722). Після закінчення Київської колегії слухав філософію та богослов'я в Познанській та Віденській академіях. Повернувшись з-за кордону, тримав екзамен перед професорами Київської академії, а також читав власні вірші латинською, польською та руською мовами. Одержав високу оцінку й звання "лавроносного поета". Викладав в Академії риторику, філософію, богослов'я.

Феофан Прокопович (1681-1736). Після закінчення Академії їде за кордон, де слухає лекції в уніатській колегії у Володимир-Волинському, а потім - в Римській католицькій академії св. Афанасія. Повернувшись, викладає в Київській академії в 1706-1716 рр. риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов'я. В 1711-1716 р.- ректор Академії.

Діяльність Ф. Прокоповича в Академії наклала відбиток на викладання майже всіх предметів і знайшла собі багатьох послідовників. Завдяки Ф. Прокоповичу в академічних курсах піїтики з'явились правила складання "руського вірша"; посилився зв'язок з народною творчістю. Це яскраво проявилось у виникненні нового виду піїтичної творчості - трагікомедії та інтермедії, що були дуже популярні серед простого народу. Типовим зразком академічної трагікомедії є "Владимир" (1628 р.) Ф. Прокоповича.

Іреней Фальковський (1762-1823). В 1775 р. І. Фальковський залишив клас піїтики Київської академії і поїхав до угорського міста Токаю. В Угорщині І. Фальковський блискуче закінчив Пештську королівську гімназію і деякий час навчався в Будимському університеті.

Повернувшись до Києва в 1783 р., він слухав курс богослов'я в Академії і водночас працював викладачем. З 1783 р. Фальковський викладав у молодших граматичних класах, але згодом переключився на математичні дисципліни (арифметику, геометрію, алгебру, вищу математику, змішану математику), а також географію, філософію, богослов'я та ін. Він займався також науковою роботою. Написав: "Сокращение смешанной математики", "Новый способ деления смешанньїх дробей". Крім того, відомі його праці з історії та архітектури.

Григорія Левицького (1669 -1696), як найбільш життєва, пов'язана з народними традиціями, з новітніми європейськими досягненнями, а також найбільш художньо і технічно досконала. Г. Левицький навчався в Київській академії, а потім довгий час жив за кордоном. Його творчість нерозривно пов'язана з Академією.

До вихованців Академії належать також такі відомі художники, як Д. Галяховський, Л. Тарасевич, М. Карновський, І. Міпура та ін.

Із вихованців Академії вийшло багато відомих композиторів. Серед них певний час в Академії навчались Д. С. Бортнянський (1751-1825) - один із найталановитіших композиторів свого часу, творчість якого мала великий успіх на батьківщині, збагатила російську й європейську культури; М. С. Березовськии та Артемій Ведень - обидва обдаровані великим талантом та безталанною долею.

Серед відомих громадських і освітніх діячів, які навчались в Академії був - Григорій Савич Сковорода (1722-1794) - видатний український філософ, демократ-просвітитель, життєвий і творчий шлях якого описаний численними дослідниками, письменниками й поетами.

Микола Бантиш-Коменський (1737-1814). Після дев'яти років навчання в Київській академії поступив до Московської академії, а потім - до Московського університету. На посаді архіваріуса Московського державного архіву займався упорядкуванням стародавніх актів. За наукові праці з історії обраний почесним членом Російської Академії наук Московського університету, дійсним членом Московського товариства історії і старожитностей російських, віце-президентом Московського бібліотечного товариства.

Максим Федорович Берлинський (1776-1848). Навчався у Київській академії і два роки у Петербурзькій учительській гімназії. З 1809 р. займався викладацькою діяльністю, згодом викладав географію й історію у вищому історичному й географічному класі Київської академії.

М. Берлинський фактично перший науковий дослідник археології й історії м. Києва. 1820 р. у Петербурзі була надрукована його праця "Краткое описание г. Києва, содержащее исторический перечень сего города, также описание достопамятностей й древностей оного", крім того, ним опубліковано багато праць з історії Києва в періодичній пресі.

Вихованцям Київської академії належить почесне місце серед різночинної демократичної інтелігенції 50-70-х рр. XVIII ст., яка відіграла вирішальну роль у поширенні освіти, науки, мистецтва в Росії, а головне - у формуванні ідей, спрямованих проти пануючої феодальної ідеології, що сприяло прискоренню російського революційного визвольного руху.

Одним із видатних пропагандистів наукових знань того часу був український філософ-демократ письменник Яків Козельський (1728-1794). Навчався в Київській академії, закінчував Академічний університет у Петербурзі, де слухав лекції М. В. Ломоносова. Вніс значний вклад в історію розвитку математичної науки. Одночасно з педагогічною діяльністю Козельський займався перекладами.

Георгій Кониський (1717-1795). З 1728 по 1743 р. навчався в Київській академії, де був залишений на викладацьку роботу. В Академії Кониський читав піїтику, риторику, філософію, а також був префектом і ректором. Відомий як письменник, автор драматичних творів т численних віршів.

30

Культурні діячі ХІХ ст..

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав Михайло Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.

31. Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р, * 9 березня 1814 с. Моринці Київської губернії, тепер в Черкаської області — †10 березня 1861 Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець,гравер), громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик, з точки зору багатьох українців — духовний батькосучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України.

Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.

32. Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".        Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.        Отже, українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.        Серед відомих полемістів я знаю Максима Грека, старця Артемія, Івана Вишенського. Полемічні твори Івана Вишенського, які ми вивчали в школі, дали мені повне уявлення про полемічну літературу того часу.        Ознайомившись із творами І. Вишенського, я дійшов висновку, що вони виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.        Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне. Ось такі відомості про полемічну літературу отримав я в дев'ятому класі, вивчаючи українську літературу. 

33. Хоча у XIX столітті головним центром освіти в Російській імперії і далі була Академія мистецтв уПетербурзі, багатьох художників приваблює Україна — «нова Італія», як її тоді називали.

Перехід до реалізму ініціював учень Боровиковського, українець з грецьким корінням з НіжинаОлекса Венеціанов (1779 — 1847). Він мав у своїй майстерні у Петербурзької академії мистецтв значну групу учнів. Але авторитет та блискуча художня манера Карла Брюлловавразила учнів Венеціанова більше й вони перейшли до модного метра.

Серед учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства — Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Тарас Шевченко, геній українського слова, був за фахом художник. Його творчість охопила декілька галузей малярства: портретну, жанрову, пейзажну, релігійну.

Як представник останньої доби класицизму (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (наприклад, «Катерина»), особливу ж малярську славу йому здобули портрети — елегантні жіночі, індивідуальні чоловічі. У романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка» та інших уже помітний відхід від чистого академізму. Різнобічний талант митця відбився і в художній графіці (серія «Мальовнича Україна» тощо). 1860 року Тарасові Шевченку надали звання академіка гравюриПетербурзької академії мистецтв. Нажаль, заслання та заборона малювати перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту.

Інший представник класицизму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів: «Дівчина з Поділля», «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина».

Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизуМаріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі. Художник володів неймовірним талантом писати краєвиди та гру світла на хмарах, деревах, скелях.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем з Острогорського на СлобожанщиніІваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України:Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторі поблизу Харкова.

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, скучав за Батьківщиною та повертався до неї. Він часто гостював у маєтку Качанівка українських меценатів поміщиків Тарновських. В їх родинній садибі Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Таким чином, в його творчісті та житті Україна посідала значе місце.

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.

«Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з засновників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця 19 — початку 20 століть вважається Олександр Мурашко — учень Іллі Рєпіна, автор уславленої «Каруселі», «Дівчини в червоному капелюшку», «Старого вчителя», «Парижанок біля кафе».

Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчостіСергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажіПодніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тараса Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.

1900 року Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем створює альбом «З української старовини», коментарі до акварелей Васильківського пише історикДмитро Яворницький, засновник музею в Катеринославі.

34. Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVl - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, срціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі XVIII-XIX ст., так чи інакше боролись усі слов'янські народи, за винятком хіба що росіян. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

35. Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.

Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрилошколу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було заснованоКиївське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Бериндата ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об’єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь К.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.

У 2-й пол. 17 – 18 ст. у зв’язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль Б. в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Б. існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. Б. не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоч зберегли деякі обряди та звичаї, властиві Б. 17 ст. Наприкінці 19 – на поч.20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми Б., хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших – не станових і не в цехових рамках.

МистецтвоXIX

Упершійполовині XIX ст. розвиваєтьсястанко­вийживопис. Поширюється автопортрет, зростаєінтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатнимпредставни­комукраїнськогореалістичного портретного живописубув В. Тропінін. Одним іззачинателівновоїукраїнськоїшколи пейзаж­ного і побутовогоживописубув В. Штернберг.

ТворчістьШевченка-художника належить до здобутківукраїнськогообразотворчогомистецтва. На ранніхживо­писнихтворахШевченкапозначивсявпливйоговчителя — К. Брюлова.

Безпосереднімипродовжувачамидемократичнихтради­цій Т. Шевченкабули К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, якіпіднеслиукраїнськийпобутовий жанр на новийрівень.

У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізнішереорганізована в художнє училище. Важливим центром художньоїосвітибулаКиївськамалювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В ційшколінавчалисьукраїнськіживописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Видатниммайстромпобутового жанру був М. Пимонен­ко. Майстрами пейзажу світовогорівнябули С. Васильківський, П. Лев­ченко, І. Труш, К. Костанді.

Значнийвплив на творчістьукраїнськиххудожниківвісторичномужанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". Символізм та модерн, щосклалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотнізміни у розуміння проблем художньоїтвор­чості. У розвитоксвітового авангарду помітнийвнесокзробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Щодомонументальноїскульптури, то окрасоюУкраї­ни є пам'ятникиВолодимиру Святому (1853 р;БогдановіХмельницькому (1888)Слідтакожназватичисленніскульптурніоздобивідо­михпам'ятокархітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (підкерівництвом Ф. Етеля).

Отже, у XIX ст. українська культура продовжуваласвійпрогресивнийрозвиток, хочацевідбу­валося в умовахсистематичнихутисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивимиїйеволюційними законами.

Діячамкультуридоводилосядолати не лишевнутрішнісуперечності та перешкоди, притаманні будь-якійкультурі, але й великий політичнийтиск з боку державнихросійсь­кої, німецької, польської культур. Історіякультурицьогоперіодуще раз доводить, що за відсутностідержави без політичної, матеріальної, правовоїпідтримки культура націїпочинаєзанепадатиабопродовжуєсвійрозвиток через над-зусилля.

37. Освіта ХІХ

Вирішальнезначення для піднесеннякультуриукраїнського народу мала освіта. Розвитокпромисловості, торгівлі, міствимагавдедалібільшоїосвіченості, кваліфікованогопрацівників. Вінзумовлювавзбільшеннякількостінавчальнихзакладів та учнів у них.

На поч. 19 ст. впроваджувалисячотиритипишкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, яківідкривалися при церковнихпарафіях і булипочатковими.Дітейнавчали (російськоюмовою) читати, писати, елементарнихарифметичнихдій, основ релігії.

У гімназіях (середніхшколах) навчалисяпереважнодіти дворян, чиновників. Тут викладалилатинську, німецьку, французькумови, історію, географію, початковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, природознавство, політичнуекономію, малювання..

Крімдержавних, у рядісіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діялидяківськішколи, якіутримувалися на коштибатьків..

Проміжнемісцеміжгімназіямийуніверситетамизаймалиліцеї, якихвУкраїнібулотри: РішельєвськийвОдесі (1817), КременецькийнаВолині (1819), заснованийнабазігімназіїіНіжинський.

Швидкийіндустріальнийрозвиток, а такожвимогипрогресивних сил суспільствазмусилицарський уряд здійснити в 1864 р. реформу народноїосвіти. Згідно з нею, усітипипочатковихшкіл, якііснувалираніше, оголошувалисязагальностановими.

На кін. XIX ст. кількістьпочатковихнароднихшкіл у СхіднійУкраїнізросла і становила близько 17 тис. Багатодітей не відвідували школу або не закінчувалиповного курсу навчання через важкіматеріальніумови.

ВажливимиосередкамидуховногожиттяНаддніпрянщинибулиХарківськийтаКиївськийуніверситетизісторико-філологічними, фізико-математичними, юридичнимиімедичнимифакультетами

Харківськийнаціональнийуніверситетзаснованийулистопаді 1804 року з ініціатививидатногопросвітителя В. Н. Каразіна. Другий за віком (післяЛьвівськогоуніверситету) університетсучасноїУкраїни.

Харківськийуніверситетвідігравпомітну роль в українськомунаціональномувідродженні, головним чином на початку, а такожпідкінець 19 — на початку 20 ст. Ще до того, покиКиїв став осередкомукраїнськогонаціональногожиття на Наддніпрянщині, в середині 19 ст. тут велисядослідження народного побуту, історії і мови, починаласялітературнадіяльність і україномовний театр

Київськийуніверситетбувзаснований наказом російськогоімператораМиколи І 2 листопада 1833 року як КиївськийІмператорськийуніверситет святого Володимира. Цебувдругийвищийнавчальний заклад на територіїпідросійськоїУкраїнипісляХарківськогоІмператорськогоуніверситету. Початковою метою, щоставилася перед Київськимуніверситетомбулаборотьбаізполонофільськоюкиївськоюінтелігенцією, яка булавороженалаштована до влади в ходіПольськогоповстання 1830—1831 років. Ще з середини 19 ст. університет став одним ізосередків науки і передовоїгромадської думки в Україні.

№38 Загальні риси архітектури

Архітектурнатрадиція на теренах України пройшладовгийісторичний шлях розвитку. Найстаршіпам’яткимонументальної, мурованоїархітектури на українських землях походятьізпобережжяЧорного моря — з колишніх грецьких колоній, якісягають VIII — VII ст. до н. е

Найбільшимосередкомстарохристиянськогобудівництвабув Херсонес.. Автентичнаукраїнськаархітектура почала формуватися у IX-X ст., коли на теренах України виниклацентралізована держава — Київська Русь. Спочаткувсіспоруди — укріплення, палаци, церкви — будувалися з дерева. Разом з прийняттям християнства в Київській Русі з'явилися будівлі візантійського стилю, найкращим прикладом якого є Софійський собор у Києві (XI ст.), НайдавнішоюцерквоюУкраїни, щозберегласялише у фундаменті, є Десятинна, побудована ВолодимиромВеликим близько 988 — 996 рр. Післятатаро — монгольської навали будівництво на території України підпорядковуєтьсязавданням оборони. У XII-XV ст. будуютьсяпереважнофортеці з баштами, укріпленімонастирі, замки у Кам'янець-Подільському, Львові, Луцьку,Кременці, Білгороді-Дністровському. Їхністінивисокі та неприступні, але на деякихможнапобачитидекоративний орнамент у виглядіукраїнськоїплахтиабовишиванки, викладений з червоноїцегли.

Монастирі-фортеці XV століттятежсхожі на замки. Храмибулиобов'язковопристосовані до оборони, адженерідкотраплялося, що вони ставали притулкомвід ворога не лише для ченців, але й для мирян.

В Кінці XIV — першій половині XV століття- На західних землях, якіменше за іншіпотерпіливідмонголо-татарської навализростаютьміста, розвиваються ремесла й торгівля. В українськімістаприбуваєбагатопоселенців, переважнонімців, які принесли в мистецтво, а зокрема в архітектуру, новістильовіформи.Середкультовихспорудпереважаликатолицькікостели. У XVI—XVII ст. в Україні розповсюдився стиль Ренесансу. Найяскравішевінвідобразився в архітектурі Львова. Прихід Ренесансу мавтакожвеликезначення для подальшогорозвиткуукраїнського зодчества, особливо українськогобароко. Бароковемистецтво й архітектура, щобули вершиною мистецькихдосягнень у західній та східнійЄвропі, отрималивисокуоцінку в Україні XVII ст. і, поєднавшись тут з місцевиммистецтвом, особливо цегляноюкладкою, створили новийнеповторний стиль українськогобароко. На жаль, більшістьшедеврівукраїнськогобароко не збереглися — частково через більшовицькуполітикуруйнаціїхрамів, частково через те, щоспецифічневідгалуженняцього стилю — так зване «козацькебароко» — булопредставленедерев'яними церквами.Зкінця XVIII ст. в Українуприйшов класицизм, так званий «міський стиль», характерною рисоюякогобулозначнезменшення церковного будівництва. Перевага стала надаватись палацам та громадськимбудівлям

№39 Ренесанс XX ст

На початку XX ст. українська культура розвивається в контекстієвропейського та світового культурного процесу. Протягомусього XIX ст. зусиллямипередовоїінтелігенції, корифеївукраїнськоїкультуриготувався грунт для духовного відродженнянації, відновленняїїдержавності. У системіукраїнськоїкультури на той час означилися практично всіосновніділянки - література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткованийрозвиток науки, освіти, преса, книговидання. Блискуча плеяда українськихмитців XX ст. гіднопродовжилапрацюсвоїхпопередників, сформувавшинаціональневідродження в надзвичайноскладний і суперечливий час. УкраїнськийкультурнийРенесанстривавпринаймні до рубежу 20-30-х років і завершивсятрагедієюнації та їїеліти, щоопинилисяпідтискомтоталітаризму. Cлідвиділити три періоди: перший періодтриваввід початку століття до Українськоїнаціонально-демократичноїреволюції (1917); другий - під час добивизвольнихзмагань (1917-1920); третій - відперіодуНЕПу, українізації аж до так званого "розстріляноговідродження" (30-і роки XX ст.). У творчості І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, М. Вороного, В. Винниченкаочевиднепрагненняйти в русліпровіднихнадбаньєвропейськогомодернізму - символізму, неоромантизму, неокласики, експресивності, психологізму. За словами І.Франка, нова генераціяпрагнула "цілкоммодернимєвропейським способом зобразитисвоєрідністьжиттяукраїнського народу.Піднесенняохоплюєтакож сферу українськогомузичного та театрального мистецтва.

№40 Літературнебароко в Україні

Українськебароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвиваєтьсяпротягомдвохвіків. «Справжній початок бароко,— зазначає Д. Чижевський,— цеМелетійСмотрицький, це проповіді та почасти вірші КирилаТранквіліонаСтавровецького, а повнаперемогабароко — утвореннякиївськоїшколи. Найбільшими культурно-політичнимиуспіхами, яківідіграваливелику роль вісторіїукраїнськогобароковогописьменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснуваннякиївськоїшколи 1615 року й їїреформи, проведені Могилою (1644 р.) таМазепою (1694 р.). І новіієрархи, і професори

Академіїбулиголовними репрезентантами бароко». Бароко в Україніпоширюється в усіх жанрах тодішньоїлітератури. В поезії українськогобароковиникає силабічнийвірш, поряд з якиміснуєтакожвіршнародний. Найвідомішим жанром бароковоїпоезіїбуладуховна пісня.

Чи ненайбільшоригінальнимитворамиукраїнськогобарокобули так звані «віршовііграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певноюмірою «авангардистські». І. Величковськийстворює «раки літеральні» — вірші, рядки якихможначитатиоднаково як справа наліво, так і зліва направо, алфавітнийвірш, слова якогопочинаються з літералфавіту. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру так і світського. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творахякоївикористанімотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюютьсявеликодні й різдвяні драми. У XVIII століттіз’являються й чисто світськідраматичні твори на сюжети з української та всесвітньоїісторії

Значеннябароко в українськійлітературі XVII–XVIII столітьважкопереоцінити. Будучи першим загальноєвропейськимлітературнимнапрямом в Україні, бароко взяло на себе таківажливіренесансніфункції, як секуляризація й гуманізаціядуховноїкультури, зокремалітератури. Адже в УкраїнідобиВідродження не існувало.

51. Ф.Коновалюк - подільський художник

Народився Федір Зотикович Коновалюк 22 березня 1890 року в селі Калівці Подільської губернії (тепер село Ягідне Муровано-Куриловецького району Вінницької області) в бідній родині селянина-наймита. У десятирічному віці художник втратив батька.

Відмінно закінчивши сільську школу, тринадцятирічний хлопець їде до дядька в Київ. Через здібності до малярства стає учнем лаврської іконописної майстерні. Учителями були І. Їжакевич та В. Сонін. Як здібний учень бере участь у розписах Всіхсвятської церкви Києво-Печерської лаври, прикрашає стіни Борисоглібського храму на Подолі, а також Покровського на Куренівці в Києві та Спасопреображенського в Катеринославі (тепер – Дніпропетровськ).

До Київського художнього училища поступає одразу в 4-й клас. Перший раз у своєму житті в 1911 році бере участь у художній виставці в Київському університеті з картиною “Вид на Вишгород з Києва” та Першій українській артистичній виставці в Києві з картиною “Княгиня Ольга на могилі Ігоря”, через яку хлопця відразу помітили фахівці та пророчили велике майбутнє. Картина зберігається в Державному історичному музеї в Києві.

У Київському художньому училищі Федір Зотикович отримував стипендію імені академіка Х. Платонова, яка надавалася найбільш здібному учневі з бідних селян. Учителями були В. Менк та О. Мурашко. У 1915 році поступає до петербурзької Академії мистецтв, учиться в майстерні В. Маковського. Одночасно навчається та викладає на педагогічних курсах при Академії і не полишає викладацької роботи до пенсії.

У 1925 році стає студентом живописно-педагогічного факультету Київського художнього інституту, щоб навчатися в майстерні знаменитого Ф. Кричевського. Після закінчення викладає креслення й малювання в трудових школах, технікумах та інститутах Києва 26 років.

Однією з найважливіших сторінок у творчості художника стала Шевченкіана. Поклоніння генію України властиве кожному патріоту нашої землі. Лише за 1918 – 1929 роки в олійному живописі Ф. Коновалюка проілюстровано 35 творів поета та написано 97 картин. В образотворчій Шевченкіані Коновалюка близько 300 замальовок та ілюстрацій. Серед творів: “Шевченко несе воду школярам”, “Т. Г. Шевченко в казематі”, “Зустріч Т. Г. Шевченка з М. Г. Чернишевським у 1858 р.”, “Садиба батьків Т. Шевченка”. Для Шевченківського заповідника в Каневі Ф. З. Коновалюк написав 12 картин.

Одним з найулюбленіших образів стала для Ф. Коновалюка Катерина з однойменної поеми Т. Шевченка. Їй художник присвятив понад 200 робіт. Не було жодного року в його творчому житті, коли б він не звертався до образу Катерини. Шевченкова Катерина асоціювалася в нього з Україною – погарбаною, сплюндрованою й непокірною. Він нагадував своїми картинами, що Україна – невільниця, згорблена, нещасна, але несе іскру надії, а Катерина, як Україна, йде і буде йти наперекір стихії.

Різні образи української мадонни були доказом тихої, але сильної боротьби митця за українську душу, за її визволення й свободу. Серед картин: “Катерина”, “Катерина взимку”, “Ой, одна я одна”, “Постать Катерини”, “Катерина влітку”. У 1921 році в картині “Перший ескіз до поеми Т. Шевченка “Катерина” Коновалюк намалював себе в образі малюка Катерини, а в 1930 – “Автопортрет в образі Катерини”. Унікальна спорідненість душ.

Багато робіт, присвячених Катерині Т. Шевченка, написані художником разом з його вчителем І. Їжакевичем, який писав у листі до Коновалюка: “Стоїть мені перед очима ця грішна великомучениця, Українська мадонна з немовлям, і душа тремтить за неї, сльозами вмитої, наляканої, невтішної. Дорогий мій Федоре Зотиковичу, давайте удвох... Воздамо Катерині достойно, вона ж бо велика...” [11, с. 3].

Ілюструючи “Катерину” Т. Шевченка, художники обирають найдраматичніші моменти: прощання Катерини з батьками, зустріч її з Іваном по дорозі до Московщини. Образ героїні, перейнятої горем і розпачем, у центрі композицій – вона чітко виділена на тлі то білої скатертини столу, то темної постаті москаля. Рвучкими жестами й позами переконливо передано глибокий психологізм моменту. Фарби посилюють звучання композиції, ще більше драматизуючи її.

Серед пейзажних картин особливо Федору Зотиковичу вдавалися зимові пейзажі, пройняті первісною чистотою снігу, кришталевою прозорістю повітря, зманливими синіми далями. Іній на деревах, замети і завірюхи, засніжені далі й сонні хатки в снігових обіймах пройняти глибоким ліричним почуттям. Зимові пейзажі цікаві сріблястим колоритом, багатством тонових переходів, красою і пластичністю мотивів. Спокій у природі, спокій у серці... Цей знайомий, такий швидкоплинний стан природи побачити і відчути дуже важко, зобразити і повідати іншим майже неможливо. Ф. З. Коновалюку це вдавалося, тому його вважали одним з найкращих “зимових пейзажистів” України ХХ ст.

Дружина художника згадувала, що були такі моменти, коли Федір Зотикович з повним настроєм роботи йшов на етюд, а повертався замріяний, якийсь одухотворений, з чистим незайманим полотном. Або знайшовши точку з пейзажем, сидів мовчки, нерухомо, потім казав: “Тихо, ні чірік. У мене душа злилась з природою. Я відчуваю як вона співає. Он те дерево співає до тендітної берізки “Ходив козак до дівчиноньки”. Під час роботи або на етюдах він завжди перегукувався з птахами – умів висвистувати синицею, кричати сойкою. У лісовій тиші птахи злітались до нього юрмою. А то співав улюблених подільських пісень. Від нього пахло тьмяними пахощами осіннього дуба і живицею сосни. Ця насолода спостережень давала натхнення і етюд лягав на полотно невимушено, співучо легко.

Помер Ф. З. Коновалюк у 1984 році. Згідно з його заповітом, 50 полотен було передано Українському фондові миру, з приводу чого Олесь Гончар зазначав: “Ми сповнені великої пошани до імені Федора Зотиковича, до його мистецького хисту. А його заповіт – передати фонду миру п’ятдесят своїх картин – відкрив нам ще одну яскраву грань цієї людини – благородство і душевну щедрість, безмежну турботу про мир” [11, с. 3]. У 1987 році ці роботи були розпродані фондом на аукціоні.

Картини Федора Зотиковича Коновалюка зберігаються в музеях та приватних колекціях України, у Вінницькому краєзнавчому музеї, Державному історичному музеї, в фондах Міністерства культури, музеї історії Києва, Державному музеї українського образотворчого мистецтва, у Вінницькому медичному університеті, у художньому музеї Центру культурології та виховання студентів Вінницького національного технічного університету, інших музеях та колекціях.

52. Українська естрада: проблеми, пошуки.

Двадцяте століття називають століттям естради, дев’ятнадцяте – століттям літератури, а епоху Відродження – золотим століттям образотворчого мистецтва. Ці визначення говорять не стільки про популярність того чи іншого виду творчості, скільки про його можливість точно відобразити світосприйняття епохи, її духовні цінності, надії та ілюзії. Здавалось би, естрада – наймолодший з видів мистецтва, але нове, як відомо не з’являється на порожньому місці. І своїм корінням все нове йде далеко у минулі століття. Ще в часи Римської імперії (ІІст.до н.е.-Vст. н.е.) існувало розділення музики на серйозну класичну і так звану побутову – народну музику корибантів – фрігійських жреців, які супроводжували свої релігійні служби співом і танцями. Саме цю музику і можна вважати прообразом сьогоднішньої естради

Естрада – це багатожанровий вид мистецтва, що поєднує в собі елементи театрального, музичного, циркового видовищ.

Як і кожен вид мистецтва (театр, живопис, література), естрадне мистецтво має свої особливі ознаки. Найважливішою з них є імпровізаційність – вміння з честю вийти з любої ситуації, моментально відреагувати на певні події. Другою особливістю естради є лаконізм. Це поняття розповсюджується буквально на всі сторони естрадного мистецтва – авторський твір, акторські засоби його втілення, компоненти зовнішнього оформлення, умови демонстрації. Лаконізм дозволяє естраді оперативно відгукнутись на будь-яку соціально важливу подію.

Естрада – синтетичне мистецтво. Естрадна вистава (концерт) складається з окремих номерів (творів) різних жанрів (пісня, танець, сатиричний памфлет, пантоміма, ілюзія тощо). В створенні естрадних номерів приймає участь багато людей. Це поети, композитори, аранжувальники, звуко- і світлорежисери та оператори, костюмери і техніки, і, звичайно ж, артисти-виконавці. Вони безпосердньо спілкуються з глядачем. Від їх таланту і майстерності найбільше залежить успіх праці всіх учасників цього складного процесу.

Звичайно, найпоширенішим жанром естради є пісня та інструменальна музика. Роль музики в культурі XXст. найбільш яскраво виявилась після Другої світової війни (1939-1945рр.) Ніколи раніше потреба людей в ній не була такою гострою. Музичні стилі, жанри і направлення входили в життя всіх без винятку поколінь, національностей та прошарків суспільства. Місцем проведення концертів і музичних вистав стали не тільки жорсткі рамки оперних театрів чи концертних залів, але і стадіони, міські площі, монументальні пам’ятки архітектури, в яких можна зібрати десятки тисяч глядачів. А завдяки сучасній техніці аудіо- і відеозапису спілкування з музикою стало можливим в любих умовах.

Музиканти другої половини XX ст. відчули тісний зв’язок зі слухачем. Вони прагнули до єднання з аудиторією, нерідко провокували її на безпосередню реакцію і ставили слухача в умови живого діалогу з музикою. Саме тепер музиканти змогли реалізувати властивість свого мистецтва поєднувати людей, вправно створюючи у величезної аудиторії потужні емоційні поривання – як позитивні, так і негативні.

Сучасна класична музика, джаз і рок – три головні гілки музичної культури другої половини XX ст. Важливою сферою музичного життя цього періоду стала і поп-музика – складний комплекс популярних музичних направлень і індустрії розваг. У класики, джазу і року є спільний корінь – традиції фольклору. Народна музика незмінно підтримувала творчі пошуки професійних музикантів, хоча самі вони не завжди це усвідомлювали.

Пошуки в цьому напрямку вплинули на виникнення в 50-х роках рок-музики – явища, що в короткий термі перевернуло музичний світ. Дати визначення рок-культурі дуже тяжко. Це особливий спосіб життя в музиці, в якому об’єднались композиторська творчість та імпровізація, музика і сценічне дійство, живе звучання голосу чи інструменту і складні ефекти електронної техніки. Виникнувши під впливом фольклору, ця культура ніколи не пов’язувала себе з конкретними національними традиціями: мова року інтернаціональна і направлена на об’єднання людей різного походження і світогляду.

Якщо рок-музика говорить від імені інтернаціональної аудиторії, то джазова культура довгий час була голосом конкретного етнічного середовища – афро-американського населення США. Вплив фольклорних традицій відчувається в ній ще сильніше, чим в році. Джаз також спосіб життя. Його основа – імпровізація, яка для музиканта є формою пізнання світу через звуки. Саме від джазу рок перейняв свої основні риси – потяг до імпровізації і колективних форм творчості. Однак, на відміну від року, джазова імпровізація розрахована на камерне спілкування зі слухачем (навіть в умовах великого концертного залу). Від публіки джазовий музикант чекає не фанатичного поклонництва (на що нерідко претендує рок-музикант), а зрілого розуміння, не спалаху емоцій, а занурення в духовний світ виконавця. Джазові музиканти виступають, як правило, в невеликих залах і клубах, прагнучи сформувати “свою” публіку та орієнтуючись на тонких знавців. Виникнувши більше століття тому, джаз у XX-му столітті перейшов початкові етнічні кордони. Зараз це інтернаціональний вид творчості з багатьма регіональними та стильовими різновидами.

У 50-х роках минулого століття поп-музикою (англ. pop music, від popular music – “популярна, загальнодоступна музика”) називали рок-музику; пізніше ці поняття розділились. Поп-музика – розважальна масова музика, що використовує стилі, жанри і форми року. В цьому її відмінність від популярної музики в широкому розумінні слова – найбільш відомих музичних творів (в тому числі і класичних). Провести межу між рок- і поп-музикою непросто, хоча на практиці любий прихильник музики легко відрізнить два цих полюси музичної культури.

Поп-музика орієнтується на посередній смак, тому при іі створенні використовуються вже випробувані музичні стандарти. Однак з кожного правила існують виключення, і найкращі представники поп-музики, такі, як, наприклад, шведська група АВВА чи австралійська Bee Gees, – є високопрофесійними музикантами, чиї композиції користуються заслуженою популярністю.

53. Словесний фольклор (міфи, легенди, замовляння, поезія календарного циклу, думи, балади, козацькі піні, казковий епос)

Легенди

Легендою називають усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів та казок, наприклад їх початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно», також фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку вірили як у можливу. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним.

Легенда про створення землі, Створення гір і каміння на землі, Чому сонце буває сумне, Легенда про сузіря ківш, Легенда про вогонь і воду, Чому у жінок довге волосся, Легенда про картоплю, Легенда про табак і тютюн

Байки

Байки - це короткі оповідання, де головними персонажами переважно є тварини, рослини, неживі предмети, явища природи. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. Також байка повинна містити певний висновок, повчання - так звану мораль.

МИШ І ЖАБА, НЕ ВПУСТИ РАКА З РОТА, ХВАЛЬКУВАТА МУХА, ЯК ВОРОНА ДІСТАЛА ЗІ ЗБАНКА ВОДИ, ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК, ВОВК І ЯГНЯ

СВИНЯ І КІБЕЦЬ, МУХА-ОРАЧКА, КІНЬ І ОСЕЛ, ЖАБА БОЯЗКІША ВІД ЗАЙЦЯ, ЛЕВ І КОМАРІ, ХИТРИЙ ЇЖАК, ЖУРАВЕЛЬ ТА ЧАПЛЯ, ЖУРАВЕЛЬ І ЛИСИЦЯ, ШКОЛЯРСЬКА НАУКА, ЖАБА І ВІЛ, КІНЬ І СОБАКА, НЕВЧАСНИЙ ЖАЛЬ, ВОЛИ І ЦАП, ЛІТО І ЗИМА, ПРО СОНЦЕ, МОРОЗ І ВІТЕР, ЯК ВОРОНА ДІСТАЛА ІЗ ЗБАНКА ВОДИ, ЛИС І ЦАП У ЯМІ, БЕЗХВОСТИЙ ЛИС, ВОВКОВЕ ЩАСТЯ, ПІДДУРЕНИЙ ВОВК, ВОВК ПІД ВІКНОМ, ТАК СВІТ ПЛАТИТЬ, ВЕДМІДЬ ОБГАНЯЄ МУХИ З ЦИГАНА, КІНСЬКА СИЛА, ЯК СОЛОВЕЙКО ЧОЛОВІКА РОЗУМУ НАВЧИВ

Українська міфологія, хоч і подібна за структурою та розвитком до міфології інших народів, усе ж має певну своєрідність і неповторність.

По-перше, вона культивує образ жінки-матері, надаючи йому особливого значення та провідної ролі. За давньоукраїнською міфологією жінка не створена з ребра чоловічого, а виліплена із золотої глини. Безгрішною і чистою приходить вона на квітучу землю. Бо ім'я їй – Слава. Вона послана ширити славу богів. Її небесне призначення народити дітей, виховати їх за справедливими законами Вирію та стати берегинею роду людського [13, 24]. Перший чоловік Гук був витесаний із каменя і посланий шукати Славу, щоб стати батьком роду та мужнім його охоронцем [13, 26]. Таке уявлення згодом знайшло відображення в легендах, фольклорних творах (казках та піснях) пізнішого періоду і, врешті, стало побутувати в літературних творах. Воно сформувало основні ментальні риси народу. І якщо з огляду на усталені основні характеристики (ментальні ознаки) зробити поділ народів світу на чоловічі та жіночі типи, то українці належатимуть до жіночого типу.

По-друге, українська міфологія будувалася на контрастності. Це зумовлено осмисленням природи таких понять, як добро і зло, життя і смерть, пошуком їхніх закономірностей, створенням ментальної філософії. Добро і Зло в нашій міфології – це лише часточки одного цілого – Життя, так би мовити, гирі, що змушують його маятник працювати.

Створюючи Білобога та Чорнобога, Сокіл-Род відвів їм таку роль: бути добром і злом, красою і поганню, світлом і тьмою, правдою і кривдою. І велів їм бути вічно, заради вічного життя. Бо нікому не зазнати добра без зла, краси без потворності, нікому не поцінувати життя без огляду на смерть [13, 9].

Міфологічна контрастність зумовила виникнення антонімічного прийому, що згодом яскраво проявився у фольклорних казках, а потім і в літературних творах.

По-третє, давньоукраїнські міфи сформу- вали комічний образ Чорнобогових слуг. Усі вони, починаючи від Змія, Мари, Пека, аж до чорняків та песиголовців, були породженням природних закономірностей (таких, як кінечність людського життя, завершення теплого річного циклу тощо) та людських вад (жадібності, заздрощів, лінощів). Тому і влада їхня була тимчасовою, обмеженою, смішною. Такою, яку людина спроміжна перемогти, або ж і взагалі уникнути її впливу. Так, людина, що жила за праведними законами Вирію, ніколи не потрапляла у підземне царство Пека, влада якого закінчувалася на межі праведної поведінки [13, 22]. На межі ночі і дня та на момент одужання танула влада Мари (богині хвороб та темних ночей) і Змія [13, 36]. А на межі людських чеснот зникали породження вад – чорняків, песиголовців та до них подібних [13, 58; 13, 153 – 154]. Отож, людина мала благословення богів, силу та розум для боротьби з нечистю. Остання ж виступала своєрідним нагадуванням про дотримання чеснот кожним, хто не бажає потрапити під владу Чорнобога.

Таке трактування в майбутньому сформувало колоритні комічні типажі негативного у фольклорній творчості (народні казки "Як чоловік чорта обдурив", "Як козак з нечистою силою бився" тощо).

Балада належить до найскладніших фольклорних жанрів. Появу балади відносять до Середньовіччя. Провансальці називали даний жанр танцювальною піснею, французи характеризували баладу як ліричний вірш, англійці — як сюжетні поеми ліро-епічного характеру. У ХІХ ст. в Росії, Україні, за визначенням М.Максимовича, М.Костомарова, таким словом називали літературні та народнопісенні твори.

На сьогодні існує кілька визначень балади. Пропонуємо одне з них: балади — невеликий за обсягом віршований сюжетний гостродраматичний ліро-епічний твір, в якому відображаються напружені конфлікти в особистому та громадському житті.

Корені балади — в календарно- і родинно-обрядовій пісенності. Найдавніший запис балади знаходимо в рукописній книзі чеського фольклориста Яна Благослава «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш». Найпродуктивнішим періодом баладотворення вважають ХV-ХVІІ ст. З ХІХ ст. балади публікуються у багатьох збірниках українського фольклору.

Ґрунтовно досліджував балади І.Франко («Жіноча неволя в руських піснях народних», 1883), наукові розвідки цьому жанру усної народної творчості присвятили О.Потебня, Ф.Колесса, К.Квітка та ін. Національні сюжети, символи й образи балад знайшли відображення у творчості Т.Г.Шевченка («Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Катерина» тощо). Широко використовували баладну традицію поети початку ХХ ст. (П.Карманський «Українська балада», М.Вороний «Бондарівна», В.Еллан «Балада про любов» тощо. Найповніше видання «Балади» у серії «Народна творчість» було здійснено у 1987 році. Фольклорист О.Дей опублікував «Каталог українських народних балад».

Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами змін у природі, святами, що в давнину мали на меті умилостивления сил природи, забезпечення їх сприяння у рільництві, годівлі худоби, бджільництві та ін. У зв'язку з цим у календарних обрядових піснях важливе місце належить аграрним землеробським мотивам. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу — колядки і щедрівки, весняного — веснянки, гаївки перехідної пори між весною і літом — русальні, літні — купальські, петрівочні, жниварські. На Українському Поліссі визначається і цикл осінніх пісень, виконання яких приурочене до різних видів робіт у цю пору: коли "беруть картоплю", "тіпають льон" тощо.

Колядки і щедрівки — величальні пісні, які сягають глибокої передхристиянської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків — дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їхній уяві знаменувало поворот "на весну", відновлення життєдайної сили сонця, світла і життя над зимовим мороком і омертвінням у природі. Багата урочистість, обрядовість і пов'язані з цим святом звичаї та вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік аж до Богоявления (Йорданські свята). До цього циклу християнської святковості приурочений і давній язичницький звичай колядування з його пісенним репертуаром — колядками і щедрівками.

Давня назва Коляда подекуди і досі вживається в українському народі як визначення Різдвяних свят. Ця назва закріпилася у більшості європейських народів, зокрема слов'янських. У нас вона зустрічається вже у давньоруських джерелах.

Назва щедрівка відома лише в українському фольклорі. Видатні дослідники українських колядок і щедрівок (О. Потебня, В. Гнатюк, Ф. Колесса) не бачили істотної обрядово-функціональної відмінності між цими назвами, вважали другу синонімом поняття колядка, утвореним на українському ґрунті від поширеного приспіву "Щедрий вечір, добрий (чи Святий) вечір". Але ці назви фіксували також певний поділ обрядового репертуару відповідно до часу виконання: колядки в Різдвяні свята, а щедрівки — на Щедрий вечір під Новий рік або, як на західноукраїнських землях, — у другий Святий вечір напередодні Водохрещі — Йордану.

Змістові та формі народних колядок, щедрівок властиві ознаки глибокої старовини. В них виразно простежуються первісні уявлення людини, язичницькі вірування з обожествленням небесних світил, сил природи та ін. Ось, наприклад, давня лемківська колядка про початок світу: Коли не було з нащада світа,

Тогди не було неба, ні землі,

А но лем було синє море,

А серед моря зелений явір,

На явороньку три голубоньки.

Три голубоньки радоньку радять,

Радоньку радять, як світ сновати.

З давніх-давен зберегли народні колядки і щедрівки магічно-побажальну сутність, величальний пафос, коли бажані господарські успіхи, достаток, злагода і сімейне щастя видавалися за дійсність, житейську реальність. Господар "сидить собі у новій світлиці", "золото сіє", рахує "стада незліченні", у нього "воли все половії", "плуги все золотії", "двори все кедровії", "всі коні воронії", за столом бажані гості, а на полі —

Будуть копойки, яко звіздойки,

Будуть стогойки, яко горойки.

Казка - жанр усної народної прози: епічні оповідання алегоричного, повчально-розважального, чарівно-фантастичного, героїчного або побутового змісту з установкою на вигадку.

Перші записи українських народних казок були здійснені І. Срезневським у 1829 р., М. Костомаровим у 1843 році, І. Головацьким в альманасі „Вінок русинам на обжинки" у 1847 р. Дослідження цього жанру розпочав Й.Бодянський книгою „Наські українські казки" в 1835 році. Казки збирали, систематизовували, досліджували М.Максимович, П.Куліш, Д.Мордовець, К.Шейковський, М.Драгоманов, П.Чубинський та ін. У 1857 році П. Куліш видає „Записки о Южной Руси", казки є складовою частиною цієї книги.

Відомий письменник І.Рудченко вважається першим видавцем збірника українських народних казок. Під назвою „Народні південно-руські казки" збірник був опублікований у 1869-1870 роках.

Чималу кількість народних казкових матеріалів друкував у 60-х роках ХІХст. журнал „Основа". Завдяки сподвижницькій праці етнографа і фольклориста Б. Грінченка було видано „Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях" (Вип. І-ІІІ, Чернігів,1895-1897), збірки казок, анекдотів для дорослих і для дітей.

У 1890, 1894 роках український письменник І. Манжура опублікував дві збірки „Казки, прислів'яі т. ін.", записані в Катеринославській та Харківській губерніях та „Малоросійські казки, прислів'ята повір'я, записані І. Манжурою".

Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка публікували казочки в „часописах для дітей" - „Дзвонику" та „Молодій Україні". Завдяки саме їх сподвижницькій праці збережені казки „Кривенька качечка", „Дивна сопілка", „Казка про Івашка", „Казка про коржика".

54. Т.Г.Шевченко - художник

Поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. сама ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство. Не випадково його твори виставлялися на академічних виставках, а за видатні успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка. Для Шевченка тема жіночої долі була згустком крові, що запеклась у його серці. Навіть назви творів "Наймичка", "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-Черниця" красномовно промовляють про долю героїнь цих творів. Як же втілювалися образи жінок у малярській творчості Кобзаря? Згадаймо зустріч Катерини – матері з офіцером або ж Івася – поводиря з батьком – паном. Трагічні за своїм змістом, глибокі за психологічною мотивацією, ці сцени ніби зливаються з живописним полотном. Дослідники живописної спадщини Шевченка зазначають, що картину "Катерина" він написав у 1842 році. До появи "Катерини" не лише в українському, а й в загальноросійському мистецтві не було твору з таким гострим і злободенним соціальним сюжетом. Уперше героїнею живописного полотна стала людина з народу – дівчина-кріпачка, жертва панської розпусти, принижена й ображена в найкращих почуттях.

Дослідники вважають, що композиція картини побудована з дотриманням настанов академічного мистецтва.

Вона являє собою рівнобедрений трикутник (постать Катерини), вписаний в овал, до якого входить зображення москаля – вершника, собачки, цариного діда, стовбура та гілок крислатого дерева. Чітко простежуються традиційні для академічних композицій діагоналі. Постать знеславленої дівчини – не лише композиційний, а й смисловий центр твору. Модельована теплими фарбами, вона різко контрастує із силуетно зображеною постаттю москаля на коні зліва та затіненій частині картини. Порівняно з величною постаттю Катерини він виглядає мізерним, іграшковим. Таке зображення зумовлене не лише вимогами перспективи, воно давало змогу художникові передати контрастність образів. Холодний, зеленкувато-синій тон підсилює трагедію дівчини – покритки, її сумний настрій. Впадає в око і співчутливий погляд діда. Відірвана гілка на землі символізує скалічене молоде життя.

Прагнучи до посилення емоційного звучання твору, автор поетизує героїню, свідомо прикрашаючи її. На дівчині святковий одяг: біла з довгими пишними рукавами сорочка, барвиста плахта, червоний фартух з прикрашеної вінком голівки спадають, розвиваючись на вітрі, довгі червоні стрічки.

Шевченко творив свою картину далеко від рідної України, тому не мав змоги малювати з натури. Але національний український одяг дівчини, характерний краєвид надають картині виразного національного колориту.

На мотив поеми "Слепая" Шевченко виконав олівцем і сепією однойменний малюнок, а також шість начерків та ескізів. На малюнку "Сліпа з дочкою" Оксана спить, поклавши голівку матері на коліна. Мати ніби завмерла, боїться порушити спокій дитини. Смуток, утома, біль і тривога на обличчі жінки. Критики вважають, що на малюнку зовнішність жінок (матері і дочки) зображено ідеалізовано.

Реалістичніше сліпу та її доньку зобразив на ескізах, виконаних олівцем. У центрі зображено героїню щасливою, але в постаті її є щось скорботне. На ескізі, виконаному сепією, ми бачимо палаючі палати, постаті божевільної Оксани та її матері. Ще один ескіз "Жінка на підлозі" має літературне підґрунтя. Вважають, що він співзвучний з поемою "Марина", в якій зображено дівчину – месницю.Митці всіх віків прагнули оспівати природу, яка давала їм силу і натхнення. Шевченко ніби був створений для того, щоб виразити словом і фарбами усю красу навколишнього. Тривалий час він жив за межами України, але марив нею, згадував рідну Черкащину, Київщину.

Шевченко - художник не компонував свої пейзажі, а змальовував краєвиди, які бачив перед собою. Саме тому в його робочих альбомах ми знайдемо багато начерків гілок дерева, бур'янів, хат, церков.

За тематикою пейзажні малюнки Шевченка 1843 – 1847 рр. можна поділити на дві групи: малюнки, на яких зображено сільські краєвиди і пейзажі, на яких відтворені історичні та архітектурні пам'ятки. Малюнки здебільшого розповідають нам про убоге життя Шевченкової родини і всього покріпаченого українського села ("Удовина хата", "Селянське подвір'я", "На околиці", "Хата біля річки", "Хата над ставком"). Чарівна природа на малюнках, як і в подіях є контрастом до важких соціальних умов життя народу. Особливо улюблені пейзажні мотиви Шевченко – зображення мальовничих околиць та куточків сіл, містечок, берегів тихих степових річок, ставків, урочищ тощо ("Повінь", "Комора в Потоках", "Андруші", "Урочище Стінка", "Хутір на Україні", "У Вюнищі", "В Решетилівці"). Ці твори сповнені справжньої поезії, в них лагідна, мрійлива українська природа знайшла свого натхненного співця. Майстерні вони і з боку малярської техніки.

Шевченко створив галерею портретів. Серед них портрет поміщика П.В.Енгельгарда, виконаний на досить високому рівні. Перед нами гора людина, яка знає собі ціну. Одягнений у фрак коричневого кольору, з-під якого видно синій жилет, на шиї елегантно пов'язано ліловий шарф, вираз очей самозакоханий.

"Голова жінки" – твір досконаліший. Вважається, що тут майстерно, засобами світлотіні змодельовано обличчя, обрамлене красивими гофрованими пасмами кучерів. Однак у плані характерності образу цей твір поступається перед портретом П.В.Енгельгарда.

55. Музичне мистецтво України ХІХ

Музичність та співучість є одними з характерних рис українського народу[1], музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).

На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

Про практику народної пісні, що існувала в найдавніші часи на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ.

Самобутній національний стиль найбільше повно представлений піснями центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся.

У Прикарпатті й Карпатах розвинулися свої відмінні пісенні стилі. Їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. В ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро пульсуючому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.

За своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними властивостями українська народна пісня поділяється на безліч різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак. У цьому розумінні найбільш типовими жанрами української пісні є:Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та ін. Цей тип фольклору є

Родинно-обрядові та побутові— весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін.

Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;

Історичні пісні і думи

Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі;

Ліричні пісні та балади.

У XV—XVI століттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».[2]

Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим «славословія». У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо.

Творцями і виконавцями історичних пісень та дум, псальмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу.

Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 1648—1654 років, велике місце приділене народним героям — Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум — про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю.

Уже в XIV—XVII та XVIII ст. українські музиканти прославилися за межами України. Їх імена можна знайти в хроніках тих часів серед придворних музикантів, зокрема при дворі польських королів чи російських імператорів.[3] Найвидатніші давні кобзарі — Тимофій Білоградський (відомий лютнист, 18 ст.), Андрій Шут (19 ст.), Остап Вересай (19 ст.) та ін.

З метою захистити своє мистецтво вони об'єднувалися в братства співацькі цехи, які мали свої статути, що боронили їх мистецький. Особливого розвитку ці братства досягають у XVII—XVIII ст., продовжуючи існувати навіть і на початку XX ст. до жорстокого знищення радянською владою.

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін.

Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру.

В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.

Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної.

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні1648 — 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. Ізмаїл Срезневський склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасуваннягетьманства в 1734 році.

У 1765 році Петро Симоновський скомпонував «Краткоеописание о козацькомнародЂ» з описом подій від найдавніших часів до1751 року.

Автором «Летописцаили описання краткогознатнЂйшихдЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно,Яків Лизогуб.

У 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI столітті.

Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.

ПРИКЛАДИ

Літопис Самовидця: охоплює період 1648-1702 рр.

Особа літописця: автор - очевидець описуваних подій. Його мова і стиль позбавлені книжності, риторичних прикрас, впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, що була поширена на Україні. Зі змісту літопису відчувається неприхильне ставлення автора до "високих" школ на зразок Київської колегії. Щодо особи автора існує декілька гіпотез, одна з них: ним був генеральний підскарбій, брацлавський протопоп, стародубськийсвященник роман Ракушка-Романовський (прибл. 1622-1703).

Авторська концепція або авторське начало: взагалі відсутня концептуальна установка, прийнята вже Грабянкою та Величком, що це визвольна війна українського народу. Автор намагався подати події майже безоціночно, об'єктивно, як перелік фактів.

Суспільно-політичні погляди літописця:

співчуття до шляхетського стану, "значних козаків", неприхильність до низів, що грабують "значних";

холодне, іноді відверто вороже ставлення до козаків;

Причини війни:

релігійна: утиск православної віри;

соціальна: козаків отягощеніє.

Образ Богдана Хмельницького: прихильного ставлення до особи Б. Хмельницького в цій праці немає, Хмельницький зображується як звичайна "смертна людина" (а не як національний Герой наступних літописів), расторопний чигиринський сотник, у письмі біглий. Після двох перемог - загордився, хоча мав ставитись до короля польського як до свого пана.

Оцінка подій 1648 р.:

"в той час не було милосердя межи народом людським". Літописець не робить ніяких винятків, описуючи жорстокість татарів та козаків, що не тільки євреїв та шляхту губили, але й посполитих, які в неволю татарську мусили йти, особливо молоді ремісники.

спустошення Хмельницького тривало аж до літа, бо "Господь Бог за гріхи навиділ землю такою тяжкою войною и отнялонойгосподара, тоест короля щасливого Владислава, которій на початку тоейнещаснойвойни помер".

в підсумок - алегорія: "Того ж року саранча барзовеликая на усей Україні была и барзо шкоди великіє починила".

*зрозуміло, що літописець, який сприймав би це повстання як визвольне й героїчне, не завершав би огляду таким історично реальним, проте ідейно негативним образом як сарана*

1649 р.: "усе, що живо, піднялося в козацтво, хто навіть зроду козаком і не був", "усе це діялося задля того, щоб збагатитися добром шляхетським, єврейським, та іних людей", усі значні та багаті люди, навіть бургомистри з міст права Магдебурзького, кидали свої уряди, голили бороди та йшли до козаків, аби власного добра не позбутись: "так диявол учинилсебі сміх з людей статечних".

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки: історія козацтва від найдавніших часів до 1709 р.

Джерела:

спогади сучасників подій, на зразок літопису Самовидця, твори вітчизняних історіографів ("Синопсис" 1674 р. І. Гізеля) та іноземних ("Польські аннали" офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського), поема Самійла Твардовського "Війна домова" 1681, твори Мартина Кромера, Мартина та ЙоахімаБельських, МацеяСтрийковського, Олександра Гваньїні, СамуїлаПуфендорфа, ЙоганаГібнера.

загальна характеристика: компілятивний твір, в першу чергу є літературним,а не історичним джерелом, бо містить дуже багато фактичних помилок.

*але, оскільки даний предмет називається історія політичної думки України, а не історія України, нас цікавить не стільки те, як там було насправді, а те, як ті події сприймались їх учасниками і спостерігачами*

Автор: вчився у Києво-Могилянській академії, знав польську, латинську, німецьку.

Авторське начало або авторська концепція:

так як в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, автор хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Б. Хмельницького, не прийшли в забуття. Не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові, на незабудь нащадкам записати. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе письмо та історики?

патетичний характер твору перетворює його не на літопис, а на гіпергероїзований історичний роман.

Образ козацтва:

"козаки в пустельних лугах на узбережжях Дніпра та Бугу з давніх давен збираються не заради наживи, а тільки заради оборони та зміцнення віри християнської": таким чином Г. Грабянка стоїть біля початків традиції героїзації, возвеличення козацтва.

досліджує походження "малоросійського народу або ж козаків": походження слова "козак" виводить від назви племені козар (хазар), які є предками козаків. Описує їх так: козари мали звичаї грубі та жорстокі, мандрівне життя, хліба не знали, золотом-сріблом нехтували, тільки лицарської звитяги навчалися; хоробрі, страху не знали, допомогали в походах Кіру, Олександру Македонському.

*цікаво, така (історично невірна) інтерпретація, коли походження українського (малоросійського) народу виводиться через козаків від хозар, відокремлює українців від своїх слов'янських сусідів. Таке прагнення "окремішності" говорить про початок процесу самоідентифікації української нації*

Козари раніш за Рюриковичів володіли Києвом та іншими слов'янськими землями, бо відомо з літописів, що отримували з них данину.

*ця концепція зображує козар, а, отже, козаків, більш законними володільцями слов'янських земель, аніж "зайди" Рюриковичі. Це в той час, коли правонаступництво Київської Русі Московією російська історична школа виводила саме через правлячу в Москві (до кінця XVI cт.) династію Рюриковичів*

Образ Богдана Хмельницького: центральна постать літопису, поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя:

"преславний вождь запорозький", "муж хитрий у військовій справі і дуже розумний", "в науці латинської мови вправний", бувши "найбільшим недругом шляхти, все ж у вівйні цій виявив себе і найбільшим справедливцем".

Грабянка приписує Хмельницькому промови у найзначніших справах та історичних моментах - в традиціях літописів Київської Русі. Посмертну характеристику Б. Хмельницького (також давньоруська літописна традиція), автор витримує в дусі традиційних доброчесностей воїна-богатиря.

Хмельницький має дві основні заслуги - визволення України від "тяжкого ярма лядського" та приведення її до російського монарха у підданство.

Промосковська орієнтація автора:

прихильне ставлення до Москви виступає в літописця критерієм доброчесності історичної особи. Наприклад, Яків Сомко - "вождь хоробрий і у справах військових вмілий", "воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший". Навпаки, Іван Виговський - "злодій і віроломець", "прихований супостат, образом і думками лях", "ворог всеруський", "супостат і явний зрадник".

українські землі називає російськими.

"рівноапостольний князь Володимир Святий - монарх і самодержець всієї Росії".

Літопис Самійла Величка, канцеляриста війська Запорозького, охоплює події 1648-1700 рр.

Джерела: СамуїлПуфендорф, поема "Війна домова" С. Твардовського, спогади очевидця Самійло Зорки (останнього, одначе, вважають вигаданою особою).

Мотив написання: побачивши на власні очі наслідки Руїни на Правобережжі: аби нащадки знали, що там трапилось, чому і як.

Суспільно-політичні погляди:

виступає за становий поділ на посполитих і козацтво, відстоює інтереси козацького стану, за справедливість серед козаків.

ідеал суспільного устрою: Запорізька Січ - вільна республіка, де кожний її член має змогу бути вільним у своїх діях, хоча й підлягав би безсумнівній дисципліні; кожен чоловік має право голосу.

сварить полковників, що вони тільки за власний добробут вболівають.

АрхітектурнатрадиціянатеренахУкраїнипройшладовгийісторичнийшляхрозвитку.Найстаршіпам’яткимонументальної,мурованоїархітектуринаукраїнськихземляхпоходятьізпобережжяЧорногоморя—зколишніхгрецькихколоній,якісягаютьVIII—VIIст.дон.е.ДотакихбільшихмістналежалиТіранадлиманомДністра,ОльвіянадлиманомПівденногоБуга,ХерсонесколосучасногоСевастополя,Феодосія,Пантікапей(сучаснаКерч),ФанагоріянапротиКерчі,Тамань,ТанаїсколосучасногоРостова-на-Донуйбагатоінших.РешткиархітектурногокомплексуБільськогогородища(VII–IIIст.дон.е.)вченіідентифікуютьзпрадавніммістомГелон,описанимГеродотом.

Дослідизбереженихнезначнихрештокантичнихбудовтаіншихмистецькихтворівуказують,щоспочаткууVIII—VIст.дон.е.Причорномор'ямаловпливт.зв.іонійськогостилю,азVст.тутпоширюютьсязразкиафінськоготазпочаткомновоїеридоIIст.римськогобудівництва.Знайденіфундаментиобороннихмурівміст(Ольвія,Пантікапей,Німфей,Горгіппія),житловихбудинків,храмуАполлонавОльвіїйрізніуламкиколон,капітелейтощовказуютьнавідмінністьїхвідчистогрецькихзразків—аттічнихімалоазійських.Особливийінтересмаютьгробівці(наприклад,уКерчі)зісклепінням,зложенимзклинуватогокаміння.ЦейновийнатойчасконструктивнийзасібперекриттянебуввідомийусамійГреції,алишевдеякихгрецькихколоніях,наприклад,вАлександрії.

Післянавалирізнихкочівників,щезруйнувалигрецькіміста,монументальнебудівництвопочинаєнановорозвиватисявПричорномор'їуIV—VIIст.зат.зв.старохристиянськоїйранньовізантійськоїдоби.Причомухристиянськіхрамипостаютьсамевколишніхгрецькихмістах,анавітьпочастизматеріалівдавнішихгрецьких,античнихбудов.НайбільшимосередкомстарохристиянськогобудівництвабувХерсонес.Якихвеликихрозміріввонодосягало,свідчатьзбереженірешткифундаментівічастинстін27церковікаплиць.Найстаршіцерквибулицентричноготипу—уформірівнораменногот.зв.«грецькогохреста»,щовказуєнасхіднівпливи,далібазилікиVII—IXст.римськоготипу,щоусвійчасбулипоширенінаціломуСході,округлібудови(т.зв.ротонди)V—VIст.,хрестильнікапличкийсереднійміжбазилікоютахрещатоюбудовоютипбудов.Усібудовиперекривалися,очевидно,дерев’яноюстелею,асклепіннямалилишеапсиди(вівтарнезаокруглення)йменшіротонди.Знайденірешткиіфрагментирізнихмозаїкірізнихдеталейуказують,щоархітектурнемистецтвостоялотутдужевисокотаприходилосюдиголовнозГреції,МалоїАзіїтаКавказу.КращезбереженацеркваСв.ІванаПредтечівКерчі(XIIIст.)близькостоїтьдовищезгаданогосередньоготипу,алезбільшвиразнимподіломнатричастини(чит.зв.нави),зчотирмаколонами,щопідпираютьоднусереднюбаню.

Середньовічна архітектура

АвтентичнаукраїнськаархітектурапочалаформуватисяуIX-Xст.,колинатеренахУкраїнивиниклацентралізованадержава—КиївськаРусь.Спочаткувсіспоруди—укріплення,палаци,церкви—будувалисяздерева.Основноюструктуроюбудівельспрадавнабувзруб,зведенийзгоризонтальнопокладенихколодізшатровимверхом.ТрадиціяспорудженнязрубівзберегласяаждопочаткуХХст.Навітьсьогодніподібнізрубивикористовуютьсяпіджиліприміщення,їхможнапобачити,приміром,уЧернігові.

РазомзприйняттямхристиянствавКиївськійРусіз'явилисябудівлівізантійськогостилю,найкращимприкладомякогоєСофійськийсоборуКиєві(XIст.),щозберігсядонашогочасу,зазнавши,втім,суттєвоїбароковоїперебудови.ВізантійськийстильнаРусіпочавактивнореформуватисяуспівдіїзавтентичнимиуявленнямипробудівництвойорнаментування.Внаслідоктакогореформуванняз'явилисявитягнутівгорубанікиївськихцерков,специфічнакольоровагамарозписів,фресокімозаїк.

НайдавнішоюцерквоюУкраїни,щозберегласялишеуфундаменті,єДесятинна,побудованаВолодимиромВеликимблизько988—996рр.Цебулатринавнабудовазширокимопасанням(галереями)навколо,всерединіпишноприбранамармуровимобличкуванням,різьбами,кахлями,фрескамиймозаїками.Злітописіввідомо,щовоназавалиласяв1240роціпідчасоблогиКиєваБатиєм.

ЗвичайнийтипбільшихцерковX—XIIIст.—цетринавніцерквизтрьоманапівокруглимичигранчастимиапсидами(заокругленнязбокувівтаря),здвомааботрьомапарамистовпів.Міжпершоювідвівтарятадругоюпарамистовпівчерезцілуцерквупроходитьпоперечнанава.Середнянайширшанава—такоїсамоїширинийвисоти,якіпоперечнанава(прохід);наперехрестіїхугорівиводиласянайбільшабанязверхньоюточкоюцілоїцеркви.Меншіцерквибули,можливо,однонавнізапсидоюзісходу.ВЗахіднійУкраїнівиводилисятакожротонди—округлібудови.

Характерноюрисоюбагатьохцерковбулит.зв.опасання,тобтогалерейки,щооточувалибудовузтрьохбоків(крімсходу),якізберегалисяпіслявукраїнськомудерев'яномубудівництві.Нерідкоіззахідногопричілкупідносилисядвімогутнівежіабооднавежавпівнічно-західномукутібудови.Завершувалибудовуодна,рідше5(або9)баньокруглої,еліпсовоїйгранчастоїформи.Загальнімасиізв'язанийізнимизовнішнійвиглядбудовизавждивідповідаливнутрішнімпросторовимформам,такщонавітьформадахуйбаньназовніточновідповідалавнутрішній.Згіднозцим,чистоконструктивним,закономархітектурногомистецтвабудовизагаломмалимінімальнукількістьдекоративнихприкрас,адевошійбули,товідповідалилогічномузмістуокремихконструктивнихчастинбудови.

Післятатаро—монгольськоїнавалибудівництвонатериторіїУкраїнипідпорядковуєтьсязавданнямоборони.УXII-XVст.будуютьсяпереважнофортецізбаштами,укріпленімонастирі,замкиуКам'янець-Подільському,Львові,Луцьку,Кременці,Білгороді-Дністровському.Їхністінивисокітанеприступні,аленадеякихможнапобачитидекоративнийорнаментувиглядіукраїнськоїплахтиабовишиванки,викладенийзчервоноїцегли.НайкращимприкладомєХотинськафортецяуЧернівецькійобластізістінами30-35метрів,якийчудовозберігсядосьогодні.

Монастирі-фортеціXVстоліттятежсхожіназамки.Головнийсобормонастирястоявабопосереддвору,абовсистеміобороннихстін.Храмибулиобов'язковопристосованідооборони,адженерідкотраплялося,щовониставалипритулкомвідвороганелишедляченців,алейдлямирян.

58

Енеїда Котляревського

Вихід у світ "Енеїди" став епохальним явищем в історії укра­їнської культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та есте­тичних проблем. В основу її І. П. Котляревський поклав сюжет класичної поеми "Енеїда" римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.

Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І. П. Котляревського були моральним осудом крі­посницького ладу, осудом, що набував виразного громадянського звучання.

Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, про­йнятися життєдайним почуттям служіння їй Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі по­чуття. У боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: "Там лицар всякий парубійко". Патріотичні почуття підносять гід­ність людини, її честь. Всією своєю поемою І. П. Котляревський заперечував твердження, що "виняткове право" на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора "Енеїди", є "прикметою" й простих людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо.

Енеїда" І. П. Котляревського сильна наявним у ній прогресив­ним просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьків­щини, звеличення героїчного минулого, показ самовідданних і мужніх воїнів, нарешті, могутній образ самого Енея − все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми І. П. Котляревського − в утвердженні духов­них сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і любов'ю, з надзви­чайною теплотою зобразив письменник їх у поемі, наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною си­лою життя.

59

.Сімейні традиції та взаємин Української Родини

Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі, адже в них - світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини і народу взагалі.

Дуже тісно народна творчість пов'язана із звичаями, що являють собою закони, якими українці керувались щоденно.

Як і рідна мова, звичаї об'єднують людей в один народ. Того, хто забуває звичаї, карають Бог і люди, а, за українським повір'ям, у батьків, що не дотримуються звичаїв, народжуються діти, які стають вовкулаками.

Дохристиянські звичаї гармонійно переплелися з релігійними, утворивши обряди, які ми маємо на сьогодні: колись Різдво припадало на свято зимового повороту сонця, вісника врожаю та щастя, про що й співається у колядках. У них переплелися мотиви хліборобські, військові, казково-фантастичні, весільні та біблійно-релігійні.

Обряди охоплюють все життя людини від народження до смерті (пологи, запросини баби-повитухи, відвідини новонародженого та породіллі, хрестини, дівування, заручини, весілля, поховання); всі сфери людської діяльності та сільського господарства (заклик весни, веснянки, перша борозна, зажинки, жнива, обжинки, Спас).

Сімейне життя традиційно супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі визначали певні етапи життя та розвитку, а весілля являло собою справжню народну драму, до якої включались ігрові дії, танці, співи, музика. Народження дитини завжди було визначною подією в житті родини, адже за народним уявленням "хата з дітьми - базар, а без них цвинтар". Вагітну жінку не можна було лаяти та ображати. їй слід було якомога довше приховувати вагітність, щоб ніхто не знав і не врік, щоб не тяжко було родити. Аби дитина була здоровою, до першої купелі лили свячену воду. Дівчаткам додавали меду, молока та квітів, щоб були гарними, а хлопчикам - дев'ясилу, щоб росли здоровими та дужими.

Новонароджену, а особливо хвору чи кволу дитину, треба було якнайшвидше охрестити. У церковному обряді хрещення на перший план виступають хрещені батьки, ролі яких надавали особливого значення. Вони шанувалися як близькі родичі і були для хрещеника другими батьками, бо мали за обов'язок опікуватися дитиною, брати участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. Хресні мали бути хрещеними та перебувати у церковному шлюбі.

Після хрещення до хати сходились родичі та сусіди. Не можна було приходити з порожніми руками.

Говорячи про сімейні звичаї українців, слід згадати про приймац-тво, яке було традиційним явищем сімейних відносин та полягало у переході чоловіка до батьків дружини, якщо в цьому була необхідність. За приймаків також вважались посиновлені сироти.

Досить довго на Україні побутував звичай побратимства (посе-стринства) - духовного споріднення та взаємодопомоги. Цей звичай сягає корінням чи не скіфських часів. Зазвичай браталися у присутності односельців. Побратимами найчастіше були люди одинокі. Цей обряд забезпечував допомогу в скрутну годину і прирівнював побратимів до кровних родичів.

Багатющий скарб звичаїв нашого народу ми отримали в спадок і мусимо зберегти його та, нічого не втративши, передати нашим дітям, щоб не перервався зв'язок поколінь, щоб зберегти генетичну пам'ять нашого народу.

60

.Архітектура доби бароко.

Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев'яному народному будівництві всіх українських земель.

Шедевры позднего барокко появились в Украине во второй половине XVIII в.— такие как Успенский собор Киево-Печерской лавры, Андреевская церковь в Киеве и собор св. Юра во Львове.

Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

Козацьке Бароко

В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII сторіч народжується українське барокко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське барокко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України того часу. Серед того, що дійшло до нас у стилі українського барокко, слід відзначити архітектуру Духовної академії у Києві (Й. Шедель), Ковнірського корпусу в Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір), надбрамної церкви Кирилівського монастиря у Києві (І. Григорович-Барський); церкви Св. Юра у Львові (Б. Меретин); картини художників І. Рутковича, Й. Кодзлевича, Г. Левицького, А. Голика, ікони та розписи невідомих художників у церквах та монастирях; літературні твори К. Саковича, І. Величковського, М. Смотрицького, І. Галятовського, А. Радивиловського, Г. Кониського, Т. Прокоповича, Д. Туптала, Г. Сковороди, М. Довгалевського та інші; музичні твори вже згадуваних українських композиторів М. Ділецького, М. Березовського, А. Веделя.

В умовах Запорізької Січі українське барокко поєднується з аскетизмом козацького життя, з військово-оборонними функціями споруд, набирає стриманої урочистості і одержує назву „козацького барокко”. Що ж дійшло до нас із споруд та мистецтва козацького барокко?

Сьогодні під водою Каховського водосховища вже фактично неможливо відшукати залишки колишніх запорізьких січових укріплень. Про фортифікаційну майстерність козаків та залучених до будівництва цих укріплень уже в XVIII сторіччі інженерів-фахівців можна судити тільки по мапах і плянах. У пляні укріплень Нової Січі поєднуються традиції будівництва козацьких засік з досягненням найновішої на той час фортифікаційної думки. Багато цікавого можна довідатися з пляну цього останнього осередку запорізького козацтва. Нова Січ являла собою поселення, розташоване на площі близько 20 гектарів, захищене від ворога плавнями, дніпровими протоками та укріпленнями.

Визначними пам’ятками архітектури епохи козацького барокко були світські та церковні будівлі козацької столиці України – Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких – хутора Суботова. Сьогодні залишилася церква Іллі в Суботові, де було поховано прах Богдана Хмельницького та загиблого в бою його сина Тимофія, деякі інші споруди. Розташований нагорі, Чигиринський замок був добре укріплений козацькими фортифікаторами, витримав не одну ворожу облогу. Воду обложені діставали через пробиту в камінній горі криницю – чудо рук давніх майстрів. „Чигиринський колодязь – так називається один із віршів поетки Ліни Костенко.

Мазепинське бароко

Європейський стиль бароко

Точно етимологія терміну «бароко» не визначена й досьогодні, але найбільш популярна версія – від португальського “perrola barroca”, тобто «перлина неправильної форми», що дуже влучно характеризує стиль. Під бароко розумілося щось примхливе, часом навіть до дивацтва, чудернацтва. Найбільше розповсюдилося в Італії у XVI та XVII століттях. Назва була придумана естетами XVІIІ ст. як глузлива, далі успадкована художньою критикою XVII ст., що вважала цей напрямок кризою стилю, занепадом краси та гарного смаку. Але з часом термін «бароко» втратив негативний підтекст і став використовуватися для визначення цього художнього напрямку, якому притаманні вибагливість, химерність, ошатність, складні динамічні форми.

Для барочної архітектури характерні викривлення форм, овальні зали, різноманітні арки, примхливі сходи тощо. Іноді аж занадто складний декор: ліпнина, різьба, карбування, інкрустування, позолота. В оздобленні приміщень переважають рослинні мотиви: гірлянди квітів, листя, вінки.

Архітектура бароко нехтує симетрією у композиції, відкриває принципово нові просторові рішення. Стіна начебто позбавляється притаманних їй ознак монументальності, набуваючи натомість такої пластики та динамізму, яких ніколи досі не було. Виникають будівлі із випуклими, увігнутими, криволінійними фасадами. В інтер’єрах з’являється вигадлива ускладненість – скруглені кути, широке використання дзеркал, розписи стін і стель із застосуванням ефекту розширення простору, перетікання його у химерну височінь. Всі ці ефекти надають інтер’єрові підкреслену декоративність та деяку театральність. В інтер’єрі, і особливо в оздобленні фасадів, спостерігається чимало таких елементів, як скульптурні групи, вази, барельєфи, картуші (архітектурна форма у вигляді овалу, що містить напис) тощо.

Українське бароко

Успенський собор Києво-Печерської Лаври

Українське бароко відрізняється від західноєвропейського більш стриманими орнаментами та спрощеними формами. З’явилося у XVII столітті. В українській архітектурі отримало ще назву козацького бароко. Та найчастіше його називають мазепинським бароко, оскільки воно набуло найвищого свого розвитку та завершення в часи гетьманства Івана Мазепи .

Культура й мистецтво посідали важливе місце в житті та діяльності гетьмана, а в своєму меценатстві Іван Мазепа не мав собі рівних в історії гетьманської України.[1]

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що мав прояви не лише в архітектурі, образотворчому мистецтві та літературі, але й в цілому культурному, і навіть побутовому житті гетьманської України. Це був близький родич західноєвропейського бароко, але одночасно й глибоко національний стиль.

Українські архітектори того часу намагалися об’єднати в кам’яному храмовому будівництві європейський вплив мистецтва бароко із набутими ними самими традиціями будівництва дерев’яних храмів. Історики мистецтва вважають, що українське бароко утворило оригінальний і блискучий синтез західноєвропейських барокових форм та місцевих мистецьких традицій. Найбільш яскраво і самобутньо стиль мазепинського бароко проявився у культовому зодчестві. В українських церквах того періоду спостерігається кілька типів, один з яких – це здебільшого монастирські собори – сходить до традицій давньоруської архітектури, а решта - до типового українського дерев’яного церковного зодчества.

Як і численні будівлі XVI-XVII століть, багато древньоруських храмів XI-XII століть були перебудовані у XVIІ-XVIIІ століттях, отримавши нове оздоблення, новий вигляд, і таким чином вони стали яскравими зразками мазепинського бароко. До них передовсім належать київські Софійський собор, церкви Видубицького та Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської Лаври та інші. Однак під мазепинським бароко ми розуміємо нову епоху не лише в розвитку архітектурного стилю. Це взагалі бурхливий розвиток як мистецтва: архітектури, іконопису, портретного живопису, гравюри, художнього литва тощо, так і ремесла.

Багаточого в культурі ХIХ ст. робитьїїзовсіміншою в порівнянні з усієюпопередньоюісторієюлюдства.Знебаченою силою проявиласязакономірністьприскорення історичногопроцесу. Перестаютьвідіграватипопередню роль простори і відстані, а протягомжиттялише одного поколіннявідбуваютьсязмінитакоїглибини і значущості, що вони змінюють і образ світу, і спосіб мислення. Якщоостанні 50 тисячроківіснування людства виміряти числом поколінь (тривалістьжиттяпоколінняумовноприймемо за 62 роки, хоча у давнинулюдинібуловідведеноречинець у 2—2,5 рази менший), то всього одержимо близько 800 таких поколінь.З них 650 провели своєжиттяупечерах. Тількипротягом 70 останніхпоколінь став можливимтіснішийзв'язокміж людьми завдяки писемності. Лише протягомжиттяостанніх шести поколінь ми познайомилися з друкованим словом, а при чотирьох — навчилисядосить точно вимірювати час. Лише останні два користуємося електромотором. А переважнабільшістьвсіхматеріальнихцінностей, з якими ми маємо справу у повсякденномужитті, булавперше створена протягомжиттясучасногопокоління. Відзначимо, що при збереженнінинішніхглобальнихдемографічнихтенденційроків через 40—50 кількість людей, якіживуть на землі, вперше в історіїперевищитькількістьусіхпомерлих разом взятих. І це нефантастичнеприпущення — в Індії і Китаї в кінці ХХ століття вжепроживає по мільярдучоловік.

Світкультуриускладнився і розширився. Людині стали підвладнінебаченіранішевиди енергії. Породженілюдиною техніка і технології вирішальним чином визначаютьумовилюдськогоіснування, змінюючи ландшафт і клімат. Створюютьсяновівиди мистецтва. Зовсім не випадковосучаснузахіднуцивілізаціюіменують техногенною (тобтопородженоютехнікою, вирішальним чином залежною відтехнологічного базису, умов і способівлюдськоїдіяльності).

Розвиток культури відбувався у дуже складному глобальному політичномуконтексті: двісвітовівійни, виникнення і крах тоталітарнихрежимів, розколсвіту на двісуспільнісистеми і багаторічневійськово-політичнепротистоянняміж ними («холодна війна»), криза і крах соціалістичного ладу, розпад держав з багатовіковоюісторією (на початку століття — Австро-Угорщини, у кінці — Радянського Союзу), формування «третьогосвіту» з його проблемами, існуваннявогнищбагаторічнихвійськовихконфліктів. Все це не могло не викликатидраматичні (а часто — катастрофічні) потрясіння.

20 століттязавершилося, чого не можнасказати про тітенденції, якіспостерігалися в різних сферах культури. Відкритихпитань і проблем, щочекаютьсвоговирішення, на сьогоднішній день набагатобільше, ніжна початку сторіччя.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецькийнапрям, що в останнідесятиліття 20 століття приходить на змінумодернізму. Цейнапрям — продукт постіндустріальноїепохи, епохирозпадуцілісногопогляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

62

Вплив глобалізації на культуру України

Сьгодні глобалізація істотно вплинула на всі сфери суспільного життя. Дискусія стосовно суті і форм глобалізаційних процесів триває вже понад півстоліття. Проведено безліч макро- і мікродосліджень, написано тисячі книг. Докладно вивчені економічні, соціальні, політичні глобалізаційні процеси, пропонуються різноманітні сценарії їх розвитку, постійно робляться наукові прогнози, за справдженням яких стежать економісти, політологи, соціологи. Останнім часом вчені звернули увагу і почали активно досліджувати глобалізацію в соціокультурному аспекті. Досягнуті певні консенсусні оцінки цих процесів.

При цьому майже відсутня інформація і наукові розробки щодо глобалізації в духовному, зокрема релігійному, житті. Що відомо релігієзнавцям про глобалізаційну роль релігії взагалі й окремих конфесій чи церков, зокрема? Чи знайшли проблеми, які пов'язані із перетворенням релігії на глобалізаційну силу, висвітлення в дослідженнях вчених? Чи мають глобалізаційні процеси духовної сфери якісь специфічні ознаки, які дозволяють їх виокремити з інших глобалізаційних процесів? Як ця глобалізація впливає на релігійну ситуацію в окремих країнах, на відносини між релігіями, їх лідерами та віруючими? Чи стає світ більш толерантним і дружнім у духовному плані в результаті глобалізаційних змін?

Тому, обравши своїм об'єктом дослідження глобалізацію релігійного життя, автор ставить за мету визначити, які нові умови створює глобалізація для конфесійного розвитку в Україні, як вона впливає на відносини між релігіями, які основні тенденції можна виділити у цих процесах.

Визнаємо, що це не перший наступ глобалізації на традиційні культури і духовне життя людства. Його історія багата різноманітними прикладами, коли масштаби поширення і впливу якоїсь духовної течії долає кордони звичної території їх домінування. Такий глобалізаційний ефект свого часу мало християнство, трохи пізніше - іслам, які були тісно пов'язані з певними країнами-імперіями, що використали релігію як ідеологію в своїй териториальній та економічній експансії. В науці ці процеси відомі як християнізація та ісламізація світу, завдяки яким в їхню ойкумену потрапили десятки народів і держав. Особливу роль в історії європейських народів у свій час зіграли православ'я і католицизм, визначивши східнохристинськість або західнохристиянськість культур, світоглядів, життєвих модусів різних людських спільнот. Значні духовні потрясіння пов'язані з Реформацією, яка стала повштовхом для всіх протестантських течій. І православізація, і католизація, і протестантизація - це реальні історичні процеси, котрі втягувати в свою орбіту маси людей, несучи їм універсалістські ідеї, в результаті впливу яких формалізувався їхній духовний досвід, стаючи підвалиною і ядром окремої - православної, католицької, протестантської - культури. Не безпідставно виділяються православна чи протестантська цивілізації, що базуються на спільних конфесійних цінностях.

Але нинішня глобалізація куди масштабніша від попередніх - вона накрила не лише матеріальний вимір життя, а й активно втручається в світ духовний, і не як у вторинний і похідний, а як у самостійний і самодостатній.

Релігії, навіть світові, чиї ареали поширення останніми століттями залишались відносно стабільними, під впливом глобалізації теж змінюють географічні рамки своїх культурно-цивілізаційних кордонів. Відомо, що, наприклад, християнство «сповзає» на південь і схід, а іслам «вторгається» в Західну Європу. В свій час індуїзм «взяв у полон» Америку, а іудаїзм здавна розсіювався разом із своїм носієм - єврейським народом по всьому світу. Такі процеси - історичні та сучасні - можна вважати глобалізаційними. Сьогодні, виходячи з того, що на роль глобалізатора претендують декілька країн (в силу зруйнування одно- чи двополюсної системи міжнародних відносин), є підстави стверджувати, що релігійні трансформації відбуватимуться в різних парадигмальних напрямах. Називають Китай, Індію, Росію, Японію, Арабські країни, Латинську Америку. Але найбільш впливовими є США. І від того, яка країна випередить своїх суперниць, залежить не тільки її економічне процвітання, диктат у сфері політики, але й популярність тієї чи іншої культури, яскравим презентатном якої є релігія. Очевидно, що американізація призвела не тільки до створення глобальної сіті Макдональдсів, але й до популярності американських протестантів, баптистських та п'ятидесятницьких проповідників. Разом із китайським товаром до країн проникає культура фень шуй, а японські панасоніки невід'ємні в нашій свідомості від самурайства і східних единоборств.

Незважаючи на різне ставлення до глобалізації, всі відомі та невідомі наслідки її енергійної ходи, призупинити чи відвернути цей процес не вдасться. Тому, приймаючи глобалізацію як фактор історичного розвитку, бажано відійти від пануючого уявлення про глобалізацію як процес, що несе тільки руйнування для традиційних культур. Тут сама практика, про що свідчать протестні голоси ісламських країн, Росії, європейських народів, спонукає до розробки нових моделей взаємовідносин між різними народами, релігіями, церквами. Бездумне глобалізаторство, яке нагадує скоріше військові дії проти іншої культури та призводить до анексій чужих духовних територій, шкодить не тільки тим, кого глобалізують, але й тим, хто глобалізує. Для багатьох народів, що виступили в ролі месій, провідників глобалізаційних цінностей, їхня «цивілізаційна» діяльність повернулася багатьма проблемними наслідками.

Історія освіти в України тісно пов'язана з усією історією українського народу. Багатовікове існування в стані роздробленості, під гнітом монголо-татарських орд, польських, литовських і угорських феодалів зробило сильний вплив на розвиток освіти.  У 2-ій половині XVI століття відбулися зміни в державно-адміністративному положенні значної частини українських земель. Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського, що брав з 1558 р. участь у багаторічній війні з Росією, правлячі кола Польщі взяли курс на захоплення всіх українських земель. Навесні 1569 р. до складу Польського королівства були включені Волинське, Підляське, Київське, Брацлавське воєводства. Згідно Люблінської унії 1569 р. Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єдналися в одну державу - Річ Посполиту. Остання продовжила війну з Росією, що посилювало невдоволення широких народних мас, зокрема Білорусії і Україні, які тяжіли до Росії.  З метою зміцнення своїх суспільно-політичних та економічних позицій, українські феодали переходили в католицтво й ополячувалися. Одночасно польські влади, при участі українських магнатів, посилено проводили полонізацію, насаджували католицизм. Частина вищого православного духівництва відповідно до Брестської унії 1596 р. проголосила об'єднання Православної Церкви на території Речі Посполитої (до неї входила більша частина України і Білорусії) з католицькою під зверхністю папи римського. Польські магнати, шляхта, і католицьке духовенство нехтували національними традиціями українського народу, гальмували розвиток української мови і культури. Таким чином, посилювалися національний і релігійний гніт і безправ'я народних мас. Зусилля польської влади були спрямовані також на ослаблення прагнень українського і білоруського народів до возз'єднання їх з російським народом.  Незважаючи на те, що феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт був гальмом економічного і культурного розвитку українського народу, в 2-ій половині XVI ст. і особливо в 1-ій половині XVII ст. в України отримали подальший розвиток міста як центри ремесла і торгівлі, посилювалися економічні зв'язки між окремими землями, виникали передумови для утворення єдиного внутрішнього, тобто національного ринку. Тривав процес розвитку української народності, росло національну свідомість українського народу, розвивалася українська культура.  Для боротьби проти іноземного утиску, національних і релігійних утисків міське населення (частково і сільське) у XVI-XVII ст. організовувалося в братерства. Останні відчиняли школи, друкарні, навколо яких об'єднувалися культурні сили. В кінці XVI - початку XVII ст. братські школи виникли у Львові (1585), в Києві (1615), Луцьку (1620), Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському і деяких інших містах. Викладання в цих навчальних закладах велося рідною мовою. Значна увага приділялася вивченню грецького, а пізніше латинського і польського мов (граматиці, риториці, пиитике). Крім того, вивчалися арифметика, астрономія, музика і богослов'я.  Поширенню просвітництва сприяло виникнення в Україні в II половині XVI ст. друкарства. Перша друкарня була відкрита И. Федоровим у Львові, у ній видані в 1574 р. "Апостол" і "Буквар". У 1578 р. заснована Острозька друкарня, пізніше її устаткування перейшло до Львівської братерської друкарні. До середини XVII ст. в Україні нараховувалося 25 друкарень у 17 містах і селах: у Києві - Києво-Печерська друкарня, друкарні Т. Вербицького та С. Соболя, у Львові - М. Сльозки і А. Желиборского, Чернігівська друкарня.  Львівське Успенське братство відоме тим, що продовжувало традиції Івана Федорова. Воно розгорнуло видавництво і забезпечило поширення книг в Україні та за її межами. У 1585 році братство заснувало школу, яка повинна була згодом перерости у вищий навчальний заклад.  У 1632 році шляхом об'єднання Київської братської школи та Лаврської школи було створено перший вищий навчальний заклад в Україні - Києво-Могилянська колегія, у якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків. Братські школи зіграли прогресивну роль у поширенні просвітництва і розвитку української культури, у боротьбі українського народу за визволення від гніту польських феодалів, за возз'єднання України з Росією.  В кінці XVII і в XVIII ст. значний вплив на розвиток науки й освіти в Україні робила Києво-Могилянська колегія (у 1701 р., по царському указі, вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією), названа на честь свого протектора митрополита П. Могили. Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер. Курс навчання продовжувався 12 років і ділився на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфіму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі - поетику, риторику, філософію і богослов'я. Студенти отримували філологічну підготовку, знання мов: слов'янського, українського літературного, грецького, латинського, польського, опановували поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку і римську і частково середньовічну літературу, історію, географію, філософію і богослов'я.  З часом у Київській академії були введені курс російської, французької, німецької та староєврейською мовою, чиста і змішана математика (тригонометрія, фізика, астрономія, архітектура), а в останні роки існування академії класи домашньої і сільської економіки і медицини. Значне місце відводилося художньому і музичній освіті. Київська академія була видающімя осередком науки.  Приймали в академію молодь усіх станів. У ній навчалися вихідці з Лівобережжя, Запоріжжя, Західної України, Закарпаття. Це сприяло єднанню українських земель. Щорічно тут одержували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при Академії існувала бурса. Київська академія була також важливим просвітницьким центром. Вона заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Харкові і Переяславі і постійно їм допомагала. Київська академія внесла значний внесок у зміцнення культурних зв'язків України з Росією і Білорусією. З 40-х рр.. XVII ст. до заснування Московського університету в Києві одержувала освіту молодь із Москви, Воронежа, Вязьми, В'ятки, Брянська, Калуги, Могилева й інших міст.  Київська академія зіграла важливу роль у зміцненні культурних зв'язків українського народу також з південнослов'янськими та іншими народами. Тут навчалися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці і ін Деякі студенти Київської академії, її викладачі навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччини, Угорщини. Академія підтримувала наукові зв'язки з просвітницькими центрами - Краковом, Галлі, Магдебургом, Константинополем і ін  Київська академія зробила значний вплив на організацію, зміст і методи навчання в багатьох навчальних закладах, зокрема в Чернігівському (заснований у 1700 р.), Харківському (1721) та Переяславському (1738) колегіумах, які були створені за зразком Києво-Могилянської колегії.  Чернігівський колегіум - одне з найстаріших навчальних закладів на Лівобережній Україні. Заснований в 1700 р., його фундатором був педагог, церковний діяч і письменник Іоанн Максимович. Чернігівський колегіум створений на базі слов'яно-латинської школи, переведеної з Новгорода-Сіверського. Навчання тривало 6 років. У колегіумі викладали загальноосвітні предмети: латинський і грецький мови, історію, географію, математику, філософію. У 1776 р. заклад було реорганізовано в духовну семінарію, що існувала до 1917 р.  Харківський колегіум був заснований у 1721 р. у Білгороді як семінарія, у 1727 р. переведений до Харкова. У ньому вивчали граматику, піїтику, риторику, філософію та ін У 1765 р. при ньому були відкриті додаткові класи для світських осіб, яким викладали нові мови, російську літературу і мову, математику, інженерна справа, артилерію, архітектуру, геодезію, географію, малювання, а пізніше - також фізику і природну історію (в 1773 р. ці класи виділилися в окреме Казенне училище). Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України до початку XIX ст. У колегіумі навчалися представники всіх верств населення. Після відкриття Харківського університету (1805) Харківський колегіум став узкосословних навчальним закладом, а пізніше - знову духовною семінарією.  Переяславський колегіум відкритий у 1738 році в місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький). Його основною метою була підготовка духовенства для боротьби проти унії і католицтва на Правобережжя. При колегіумі була бурса, де жили іногородні учні. Термін навчання тривав 6 років. Тут викладали російський, латинський, грецький і польський мови, поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, спів. У колегіумі навчалися діти духовенства, козацької старшини, міщан, селян. З кінця 80-х рр.. XVIII ст. колегіум називався семінарією. Після заснування в 1799 році класу філософії, а в 1800 - класу богослов'я - сугубо духовний заклад. У 1862 р. семінарія була переведена в Полтаву.  Певну роль у розвитку освіти на західно-українських землях грав Львівський університет, хоча заклад був заснований (у 1661 р.) з метою посилення полонізації українського населення. У договорі 1658 року між шляхетської Польщею і верхівкою козацької старшини було обговорене відкриття в Україні двох вищих шкіл-академій на правах університету. Проте, католицькі ієрархи і феодали розгорнули активну діяльність проти цього плану. Намагаючись випередити можливість відкриття академії на основі Львівської братської школи, вони запропонували обгрунтувати її у Львівській єзуїтській школі-колегії. Ці старання знайшли підтримку польського королівського двору. 20 січня 1661 король Ян Казимир підписав диплом, який давав Львівської єзуїтської колегії "статус академії і титул університету" з правом викладання всіх сучасних університетських дисциплін і присвоєння вчених ступенів.  Природно, що в той час діяльність Львівського університету визначалася соціальними інтересами й ідеологічними установками Речі Посполитої. Але, як культурно-освітній центр, він не міг знаходитися в ізоляції від громадського життя, соціальних змін, впливу зарубіжних університетів. У складній соціальній ситуації виростали перші зерна наукової та педагогічної думки.  Зміст університетської освіти, його структура, форми, методи і засоби навчання студентів, управління навчальним процесом обумовлювалися конкретними історичними умовами, характером завдань які стояли перед університетами на окремих етапах.  З часу заснування і до 1773 року Львівський університет був у повному підпорядкуванні і веденні єзуїтського ордену.  Склад студентів поповнювався за рахунок випускників єзуїтської школи-колегії, яка функціонувала як середня школа і входила в структуру університету.  В університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання проводилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленим наприкінці XIV століття. Відповідно програмам, відділ філософії був як би підготовчим. Студенти цього відділу протягом двох-трьох років освоювали, головним чином, філософську систему Аристотеля в її середньовічній інтерпретації. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова. Після цього 4 року слідувала богословська підготовка. Викладання на обох відділах відрізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося на латинській мові.  Навчання в університеті завершувалося одержанням наукового ступеня - ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. Знання, які студенти одержували в університеті, а також методи навчання, стиль педагогічного керівництва мали своєю метою готувати войовничих фанатиків, які у своїй майбутній місіонерській діяльності повинні були захищати інтереси Католицької Церкви.  Природно, що студентами університету могли стати тільки діти польської шляхти. Лише одиниці вихідців з народу, що приховують свою приналежність до православної віри, могли учитися в університеті.  Розкладання феодально-кріпосницьких відносин у другій половині XVII століття, розвиток ідей французьких просвітителів, відкриття в галузі природничих наук вплинули на освітній процес в університеті: була відкрита кафедра математики, створений фізико-математичний кабінет, астрономічна обсерваторія, вводилося вивчення польської, французької та німецької мов , географії та історії як окремих предметів.  Ці нововведення вплинули на зміст і якість підготовки студентів. Багато з них потім продовжили навчання в Києво-Могилянській академії і згодом стали викладачами Московської академії і Петербурзької семінарії. У той же час встановлюються зв'язки Львівського університету з культурними і навчальними закладами українських земель: Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами, а також з європейськими університетами: Паризьким, Римським, Празьким. У друкарні університету видавалися праці вчених Києво-Могилянської академії, здійснювався обмін навчальною літературою. У рукописному фонді Центральної наукової бібліотеки АН України зберігаються тексти лекцій з філософії, що читалися у Львівському університеті, запису диспутів, які проводилися там у XVII-XVIII ст.  У 1773 році під тиском громадської думки Папа римський був змушений прийняти рішення про ліквідацію ордена єзуїтів. Це відбулося через рік після першого переділу Польщі, відповідно до якого західно-українські землі стали належати Австрійської монархії.  На захоплених територіях австрійські влади продовжували ту ж політику, що й магнатська Польща, тільки в "освіченої" формі. У планах централізації і германізації численних полонених австрійською монархією народів уряд відводив значну роль організації освіти, у тому числі і вищої освіти. Передбачалася реформа трьох австрійських університетів - Віденського, Празького і Львівського. Перед ними ставилося завдання на перший план поставити не виховання вчених, а підготовку професійних кадрів - вчителів, суддів і священиків.  У жовтні 1784 року імператор Йосип II підписав диплом про оновлення університету. Крім факультетів філософського, юридичного, медичного і теологічного до складу університету входила і гімназія. Вона була базою для комплектування контингенту учнів, а також "майданчиком" для педагогічної підготовки студентів.  Прогресивний характер мало те, що за змістом програм більшість факультетів мало світський характер. Незважаючи на те, що навчання велося латинською мовою, окремі предмети викладалися і на польському. Всі студенти перші три роки навчалися за програмою філософського факультету, який по суті залишався загальноосвітнім, підготовчим. Студенти, що отримали філософську освіту, переходили на один із спеціальних факультетів, де продовжували освіту по відповідній програмі.  Особливе значення мало відкриття в 1787 році при університеті українського інституту, покликаного готувати, у першу чергу, учителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмежена, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут у стислий період свого існування (до 1808 року) був провідником гуманітарної педагогічної освіти.  З початку XIX ст. в Австрії почалася реформа освіти, яка була спрямована на посилення впливу церкви, її проникнення у навчально-виховний процес. Відповідно до цієї реформи, з 1805 по 1817 рр.. університет називався ліцеєм. За своєю структурою і орієнтації навчального процесу ліцей не відрізнявся від існуючих у той час університетів. Лише термін навчання в ліцеї був іншим.  У 1817 році австрійський уряд повертає Львівському ліцею статус університету, йому присвоюється ім'я імператора Франца, чим підкреслюється повна залежність від монаршої влади. Відповідно зміст, організація навчального процесу підпорядковувалися вимогам, які висуваються урядом Австрії.  Колоніальний стан Галичини в Австрійській імперії було бар'єром для розвитку освіти, науки, культури. Тим не менш і в цих умовах деякі випускники університету і його вчені робили все можливе для розвитку досліджень в галузі краєзнавства та гуманітарних наук. Так, вихованець університету І. Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови.  Під впливом революційних подій 1848 року австрійський уряд початок проводити політику національного лавірування. Воно зробило ряд "поступок" українського національного руху.

Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв.

Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.

Формування української національної свідомості займає тривалий період XIX - початку XX ст. Перший етап цього процесу, який можна "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIXст. Він почався з пошуків українського історичного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури.

Історик Петро Симоновський у своїй праці "Короткий опис про козацький малоруський народ та його військові справи", виданий у 1765 р., відразу після ліквідації Гетьманщини, намагався обґрунтувати ідею козацької автономії. У 70-80-х роках XVIII ст. в полемічній поемі "Розмова Великоросії з Малоросією” С.Дівовича, а також в "Топографічному описі Чернігівського намісництва” О.Шафонського підкреслюється самобутність української історії. Початок українській етнографії поклала робота  Григорія Калиновського "Опис весільних  українських обрядів", що вийшла у 1777 р.

Переломним моментом у розвитку української мови та літератури була

публікація в 1798 р. поеми "Енеїда" І.Котляревського, яка була написана

звичайною на той час народною мовою. Формуванню національної

самосвідомості сприяв створений в кінці XVIII - на початку XIX ст. Визначний політичний трактат "Історія русів". На основі різноманітного історичного матеріалу невідомий автор проводив думку про те, що: а) народ України - безпосередній і єдиний нащадок давніх русів; б) що Україна з найдавніших часів постійно мала свою автономію. Автор гостро засуджував російський царизм за порушення давніх прав України, гарантованих численними договорами і трактатами. Початок науковому дослідженню української старовини заклали Василь Полетика, Андріан Чепа, Михайло Антоновський, Максим Берлинський та ряд інших діячів. Повний курс української історії у 1822 р. був виданий за авторством Дмитра Бантиш-Каменського під назвою "ИсторияМалойРоссии".

Чудовий збірник українського фольклору опублікував у 1819 р. князь Микола Цертелєв під назвою "Попыткасобраниястарых малороссийскихпесен". Найбільш повне і наукове дослідження української етнографії "Малороссийскиенародные песни" за авторством Михайла Максимовича вийшло 1827 р.

Таким чином, завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX ст., не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних досліджень, утвердження української мови як літературної, а й теоретично обгрунтована була необхідність повернення українського автономного устрою.

Не припинялися також спроби перейти до практичного втілення цього завдання. Ще в 1791 р. полтавський дворянин Василь Капніст їздив до Берліна І вів переговори з міністром закордонних справ Пруссії Герцбертом про можливість підтримки королівством повстання проти Росії.

На початку XIX ст. виникають перші таємні українські організації, що

створювались у формі масонських лож. Спочатку завданням масонства було

внутрішнє вдосконалення людини, але поступово організації "вільних мулярів" (так з французької перекладається назва франкмасонів) набувають політичного характеру. У 1818р. Михайло Новиков створює в Полтаві ложу "Любов до істини", до якої входили І. Котляревський, В.Тарновський, В. Лукашевнч. Окремі українські ложі виникають також у Крем'янці та у Вишнівці на Волині. В інших масонських ложах переважали поляки.

Не задовольнившись діяльністю масонських організацій, один із членів полтавської ложі В.Лукашевич з 1819 р. розпочав створення таємного Малоросійського товариства Метою нової організації мало бути досягнення Україною самостійності в союзі з Польщею. До однодумців Лукашевича належали українські дворяни Василь Тарновський, Петро Капніст, Семен Кочубей, Олександр Величко, Іван Котляревський, представники інтелігенції - викладачі Ніжинської гімназії Микола Білоусов, Казимир Шапалинський, Семен Андрущенко. Для пропаганди ідеї товариства Лукашевич склав "Катехізис автономіста". Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Хоч Малоросійське товариство не змогло виробити чіткої програми дій, його діяльність свідчила про активізацію національного руху в Україні.

У 1826 р. Лукашевича було ув'язнено в Петропавловській фортеці у Петербурзі, після чого до кінця свого життя він прожив у своєму маєтку під наглядом царської охранки. У 1830 р. викладачі Ніжинської гімназії Білоусов, Шапалинський і Андрущенко, на яких надійшли доноси до жандармерії, позбавлені права викладання і вислані.

Репресії царизму не могли зупинити розвиток українською національного руху. У цей час багато представників передової інтелігенції активно працюють над дослідженням української історії, етнографії у Харківському та Київському університетах. Серед них - І.Срезневський, М.Костомаров, М.Маркевич.

Українська література перетворюється на могутню силу формування національної самосвідомості завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка. У 1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції під назвою "Кирило-Мефодіївське братство". Засновниками братства були історик Микола Костомаров, чиновник канцелярії Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Крім засновників до братства увійшло ще 9 чоловік: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Опанас Маркович, Олександр Тулуб, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков.

Програма кирило-мефодіївців була розроблена у двох документах "Книзі буття українського народу" та "Статуті Кирило-Мефодіївського братства". Найважливішими завданнями братство вважало визволення слов'ян від самодержавного гніту, ліквідацію кріпацтва, станів та об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, де кожен народ має свою державність - Річ Посполиту. Українському народові відводилась

месіанська роль першого, хто покличе всіх слов'ян на визвольну боротьбу. Київ мав стати центром всієї слов'янської федерації. Саме українська національно-визвольна ідея відрізняла програму кирило-мефодіівців від схожої на неї в цілому програми Товариства об'єднаних слов'ян.

В тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко - шлях повстання і повалення царизму. Братство підготувало ряд відозв: "Брати українці!", "Брати великоросіяни і поляки!", у яких народи закликалися до боротьби за своє визволення. Члени братства займалися пропагандою своїх ідей, гуртували однодумців, намагались поширювати освіту серед народу.

Але в 1847 р. за доносом одного із студентів кирило-мефодіївці були заарештовані. Якщо представників поміркованого крила та організації покарали порівняно легко, то з радикалами повелися суворіше: Шевченко був відданий у солдати на 10 років, а Гулак ув'язнений на 3 роки.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає, по-перше, в тому, що не була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; по-друге, братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

64

.Культурні діячі 20 століття

У ХІХ ст. відбувається нагромадження матеріалу, вивчення культури в

рамках етнографії, антропології, фольклору, наукове осмислення

української культури, її специфіки. У цей процес значний внесок зробили

М. П. Драгоманов, В. Б. Антонович, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П.

Житецький, М. Лисенко.

ХІХ — поч. ХХ ст. позначилися великим, помітним здвигом у науці і культурі на північній (галицькій) частині Лемківщини. Під впливом «Руської Трійці» почався бурхливий рух за національне відродження серед русинів Західних Карпат.

Тут творив відомий фольклорист Никифор Лещишак (1856—1914), відомий педагог і громадський діяч Марко Гижа (1869—1941), професор Іван Брик (1879—1949), дослідник лемківських говірок Іван Зілинський (1889—1952), Юліан Налисник (1890—1960), Теофіль Курилло (1891—1945) та ряд інших.

Остап Вишня, Грінченко, Стус,Макаренко-…………….

Драгоманов Михайло Петрович

український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875).Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз - Софійський університет) (1889—1895).

Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки.

М.Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873—1874; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893-1894; "Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», 1873; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882; «Т.Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя.

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М.Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним із перших в українському літературознавстві М.Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі 2-ї половини XIX століття.

Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М.Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О.Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував з творчістю Тараса Шевченка,Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М.Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

Антонович Володимир Боніфатійович

український історик, археолог, етнограф,археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.

У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).

Мешкав у Києві за адресою вулиця Жилянська, 20 (з 1880-х рр. до 1908 року; будинок не зберігся).

60

.Архітектура доби бароко.

Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Прикметні риси європейського бароко в українській архітектурі набули яскравої своєрідності. Тому дослідники українських барокових споруд послуговуються терміном українське, або козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев'яному народному будівництві всіх українських земель.

Шедевры позднего барокко появились в Украине во второй половине XVIII в.— такие как Успенский собор Киево-Печерской лавры, Андреевская церковь в Киеве и собор св. Юра во Львове.

Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

Козацьке Бароко

В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII сторіч народжується українське барокко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське барокко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України того часу. Серед того, що дійшло до нас у стилі українського барокко, слід відзначити архітектуру Духовної академії у Києві (Й. Шедель), Ковнірського корпусу в Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір), надбрамної церкви Кирилівського монастиря у Києві (І. Григорович-Барський); церкви Св. Юра у Львові (Б. Меретин); картини художників І. Рутковича, Й. Кодзлевича, Г. Левицького, А. Голика, ікони та розписи невідомих художників у церквах та монастирях; літературні твори К. Саковича, І. Величковського, М. Смотрицького, І. Галятовського, А. Радивиловського, Г. Кониського, Т. Прокоповича, Д. Туптала, Г. Сковороди, М. Довгалевського та інші; музичні твори вже згадуваних українських композиторів М. Ділецького, М. Березовського, А. Веделя.

В умовах Запорізької Січі українське барокко поєднується з аскетизмом козацького життя, з військово-оборонними функціями споруд, набирає стриманої урочистості і одержує назву „козацького барокко”. Що ж дійшло до нас із споруд та мистецтва козацького барокко?

Сьогодні під водою Каховського водосховища вже фактично неможливо відшукати залишки колишніх запорізьких січових укріплень. Про фортифікаційну майстерність козаків та залучених до будівництва цих укріплень уже в XVIII сторіччі інженерів-фахівців можна судити тільки по мапах і плянах. У пляні укріплень Нової Січі поєднуються традиції будівництва козацьких засік з досягненням найновішої на той час фортифікаційної думки. Багато цікавого можна довідатися з пляну цього останнього осередку запорізького козацтва. Нова Січ являла собою поселення, розташоване на площі близько 20 гектарів, захищене від ворога плавнями, дніпровими протоками та укріпленнями.

Визначними пам’ятками архітектури епохи козацького барокко були світські та церковні будівлі козацької столиці України – Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких – хутора Суботова. Сьогодні залишилася церква Іллі в Суботові, де було поховано прах Богдана Хмельницького та загиблого в бою його сина Тимофія, деякі інші споруди. Розташований нагорі, Чигиринський замок був добре укріплений козацькими фортифікаторами, витримав не одну ворожу облогу. Воду обложені діставали через пробиту в камінній горі криницю – чудо рук давніх майстрів. „Чигиринський колодязь – так називається один із віршів поетки Ліни Костенко.

Мазепинське бароко

Європейський стиль бароко

Точно етимологія терміну «бароко» не визначена й досьогодні, але найбільш популярна версія – від португальського “perrola barroca”, тобто «перлина неправильної форми», що дуже влучно характеризує стиль. Під бароко розумілося щось примхливе, часом навіть до дивацтва, чудернацтва. Найбільше розповсюдилося в Італії у XVI та XVII століттях. Назва була придумана естетами XVІIІ ст. як глузлива, далі успадкована художньою критикою XVII ст., що вважала цей напрямок кризою стилю, занепадом краси та гарного смаку. Але з часом термін «бароко» втратив негативний підтекст і став використовуватися для визначення цього художнього напрямку, якому притаманні вибагливість, химерність, ошатність, складні динамічні форми.

Для барочної архітектури характерні викривлення форм, овальні зали, різноманітні арки, примхливі сходи тощо. Іноді аж занадто складний декор: ліпнина, різьба, карбування, інкрустування, позолота. В оздобленні приміщень переважають рослинні мотиви: гірлянди квітів, листя, вінки.

Архітектура бароко нехтує симетрією у композиції, відкриває принципово нові просторові рішення. Стіна начебто позбавляється притаманних їй ознак монументальності, набуваючи натомість такої пластики та динамізму, яких ніколи досі не було. Виникають будівлі із випуклими, увігнутими, криволінійними фасадами. В інтер’єрах з’являється вигадлива ускладненість – скруглені кути, широке використання дзеркал, розписи стін і стель із застосуванням ефекту розширення простору, перетікання його у химерну височінь. Всі ці ефекти надають інтер’єрові підкреслену декоративність та деяку театральність. В інтер’єрі, і особливо в оздобленні фасадів, спостерігається чимало таких елементів, як скульптурні групи, вази, барельєфи, картуші (архітектурна форма у вигляді овалу, що містить напис) тощо.

Українське бароко

Успенський собор Києво-Печерської Лаври

Українське бароко відрізняється від західноєвропейського більш стриманими орнаментами та спрощеними формами. З’явилося у XVII столітті. В українській архітектурі отримало ще назву козацького бароко. Та найчастіше його називають мазепинським бароко, оскільки воно набуло найвищого свого розвитку та завершення в часи гетьманства Івана Мазепи .

Культура й мистецтво посідали важливе місце в житті та діяльності гетьмана, а в своєму меценатстві Іван Мазепа не мав собі рівних в історії гетьманської України.[1]

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що мав прояви не лише в архітектурі, образотворчому мистецтві та літературі, але й в цілому культурному, і навіть побутовому житті гетьманської України. Це був близький родич західноєвропейського бароко, але одночасно й глибоко національний стиль.

Українські архітектори того часу намагалися об’єднати в кам’яному храмовому будівництві європейський вплив мистецтва бароко із набутими ними самими традиціями будівництва дерев’яних храмів. Історики мистецтва вважають, що українське бароко утворило оригінальний і блискучий синтез західноєвропейських барокових форм та місцевих мистецьких традицій. Найбільш яскраво і самобутньо стиль мазепинського бароко проявився у культовому зодчестві. В українських церквах того періоду спостерігається кілька типів, один з яких – це здебільшого монастирські собори – сходить до традицій давньоруської архітектури, а решта - до типового українського дерев’яного церковного зодчества.

Як і численні будівлі XVI-XVII століть, багато древньоруських храмів XI-XII століть були перебудовані у XVIІ-XVIIІ століттях, отримавши нове оздоблення, новий вигляд, і таким чином вони стали яскравими зразками мазепинського бароко. До них передовсім належать київські Софійський собор, церкви Видубицького та Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської Лаври та інші. Однак під мазепинським бароко ми розуміємо нову епоху не лише в розвитку архітектурного стилю. Це взагалі бурхливий розвиток як мистецтва: архітектури, іконопису, портретного живопису, гравюри, художнього литва тощо, так і ремесла.

66

Свята та обряди українського народу

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв 7 січня починалися колядки. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними піснями з елементами театрального дійства.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.

На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин.

На Вербній неділі готували писанки - яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір).

Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, “щоб там усе лихо зосталося”. Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів.

Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки.

У різних реґіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, “щоб бути завжди гарною”. Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею (“поминками”, “гробками

На “Зеленi свята” (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд “завивання берези” або “водiння куща”. Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами,зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай.

Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана Купала (7 липня). На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь “очиститися вогнем” - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова - накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття - обов'язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом.

У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники “нечистої сили”: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста сила.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю - “обжинки”, багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень - виготовлення “спасової бороди”, яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.

67

Різдво, Великдень, зелені свята – найурочистіші релігійні свята в житті українського народу

Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп (“Дідух” або “Рай-Дідух”) і “кубельце” - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку.

7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту примовки, за Брокгаузом і Ефроном, 1892).

Це мало забезпечити здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі готували писанки - яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, - символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого.

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.

Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, “щоб там усе лихо зосталося”.

Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки.

У різних реґіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, “щоб бути завжди гарною”. Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею (“поминками”, “гробками”). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар “христосуватися з померлими” - обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили “могилку” - миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня.

ЗЕЛЕНІ СВЯТА – українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Троїцько-русальна обрядовість знаменувала за вершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю. Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, обов'язково прикрашали подвір'я та господарські будівлі клечанням – зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Забороненим деревом подекуди вважалася осика, на якій, за повір'ям, повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м'ятою, пижмою, ласкавцями, татарським зіллям. Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене гіллям, квітами, стрічками. На Лівобережжі дівчата водили тополю – одягали одну з-поміж себе тополею і водили її по дворах. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання, щедро обдаровував учасників обряду. На Поліссі побутував близький за значенням обряд троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина. На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.

68

Культура 20 століття. Модерн

У цей час у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український грунт новітніх європейських зразків художнього самовиразну (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала "нова школа" української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках "Літературно-наукового вісника" у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї "справжньої запашної поезії", тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників "Молода муза" (П. Карманський, В. Пачковський, 0. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду. Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П.Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. 0. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать "Ступаюча жінка", "Жінка, яка зачісується" та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М. Жук, 0. Новаківський, В. Кричевський і Ф. Кричевський та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. У силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанту модернізму полягає в тім, що він з естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

69

Архітектурні стилі та основні забудови

Найстарші пам’ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із побережжя Чорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е. До таких більших міст належали Тіра над лиманом Дністра, Ольвія над лиманом Південного Буга, Херсонес коло сучасного Севастополя, Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія напроти Керчі, Тамань, Танаїс коло сучасного Ростова-на-Дону й багато інших. Рештки архітектурного комплексу Більського городища (VII–III ст. до н. е.) вчені ідентифікують з прадавнім містом Гелон, описаним Геродотом.

Після навали різних кочівників, ще зруйнували грецькі міста, монументальне будівництво починає наново розвиватися в Причорномор'ї у IV — VII ст. за т.зв. старохристиянської й ранньовізантійської доби. Причому християнські храми постають саме в колишніх грецьких містах, а навіть почасти з матеріалів давніших грецьких, античних будов. Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес.

Автентична українська архітектура почала формуватися у IX-X ст., коли на теренах України виникла централізована держава — Київська Русь.

Разом з прийняттям християнства в Київській Русі з'явилися будівлі візантійського стилю, найкращим прикладом якого є Софійський собор у Києві (XI ст.), що зберігся до нашого часу, зазнавши, втім, суттєвої барокової перебудови. Візантійський стиль на Русі почав активно реформуватися у співдії з автентичними уявленнями про будівництво й орнаментування. Внаслідок такого реформування з'явилися витягнуті вгору бані київських церков, специфічна кольорова гама розписів, фресок і мозаїк.

Найдавнішою церквою України, що збереглася лише у фундаменті, є Десятинна, побудована Володимиром Великим близько 988 — 996 рр. Це була тринавна будова з широким опасанням (галереями) навколо, всередині пишно прибрана мармуровим обличкуванням, різьбами, кахлями, фресками й мозаїками. З літописів відомо, що вона завалилася в 1240 році під час облоги Києва Батиєм.

Звичайний тип більших церков X — XIII ст. — це тринавні церкви з трьома напівокруглими чи гранчастими апсидами (заокруглення з боку вівтаря), з двома або трьома парами стовпів. Між першою від вівтаря та другою парами стовпів через цілу церкву проходить поперечна нава. Середня найширша нава — такої самої ширини й висоти, як і поперечна нава (прохід); на перехресті їх угорі виводилася найбільша баня з верхньою точкою цілої церкви. Менші церкви були, можливо, однонавні з апсидою зі сходу. В Західній Україні виводилися також ротонди — округлі будови.

Характерною рисою багатьох церков були т. зв. опасання, тобто галерейки, що оточували будову з трьох боків (крім сходу), які зберегалися після в українському дерев'яному будівництві.

Хотинська фортеця у м. Хотин, Чернівецька область, початок 1400 рр., збудована на місці поселення Київської Русі XI ст.

Після татаро — монгольської навали будівництво на території України підпорядковується завданням оборони. У XII-XV ст. будуються переважно фортеці з баштами, укріплені монастирі, замки у Кам'янець-Подільському, Львові, Луцьку, Кременці, Білгороді-Дністровському. Їхні стіни високі та неприступні, але на деяких можна побачити декоративний орнамент у вигляді української плахти або вишиванки, викладений з червоної цегли. Найкращим прикладом є Хотинська фортеця у Чернівецькій області зі стінами 30-35 метрів, який чудово зберігся до сьогодні.

Монастирі-фортеці XV століття теж схожі на замки. Головний собор монастиря стояв або посеред двору, або в системі оборонних стін. Храми були обов'язково пристосовані до оборони, адже нерідко траплялося, що вони ставали притулком від ворога не лише для ченців, але й для мирян.

Один з найцікавіших періодів історії архітектури України — кінець XIV — перша І половина XV століття. На західних землях, які менше за інші потерпіли від монголо-татарської навали, тоді зростають міста, розвиваються ремесла й торгівля. В українські міста прибуває багато поселенців, переважно німців, які принесли в мистецтво, а зокрема в архітектуру, нові стильові форми.

Розквіт катедральної готики в Україні припадає на часи правління короля Володислава II Ягайла (1386-1434).

Серед культових споруд переважали католицькі костели. Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Лати́нський кафедра́льний собо́р у Львові — пам'ятка архітектури національного значення. Готичну складову підкреслює високий шип даху. Дзвіниця на головному фасаді має барокове завершення і розташована асиметрично, бо другу дзвіницю недобудували. В інтер'єрі високі сніпчасті колони підтримують стрільчаті арки і склепіння з готичними нервюрами. Стіни і склепіння вкриті численними фресками. Будівництво собору розпочалося 1361 (за іншими даними — 1370) на кошти короля Казимира Великого. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахім Гром, Амброзій Рабіш; одним із найтурботливіших опікунів будови в міських актах названо Петра Штехера. Об'ємну композицію костелу витворено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частині) та корпусу нав (власне молитовній залі).

У 1527 році під час великої львівської пожежі згоріло практично усе готичне місто. Постраждала також і кафедра — особливо західна її сторона та вежа. Відбудовою храму зайнялися вже ренесансні архітектори, що вплинуло на майбутній вигляд споруди.

Прихід Ренесансу мав також велике значення для подальшого розвитку українського зодчества, особливо українського бароко. Барокове мистецтво й архітектура, що були вершиною мистецьких досягнень у західній та східній Європі, отримали високу оцінку в Україні XVII ст. і, поєднавшись тут з місцевим мистецтвом, особливо цегляною кладкою, створили новий неповторний стиль українського бароко. Завдяки активній будівельній діяльності гетьмана Мазепи, стиль бароко в Україні ще називається «Мазепинським стилем». На жаль, більшість шедеврів українського бароко не збереглися — частково через більшовицьку політику руйнації храмів, частково через те, що специфічне відгалуження цього стилю — так зване «козацьке бароко» — було представлене дерев'яними церквами.

У 18 столітті в українському бароко відбувалися зміни — фасади штукатурили та прикрашали ліпниною, прикладом чого є Покровська церква збудована за проектом українського архітектора Григоровича-Барського.

Бароко — стиль архітектурних ансамблів. Більшість ансамблів українських монастирів складалося в різні часи, часто — ще в давньоруський період, але їх остаточне формування відбулося в епоху бароко, коли всім будівлям надавалося єдине стильове обличчя (монастирі Придніпров'я та Лівобережжя України, Софійський ансамбль, Видубицький монастир у Києві).

У цей же час за проектом італійського архітектора Растреллі було збудовано Маріїнський палац, що є сьогодні державною резиденцією Президента України.

З кінця XVIII ст. в Україну прийшов класицизм, так званий «міський стиль», характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва. Перевага стала надаватись палацам та громадським будівлям.

На межі XVIII-XIX столітть прекрасними зразками класичності були величаві палати гетьмана Кирили Розумовського в Почепі (проект Де ля Мото, арх. О. Яновецький), Яготині (проект Менеласа), Глухові (арх. Андрій Квасов) й Батурині (проект Андрія Квасова, арх. Чарльз Камерон ). Величезних розмірів палата в Почепі, збудована у 1796 р., дає широку площу спокійних архітектурних мас, але із сухими й одноманітними лініями деталей. Зате справжнім мистецьким твором є палата в новій столиці України — Батурині, побудована в 1799 — 1803 рр., де вже помітні впливи стилю Людовика XVI. Не менш інтересна величезна садиба Завадовського в Ляличах (арх. Джакомо Кваренгі, 1794—95), де цілий комплекс будов творить колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т.зв. палладіанства - типу Вілла Ротонда поблизу Віценци в Італії.

Наприкінці 18 століття та на початку 19 на землях України з'явилися поодинакі зразки стилю ампір (пізній класицизм, що наслідував зразки архітектури Риму іператорської доби)

До найбільш розповсюджених зразків архітектури на теренах України належать зразки пам'яток сецесії (декоративного стилю капіталізму модерн). Саме на цей період прийшлося масове будівництво залізничних вокзалів, крамниць, театрів, каплиць і церков, пересічної забудови з цегли, бетону чи дерева. Відносна наближеність до сьогодення та трагічна історія України в 20 столітті не сприяла ні збереженню пам'яток доби сецесії, ні сталій уяві про мистецьку вартість і коштовність пам'яток доби. Вони масово гинули в часи війни 1941-1945 років, активно розбиралися в повоєнну пору, знищуються досьогодні. Увагу привертають лише унікальні, ексклюзивні зразки української сецесії (модерну). В Україні до початку 21 ст. не було створено ні капітального переліку пам'яток сецесії, ні значних наукових монографій, присвячених добі сецесії. Дерев'яна архітектура України доби модерн залишилась маловідомою сторінкою історії навіть для фахівців.

На початку ХХ століття в Європі виникає новий напрям в мистецтві, та, зокрема, в архітектурі - модерн. Архітектура модерну в кожної країні набувала національних рис, і таким чином з'являється архітектура Українського модерну. Як відомо, на початку ХХ століття частини території України знаходились під впливом Російської і Австро-Угорської імперій, тому на цих територіях модерн, і в тому числі український модерн мав характерні особливості. Архітектура Західної України на початку ХХ ст. знаходиться під впливом Віденського сецесіону, і набуває назви "сецесія". Поєднання народного мистецтва і сецесії стало наслідком виникнення Української сецесії, що має риси гуцульського і закопанського народного мистецтва. На території Центральної, Південної та Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний різновид модерну: "Український модерн", який виник в Полтаві. Найбільш відомі споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна. Таким чином найбільш широко на російської частині України було представлено російський варіант модерну, також в Україні існують зразки північної різновидності модерна (скандинавської). Інші народи, звичайно, привнесли в архітектуру України свої національні особливості, наприклад модернізовані неоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі (Східні народи).

На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський. Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).

У 1910–1920 рр . отримав розповсюдження стиль необароко — спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну.

Після Соціалістичної революції у мірі на зміну епохи модерна приходить епоха Модернізму, яка в Радянської Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючи споруди цієї доби були побудовані в Першої столиці Української республикі - Харкові (будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки партапарату в районі "Липки", Перший будинок Лікаря).

В 1936—1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок НКВС, нині Кабінет міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР (проект В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація Президента України (проект С. Григор'єва).

Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору Києві, відбудовані.

Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (архітектори: О. Власов, А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

В 1960—70-ті роки з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві (архітектори: Михайло Гречина, О. Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (архітектори: А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.); «Університет» (архітектори: Г. Головко, М. Сиркін та ін.); готель «Тарасова гора» в м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.); Палац дітей та юнацтва у Києві (архітектори: Авраам Мілецький, Едуард Більський); кіноконцертний палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та ін.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (архітектори В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).

70

Сучасний культурний процес в України

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. Отже майбутнє української культури залежить в першу чергу саме від культурної свідомості українців.