20. Особливості архітектури княжої доби

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди — напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом. Багатоглав'я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів — ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев'яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздрібненості. Церква була зруйнована в 1941, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На межі XI—XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ століття Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Найкраще архітектура XI—XIII століття збереглася у «стольному граді» Сіверської землі — Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

Козацтво як явище культури

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.

Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова.Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців.Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності - кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви.Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорож

Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування. Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

РОЗВИТОК ДРУКАРСТВА

Розвиток освіти і шкільництва того часу був тісно пов'язаний з розвит­ком друкарської справи.

Наприкінці XV ст. друкування книг починається у південних слов'ян. У Чорногоріїв 1494 р. вийшла з друку перша книжка південнослов'янського дру­ку «Октоіх», або «Осмигласник». Це видання й до цього часу приємно вражає читача своєю технікою і красою оформлення давнього слов'янського друку. На початку XVI ст. матеріальними заходами воєводи І. Бесараба друковані книжки слов'янською мовою почали видавати у Валахії. Тоді ж книгодру­кування шириться і в Сербії.

У східнослов'янських народів найперше з'являються білоруські друковані книги, видання яких пов'язане з іменем Георгія-Францішека Скорини. У 1517 р. Скорина надрукував першу книжку— «Псалтир» церковнослов'янсь­кою мовою в чеській Празі. Великою подією в історії білоруської й української культур була поява в 1517-1519 pp. 22 окремих випусків біблії в перекладі на тодішню білоруську мову, яка була поширена і в Україні. У 1525 р. Скорина заснував словено-руську друкарню у Вільно. Видання Скорини поширювались в Україні і в Білорусії. Таким чином, із західнослов'янських земель друковані книжки поширились на білоруські й українські землі.

Велику культурно-освітню роль у розвитку українського друкарства відіграла поява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії на Україну.

1 березня 1564 p. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки «Апостол». У 1565 р. вий­шов з друку «Часовник». Але незабаром друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець переїхали за литовський кордон. Існувала версія, що їх мос­ковська друкарня була спалена «неблагонаміреними» людьми.

Іван Федоров і Петро Мстиславець знайшли собі пристановище в князівстві Литовському. Тут, у маєтку Григорія Ходкевича в Заблудові, вони заснували друкарню, з якої в 1568-1569 pp. вийшли «Євангеліє учи­тельное» і «Псалтир».

У 1569 р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно і там продовжував свою справу. Іван Федоров залишив подароване йому Ходкевичем село і прибув до Львова. Тут за допомогою львівських міщан він створив друкарню і в 1574 р. надрукував відомий львівський «Апостол», який став первістком української друкованої книжки.

Початок книгодрукування у Львові внаслідок старання друкаря Івана Федорова слід вважати величезною подією в історії культури українського наро­ду. Друкування книг на Україні відкрило нову важливу сторінку в дальшому розвитку українського письменства. Воно також було одним з діючих ідейних знарядь у боротьбі з польсько-шляхетським пануванням та наступом като­лицької реакції на Україні.

Львівський «Апостол» дуже подібний до свого московського попередника, що вийшов на десять років раніше. Він мав такий же формат, як московський, такі ж початкові літери. Проте помітні й певні відмінності в оформленні та прикрасах львівського «Апостола» від московського у візерунках, орнаменті, що прикрашають книжку, у деяких деталях малюнка образа апостола Луки на титульній сторінці тощо. Наприкінці книги львівського видання вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Цей герб був своєрідним книжковим фірмовим знаком друкаря. З того часу він почав з'являтись на всіх виданнях Івана Федорова. Очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові Іван Федоров на запрошення князя К.К.Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавничо-друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У1580 р. Іван Федоров надрукував в Острозі на Волині «Новий завіт», а в 1581 р. вийшла з друку відома Острозька біблія.

Підготовляли біблію до друку К. К. Острозький і його літературний гурток ще до відкриття Острозької друкарні. Для цього треба було провести, велику перекладацьку і редакторську роботу величезної за розміром і складної за текстом книги.

Отже, підготовка до надрукування Острозької біблії почалась за десять років до її виходу з друку. З передмови до Острозької біблії ми дізнаємось про те, що над нею працювало сімдесят два перекладачі, які робили переклад з єврейської і давньої грецької мови. Очевидно, московський примірник не міг задовольнити освічених осіб, що гуртувались навколо школи Острозького.

Біблія за розміром тексту, складністю змісту її книг становить найбільший і найголовніший твір церковної літератури, що поєднав у собі старо-іудейські і християнські догмати та ідейні основи двох вірувань. До видання Острозької біблії не існувало взагалі повного її перекладу на слов'янську мову, а були тільки переклади окремих частин.

Спробу дати цілісний твір у 1499 р. зробив у Новгороді архієпископ Геннадій. Але ця спроба не була доведена до кінця. Це завдання виконав великий гур­ток освічених людей на Україні, що зосереджувався в Острозькій школі.

Весь текст Острозької біблії надрукований дрібним шрифтом, створеним в Острозі. Цей шрифт застосовувався в усіх наступних Острозьких виданнях. Титульні сторінки відтиснуті московським шрифтом. Орнаментація біблії відрізняється і від московського, і від львівського «Апостола».

В Острозі Іван Федоров надрукував також невелику «Хронологію» у віршах. Цим російський першодрукар закінчив свою діяльність. З надірваним здоров'ям від повернувся до Львова і помер там 5 грудня 1583 р. в тяжких злиднях.

Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVI ст. після видання Острозької біблії і в першій половині XVII ст. До її видань належать твори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 p.), «Острозька книжиця» (1588 p.), відомий викривальний і наступальний твір «Апокрисис» Христофора Філарета (1598 p.), спрямований проти католицизму, в якому відображено протест українських демократичних кіл проти Берестейської унії.

Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке після смерті Івана Федорова придбало частину його друкарського інвентаря. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу «Адельфотес». Це був підручник граматики грецької мови для братських шкіл. У 90-х роках Львівське братство надрукувало книжку «Просфоніма» («Привіт»), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи. Друкування книжок на Україні було могутнім поштовхом для розвитку письменства, освіти і всіх галузей художньої культури України.

ОСВІТА ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Культурний зріст Західної Європи XIII — XIV ст. не проходить безслідно й для українських земель, що злучаються почасти з Литвою, а почасти з Польщею. Вони потрохи, в міру занепаду Візантії та ослаблення її культурного впливу, піддаються культурним впливам Європи. Але ж сама освіта на Україні та школи ще довго, мало що не до самого кінця XVI ст., зберігають форми й дух попередніх часів, раніш утворену традицію. Представники нашого духовенства, як і раніше, є шкільними вчителями, церковно-богослужебні книги — підручниками. Тепер ще більше значення має наш дяк. Він учить всіх дітей, незалежно від їх матеріального та соціального положення. Ці дяки вчили дітей або коло церкви, в школі, або дома в заможних людей, що спеціально брали їх до себе для навчання дітей. На жаль, і тепер від XIV — XVI ст. маємо дуже мало звісток, та й ті йдуть тільки від XVI ст.

Монастирські школи були школами вищими, куди поступали для удосконалення вже по закінченні школи парафіяльної. Учителями в церковних школах були згадані вище дяки, що іноді звалися уставниками. Назва ця говорить за те, що вони були нижчими церковнослужителями, помічниками священика у відправах. Дяк повинен був не тільки вчити дітей, а, як бачили з заповіту Загоровського, і переписувати книги, був і переписувачем; як людина освічена, очевидно, виконував і всякі інші справи як приватного, так і громадського характеру, згідно з вимогами часу та обставин того оточення, де йому доводилося працювати.

З різних джерел довідуємося, чого вчилися в школах наші діти в XIV — XVI ст. Перш за все вчили азбуку й склади (різні комбінації голосних і приголосних звуків, що зустрічаємо в словах), себто те, що пізніше звалося букварем, а потім переходили до читання богослужбових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга — Часословець, третя — Псалтир і т. п. Перехід од одної книги до другої було сполучено з різними сталими звичаями, що дає підставу такий перехід прирівнювати в наші часи до переходу з нижчого класу до вищого. Вчили ще й співати, по-церковному, звичайно. Додавали до того ще й писання, причому писали каліграфічним письмом, великими літерами, т. зв. «уставом», себто тим письмом, що тільки з кінця XV ст. стало витіснятися з державного та приватного вживання т. зв. скорописом. Але ж останній спосіб писання вживався виключно в канцеляріях державних установ, а в шкільну практику входив слабко.

Із сказаного видно, що й тепер шкільна освіта носила виключно церковно-релігійний характер (конфесійний) — молитва та богослужбові книги є головними предметами студій. Для тих, хто підготовляв себе до служіння церкві в священному сані, треба було ще засвоїти порядок церковних служб, бо перед висвяченням вони мусили виявляти перед єпископом знання церковного уставу

Література наша в XIV — XVI ст. зросла, збільшилася, бо до попередніх книжних записів додано було нові, головним чином перекладні, а почасти й оригінальні.

Між тим Гуманізм та Реформація спричинилися сильному розвитку науки й освіти на заході Європи, і там виникло багато університетів та шкіл взагалі. Польща захоплюється цим освітнім рухом. Заснований в 1400 р. Краківський університет на довгий час стає культурно-освітнім осередком для ПольськоЛитовської держави. Реформація збільшила інтерес до освіти, бо й лютерани й кальвіністи (спільно з соцініанами) школам надавали особливе значення в справі поширення своїх визнань. Ще раніше, ніж у Польщі та Литві, виникли протестантські школи в Німеччині (Віттенберг, Кенігсберг) та Швейцарії (Женева, Базель). Русинська молодь охоче вступала до цих шкіл як у Польщі, так і за кордоном й звідти виходила не тільки освіченою гуманітарно, з науковим знанням, а часто й з протестантськими релігійними поглядами. Та ще сильніше впливали на нашу молодь школи латинські, куди вона вступала ще в XV ст., а особливо школи єзуїтські, коли вони в другій половині XVI ст. з’явилися на території Польсько-Литовської держави. Заснована у Вільні в 1569 — 70 рр. єзуїтська колегія незабаром придбала собі таку добру репутацію, що слава про неї лунала навіть на Волині, і згаданий вище Загоровський висловлює в 1677 р. бажання, щоб сини його по одержанні православної освіти в доброго дяка та вивченні латинської мови вступили до Віленської єзуїтської колегії, бо він чув, що хвалять ту науку, що єзуїти дають дітям у Вільні. Знання, що давали католицькі й протестантські школи, було значно вище того, що виносила наша молодь зі своїх православних шкіл, і більше відповідало практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому наші молоді люди, особливо з вищих верств нашого громадянства, охоче йшли до тих шкіл, щоб підготуватися до заміщення адміністративних, судових та інших посад. Чужа конфесійна школа — і протестантська, і католицька — відривала їх від православної віри. Православ’я ж служило найголовнішою національною ознакою руського народу (в XV — XVII ст. слово «русин» було цілком різнозначним слову «православний»), а через те втрата молодою людиною старобатьківської релігії тягла за собою й втрату своєї національності. Наша молодь в таких школах полонізувалася, бо латинські й протестантські школи в Польщі були суто польськими. Таке негативне й шкідливе з православното погляду явище мусило звернути на себе увагу руського (українського й білоруського) громадянства, а разом із тим і викликати в ньому бажання запобігти такому лиху, вжити заходів, щоб наша молодь не відступала від своєї віри та національності. Єдиний засіб рятувати від цього молодь — це заснування своїх власних шкіл, що давали б науку й виховували б учнів в національному дусі. Думка про такі школи справді виникає й поширюється серед нашого громадянства. В одному з пам’ятників кінця XVI ст. говориться про велику шкоду «панству руському» від того, що в нас не було шкіл «посполитих», де б молодь наша одержувала освіту й виховувалась в національному дусі, і ця школа полягає ось у чому. «Русь, сполучившись з ними [поляками], позаздрила їх звичаям, їх мові та наукам і, не маючи своїх наук, почала віддавати своїх дітей в науки римські, а діти разом з науками призвичаїлись і до їх віри, і так мало-помалу своїми науками [поляки] все панство (державу, землю) руське довели до римської віри, довели настільки, що нащадки руських князів з православної віри перехрестилися на римську й перемінили собі імення, нібито вони ніколи й не були нащадками благочестивих (православних) прародителів своїх». Про сильне окатоличення та ополячення в XVI ст. руської шляхти свідчить і Іван Вишенський у своїх листах («всі від Бога святого й від віри в нього відступили»), і Мелетій Смотрицький у своєму славному «Треносі», де перелічено ті великопанські православні родини, що перейшли на латинство.

Особливості образотворчого мистецтва на укр землях у 14-16 ст

У XVI—XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслав, оздоблення церкви Святого Юра в Дрогобичі та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д. Левицький — родом з Києва, В. Боровиковський — з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А. Лосенко.

У XVI столітті древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване «Пересопницьке Євангеліє». Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні «Пересопницьке Євангеліє» стало одним з символів державності України — на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного». Серед них — портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні — Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в першу чергу серія козацьких образів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ століття

Особливості архітектури України 17 століття

Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.[1]

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651—1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.[3]

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.[4]

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

26

Особливості народного іконопису

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на дереві, полотні на склі, народній картині. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Вона уособлювала багатий образний світ, етнічні ідеали, гуманізм і демократичність, своєрідність естетичних запитів нашого народу - того, що робить мистецьку спадщину України оригінальною і неповторною.

Ще у Київській Русі сформувалась власна культура будівництва церков. Зсередини малювався образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався,як книга, зліва направо.

У розписах церкви існувала уставлена схема розташування канонічних сюжетів. Вони займали центральну частину храму, північну і південну стіни, а також розміщалися у вівтарі та бабинці. До найбільш поширених належали "Страсті Христові", "Страшний суд", сцени біблійного та євангельського циклу. Майстрів для розмальовування храму наймали міщани, ремісники і прості селяни, священики. Про це дізнаємося з написів на стінах церкви.

Авторами церковних розписів були здебільшого анонімні народні майстри, які у своїй творчості відтворювали смаки, світобачення, дум і прагнення свого середовища. Створювані ними монументальні композиції на стінах храмів відлунюють реалії життя і є, за словами відомого мистецтвознавця Павла Жолтовського, справжніми шедеврами народного духу.

Серед багатої матеріальної спадщини чільне місце належить іконопису, в якому втілено душу українського народу, глибину сприйняття християнської віри, силу і мудрість традицій.

Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії. Ікона (від грецького eikon- зображення). Це зображення священне, оскільки має не лише візуально-пізнавальну функцію,але й молитовну (згіно з теорією ісихазму). Разом із тим , ікона - це Одкровення Боже, виражене у лініях, барвах, богослов'я у зорових образах , невід'ємна частина православного богослужіння і Священного Завіту, яким живе православна церква. Як спосіб спілкування з Богом і святим його, ікона - поза часом; вона - символ інобуття у нашому тлінному світі.

Однак одразу по прийнятті християнства Київська Русь ще не мала своїх власних іконописців, тому спочатку й ікони завозилися із Візантії. Так, тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка була більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано із Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку ХІІ ст. Потім (1155 р.) цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі молодим амбітним князем Андрієм Боголюбським , майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурних традицій (тоді викрадення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стіл ненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий,який і посадив свого сина княжити у Вишгороді).

Та вже з другої половини ХІ ст. При давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні . І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні .

До нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі ХІ - ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів тогочасного іконопису.

У подальші віки паралельно з професійним розвивається і щораз більше поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст. окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. В іконописі, так само як і в літературних творах чи фольклорі, хоч і опосередковано, порушувалися проблеми суспільного життя. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах канонічної іконографії з'являються паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як "Страсті Христові", "Страшний суд", "Різдво Христове", "Жертвоприношення Авраама", а також "Архангел Михаїл", "Покрова" та ін., простежуються соціальні та світські мотиви.

На іконах "Страсті Христові" народні малярі зображали життя і діяння Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі , підсвідомо акцентуючи увагу на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне покликання.

Важливою також є художня мова символів - стислих знаків, зрозумілих тільки посвяченим. Одним із них стає агнець. Його пасхальне заклання в Старому Завіті є центром всього богослужбового життя . В Новому Завіті Єфхаристична Жертва стає центральним моментом Літургії. Як образ риби, агнець означає не тільки самого Бога, але й Християнина взагалі.

Образи птахів і тварин вводять у коло найбільш значущих ідей і понять християнського вчення. Так птах Фенікс стає символом безсмертя, павич - нетлінної плоті, дельфін - безтурботного притулку в церкві. Зображення дерева сприймалось як життя, смерть і воскресіння людини. Закінчення земного буття уособлює кипарис, пальмова гілка - це перемога над смертю, воскресіння; гілка оливи - знак миру в церкві. У цей же час розробляється і цифрова символіка та символіка геометричних фігур.

На уявленні про подвійну природу Христа (божественну і людську) ґрунтується теза про допустимість зображення Бога у людській подобі. Тому символіка зображення нового етапу полягала уже не в самому сюжеті,не в тому, що зображується, а в тому, як зображується цей предмет, в манері зображення. В мистецтві з'являється абстрактне золоте тло, що замінює реальний простір. Барви, лінії, форми стають тією символічною мовою, яка розкриває духовний світ святого. Багато напрямків у мистецтві , які розроблено ще в античності , дещо трансформуються в християнському світогляді . Так, золоте тло візантійської мозаїки не сприймається ні як площина, ні як глибина , а як пронизане світлом надприродне середовище. В самій мозаїчній картині кольори начебто рухаються, бо мозаїст використовує то камінні кубики, то матові смальти, то прозорі із тоненькими золотими прокладками. Завдяки цьому зображення сприймається уже не тільки в просторі, але і в часі.

Ікони, або образи (термін, що набув більшого поширення у народі), стали невід'ємним і органічним компонентом оздоблення інтер'єру української хати. Як витвір рук обдарованих народних малярів, вони прикрашали оселю, надавали їй духовного піднесення. Образи в селянській хаті посідали чільне місце - на покуті. До них не тільки молилися, перед ними здійснювались важливі обрядові акти. Під образами сідали до вечері на Свят-вечір і до свяченого на Великдень, тут було місце молодого з молодою після церковного шлюбу, на лаві під образами укладали покійника , виряджаючи його в останню путь. За образи клали пучок або вінок колосків, що залишився від обжинок, лікувальне зілля, ставили свячену воду, переховували документи, але ні в якому разі не гроші, які вважалися спокусою диявола. Образом благословляли в рекрути, на чумацтво, його дарували при народженні дитини.

Хатні ікони малювалися на дошці, полотні чи на склі. Їх створювали на Київщині й Чернігівщині, Волині й Покутті, в Галичині і на Гуцульщині,Слобожанщині, в Закарпатті.

Характерною рисою народних ікон була наївна щирість і безпосередність у змалюванні образу. Малярі-самоуки вміли передати у тому чи іншому сюжеті найбільш суттєве і типове без зайвих подробиць.

Проте поступово ця традиція українського іконопису відмирає, так як все менше молоді люди цікавляться релігією і відповідно іконописом. Буде шкода, якщо ця славна традиція українського народу зникне з лиця Землі, адже вона має свою неповторну особливість і неповторність.

27

Пересопницьке Євангеліє

Писець Пересопницького Євангелія - Михайло Василієвич, син сяноцького протопопа, працював над створенням пам'ятки під керівництвом архімандрита Пересопницького монастиря Григорія. Робота була розпочата 15 серпня 1556 р. в Дворецькому монастирі князів Жеславських, завершена - 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі.

Замовниками та меценатами виступали волинські князі: Настасія Юріївна Заславська-Гольшанська, її зять і дочка - князі Іван Федорович та Євдокія Чорторийські.

Пересопницьке Євангеліє - перший із відомих перекладів канонічних текстів староукраїнською мовою. Ця унікальна пам'ятка рукописно-книжної культури України є еталоном волинської рукописної школи ХVІ ст. Вона не має собі рівних серед тогочасних пам'яток і за красою, витонченістю і довершеністю орнаменту письма та художнього оздоблення.

Рукопис писаний на пергаментних аркушах високої якості, різними типами письма - уставом (основний текст) та півуставом з елементами скоропису, темно-коричневим чорнилом та кіновар'ю. Для уставного шрифту Пересепницкого Євангелія характерними є графічна виразність, декоративність і пропорційність, з використанням чітко виписаних літер розміром, який трохи менший у першій частині: 6-7 х 6-8 мм, з витриманими відступами між рядками. Рукопис багатий на численні заставки, ініціали, орнаментацію записів, колофонів, кінцівок, рубрикаційних і пунктуаційних знаків та інші прикраси. Зустрічаються контурні прості малюнки, елементи та мотиви зооморфного, антропоморфного і сюжетного орнаментів.

Особливо відзначається високий рівень мініатюр, виконаних у традиціях іконописної школи того часу, а також оригінальність плетінчастої та рослинної орнаментики рукопису, яка, зберігаючи певну єдність з мистецтвом Відродження, має яскраво виражений характер українського книжкового мистецтва, тісно пов'язаного зі східнослов'янськими традиціями. Оздоблення виконане різнобарвними фарбами та золотом.

За змістом пересопницький рукопис - це четверо-євангеліє, яке призначалося для богослужіння. На початку книги вміщена Наука читання, далі йдуть чотири Євангелія, кожне з яких відкривається покажчиком чорнописаних глав та передмовою, а завершується записом; в кінці - Післямова до книги, Місяцеслов та колофонний кодикологічний запис писця. Текст кожного Євангелія поділено на глави, кожна з яких починається з короткого викладу змісту наступної глави - сумарія та зачала, до яких належать т. зв. вкази - коли читати певний євангельський текст, що розміщені на нижніх полях. Постійно наявні глоси - українські лексичні відповідники до слів оригіналу, які виділені рамочкою.

З часу свого завершення пам'ятка знаходилася в Пересопницькому монастирі. З 1600 р. до 1701 р. історія її побутування невідома. 17 квітня 1701 р. вона була подарована гетьманом України Іваном Мазепою до Переяславського кафедрального собору. З 1799 р. зберігалася в бібліотеці Переяславської семінарії, згодом - у Полтавській семінарії, в Полтавському історико-краєзнавчому музеї, в заповіднику "Києво-Печерська лавра"

До Інституту рукопису НБУВ надійшла 24 грудня 1948 р.