83

4

. Формування української народності.

Проблема формування української народності в минулому знаходила

різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої

політичної заангажованості. Показовим щодо цього є порівняння позицій

видатного російського історика М.П.Погодіна та батька сучасної української

науки М.С.Грушевського. «Перший з них стверджував, що після розпаду

Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної

Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не

помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що

російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі» В радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепціясвоєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами – мовляв, єдина в

минулому давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим

народам – російському, українському і білоруському. Даний компроміс мав на

меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй.

Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі

обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після

возз`єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і

повернуться до першооснови.

Ототожнення Київської Русі з “колискою” трьох братніх народів аж

ніяк не сприяло науковим дослідженням походження українського народу.

С.В.Кульчицький висловлює впевненість, що “…п`ять східнослов`янських

племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час

існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися

в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами

беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з

перших віків нашої ери”

Великий український історик М.С.Грушевський вважав порогом

історичних часів для українського народу IV ст. "Расселення українських

племен на їх теперішній території співпадає з початком їхнього історичного

життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, підготовляють

державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду

історичного життя українського народу. Зусиллями київської династії і

дружини були з`єднані докупи , в один політичний організм, хоч на недовгий

час, всі українські племена, всі частини української території, і ця

політична єдність надавала нові спільні риси культурі і суспільним

відносинам всього українського населення”.

Схожої думки щодо часу формування українського народу дотримується

авторитетний історик-публіцист І.Лисяк-Рудницький, який зауважує, що “всі

ці трипільці, скити і т.д. з нашою нацією мають тільки дуже мало спільного,

не більше, ніж, напр. якісь лігурійці, етруски й самніти з сучасною

італійською нацією, себто евентуально тільки як складники в етнічній

синтезі…Дослідники, здається, сьогодні однозгідні в тому, щоб антів, що про

них говорять візанттійські літописці, вважати за прямих предків сучасних

українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному

завершена в половині першого тисячоліття н.е.”

Як відомо, однією з головних ознак кожної народності є її мова. Вже

за княжої доби на південно-західних землях Київської держави формується

народна українська мова. “Про це свідчить словниковий запас фольклору,

поеми “Слово о полку Ігоревім” і тодішніх Київського й Галицько-Волинського

літописів. Українська мова засвідчила свою життєздатність як творіння цілої

народності” Велике значення у формуванні українського народу мало поширення

християнства, яке стало за князя Володимира державною релігією (988 р.).

Поступово проникаючи впродовж століть в побут і свідомість народу,

християнство стало справді народною релігією українців, посприявши

поширенню освіти і культури.

Щодо матеріальної й духовної культури української народності, то,

попри всю її еволюцію впродовж століть, в ній зберігалися певні сталі

елементи (фольклор, звичаї, способи будівництва та облаштування житла,

виготовлення посуду тощо).

Негативну роль у розвитку українського народу відіграла втрата ним

державності в 40-ві роки XIV ст., особливо входження переважної більшості

українських земель під владу Польщі у відповідності до Люблінської унії

1569 р. Тодішня еліта українського суспільства поступово полонізується,

віддаляючись від народу в етнокультурному відношенні.

За умов перебування України у складі Речі Посполитої та в пізніші

часи у складі Російської та Австрійської (від 1867 р. Австро-Угорської)

імперій носіями її національної культури залишаються поспільство (особливо,

селянство) та православне в польські часи та греко-католицьке духовенство в

австрійські часи. Формальне ж визнання української нації за радянських

часів на практиці поєднувалася з фактами русифікації.

5

Основні концепції походження українського народу

1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу.Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався вклад українського народу в розвиток світової ци-вілізації

.2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно-слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і біло-руський народи походять від єдиного кореня — давньо-руської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.

3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його полягає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. дон.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались історики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюстрованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери.М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.На думку деяких сучасних істориків, Давньоруська дер-жава була нестійким, нєцентралізованнм державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців, росіян і білорусів.

6. Походження слов’ян

Існують кілька версій походження етноніму «слов'яни»:

• Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного слов'янського племені, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведено конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, ймовірно, це назва ріки; порівн. Славутич (Дніпро); назви рік Слуя, сюди ж польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять до індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати» ^[1][2]. Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась при цьому від гідроніма^[3].

• Часто етимологію самоназви зв'язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського (тобто іншомовних племен) — нѣмьци «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Ця етимологія відкидалась багатьма авторами через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями^[2]. Зі славістів XX століття її обстоював Р. О. Якобсон^[3].

• Етимологія самоназви походить до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких говорить поголоска, про яких йде слава^[4]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янською є саме огласовка з -о-, у той час як огласовка з -а- є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI—XVII в.^[2]; крім того, вірно й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.

• Назва пов'язана зі slaṷos — народ, порівн. грецьке λᾱός; прихильниками цієї точки зору були Й. Ю. Міккола^[2] та С. Б. Бернштейн^[3].

• Писемні пам'ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землі, вагомих ратних досягненнях слов'ян, особливо на землях Візантії, де слов'яни, ймовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що його пізніше запозичують інші європейські мови в різних трансформаціях. Слов'янські люди своєю хоробрістю, відданістю і працьовитістю заслужили собі добру славу в античному, а потім і ранньосередньовічному світі Середземномор'я, їх цінували як добрих і невимогливих службовців і робітників (в тодішній термінології - слуг і рабів, слів, які в сучасних слов'янських мовах набули презирливого відтінку), а у випадку крайньої потреби - чудових воїнів, що знайшло своє відображення в більшості європейських мов, зокрема у грецькій (середньогрецьке σκλάβος - раб, звідси пізнолат. sclavus, німецьке Sklave, арабське сакаліба, зворотня калька з латини - склавіни тощо)^[5][6][7]. Тому слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської й арабської работоргівлі; з давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були одним з основних джерел доходу тодішніх князів і їх загонів, які утримували владу в слов'янських землях. В арабській мові для позначення слов'ян довгий час був поширений термін сакаліба. Так зокрема, в процесі створення Кордовського халіфату, емір Абдаррахман III створив гвардію з рабів європейського походження, основу якої склали слов'яни (сакаліба).