73. Обставини, що виключають відповідальність держав

Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності держав усяке міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому правильно слід оцінити позицію, що склалася в доктрині міжнародного права, відповідно до якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти, поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі з виконання їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави, через те, що тут відсутнє протиправне діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:

— згода держави;

— відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння;

— форс-мажор і непередбачений випадок;

— лихо;

— стан необхідності;

Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:

— згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;

— згода повинна бути ясно вираженою, а не такою, що припускається;

— згода повинна передувати вчиненню дії;

— діяння, на вчинення якого отримана згода, повинно відбуватися в межах узгоджених його умов, що стосуються місця, часу, засобів і інших обставин діяльності зобов'язаної держави. — самооборона.

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).

Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від агресії, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою

74. Основні універсальні міжнародні акти із захисту прав люди дини та механізм їх реалізації

В 1946 р., на наступний рік після утворення ООН, була створена Комісія із прав людини - допоміжний орган Економічної й Соціальної Ради ООН (ЭКОСОС). Держави - члени ООН визначили, що розробка Хартії (Білля) про права людини - одне з головних завдань Комісії. Згодом Комісія уточнила, що Хартія повинна складатися принаймні із трьох частин: 1) декларації прав людини; 2) пакту про права людини; 3) заходів щодо проведення в життя положень пакту, незалежно від того, чи стануть в остаточному підсумку ці заходи частиною чи пакту ні. Дане рішення було затверджено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН.

У своїй діяльності Комісія із прав людини виходила з базисних положень Уставу ООН. У п. 3 ст. 1 цього документа закріплена одна із цілей ООН: «Здійснювати міжнародне співробітництво в дозволі міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру й у заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних воль для всіх, без розходження раси, підлоги, мови й релігії». А ст. 55 установлює, що сприяння всеобщему повазі й дотриманню прав людини й основних воль для всіх, без розходження раси, підлоги, мови й релігії створює умови стабільності й благополуччя, необхідні для мирних і дружніх відносин між націями

Оскільки в Уставі ООН не втримується конкретного переліку прав людини й основних воль, було ухвалене рішення підготувати декларацію прав людини. У такий спосіб 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята й проголошена в резолюції 217 A(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН «як завдання, до виконання якої повинні прагнути всі народи й всі держави». У Декларації зазначені мети, до яких повинні прагнути «кожна людина й кожний орган суспільства». З тих пор щорічно міжнародне співтовариство відзначає 10 грудня як День прав людини

У зв'язку з тим, що Загальна декларація прав людини була затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов'язковим. Разом з тим у силу його величезного політичного й морального авторитету положення Загальної декларації стали включатися в конституції багатьох держав і в тексти міжнародних договорів. Слід зазначити, що є багато загального між Загальною декларацією прав людини й положеннями Розділу II «Права, волі й обов'язки людини й громадянина» Конституції України. У цілому можна сказати, що на міжнародній арені досягнуть консенсус відносно визнання Загальної декларації прав людини як документа, що відбиває загальну домовленість народів миру й міжнародного співтовариства, що є обов'язковим для членів

Друга й третя частини Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. У цей день під егідою ООН були прийняті Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права й Міжнародний пакт про цивільні й політичні права. Пакти є міжнародними договорами, чиї положення обов'язкові для держав-учасників. Обидва пакти набули чинності в 1976 р. після їхньої ратифікації 35 державами. Складовою частиною Пакту про цивільні й політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати в Комітет із правам людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасником якого-небудь із прав, закріплених у Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасників Пакту, які визнали його обов'язкову силу, звідси й назва документа. В 1989 р. був прийнятий Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про цивільні й політичні права про скасування страти. Україна є учасницею двох пактів і Факультативного протоколу № 1 до Пакту про цивільні й політичні права. На жаль, не всі положення пактів виконуються на території України в силу певних об'єктивних і суб'єктивних причин

Необхідно відзначити, що не всі положення Загальної декларації й Пактів про права людини збігаються. Так, у ст. 1 кожного Пакту проголошується право народів на самовизначення, однак у Загальній декларації такого положення немає. Це було однієї із причин помірності СРСР від голосування по резолюції 217 А(Ш) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. У Загальній декларації проголошене право на притулок (ст. 14), у Пакті ж про цивільні й політичні права про це нічого не говориться. Разом з тим Хартія про права людини заклала міцну політико-правову основу для подальшого розвитку прав людини в міжнародному праві. Дана Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ ООН і регіональних організацій

Серед цих документів варто виділити:

- Конвенцію про попередження злочину геноциду й покаранні за нього 1948 р.;

- Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. «Расова дискримінація» означає будь-яке розходження, обмеження або перевагу, заснована на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного або етнічного походження, що має метою або наслідком знищення або применшення визнання, використання або здійснення на рівних початках прав людини й основних воль. При ООН створений Комітет з ліквідації расової дискримінації;

- Конвенцію про припинення апартеїду й покарання за нього 1973 р. «Злочин апартеїду» - це політика й практика расової сегрегації й дискримінації з метою встановлення або підтримки панування однієї расової групи над іншою расовою групою. Апартеїд є ^злочином проти людства;

- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р.;

- Конвенцію про політичні права жінок 1953 р.:

- Додаткову конвенцію про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних з рабством, 1956 р.;

- Конвенцію про громадянство замужньої жінки 1957 р.;

- Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок 1979 р.;

- Конвенцію проти катувань і інших жорстоких нелюдських або принижуюче достоїнство видів обігу й покарання 1984 р.;

- Конвенцію про права ребенка 1989 р. і др.