Розділ 1. Зародження Запорозької Січі

Перші згадки про українських козаків належать до початку 90-х рр. XV ст. - фігурують в офіційних документах тієї доби. Хоча це, скоріше, факт, який підтверджує явище, що вже існує. Адже ще в кінці 80-х рр. джерелами зафіксовано, принаймні, дві події, які можна пов'язати з козаччиною. По-перше, у хроніці М. Бєльського описано, як козаки вказували шлях і служили розвідниками поль­сько-литовсько-українському війську під час виправи останнього на татар. І, по-друге, приблизно у 1488 - на початку 1489 рр. в районі Таванського перевозу люди Юрія Пацевича напали на московський купецький караван, що повертався з Криму. Щоправда, в другому випадку слово «козак» не згадано, але місце і сам характер подій відповідають пізнішим козацьким нападам [13, с. 65].

Уже в перші два десятиліття козацької діяльності, принаймні, відомої на сьогодні, вимальовується основний напрям походів українських козаків - нижня течія Дніпра й Південного Бугу. Цей напрям зумовлено було географіч­ними, стратегічними і політичними чинниками. Річки слугували зручним шляхом для козаків, які, використовуючи човни, спускалися з середньої Наддніпрянщини до гирла Дніпра і тим самим маршрутом верталися назад. Стратегічно межиріччя Південного Бугу і Дніпра було дуже вигідною територією. Тут знаходилися основні водні переправи, через які проходили великі торгові шляхи з Криму до західних країн, а також старий «з варяг у греки» [29, с. 43].

Українське козацтво становило кардинально нову воєнну силу на кордоні Великого князівства Литовського. Земське ополчення і наймані війська були орієнтовані на стратегічну оборону, розраховану на нечасті вторгнення ворога. Однак в умовах безперервних нападів кочовиків із метою максимально швидкого пограбування територій без вв'язування у серйозні бої така оборона була спроможна лише ослабити ворога і зменшити шкоду. Козацтво ж було орієнтовано, за прикладом степовиків, на стратегічний наступ. Воно не чекало, коли й звідки прийде орда, а шукало ворога, намагаючись випередити його.

До середини XVI ст. козаками називали людей, які займались уходними промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татара­ми.

Із середини XVI ст. розпочинається новий етан в історії українсь­кого козацтва. За слушним зауваженням І. Крип'якевича, на цей час: «в степах виробився оригінальний тип господарки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеї господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова козацька суспільність, з своїм окремим побутом і окремим світоглядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщанською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста по своїм ідеалам. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом». Перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з притаманним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві» [15, с. 142].

На еволюцію козацтва помітно вплинули заходи, вжиті урядом Речі Посполитої, з колонізації Подніпров'я та Лівобережжя. Землі у власність з метою їх заселення роздавали ще за литовської доби. Більші можливості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою надала конституція, прийнята Варшавським сеймом 1590 р. «Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою, – зазначалося в цьому документі, - не приносять ніякої користі, ні державної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому»[13, с. 78].

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безмаєтних і дрібних шляхтичів із Волині та Галичини взяли участь у колонізаційному процесі.

Значна частина населення осідала в «слободах», але відмовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошуючи себе козаками. Селян та міську бідноту приваблю­вало право козаків на володіння землею, свобода від експлуатації, насамперед кріпацтва. Перехід до козацтва асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували у донесеннях королівсь­ких комісарів під назвою «непослушних». Уже восени 1593 р. коронний гетьман Станіслав Жолкевський писав із Поділля до канцлера Яна Замойського, що вони не сплачують повинностей і присяглися не допус­тити жовнірських постоїв [7, с. 256].

Отже, суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. Уходництво й оборона південного прикордоння до середини XVI ст. були головними чинниками поповнення козакуючої людності, серед якої переважали вихідці з українських міст та містечок. Соціально-економічні та політичні зміни в Україні після Люблінської унії зумовили поповнення козацтва з числа колишніх бояр, шляхти і. особливо, селян та міщан.

Потужним імпульсом консолідації українського козацтва та формування його самосвідомості стала Запорозька Січ. Вона була могутнім форпостом національно-визвольного руху в Україні та боротьби проти іноземної агресії. З різних причин неодноразово змінювалося місце розташування козацької твердині на Запорожжі. Історики доклали чимало зусиль до пошуків документаль­них матеріалів про організацію Січі за дніпровськими порогами, проте питання про час і місце її виникнення через брак прямих свідчень залишається дискусійним [16, с. 67].

Постійна загроза турецько-татарських вторгнень спонукала козаків до об'єднання у ватаги, громади і товариства. Вони будували укріплені поселення, городки і невеликі січі, перебуваючи в яких можна було б відбити напади кримчан. Уже принаймні у 20-х рр. XVI ст. такі поселення було засновано аж поблизу татарських кочовищ, з приводу чого хан Сагиб-Гірей висловлював невдо­волення в 1527 р. литовському уряду . В 40-х рр. уже черкаські уходники скаржилися великому князеві литовському на намісника Андрія Пронського щодо заборони їм будувати такі городці в пониззі Дніпра на Орелі й Тясминах[20, с. 30]. А на початку50-х рр. XVI ст. у районі порогів та островів згадувалося понад 30 уходів і станів, які контролювалися чер­каським старостою. Серед них, зокрема, «уход на Ревучом», «уход Базавлук», «уходТомаковка», «уход на Тавани» та ін. Причому термін «стан», який у цей період все ширше вживали для озна­чення поселень, передбачав (на від­міну від уходу) не сезонне, а постійне перебування козаків у цьому регіоні [5, с. 20].

Про те, що козацькі ватаги в другій половині XVI ст. уже постійно залишали в уходах і станах певні залоги, свідчив і сучасник, польський історіограф Мартин Бєльський. Він, зокрема, писав, що козаки «на Низу спільно займаються ловлею риб, там же її на сонці без солі сушать і тим літо там живуть, а на зиму до міст близьких розходяться, яко до Києва, Черкас та інших, човни свої на острові у безпечному місці на Дніпрі, де, поховавши і декілька сот чоловік там залишивши на кореню, як вони кажуть, при стрільбі, бо мають і дєла (гармати) свої, яких на турецьких замках набрали і в татар відняли». Проте час, коли окремі козацькі городці та невеличкі протосічі, які, проіснувавши понад сто років у розрізненому вигляді, об'єднались у велику Запорозьку Січ, з прийнятною точністю дослідникам визначити ще не вдалося [2, с. 36].

Дотичним до хронологічного ас­пекту вказаної проблеми є й питання про причини виникнення Запо­розької Січі, що, на нашу думку, було результатом як значних зрушень у тогочасному українському суспільстві, так і кардинальних кількісних та якісних змін у козацтві й стало важливим етапом в його історії.

Володіючи широкими степами, що простиралися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважа­ли центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони по­стійно влаштовували свою столицю, Січ.

Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послі­довно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причинами перенесення Січей з одного місця на інше були частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з іншою, частково стратегічні мірку­вання, частково суто випадкові явища, наприклад, брак води, мала площа, шкідливість місцевості для здоров'я, епідемії, внаслідок яких певна місцевість настільки заражалася, що живим людям мимоволі доводилося переносити весь центр життя, або Січ, в іншу, здорову місцевість [36, с. 66].

До сьогодні в джерелах не виявлено жодних прямих свідчень щодо ототожнення Хортицького замку Д. Вишневецького з першою Запорозькою Січчю, хоча деякі до­слідники пишуть, що на Хортиці були нібито січові укріплення. Однак якщо бути точним, то документальні матеріали фіксують тут у середині 50-х рр. XVI ст. не «січ», а «городок» або «замок». Також гіпотетично припускають, що «саме сюди стягувались козаки» перед походами та коли поверталися з них. Але знову ж, як свідчать дослідження Ш. Лсмерес'є-Келькеже, основані на оттоманських архівах, у війську Д.Вишневецького навіть «козаки» майже не згадуються, крім фрагмента військових дій поблизу Азова, не кажучи вже про «січовиків». Натомість воїни «Дмитрашки»найчастіше іменуються «руськими» або «невірними». Хоча ті самі джерела в інших випадках неодноразово згадують «польських», «московських» і «руських» «козаків»[32, с. 34].

Крім того, зазначимо також, що жодне з відомих нині джерел у середині 50-х рр. XVI ст. не лише прямо не згадує Січ, а й не дає можливості помітити на Хортиці ані коша, ані кошових отаманів, ані традицій демократичного вибору останніх. Натомість же Д. Вишневецький у документах охарактеризований як одноособовий володар, а не обраний січовиками поводир. Та й сам польський король Сигізмунд II Август в одному зі своїх листів до Д. Вишневецького (який Д. Яворницький датував весною - літом 1557 р.) підкреслював ще й антикозацьку спрямованість збудованого замку: «Для удержання лихих людей – шкодников... не допуская козаков делатьзацепок чабанам й шкодить улусам турецького царя»[30, с. 112].

Натомість більш-менш повні свідчення про призначення Хортицького замку подає згадувана грамота Сигізмунда II Августа Дмитрові Вишневецькому (1557 р.). У ній король висловлював подяку за будівництво фортеці, стійкість і мужність при обороні від перекопських татар, обіцяв у майбутньому не забувати подвигів князя: «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити панства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойо­вими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо ґрунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших країн про намір великого московського князя збудувати замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсутності козаки, наражаючи на небез­пеку краї нашої держави. Виводити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допус­каючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам турецького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем»[6, с. 22]. Прагнення монарха утримувати постійну залогу на Хортиці для запобігання сутичкам козаків із татарами було б незрозумілим, якби фортеця призначалася суто для запорожців. Отже, її зведення мало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії та здійснення контролю над діями козацтва.

І хоча не одне покоління істориків розв'язувало дилему правомірності ототожнення Хортицького замку з першою Запорозькою Січчю, все ж сьогодні ця проблема залишається дискусійною. Фортеця Вишневецького зовні, вочевидь, відрізнялася від відомих пізніше архітектурних комплексів козацьких твердинь на Дніпрі. До складу гарнізону входили, крім козаків, представники військово-службової людності – бояри, слуги, драби. Разом із тим, проживання єдиною громадою в специфічних умовах південного порубіжжя сприяло зародженню своєрідної військово-політичної організації запорозького товариства, її моделі. Як слушно зауважив М. Владимирський-Буданов, Хортицька фортеця стала колискою низової вольниці, яке в майбутньому перетворилося па Січ. Цілком прийнятним є також твердження М. Грушевського про історичні заслуги Дмитра Вишневецького. Вчений назвав князя «духовним батьком нової української плебейської республіки». Любомир Винар вважає замок на Хортицькому острові зародком козацької Січі, в якій розвивалося військове й господарське життя запорожців. Отже, ло­гічним є висновок, що Хортицький замок став своєрідним прототипом козацького укріплення, яке, утвердившись на о. Томаківка в 70-х рр. XVI ст., дістало назву Запорозької Січі [9, с 15].

Попри досить короткий час існу­вання (1556-1557рр.), Хортицька фор­теця помітно вплинула на еволюцію українського козацтва, зростання його лав. У листі до козаків, датованому 20 листопада 1568 р., Сигізмунд II Август вперше звернувся до них як до окремої групи української людності.

Виникнення, влаштування й історія Хортицької Січі тісно пов'язані з історією й подвигами знаменитого вождя запорізьких та українських козаків, князя Дмитра Івановича Вишневецького, відомого в козацьких народних думах під іменем Байди. Князь Дмитро Вишневецький уперше з'являється на Хортиці 1556 року. Нащадок волинських князів Гедиміновичів, Вишневецький був лю­диною православної віри, володів численними маєтностями у Кременецькому повіті: Підгайцями, Окимнами, Кумнином, Лопушкою та ін., мав трьох братів – Андрія, Костянтина й Сигізмунда – і вперше згадується під 1550 роком, коли польський уряд призначив його на посаду черкаського й канівського старости. На цій посаді Вишневецький залишався до 1553 року; отримавши від короля Сигізмунда Августа відмову на прохання про якесь надання, князь Дмитро Вишневецький, за давнім правом добровільного від'їзду служилих людей, виїхав із Польщі й став на службу до турецького султана. Тоді польський король, стурбований тим, що турки отримають в особі Вишневецького чудового полководця, яким він насправді був, тепер ворога польського престолу, знову запросив князя до себе, давши йому в управління ті самі міста Черкаси й Канів. Та керуючи цими містами, князь, хоча й задоволений цим разом із короля, лишився невдоволеним власним становищем: душа його жадала воєнної слави й ратних битв. Тоді у князя виникла велика думка: знищити всю ногайсько-кримську орду татар і, якщо можна, оволодіти чорноморським узбережжям [19, с. 280].

Ця смілива думка була першим кроком на шляху до вигнання турків з Європи, до якого наприкінці XVI ст. прийшло багато політиків у Західній Європі і який у другій половині XVIII століття виконував князь Григорій Потьомкін. Свій план Дмитро Вишневецький послідовно намагався здійснювати й відкрито висловив його 1556 року. Він знайшов собі союзників, російських козаків дяка Ржевського й запорізьких козаків отаманів Млинського й Михайла Єськовича, і разом із власними трьома сотнями черкасько-канівських козаків ходив проти татар і турків під Іслам-Кермен, Волам-Кермен і Очаків. Дмитро Вишневецький згодом відступив на острів Хортицю, розраховуючи здійснювати звідси постійні набіги на мусульман. Для цього він влаштував тут «город». Цей «город» і послужив для запорізьких козаків прототипом Січі. Не відомо, чи запорізькі козаки справді називали «город» Вишневецького Січчю, але близька до даної події лю­дина, посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота, котрий проїжджав поблизу Хортиці 1594 p., свідчить, що це був «замок», зруйнований згодом татарами й турками.Укріпившись «городом» на острові Хортиці, Дмитро Вишневецький десь у той час знову відійшов від польського короля і в травні 1557 року писав російському цареві Івану Грозному, що до нього на острів Хортицю приходив кримський хан Девлет-Гірей із сином і з багатьма кримцями, затято бився з князем двадцять чотири дні; але божим милосердям, іменем і щастям царя, володаря й великого князя, він, Вишневецький, відбився від хана, побив у нього навіть багатьох кращих людей, отож хан пішов від Вишне­вецького «с великим соромом», і такий знесилений цією поразкою, що Вишневецький відібрав у кримчаків багато кочовищ. У вересні 1557 р. Вишневецький через свого посланця Михайла Єськовича висловив бажання перейти в підданство до московського царя, повідомив Івана Грозного про влаштування на Дніпрі, «на Хортицькому острові города, навпроти Кінських Вод, біля крим­ських кочовищ». Того ж року Вишневецький повторно сповіщав царя, що він прийняв від нього на острові Хортиці боярських дітей Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева й Михайла Єськовича, отримав охоронну грамоту, царське жалу­вання і згоду царя прийняти князя у російське підданство, а на закінчення повідомляв, що він знову задумав похід проти мусульман під Іслам-Кермен [21, с. 80].

Відправивши до царя Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева, Семена Жижемського й Михайла Єськовича, Дмитро Вишневецький просив через своїх посланців дозволити йому цей новий похід на одвічних ворогів віри Христової. Однак соки від царя прийшов дозвіл на цей похід, хан сам випередив князя: у жовтні 1558 року Девлет-Гірей несподівано підступив до острова Хортиці з великою кількістю людей турецького султана й волоського господаря, обліг «город» Вишневецького та запорізьких козаків, які були з ним. Вишневецький і цього разу довго відбивався від мусульман, але врешті, не маючи продовольства для своїх коней і людей, залишив Хортицю й відійшов у Черкаси и Канів, а звідти подався у Москву. З Москви у жовтні того ж 1558 року разом із кабардинським мурзою КанкликомКонуковим, власним братом, отаманами, соцькими и стрільцями Дмитро Вишневецький відплив на судні в Астрахань, з Астрахані до черкесів у Кабарду. Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов на Дніпро на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки бог поможе». Виконуючи царський наказ, Вишневецький спочатку зупинився під Перекопом. Не зустрівши тут жодного ворога, перейшов до Таванської переправи «на полтретьятцать верст нижеИслам-Керменя»; простоявши марно на переправі три дні, Вишневецький піднявся звідси на острів Хортицю і тут з'єднався з дяком Ржевським і його ратниками. Зустрівши Ржевського вище порогів, Вишневецький звелів йому залишити всі коші з припасами на острові Хортиці, відібрав кращих людей з його раті – невеличку кількість боярських дітей, козаків та стрільців, а решту відіслав у Москву, і далі з відбірним військом пішов «літувати» в Іслам-Кермен, звідки хотів захопити турецькі міста Перекоп і Козлів. Кримський хан, зрозумівши наміри Вишневецького, відійшов углиб півострова за Перекоп. Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Іван Грозний відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й козаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви [26, с. 150]. Князь скорився волі царя; але за два роки він знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиці, звідки, зв’язавшись з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від'їздом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.

1594 року повз острів Хортицю їхав посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота до запорізьких козаків; на своєму шляху він бачив два острови Хортиці: Велику й Малу. Саме з останньою Лясота пов'язує подвиги князя Вишневецького; тут він вказує на рештки того «городка», котрий Вишневецький влаштував для захисту від татар: «Четвертого липня, – пише він, – пройшли ми повз дві річечки, звані Московками, які впадають у Дніпро з татарського боку. Далі пристали до берега поблизу острова Малої Хортиці нижче за течією, де років тридцять тому був збудований замок Вишневецького, зруйнований потім татарами й турками». Дещо пізніше за Лясоту про острів Хортицю розповідає й польський хроніст Мартин Бєльський: «Є й інший острів поблизу того – Коханого – званий Хорчика, на котрому Вишневецький до цього жив і татарам дуже шкодив, так що вони через нього не сміли так часто вдиратися до нас»[26, с. 167]. У XVII столітті Боплан писав про Хортицю, що це дуже високий острів, оточений майже з усіх боків кручами, завдовжки понад дві милі, а завширшки близько півмилі зі сходу, а з заходу вужчий і нижчий; його не затоплює; вкритий він дубовим лісом . У XVIII ст. (1736—1740 рр.) князь Семен Мишецький повідомляв про Хортицю, що за почутими ним розповідями цей острів колись становив одне ціле зі степом, що його оточує, а згодом утворився від дії весняних вод на низький берег Дніпра; що на ньому здавна була Запорозька Січ; що під час польсько-російської війни 1630 року вождь запорізьких козаків Сагайдачний збудував на цьому острові фортецю або окоп ; а 1738 року, під час російсько-турецької війни, російські війська влаштували на ньому великий ретраншемент з багатьма редутами й флешами, і що навпроти нього дуже довго стояла російська армія і флотилія, що відійшла від Очакова. Крім свідоцтва князя Мишецького (зрештою, дуже ненадійного там, де він тор­кається зовнішньої історії запорізьких козаків), ми не маємо інших вказівок на перебування гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного на острові Хортиці. Здається, на перебування Сагайдачного на Хортиці натякає лише історик Устрялов, кажучи, що на початку XVII століття запорожці, маючи тут свою Січ, покинули її, а потім, 1620 року, відновили її на тому ж місці й знову покинули.

Першою більш-менш достовірно зафіксованою джерелами військовополітичною організацією козаків за порогами була Томаківська Січ. Вона існувала на однойменному острові, який в давнину ще називали Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище [16, с. 139].

Зручне розташування Томаківки та розгалужена сітка водних пере­шкод робили острів зручним пунктом для укриття козаків і створення на ньому Січі. І дійсно, за твердженням М. Бєльського, запорожці протягом тривалого часу використовували острів, «званий Томаківка, на якому здавна низові козаки мешкають, якож їмстоїть за найміцніший замок»[22, с. 69].

Таким чином, складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабо укріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави.