Концептуально-методологічні засади аналізу економічної ролі держави

Формування в Україні змішаної економічної системи поставило перед державою та суспільством складні і масштабні проблеми. Це обумовлено тим, що процес суспільного реформування охоплює майже всі складові соціально-економічного організму, вимагає узгодженості, синхронізації дій щодо їх перетворень. Додаткова складність виникає внаслідок того, що інститути різних і несумісних економічних систем – командно-адміністративної та ринкової – погано взаємодіють, суттєво знижуючи ефективність функціонування “перехідних економік”.

Ситуація комплікується двома обставинами. По-перше, “неприродністю” економічної трансформації, що відбувається в посткомуністичних країнах. Природним слід вважати процес переходу, переростання традиційних (натуральних) економік у ринкові. Натомість, повернення на ринковий шлях розвитку з позицій центрально керованої економіки є незвичним і безпрецедентним явищем. По-друге, відсутністю теорії саме такої ринкової трансформації. Тому українським політикам та науковцям доводиться буквально “на марші” створювати теорію перебудовного процесу, формувати економічну політику та реалізовувати її на практиці.

Україна мала найкращі стартові умови для ринкових перетворень серед пострадянських країн. І в той же час продемонструвала чи не найгірші результати. Достатньо сказати, що впродовж 1991-1999 років відбувався перманентний економічний спад, причому ВВП скорочувався в середньому на 9,5 відсотка щорічно. На кінець періоду він становив лише 38 відсотків від рівня 1990 року. Це є свідченням того, що в керівництві соціально-економічними перетвореннями в країні були допущені серйозні прорахунки та помилки.

Економічна трансформація вимагає кваліфікованого наукового супроводу, розробки довготривалої стратегії розвитку. Це дозволить відійти від політики реагування на окремі кризові явища (“латання дірок”), від короткотермінових, часто непослідовних та суперечливих рішень. Успіх справи може забезпечити лише комплексна програма еволюційних перетворень централізованої планової економіки в ринкову, розрахована на тривалий період, та рішуча її реалізація.

На етапі ринкової трансформації першорядної ваги набуває якість економічної політики. Вона забезпечується чітким визначенням кінцевої моделі економіки, правильно вибраною траєкторією розвитку, добором та використанням відповідних економічних інструментів. При цьому має бути виразно встановлена роль держави в цьому процесі. Найбільшою помилкою в пострадянській ринковій трансформації слід вважати неправильне окреслення ролі держави в економіці.

Історичний досвід свідчить, що держава володіє значним потенціалом впливу на соціально-економічні процеси і що держава ніколи не була пасивною стосовно економіки, а завжди діяла і подеколи дуже активно. Ставлення до державної активності щодо економіки завжди було неоднозначним. В його основі лежали різні уявлення про характер функціонування господарського механізму, неоднакові ефекти (і дефекти) такої активності, групові та політичні інтереси тощо. В економічній теорії сформувалися два радикальні підходи щодо економічної ролі держави: один повністю заперечує її, другий, навпаки, визначає її деміургом господарства. Незважаючи на те, що вже на початку розгортання дискусії навколо ролі держави був зрозумілий гіперболізований характер таких поглядів, вони все ж залишилися не лише робочими гіпотезами, а й слугували розробці конкретної економічної політики.

Дослідження участі держави в господарському житті передбачає вивчення її ролі в кризових ситуаціях. Це важливо з двох міркувань. По-перше, сучасний світ, відповідно до закономірностей пришвидшення історії, “продукує” все нові і нові соціально-економічні та політичні шоки. По-друге, Україна, ставши на шлях соціально-економічної трансформації, опинилася в багатоаспектному кризовому положенні. В розділі проаналізовано використання урядових засобів з метою реалізації конкретних соціально-економічних цілей на прикладі ситуацій, які певним чином співвідносяться з нашою, українською, і можуть слугувати для розробки стратегії, тактики, вибору інструментів економічного розвитку, а саме: політика “нового курсу” президента США Ф. Рузвельта, політика відродження Західної Німеччини після Другої світової війни, політика “економічного чуда” Японії, політика виведення Південної Кореї на рівень “нової індустріальної держави”.

Правилом успішної економічної еволюції (як і будь-якої суспільної) є забезпечення таких двох умов: реалізація об’єктивних закономірностей економічної еволюції; врахування особливостей конкретного національного господарства, його стартової позиції. Вдале реформування економіки передбачає наявність еволюційної теорії розвитку. Проаналізовані в роботі закономірності трансформаційного еволюційного процесу, на основі яких повинна базуватися реформаційна економічна політика, свідчать на користь широкого використання можливостей держави.

Найважливішими своєрідностями стартової ситуації в Україні є: суміщення в одному перехідному процесі ряду глобальних і національних циклів різного характеру; виняткова (анормальна) спрямованість соціально-економічних перемін як переходу від командної до ринкової організації господарського життя; значна залежність еволюційних процесів в країні від зовнішніх чинників, недостатня відпірність на навколишні діяння; слабка допомога розвитку з боку ринкових країн; несприятливі для трансформаційних перетворень стартові умови (структурно незбалансована економіка).

Роль і завдання держави в перехідній ситуації повинні включати:

• вибір економічної моделі суспільства та визначення траєкторії розвитку;

• ідеологічне забезпечення еволюційного процесу;

• формування нових інститутів;

• долання групових інтересів;

• протидія та протистояння часто ворожим зовнішнім збуренням;

• соціальний захист населення.

При виробленні оптимальної моделі державної економічної політики слід виходити із довгострокових трендів, нівелюючи вплив короткострокових політичних та кон`юнктурних факторів. Цивілізовані держави пройшли на цьому шляху низку послідовних фаз: спершу держава - лише свідок господарського розвитку, пізніше – гарант вільної конкуренції і, нарешті, - запорука стабільності та економічного розвитку. Таким чином, сучасна держава перетворилася у головний чинник економічного розвитку. Її використання вирішальним чином впливає на соціально-економічну динаміку суспільства. Зміцнення її потенціалу та його ефективне застосування є центральною проблемою сучасної економічної теорії.

В трансформаційному процесі держава виступає не лише ініціатором перемін, але й їх організатором. Використовуючи широкі можливості адміністративного апарату, починаючи з агітації та заохочення і закінчуючи “легітимним примусом”, вона здатна мобілізувати суспільні сили на перетворення. При цьому використовуються переважно методи ринкового зацікавлення. Але не тільки вони. На перших порах нерідко “допускаються” і директивні рішення. Інтенсивність державного втручання в економіку слабне із розвитком ринкових інститутів, які з часом перебирають на себе окремі регулюючі функції.

Ще однією необхідною умовою успіху перехідного періоду є чітке визначення траєкторії розвитку, розробка стратегії реформування соціально-економічних відносин. Остання має носити комплексний характер і охопити найважливіші сфери громадського життя з тим, щоб створити “критичну масу” перемін. Саме за таких умов досягається відносно швидкий позитивний результат і незворотність процесу. Значимим фактором поступу реформ є об`єднання основних громадських сил, їх взаємодія. Це і скоординовані дії уряду і парламенту, і застосування різних форм “соціального контракту” між підприємництвом і робітництвом, і переконання загалу в необхідності реформ та пов`язаних із цим жертв, на кшталт ерхардівського “душевного масажу”. Перехідні етапи розвитку майже завжди пов`язані з погіршенням соціально-економічної ситуації значних верств населення. Це викликає незадоволення і стихійний опір перемінам. Тому програми урядових дій повинні передбачати заходи з соціального захисту вразливих прошарків суспільства. Це необхідно не лише з гуманних міркувань, які в кінці ХХ століття здійснюють все більший вплив на громадське життя, але й для того, щоб зробити основні прошарки суспільства учасниками перебудови. Розуміння цього ми знаходимо в усіх чотирьох розглянутих нами випадках успішного ринкового реформування.

Суттєвою перепоною економічному відродженню стає дефіцит капіталів. Зруйнована економіка має дуже слабкі потенції капіталотворення. Наголос на сили приватної ініціативи означали б сповільнений розвиток, значну втрату часу. Тому необхідною є енергійна урядова діяльність, спрямована на стимулювання нагромадження та інвестування капіталів, залучення іноземних інвесторів, контрольоване спрямування наявних коштів у пріоритетні сфери економіки. Причому надзвичайно важливими є державні інвестиції, які скеровуються передусім на розвиток виробничої та ринкової інфраструктури і через механізми мультиплікатора ініціюють нові капіталовкладення.

Науковий та практичний економічний досвід ХХ століття переконливо свідчить на користь еволюційного розвитку. Концепція економічної еволюції, розроблена сучасними інституціоналістами, визнана багатьма науковцями такою, що найбільш повно відтворює реалії трансформаційних процесів і може слугувати теоретичним дороговказом на цьому складному шляху. Еволюційна концепція робить наголос на розвої інституцій та послідовній зміні “правил гри”, доводячи, що саме таким чином відбувається реальний соціально-економічний поступ, зокрема в країнах з перехідною економікою. В концепції важливо вичленити два суттєвих положення: дотримання загальних закономірностей еволюційного процесу і врахування національних та стартових особливостей розвитку. Останнє означає, що модель трансформації не може бути цілковито запозиченою чи нав`язаною (як, наприклад, Вашингтонський консенсус), а розробленою на грунті вітчизняних реалій.

Таким чином, соціально-економічна трансформація може відбутися лише за умови активної участі держави (“сильної”, “ефективної” держави). Натомість самоусунення держави, покладання на дію виключно ринкових механізмів ніколи не давало позитивних результатів. Саме “м`яка” діяльність українського уряду за відсутності цілісної програми ринкової трансформації спричинилася до майже безпрецедентної на пострадянському просторі руйнації господарства.