- •§1. Підготовка прокурора до участі у судовому розгляді
- •1) Вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження).
- •2) Стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього.
- •3) Характеристика особи неповнолітнього.
- •4) Умови життя та виховання неповнолітнього.
- •5) Обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього.
- •6) Наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.
- •§2. Повноваження прокурора у попередньому розгляді справи суддею
- •Глава II
- •§1. Роль прокурора у підготовчій частині судового засідання
- •§2. Повноваження прокурора у судовому слідстві
- •§3. Тактика допиту підсудного
- •1) Постановка уточнюючих запитань.
- •2) Постановка деталізуючих запитань
- •3) Пред'явлення доказів, оголошення показань інших осіб, які спростовують заяви підсудного.
- •§4. Прокурор у судових дебатах
- •§5. Обґрунтування прокурором думки щодо призначення
- •§6. Відшкодування шкоди, завданої злочинними діями неповнолітніх
- •Глава ііі Участь прокурора у судовому розгляді справ про застосування примусових заходів виховного характеру
- •Зразки апеляцій
- •Нормативно-правові акти
§5. Обґрунтування прокурором думки щодо призначення
покарання неповнолітньому підсудному
Загальні засади призначення покарання регламентує ст. 65 КК України. Це критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання підсудному. Оскільки загальні засади призначення покарання виписані в законі, то вони є обов'язковими і повинні враховуватись судом при обранні покарання підсудному. У зв'язку з цим у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначено, що слід звернути увагу суддів на те, що вони при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо дотримуватись вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Враховуючи те, що неповнолітні є особливою категорією правопорушників, законодавець у чинному Кримінальному кодексі України присвятив особливостям їхньої кримінальної відповідальності та покарання окремий розділ XV.
Метою покарання неповнолітнього засудженого є його виправлення, виховання та соціальна реабілітація. Неповнолітній вік особи, яка вчинила злочин, згідно з п. З ч. 1 ст. 66 КК України є обставиною, що пом'якшує покарання, і обов'язково має враховуватись при призначенні покарання незалежно від того, чи досяг підсудний на час розгляду справи повноліття.
Висновки суду про наявність чи відсутність обставин, що пом'якшують покарання неповнолітнього, мають бути вмотивовані як у промові прокурором, так і у вироку.
Врахування вікових особливостей неповнолітнього вимагає встановлення не тільки того, що особа формально досягла віку кримінальної відповідальності, а й з'ясування всіх індивідуальних психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку. У зв'язку з цим практика йде шляхом виключення кримінальної відповідальності та покарання щодо тих неповнолітніх, які хоч і досягли віку, з якого встановлена кримінальна відповідальність, проте відстають у розумовому розвитку від того рівня, що є типовим для цього віку, і виключає можливість усвідомлення фактичних ознак і суспільної небезпечності вчиненого. Саме тому загальні засади призначення покарання щодо неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки рівня їхнього вікового психофізичного розвитку.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 5 від 16.04.2004 р. в п. 10 роз'яснив, що при призначенні покарання неповнолітнім потрібно суворо дотримуватись принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, маючи на увазі, що метою покарання такого засудженого є виправлення, виховання та соціальна реабілітація.
Усі обставини, які впливають на призначення неповнолітньому покарання, необхідно враховувати у сукупності.
Ст. 51 КК України передбачає для дорослих 12 видів кримінальних покарань, з яких десять є основними та чотири - додатковими. Два види покарань: штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і додаткові.
Ст. 98 КК України передбачає п'ять видів покарань, які можуть бути застосовані як основні до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину:
- штраф;
- громадські роботи;
- виправні роботи;
- арешт;
- позбавлення волі на певний строк.
До неповнолітніх можуть бути застосовані лише два види додаткових покарань: штраф (якщо він передбачений санкцією закону, за яким засуджується особа) та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 98 КК України).
Таким чином, крім покарань, які передбачені для військовослужбовців, до неповнолітніх не можуть бути застосовані обмеження волі, довічне позбавлення волі і конфіскація майна, якщо навіть вона передбачена у санкції статті як обов'язкове додаткове покарання.
Всі види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, пом'якшені як у розмірах, так і строках, порівняно з такими ж видами покарань, встановленими для дорослих.
Розглянемо кожний вид покарання, що можливо застосувати до неповнолітнього.
Штраф (ст. 99 КК України) застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього. Ст. 99 КК України встановлює розмір штрафу в межах до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Нижній розмір штрафу у цій статті не названо, а тому деякі суди призначають неповнолітнім штраф у розмірі, меншому 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, який передбачено як нижчий розмір штрафу загальною нормою (ч. 2 ст. 53 КК України). Ч. 1 ст. 69 КК України встановлює, що суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання у Загальній частині Кримінального кодексу України. Якщо розмір штрафу призначено менше, ніж 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, ця обставина є підставою для скасування вироку у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону.
Громадські роботи (ч. 1 ст. 100 КК України) можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин і полягають у виконанні ним робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарань не може перевищувати двох годин на день. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим за місцем його проживання у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Слід зазначити, що цей вид покарання застосовується не досить часто, оскільки не відпрацьовано механізм його відбування.
Виправні роботи (ч. 2 ст. 100 КК України) можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього здійснюється відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 5 до 10 відсотків. Пленум Верховного Суду України у п. 14 постанови № 5 від 16.04.2004 р. роз'яснив, що виправні роботи можуть бути призначені неповнолітнім, які мають постійну чи тимчасову роботу. І цей вид покарання застосовується до неповнолітніх не досить широко, враховуючи, що більшість із засуджених неповнолітніх не працюють в силу різних об'єктивних або суб'єктивних причин.
Арешт (ст. 101 КК України) полягає в утриманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг 16 років, в умовах ізоляції, у спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб. Арештні будинки ще не скрізь побудовані, а тому особи, що засуджуються до арешту, відбувають покарання в слідчих ізоляторах, де умови утримання не відповідають належним нормам.
Позбавлення волі на певний строк (ст. 102 КК України) не може бути призначене на строк більше 10 років і лише за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - до 15 років (ч. 2 п. 5 ст. 102 КК України). Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. Слід зазначити, що підпункт «с» §17.1 «Пекінських правил» містить рекомендації про те, що позбавлення волі може застосовуватися до неповнолітнього лише за серйозні злочини із застосуванням насильства або за неодноразове вчинення інших серйозних злочинів.
Мінімальний строк позбавлення волі для неповнолітнього, як і для дорослого засудженого, становить 1 рік. За вчинений неповнолітнім повторно злочин невеликої тяжкості позбавлення волі призначається на строк не більше 2 років; за злочин середньої тяжкості - не більше 4 років; за тяжкий злочин - не більше 7 років; за особливо тяжкий злочин - не більше 10 років. Класифікація злочинів визначена ст. 12 КК України.
При призначенні неповнолітньому покарання за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати 15 років (ч. 2 ст. 103 КК України). При цьому мають бути враховані положення про особливості покарання неповнолітніх, передбачені ч. ч. 1,3 ст. 102, ст. 103 КК України, а потім загальні положення ст.ст. 70, 71 КК України (п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання»).
Обравши неповнолітньому покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років (лише цей вид покарання), суд, керуючись вимогами ст.ст. 75-78 КК України, з урахуванням положень ст. 104 КК України, може звільнити його від відбування покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк від 1 до 2 років. При звільненні неповнолітнього від відбування основного покарання суд відповідно до ст. 77 КК України може (але не зобов'язаний) призначити додаткові покарання: штраф якщо він передбачений санкцією закону, за яким засуджується особа, або позбавлення права обіймати певні посади, або займатися певною діяльністю.
Державному обвинувачу при ознайомленні з вироком стосовно неповнолітнього необхідно звертати увагу на те, що додаткові покарання підлягають реальному виконанню, про що суд обов'язково має зазначити в резолютивній частині вироку, звільнивши засудженого від відбування тільки основного покарання. Якщо суд звільнив засудженого від відбування як основного, так і додаткового покарання, це є підставою для скасування вироку в апеляційному порядку з постановленням нового вироку, а в касаційному - з направленням справи на новий судовий розгляд.
Звільняючи неповнолітнього від відбування покарання, суд може на нього покласти обов'язки, передбачені ст. 76 КК України, з метою організації органами виконання покарань належного контролю за поведінкою засудженого. Перелік цих обов'язків є вичерпним і покладати на неповнолітніх обов'язки, які не передбачені законом, зокрема, закінчити навчання, влаштуватися на роботу, суду недопустимо. Поклавши на останнього обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не встановлює періодичність і дні проведення реєстрації. Відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вирішення цього питання віднесене до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій.
Крім того, керуючись ч. 4 ст. 104 КК України, суд може покласти на окрему особу за її згодою або на її прохання обов'язок щодо нагляду за засудженим неповнолітнім та проведення з ним виховної роботи.
У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину нове покарання призначається за правилами ст.ст. 71, 72 КК України.
Якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру або відповідно до ст. 7 КПК України закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання.
Пленум Верховного Суду України у постанові № 7 від 24.10.2003 р. рекомендує судам не застосовувати повторно звільнення від відбування покарання з випробуванням до осіб, що скоїли злочин під час іспитового строку. Проте, якщо неповнолітня особа скоїла злочин після звільнення на підставі ст. 78 КК України від призначеного покарання, повторне застосування ст. 75 КК України законом не заборонене.
Підстави для застосування вимог ст. 69 КК України щодо призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої за даний злочин в санкції Особливої частини КК України, або перехід до іншого більш м'якого виду основного покарання, або непризначення обов'язкового додаткового покарання, то підставами для застосування ч. 1 ст. 69 КК України є такі:
1) наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого. У літературі висловлена думка про те, що таких обставин повинно бути не менше двох. Такий підхід до кількості пом'якшуючих обставин підтверджено п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання». Перелік пом'якшуючих обставин передбачено ст. 66 КК України, а обтяжуючих - ст. 67 КК України. Разом з тим слід зазначити, що суд може визнати пом'якшуючою будь-яку обставину, а перелік обтяжуючих обставин є вичерпним. Визнані судом пом'якшуючі обставини повинні істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину. У вищезгаданій постанові Пленуму Верховного Суду України зазначається, що у кожному випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначати, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання, а в резолютивній частині - обов'язково посилатися на ч. 1 ст. 69 КК України.
У судовій практиці обставинами, які свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК України, найчастіше визнають запобігання винним шкідливих наслідків злочину і добровільне відшкодування збитку, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин і відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного і активне сприяння розкриттю злочину, другорядну роль у вчиненні злочину, хворобу засудженого та інші несприятливі умови його життя, неправомірну поведінку потерпілого;
2) самостійною підставою для призначення особі більш м'якого покарання є врахування даних про особу винного. При врахуванні особи винного беруться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і після вчинення злочину, позитивна характеристика, прагнення пом'якшити заподіяну шкоду тощо. Головне полягає в тому, що у всіх цих випадках мають бути встановлені такі позитивні дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунтованого припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачене законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.
Призначення більш м'якого покарання, ніж передбаченого законом, можливе за наявності лише двох розглянутих підстав застосування ст. 69 КК України у їх єдності та сукупності. Якщо судом встановлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або лише позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав - застосування ст. 69 КК України є неприпустимим.
При вирішенні питання про обрання підсудному більш м'якого покарання суд повинен також враховувати мету і мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій тощо. З урахуванням зібраних даних суд повинен дійти висновку, що даній конкретній особі слід призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено статтею Кримінального кодексу України, по якій обвинувачується винний. Саме таке, більш м'яке покарання буде необхідним і достатнім для виправлення винного і запобігання вчиненню ним нових злочинів.