10.В тетради

11. Можна, звичайно, називати середньовічну філософію і “псевдофіло­софією”, і “парафілософією”, яка начебто займалася псевдопроблемами. Насправді ж за кожною великою богословською темою прихований цілий клубок складних філософських проблем. Одна з ключових і наскрізних проблем середньовічної філософії, буквально її екзистенціальний нерв (бо за цим стояло питання про її самовизначення, про саме право на існування) – проблема співвідношення віри і розуму. Вже у апологетів можна виділити дві крайні позиції, що дають протилежне вирішення цієї проблеми. За Юстином Філософом, краща попередня філософія скерована до Христа і веде нас до християнства. Тертулліан, навпаки, стверджував, що між “Єрусалимом і Афінами”, немає нічого спільного. Йому приписують вираз: “вірую, тому що це абсурдно” (credo quia absurdum est). Набагато зваженішу позицію займав Августин: “Не розумію, щоби вірити, але вірую, щоб розуміти”, – писав він, припускаючи поєднання віри і розуму. Звідси і випливала позиція, яка вже у Ансельма Кентерберійського отримала чітку формулу: credo ut intelligam (вірую, щоб розуміти; інколи: віра, що шукає розуміння). В межах догматів розум вільний і самостійний: “віра шукає розуму”. Ще однією ключовою проблемою середньовічної філософії була проб­лема універсалій, яку особливо актуалізувала тринітарна проблема, парадокс єдиної сутності і трьох різних іпостасей Святої Трійці. Залежно від позиції, зайнятої в питанні про універсалії, під якими розуміли статус загальних понять, схоластика розділилася на дві течії – номіналізм і реалізм. У кожній був поміркований і крайній нурт. Реалісти визнавали універсалії ідеями або типами, існуючими до речей (universalia ante rem), або існуючими в самих речах (universalia in re) як об’єктивні духовні сутності, субстанції. Номіналісти (наприклад, Росцелін) вважали їх лише поняттями нашого розуму, що існують “після речей” (universalia роst rem). Крайні номіналісти взагалі вважали їх порожньою знаковою стороною або оболонкою слова. Однак у застосуванні до богословських проблем це призводило до неприйнятних для офіційного християнства висновків. Наприклад, божественна триєдність загрожувала переродитися у тритеїстичну доктрину. Адже, якщо заперечується реальність загальної сутності, то три іпостасі перетворюються у трьох самостійних богів. Найвиваженішу позицію сформулював Тома Аквінський, вважаючи, що універсалії існують до речей (в божественному розумі), в речах (як їх сутність) та після речей (в людському пізнанні). Сутність цієї суперечки номіналістів та реалістів полягає у питанні про припущення чи заперечення ролі людського розуму у пізнавальному відношенні до дійсності: у реалістів людина не продукує у пізнанні нічого нового, номіналісти ж вважали, що саме людина утворює універсалії як загальні поняття. Важливою проблемою виступили докази буття Бога. Схоластика розро­била цілу систему таких “доказів”. Ансельм Кентерберійський запропонував апостеріорні і апріорні докази. Апостеріорні виходять з досвіду, піднімаючись, наприклад, від випадкового до необхідного. Дійсно, будь-яка річ може як бути, так і не бути. У такому разі або весь світ є міраж, або ми будемо змушені припустити щось вічне і необхідне, на чому він тримається. Апріорний доказ виходить з того, що в нашому розумі є об’єкт, вищого і досконалішого від якого не можна нічого помислити. Оскільки він посідає повноту досконалості, то в останню повинно входити існування. Загалом католицька Церква не прийняла “онтологічного доказу”, бо тут логіка набирала пріоритету перед божественною онтологією: для буття необхідний акт творіння. Не прийняв онтологічного доказу і Тома Аквінський. Замість нього, він, на основі свого методу аналогії, висунув систему п’яти апостеріорних доказів (від наявності руху до нерухомого першодвигуна, від причинності до першопричини, від випадковості до необхідності, від відносних ступенів досконалості до абсолютної, телеологічний доказ).

12. Ренесансний гуманізм — це також нове вчен-ня про людину, нова етика, що відігравала головну роль у сфері гуманітарного знання, це й новий науковий метод, який вплинув на розвиток природничих наук. Термш «гуманізм» походить від латинського Ihumanus» - люданий, людський. Уперше він з’являсться у творах римського мислителя й політичного діяча Цицеро-на, котрий називав гуманізмом вищий культурний і моральний розвиток людських здібностей. Називаючи себе гуманістами, творщ нової культури шдкреслювали тим самим спрямованість своїх штересів на вивч^ння всього, що пов’язане з природою людини і її духовним світом. Від вивчення наук про «божественне» — studia divinitatis — ренесансні мислителі звернулися до дослідження «людської» сфери. З’явився новий комплекс гуманітарних наук — studia humanitatis. Крім граматики і риторики, що традищйно вивчалися у середньовічній системі осві™, цей комплекс увібрав у себе нові дисципліни: історію, етику, філософію, поетику, педагогіку. Цими галузями знань почав професійно займатися новий прошарок інтешгенщї— гуманісти. Це були поети й філософи, філологи й історики, світські особи і церков-нослужителі. Ренесансний гумашзмзашшв про велич і вис^ке призначення людини у світі, про право на свободу, щастя, всебічний розвиток і виявлення творчих мож-ливостей; стверджував, що людська пдність визначається не аскетичним умертвш-ням плоті, не багатством і вельможністю походження, а гуманістичною «вченістю». Гуманізм відкинув усі зовнішні авторитети. Він протиставив їм самовизначення самодостатньої особистості. Ідеолопчною основою нового художнього світосприй-няття стала концепція абсолютної свободи богорівної особистості, котрій, на думку італійського гуманіста й філософа Лш> делла Мграндола, дана можливюті володіти всім, що вона бажає. Для стилю літератури та образотворчого мистецтва доби Від-родження таке розумшня людини ма^о безпрецедентні наслідки. 13. У XVI ст. у філософській думці Відродження починають від­чутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і немож­ливості для неї переламати хід власного життя.

Філософські ідеї П'єра Анджело Мандзоллі:

– світ є нескінченним, оскільки невичерпною" є енергія Бога.

– світ існує вічно, твориться Богом з недбхідністю

– необхідність пронизує усю світобудову, визначає природу речей

– всюди у світі присутня душа, що його животворить

– Бог творить світ не для нас, а для себе

– Найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань

Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескін­ченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, — Бог творить світ не для нас, а для себе.

Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (153З—1592). У центрі уваги його «Досвідів» перебуває звичай­на людина.

Оцінка становища та сутності людини у Мішеля Монтеня:

– Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі; може існувати багато світів. Кожна людина є представникам людського роду

– Всі релігії мають принципову єдність і базуються на зви­чаях

– Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків

– Кожна людина є представником людського роду

– Шлях до пізнання лежить через самоаналіз

– У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву

– Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою

Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначили­ся на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілосо­фія. Серед представників цього напряму треба відзначити насам­перед, Бернардіно Телезіо (1509—1598). Основний твір філософа має характерну назву: «Про природу згідно з її власними печат­ками» (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спира­тися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.

Безперечно, «зіркою першої величи­ни» натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548—1600). Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існу­вання:

– Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежно­стей.

– Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю мож­ливості та дійсності, суцільною актуальністю.

– У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

– Розгорнута матерія втілюється у мінімумі — атомі, що має потенції максимуму.

– Активність матерії спричиняється світовою душею – загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.

– Світова душа все пронизує й одухотворяє, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.

– Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність за­конів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює => буттю, буття ==> сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей.

Погляди Джордано Бруно на пізнання:

– Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи

– Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне

– Інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення

– Розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція)

Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564—1642), який висловився так: "Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного нау­кового стилю.

Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не оду­хотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть Ті приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохит­них постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Галілей на тому, що саме мате­матичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літе­рами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".

Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математич­ними вимірами речей, а вторинні — з особливостями будови людини. Звичай­но, що при такому розумінні людина — уже не мікрокосм, природа — не оду­хотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки, зокрема й до класичної науки загалом.

14. У 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив мали Платон і Аристотель, сам здійснив грандіозний вплив на подальшу політичну філософію.

У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза,Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, притримується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часи Френсісом Беконом,Джоржем Берклі, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід.

Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта — дуалізмсубстанцій. Бенедикт Спіноза дотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локкрозвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Ідеї суб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробивГотфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей.