1. Філосо́фія (від грец. φιλοσοφια — в дослівному перекладі «любов до мудрості»^[1][2][3]) — особлива форма пізнання світу, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людиниі світу^[4]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу

Слово Філософ вперше вжив грецький математик і мислитель Піфагор. Філософи—це, на його думку, люди, котрі прагнуть до високої мудрості, ведуть правильний спосіб життя. Пояснення і закріплення в європейській культурі терміну філософія пов'язане з ім'ям Платона. Слід зазначити, що у розумінні Платона «філософія» означає не «любов до мудрості», а, ймовірніше, «любов до істини», але і це не зовсім точно. Давньогрецьке поняття софія значно складніше, ніж мудрість. Якби у платонівському розумінні філософ був просто мудрецем, він не став би вводити термінфілософ, а зупинився б на слові мудрець. Справа в тому, що під софієюПлатон розумів не об'єктивну властивість людського розуму, а об'єктивну якість розумно влаштованого і гармонійного світу. Людина внаслідок своєї природженої смертності та пізнавальної спроможності не може, на думку Платона, по-справжньому злитися з софією, вона може тільки «любити» її на відстані.

Філософія, таким чином, у своєму зародженні планувалася не як просте зібрання істини, а як прагнення до істини, як ідеальний настрій душі та розуму людини, що здатний призвести до гармонійної рівноваги і внутрішнє психологічне життя людини, і її складні взаємовідносини зі світом.

Першопочаткове поняття філософія вживалось у ширшому значенні, ніж зараз. Це був синонім науки і теоретичної думки загалом. За змістом філософія включала в себе всю сукупність знань про світ і людину: математику, астрономію, механіку, медицину, психологію, історію, етику, естетику тощо. Не випадково філософи античності були вченими-універсалами, вченими-енциклопедистами. То вже пізніше від філософії відокремилося чимало галузей і знань.

Першу спробу виділити філософію як особливу галузь теоретичного знання зробив давньогрецький філософ Арістотель. Філософія, на  його думку,— це знання,  позбавлене чуттєвої  конкретності, знання «про причини і начала», «про сутність», «про суттєве як таке взагалі».

2. На відміну від окремих наук, що вивчають лише деякі області дійсності, предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини в світі.

Давньогрецький філософ Кратет Фіванський зазначав:

«Філософія важливіша від дихання, бо значно важливіше добре жити, чому навчає філософія, ніж просто жити, що залежить від дихання.»

Німецький філософ 19 століття Георг Вільгельм Фрідріх Гегель так визначав предмет філософії:

Філософія є наукою про причини, або [наукою] про «чому?»

Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, із чим пов'язані особливості її предмету:

• історична змінність, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

• уся історія філософії фактично входить в окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити «топографію» людськості;

• філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації.

3. Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. У текстах “Вед” зафіксовано:

• найдавніші версії виникнення світу;

• трактування першооснови буття;

• певне бачення життєвої долі людини;

• позитивна оцінка ролі пізнання;

• думка про можливості та умови здійснення людської свободи;

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи.

У класифікації індуїстських свящинних текстів веди належать до текстів одкровення — шруті. Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неї Брахмани, Араньяки й Упанішади.

[ред.]Чотири Веди

Ведична література поділяється власне на чотири Веди: Упанішади Веданта-сутру. Рігведа та Ітіхаси.

Слово Веда означає «знати», «вінець знання», «достовірні знання». Воно стосується знання, що має божественне) походження. Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями на славу богів. Багато віків ці гімни не записувались.

«Ріґ Веда», «Веда хвали», складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами можуть тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Яджур Веда», відома як «Веда жертвопринесень», містить інструкції по проведенню жертвопринесень. «Сама Веда», «Веда піснеспівів», складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Ріґ Веді». «Сама Веда» особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя). «Атгарва Веда» містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Говориться, що коли людина жадає матеріальних благ життя за життям, вона мусить здійснювати жертвопринесення, описані у Ведах. Чотири Веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Наприклад, хто шукає удачі, має поклонятись богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Аґні, бога вогню. Хто прагне багатства, повинен шанувати Васу, а той, хто хоче, щоб тіло його було сильним — Землю. Ті, хто хочуть мати гарне потомство, повинні вшановувати великих предків, Праджапаті; бажаючі насолоджуватись статевим життям поклоняються царю небес Індрі. У будь-якому разі, ведична література говорить про півбогів не як про продукт уяви, але як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами всесвіту.

Природа не діє сама по собі, за будь-яким її проявом стоїть особистість. Наприклад, Індра розподіляє випадання дощів, а Варуна відає морською стихією. Це подібно до того, як, побачивши досконало сконструйований автомобіль, прозорлива людина бачить за цим вам розум конструктора. Проте слід зазначити, що жоден із цих богів, а їх налічується близько тридцяти трьох мільйонів, — не знаходиться на одному рівні з Всевишнім, Бгаґаваном (Вішну, Крішною). Коли б не здійснювалось поклоніння півбогам (Індрі, Варуні й іншим), щоб воно було успішним, необхідно вшановувати Вішну. У Ведах міститься багато вказівок на вищість Верховного Господа. Веди стверджують: «На початку творення існував тільки Бгагаван. Не було ні Брахми, ні Шиви, ні вогню, ні місяця, ні зірок, ні сонця. Існував тільки Крішна, який створив усе й насолоджується всім.»(Маха Упанішад 1).

Хоча Веди й містять вказівки, слідуючи яким можна досягти матеріального благополуччя, в дійсності Веди призначені для духовного розвитку. Коли людина проходить через усе, що Веди можуть запропонувати для задоволення чуттів, вона отримує можливість духовного розуміння в формі Упанішад. Упанішади — це зібрання 108 філософських творів. Слово упа-ні-шат означає «сидіти поблизу» і вказує на учня, який сидить поблизу від свого ґуру (буквальне значення слова ґуру — «важкий», істинний ґуру повинен бути важким, навантаженим знаннями) й уважно слухає його, щоб осягнути трансцендентну ведичну мудрість («Хто має вуха — нехай слухає!»). Таким чином, Упанішади знаменують початок трансцендентного життя.

Основний внесок Упанішад полягає в тому, що вони констатують нематеріальність Абсолюту, недоступність Його для сприймання матеріальними чуттями, натомість — Його можна зрозуміти очищеними, духовними чуттями. Мудрість Упанішад явно вище того, з чим мають справу чотири Веди, тому що «…мета релігії — це не досягнення земного і райського щастя при допомозі правильного здійснення жертвопринесень богам, але — звільнення від необхідності народжуватись знову в матеріальному світі». «Яка ж користь людині, що весь світ здобуде, а вічну душу занапастить?» (Єв. від Луки, 9.25). Упанішади не заперечують, що Абсолютна Істина має якості особи. Спростовуючи, що Бог є матеріальною особою, Упанішади насправді утверджують духовну природу особистості Бога. Існує багато гімнів, які стверджують, що Верховна Абсолютна Істина — особа, яка не належить до цього матеріального світу. Хоча майже кожна Упанішада спочатку описує Верховного Бога безособистісним, у кінці опису проступають особистісні риси Господа. Крім того, частина Упанішад також стверджують, що в серці кожної живої істоти містяться як індивідуальна душа, так і Наддуша (Господь).

Описуючи антиматеріальні якості Абсолюту. Упанішади готують ґрунт для правильного розуміння трансцендентної особи (Верховного Господа).

«Веданта-сутра» складається з афоризмів, які розкривають метод осягнення ведичного знання. Це найбільш стисла форма у всій ведичній мудрості, бо ж «сутра — це афоризм, який виражає сутність усякого знання в найбільш стислій формі». Вчені знають «Веданта-сутру» під різними іменами, такими як: 1) Брахма-сутра, 2) Шарірака, 3) В'яса-сутра, 4) Уттара-мімамса і 5) Веданта-даршана. «Веданта-сутра» складається з чотирьох глав, кожна з яких вміщує чотири розділи. Тобто, «Веданта-сутра» містить шістнадцять розділів афоризмів.

«Настав час запитувати про Абсолюту Істину», — так починається «Веданта-сутра». Можна сказати — «Веданта» являє собою коментар до Упанішад. «Веданта-сутра» дає правильне розуміння кінцевої мети Вед: відновити втрачені взаємостосунки живої істоти з Крішною і дати їй можливість здійснювати віддане служіння Богу й досягнути чистої любові до Нього.

Історії або Ітіхаси — це додаткова ведична література. Вони включають Пурани, «Махабгарату» й «Рамаяну». Оскільки ведичні ритуали нелегко зрозуміти, а «Веданта-сутра» є дуже стислим і суто філософським твором, Ітіхаси пропонують ведичну мудрість у формі оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, «Махабгарату» й «Рамаяну» говорять як про п'яту Веду. Вважається, що Пурани розповідають про реальні події, які відбувались не тільки на цій планеті, а й на багатьох інших планетах Всесвіту. Те, що не вкладається в нашому розумі, ще не обов'язково не існує. Послідовники Пуран говорять, що зрозуміти їх зовсім неважко, якщо взяти до уваги, що описувані в них явища відбувались на різних планетах, у різний час і за різних обставин. Великий мудрець В'ясадева не заповнював своїх творів вигадками.

Неможливо кількома словами розповісти про Веди, але найголовніше із вчення: ми — не просто тіло. Людина є духовною істотою, ув'язненою в плоті . Вона повинна вирватись із матеріального світу і повернутись до Бога, віднайшовши таким чином істинне щастя. Окрім усього, Веди пропонують методи пізнання, які не схожі на методики вчених-матеріалістів. Більш сокровенне, глибинне, реалізоване знання про нашу істинну сутність, походження Всесвіту, походження народу, здатна пізнати людина з чистою свідомістю. Критерії чистої свідомості описані в Святих Писаннях: скромність, простота, правдивість, здатність вгамовувати свій гнів, відмова від насильства, терпимість, милосердя та ін.

4. Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване “П'ятикнижжя” (“У-цзін”): Ші-цзінь (Книга пісень); І-цзінь (Книга змін); Чунь-цю (Книга літописів); Шу-цзінь (Книга історій, переказів); Лі-шу (Книга ритуалів). Тут в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки -- панують стихійність і випадковість. Китайська держава -- це “Серединне царство”, тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття -- Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян -- світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії -- дерево та метал -- вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.

5. За словами відомого німецького філософа Е.Гуссерля: "Духовна Європа має місце народження - Грецію". Антична філософія виникла наприкінці VII - у першій пол. VI ст. до н.е. в Іонії, у м. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) і проіснувала до VI ст. н.е., до часу, коли імператор Юстиніан у 529р. закрив останню грецьку філософську школу - Платонівську Академію. Отже, антична філософія проіснувала більше ніж тисячоліття, та навіть і сьогодні вона залишається феноменальним явищем духовної культури людства, невичерпним джерелом думки і продовжує бути складовою нашого життя. Це перша в історії людства велика спроба побудувати раціональну картину світу, виголосити гімн розуму і водночас це інтуїтивно усвідомлена туга за красою, утвердження блага як мети людського життя: тобто це є очевидно людиноцентрична та етноспрямована філософія.

Слово “античний” в перекладі з давньогрецької мови означає "давній". В усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, тобто греко-римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять можна побачити через окреслення етапів розвитку античної філософії:

1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)

2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)

З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії.

представники античної натурфілософії.

Фалес Мілетський (приб. 625 - 545 рр. до н.е.), засновник мілетської (іонійської школи), вважав таким початком воду. Волога, на його думку, є головним фактором, який підтримує життя. Крім цього вона має здатність перетворюватися на лід, пару. На думку Анаксимандра (610-547рр. до н.е.), учня Фалеса, таким початком є "апейрон", щось невизначене та безмежне, оскільки лише безмежне здатне породжувати все, що лише може існувати. За твердженням Анаксимена (585 - приб. 525 рр. до не) початком повинно бути щось невизначене, нескінчене (як в Анаксимандра), і в той же час доступним для сприйняття (як у Фалеса). Це - повітря, стихія, яка перебуває у вічному русі, є активним, живим, творчим першопочатком.

Наступний мислитель цього періоду Геракліт Ефеський (приб. 544 - 483 рр. до н.е.) у своїх міркуваннях випереджає попередніх мислителів. Він визначає буття як щось змінне, суперечливе і таке, що перебуває у вічному русі, постійній боротьбі (принцип "все тече").

На території Південної Італії розвиваються дві філософські школи - піфагорейська і елейська. Піфагорейська школа була утворена у 533 році Піфагором (570 - приб. 500 рр. до н.е.). На питання: "Що є початком всього?", Піфагор відповідає: все є число. Число Піфагором мислиться не є чимось абстрактно-поняттєвим, а конкретним (лінія, трикутник, квадрат чи інші фігури). Прийнявши принцип "все є число", піфагорійці вперше в античн

Високої класики

.

Справжній антропологічний поворот в античний філософ здійснив Сократ (469-399 рр. до н.е.), який виступив проти софістів, започаткувавши пошуки смислів буття у внутрішньому людському самозосередженні (улюблений вислів Сократа: "Пізнай самого себе"). Філософія повинна вчити людину гідно жити, дбати про свою душу. Сократ увів у вжиток особливий спосіб бесіди – "маєвтику" (дослівно - "допомога породіллі"), коли за допомогою питань і відповідей людина звільняється від плутанини думок, від некритичного сприйняття чужої думки і здійснює сходження до істини. Сам Сократ вважав, що він володіє лише вмінням розпізнавати, де є знання, а де – гадка ("я знаю тільки те, що я нічого не знаю, але інші люди не знають навіть і того"). Доброчесність Сократ вважав вищим благом, ціллю людського життя, бо лише воно дає людині щастя. Доброчесність складається із знання добра, а також вчинків, які відповідали б цим знанням; зло ж твориться людиною через незнання. Сократа називають творцем моральної філософії як людину, яка ціною свого власного життя відстояла свої ідеали.

Платон (427-347рр. до н.е.) - вірний учень Сократа і творець однієї з найбільш відомих філософських теорій. Створена ним школа під назвою Академія проіснувала 915 років. Платон намагається дати водночас відповідь на ті складні питання, які поставили "фісіологи" і Сократ. Платон вперше створює цілісну філософську систему, яку поділяють на три частини: діалектику ("те, що належить до розмови"), фізику ("те, що стосується природи") та етику (вчення про мораль).

Масштабність фігури геніального учня Платона Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) коротко виглядає так: систематизатор античних філософських знань, енциклопедист античності, класифікатор наук і творець нових наук (логіки, зоології, біології, психології, етики, поетики, політики і т.д.), мислитель, який створив оригінальну філософську систему, засновник Лікею, вихователь Олександра Македонського. Аристотель розпочинає свою творчість з критики теорії ідей Платона (вислів Аристотеля "Платон мені друг, але істина дорожча"): платонівські ідеї не відрізняються від речей (це непотрібне подвоєння світу); сутність речей не може перебувати поза самою річчю; не зовсім зрозуміле питання про породження речей через причетність до ідей; нерухомі ідеї ніяк не пояснюють народження смерть, зміни, які є в нашому світі.

6.В тетради

7. Сокра́т (грец. Σωκράτης, 469 до н. е., Афіни — 399 до н. е., Афіни) — давньогрецький філософ, не залишив жодного письмового джерела після себе.

Вчення Сократа відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема, його найбільш видатного учня — Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа». Втім у ній важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігуру, що пропагуєплатонівські ідеї.

У становленні і розвитку філософії в Древній Греції видатне місце належить Сократу (470/469 - 399 до н.е.). Цей давньогрецький мислитель проте не залишив після своєї кончини філософських творів. Пояснюється це просто «Cвої ідеї Сократ вважав за краще висловлювати в усній формі учням, слухачам і оппонентам». Сократ проголосив:[3.72 ] «Я знаю лише те , що я нічого не знаю, але інші не знають і того».

Те, що відомо про життя і діяльність Сократа, дійшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона і Арістотеля. Саме на основі їх спогадів можна викладати погляди Сократа, оскільки у Арістотеля, по суті, немає нічого іншого, чого б не було у Ксенофонта або Платона. Сучасників вражало у Сократові багато що: неординарна зовнішність, спосіб життя, висока моральність, парадоксальність думок і глибина філософського аналізу.

Сократ є, по суті, першим давньогрецьким філософом, хто шляхом міркувань і умовиводів, намагається знайти істину, відповіді на поставлені ним самим і його попередниками-філософами питання. Іншими словами, предметом його філософських міркувань є людська свідомість, душа, людське життя загалом, а не космос, не природа, як це було у його попередників. І хоч він ще не дійшов до платонівського або арістотелевського розуміння філософії, безперечно те, що він заклав основи їх переконань.

У своїй філософській діяльності Сократ керувався двома принципами: необхідністю кожному «пізнати самого себе» і тим, що «жодна людина нічого не знає достовірно і тільки істинний мудрець знає, що він нічого не знає». Найважливішим засобом, а якщо говорити на сучасній філософській мові - методом для залучення людей до пізнання виступає іронія. За свідченнями Ксенофонта і Платона, в своїх бесідах і промовах Сократ майстерно володів іронією, ставлячи часом співрозмовників і слухачів, які до зустрічі з Сократом вважали себе освіченими, в положення нічого не знаючих і не розуміючих людей.

Пізнання самого себе, за Сократом «Це одночасно пошук справжнього знання і того, за якими принципами краще житии», тобто це пошук знання і доброчесності. По суті, він ототожнює знання з доброчесністю.

Істотним, як вже відмічалося вище, є внесок Сократа в розвиток діалектики. Арістотель, наприклад, вважає, що до Сократа не існувало діалектики. Щоб пізнати істину, необхідно, згідно з Сократом, подолати суперечність. Діалектика Сократа - це вчення про подолання суперечності, заперечення суперечності, недопущення суперечності. До сказаного необхідно додати, що діалектика і ідеї про пізнання у Сократа тісно переплетені з його телеологією, тобто вченням про доцільність.

Таким чином, Сократом завершується натурфілософський період в історії давньогрецької філософії і починається новий філософський етап, який отримує свій подальший розвиток в роботах Платона і Арістотеля.

8. Плато́н (грец. Πλάτων;  427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом іСократом основоположник європейської філософії; глава філософської школи, відомої як Академія Платона. Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсногознання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній зміннійхорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів

9. Арісто́тель (часто також Аристотель; грец. Αριστοτέλης; 384 до н. е., Стагіра — 322 до н. е., Халкіда) — давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки.

Аристотель народився в місті Стагіра. У 367 до н. е. — 347 до н. е. вчився в академії Платона в Афінах, у 343 до н. е. — 335 до н. е.був вихователем сина царя Македонії Філіппа — Александра. У 335 до н. е. повернувся до Афін, де заснував свою філософську школу — перипатетиків. Серед його творів — «Нікомахова етика», перша «Поетика».

Якщо речі дійсно існують, то необхідним чином існують і ідеї речей; так що без ідеї річ не існує або сама річ залишається непізнаваною.

Немає принципового відриву ідеї речі від самої речі.

Ідея речі знаходиться усередині самої речі.

Ідея речі, будучи чимось одиничним, як одинична і сама річ, у той же час є й узагальненням усіх частин речі, є якоюсь спільністю.

Спільність речі обов'язково існує й у кожної окремої речі, і існує щораз по-різному; але це значить, що спільність речі охоплює всі її роздільні частини і тому є цілісністю речі.

Цілісність речі, коли з видаленням однієї частини речі гине і вся річ, є організм речі на відміну від механізму речі, коли річ залишається цілісною, незважаючи ні на яке видалення окремих її частин і заміну їх іншими частинами.

Організм є така цілісність речі, коли мається одна або кілька таких частин, у яких цілісність присутня субстанціонально.

Чотирьохпринципна структура всякої речі, як організму:

1. Ейдос (ідея) речі є такою її сутністю, яка знаходиться в ній самій, і без якої взагалі не можна зрозуміти, що таке дана річ.

2. Матерія речі є тільки ще сама можливість її оформлення і можливість ця - нескінченно різноманітна. Ейдос речі не є її матерія, а матерія речі не є її ейдосом.

3. Якщо речі рухаються, а для руху повинна існувати яка-небудь визначена причина руху, то це значить, що необхідно визнати якийсь саморух, якусь причину, що є причиною для самої ж себе. У бутті існує саморушійна причина і цей саморух так чи інакше відображається й у реальній залежності руху однієї речі від руху іншої речі.

4. Не можна мислити рух в абстрактному виді, тобто без того результату, що вона дає. Рух речі має на увазі мету руху - специфічну категорію речі, що не є ні її формою, ні її матерією, ні її причиною.

Загальне формулювання чотирьохпринципної структури - річ є матерія, форма, діюча причина і певна доцільність, тобто кожна річ є упредметнена форма з причинно-цільовим призначенням.

Художньо-творчий першопринцип:

1. Художня роль матерії - матерія не просто відсутність усяких форм, але і нескінченна творча можливість. Матерія виявляє себе у виді тих чи інших просторових і тимчасових форм.

2. Природа як твір мистецтва - природні речі і вся природа, узята в цілому, є тією чи іншою смисловою картиною.

3. Душа є не що інше, як принцип живого тіла. Душа - субстанція в якості ейдоса фізичного тіла, у потенції володіючого життям.

Художньо-творчий принцип у його завершенні:

1. Подібно тому, як усяке матеріальне тіло є щось, тобто є тим або іншим ейдосом, і подібно тому, як ейдос живого тіла є принцип його життя, то є його душа, подібно цьому і всякій душі, що рухає тілом у тім або іншому напрямку, теж має свій власний ейдос, що називається Розумом, так що душа є енергія Розуму.

2. Розум є ейдос усіх ейдосів.

3. Розум, незважаючи на усю свою волю від почуттєвої матерії, містить свою власну чисто розумову матерію, без якої він не був би художнім твором.