§ 3. Злочин і покарання за кримінальним правом

іноземних держав

Далеко не завжди в кримінальному законодавстві іно-

земних держав дається узагальнене визначення злочину

(чи кримінального посягання). Із .змісту ж закону випли-

ває, що найважливішими його ознаками є протиправність і

караність.

В англійському законодавстві загальне визначення зло-

чину відсутнє. Як зазначає Л.Курзон, злочином є будь-яка

дія або упущення, що випливає з людської поведінки, яка

сама по собі або за своїм наслідком є шкідливою і яку

держава хоче попередити, що робить певну особу відпо-

відальною, підданою певного роду покаранню як результа-

ту процесу, котрий звичайно ініційований від імені держа-

454

ви і котрий призначений встановити природу, ступінь і

законний наслідок такої відповідальності особи1.

Узагальнене визначення кримінальне караного діяння

відсутнє в КК Франції. Розгорнуте визначення злочину дає

КК Російської Федерації. Стаття 14 — "Визначення злочи-

ну" — проголошує: "1. Злочином визнається винно вчине-

не суспільно небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом

під загрозою кримінального покарання. 2. Не є злочином

дія (бездіяльність), що хоча формально і містить ознаки

якого-небудь діяння, передбаченого цим Кодексом, але яка

через малозначність не становить суспільної небезпечності,

тобто яка не спричинила шкоди і не створила загрози

спричинення шкоди особі, суспільству чи державі".

Отже, ознаками злочину є суспільна небезпечність (ма-

теріальна ознака), винність, кримінальна протиправність та

караність.

Як для континентальної системи права, так і для сім'ї

загального права характерною є класифікація кримінальне

караних діянь, поділ їх на певні групи. Це використо-

вується для вирішення ряду наріжних питань, пов'язаних

із покаранням, визначенням підсудності, караності, попе-

редніх стадій злочинної діяльності, співучасті, строків дав-

ності, погашення судимості тощо.

За КК Франції, всі злочинні діяння залежно від їх

тяжкості класифікуються як злочини, проступки та пору-

шення (ст. 111-1). Закон проголошує, що немає злочину

або проступку без умислу їх вчинити. Однак, якщо закон

це передбачає, є проступок з необережності, з недбалості

або ненавмисне поставлення в небезпеку іншої особи.

Не існує порушень у випадку дії непереборної сили

(ст. 121-3). Виконавцем злочинного діяння є особа, яка:

(п. 1) вчиняє злочинні дії; (п. 2) намагається вчинити

злочин або, у випадках, передбачених законом, проступок

(ст. 121-4). Стосовно правових наслідків засудження в КК

Франції міститься, зокрема, таке положення: з урахуван-

ням положень ст. 213-5, покарання, призначені за .злочин,

втрачають силу у зв'язку зі спливом строку давності по

закінченні двадцяти років, рахуючи з дати, коли вирок

став остаточним (ст. 133-2), покарання, призначені за

проступок, втрачають силу по закінченні п'яти років

(ст. 133-3), за порушення — двох років (ст. 133-4). Злочи-

1 Curzon L.B. Criminal Law. — 5th ed., 1988. — P. 10

455

ни розглядаються судом присяжних, проступки — виправ-

ним трибуналом, порушення — поліцейським трибуналом.

Відповідно до КК ФРН всі злочинні діяння поділяються

на злочини і проступки. Злочинами є протиправні діяння,

за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі

від одного року і більше, а проступками — ті, за які

передбачено короткі строки позбавлення волі або штраф

(§ 12).

У КК Російської Федерації 1996 p. є ст. 15 — "Категорії

злочинів", за якою: "1. Залежно від характеру і ступеня

суспільної небезпечності діяння, передбачені цим Ко-

дексом, поділяються на злочини невеликої тяжкості, злочи-

ни середньої тяжкості, тяжкі злочини і особливо тяжкі

злочини".

За караністю посягань здійснюється їх класифікація від-

повідно до так званого Федерального кримінального кодек-

су США, § 1 якого — "Класифікація посягань" — звучить

так: "Безвідносно до того, що яким-небудь актом Конгресу

може бути встановлено інше: 1) будь-яке посягання, кара-

не смертною карою або тюремним ув'язненням на строк

більше одного року, є фелонією; 2) будь-яке інше посяган-

ня є місдімінором; 3) будь-який місдімінор, покарання за

який не перевищує тюремного ув'язнення строком на

шість місяців або штрафу на суму 500 доларів щодо фізич-

ної особи і 10 000 доларів для особи іншої, ніж фізична,

або призначених одночасно, є незначним посяганням".

Відповідно до КК штату Нью-Йорк, всі посягання

(кримінальні правопорушення) поділяються на злочини,

порушення та. дорожні проступки. "Дорожній проступок"

означає будь-яке посягання, що визначається як дорожній

проступок у § 155 Дорожньо-транспортного закону неза-

лежно від передабченої міри покарання. "Порушення"

означає посягання, виключаючи "дорожній проступок", за

яке не може бути призначено покарання тюремним ув'яз-

ненням строком понад 15 днів. "Злочин" означає

"місдімінор" (менш небезпечний злочин), тобто посягання,

включаючи "дорожній проступок", за яке може бути при-

значено тюремне ув'язнення на строк від 15 днів до одного

року) або "фелонію" (небезпечний злочин), тобто посяган-

ня, за яке може бути призначено покарання тюремним

ув'язненням на строк понад один рік. У свою чергу, міс-

дімінори є трьох класів (класу А, В та некласифікований

або інший), фелонії поділяються на п'ять класів: А (вони в

свою чергу поділяються на два підкласи: фелонії класів А-І

456

та А-ІІ), В, С, Д, Е. Караність конкретних посягань визна-

чається віднесенням їх до певної категорії. Так, просте

вбивство другого ступеня» описане в § 125.15, є фелонією

класу С, викрадення людини першого ступеня, описане у

§ 135.25, — фелонією класу А-І.

В англійському кримінальному праві для класифікації

злочинних діянь застосовуються різні критерії. Так, відпо-

відно до джерел права, розрізняють злочини загального і

статутного права. Актом про кримінальне право 1967 p.

було скасовано поділ злочинів на фелонії і місдімінори і

введено поділ злочинів на арештні та інші. Згідно із ст. 2

Акта про кримінальне право 1967 p. повноваження по

здійсненню арешту застосовуються до злочинів, за які по-

карання точно встановлені в законі або за які особа (рані-

ше не судима, віком не менше 21 року) у відповідності до

якого-небудь законодавчого акта може бути засуджена до

тюремного ув'язнення на строк у 5 років або за замах на

вчинення такого злочину. Такий злочин або замах на

нього називається "арештним злочином", інші є злочинами

неарештними.

Із урахуванням процесуальних моментів (за способом

судочинства) розрізняють також три типи злочинів: а) які

переслідуються тільки за обвинувальним актом — це

найбільш серйозні злочини, які розглядаються суддею і

журі (присяжними засідателями) в Суді Корони, зокрема,

тяжке вбивство, вбивство, зґвалтування, грабіж; б) су-

марні, що розглядаються тільки магістратським судом без

участі присяжних засідателів, тобто у спрощеному порядку

(тут домінують транспортні злочини), спричинення шкоди

майну розглядається в сумарному порядку, якщо вартість

майна не перевищує 2000 фунтів стерлінгів); в) злочини,

які можуть бути розглянуті в Суді Корони або 'ма-

гістратським судом (вибір залежить від обвинуваченого або

обвинувачення).

Французька доктрина кримінального права не корис-

тується загальним поняттям складу злочину. Вона розроби-

ла поняття елементів, які утворюють кримінальне каране

діяння. Розрізняють три такі елементи: а) легальний (ви-

ходить із принципу законності); б) матеріальний (діяння

повинно мати місце в дійсності, тобто характеризуватися

втручанням в матеріальну дійсність, а не лише бути в

намірі чи навіть в його усному вияві); в) моральний (коли

діяння є актом волі виконавця, що пов'язане з досягнен-

ням певного віку, осудністю, а також виною і мотивом).

457

Вважається, що особа наділена такою свободою волі в

трьох ситуаціях: а) природній — через малий вік (пока-

рання може бути призначене лише неповнолітнім старше

13 років — ч. 2 ст. 122-8 КК Франції); б) патологічній (не

підлягає кримінальній відповідальності особа, яка в момент

вчинення діяння перебувала в стані психічного або нерво-

во-психічного розладу, що позбавило її здатності усвідом-

лювати або контролювати свої дії, — ч. 1 ст. 122-1 КК,

тобто неосудна особа); в) психологічній або матеріальній

(не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка діяла

під впливом сили або примусу, котрим вона не могла

протистояти — ст. 122-2 КК Франції). У законі відобра-

жено ряд інших обставин подібного характеру, що виправ-

довують особу. Наприклад, не несе кримінальної відпові-

дальності особа, яка вчинила дію за наказом законної

влади, за винятком випадків, коли така дія не є явно

незаконною (ст. 122-4). Не підлягає кримінальній відпо-

відальності особа, яка при необгрунтованому посяганні на

неї саму або на інших осіб вчиняє в цей час дію, продик-

товану необхідністю законної оборони себе або інших осіб,

за винятком випадків невідповідності між використаними

засобами захисту та серйозністю посягання тощо.

У сучасній німецькій доктрині кримінального права час-

то йдеться про кримінальне діяння, що відповідає складу, є

протиправним і винним; діяння — це людська поведінка,

склад — змалювання діяння в абстрактному понятті;

кримінальне діяння відповідає складу, якщо воно співпадає

з його абстрактною картиною. Під складом діяння ро-

зуміється диспозиція кримінального закону.

У КК ФРН передбачена неосудність дитини (неосудний

той, хто при вчиненні діяння ще не досяг чотирнадця-

тирічного віку, — § 19), неосудність внаслідок психічних

розладів (без вини діє той, хто при вчиненні діяння вна-

слідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу

свідомості, слабоумства або іншого тяжкого психічного

відхилення не здатний усвідомлювати протиправність своїх

дій або діяти з усвідомленням їх протиправності — § 20).

Передбачено також значення фактичної та юридичної по-

милок. Параграф 16 виділяє два різновиди фактичної по-

милки: "(І) Хто при вчиненні діяння не знає про обстави-

ну, що стосується передбаченого законом складу даного

діяння, діє неумисно. Караність діяння, вчиненого з необе-

режності, залишається при цьому без змін. (2) Хто при

вчиненні діяння помилково сприймає обставини, які могли

458

б утворити склад діяння, передбачений більш м'яким зако-

ном, той може каратися за умисне вчинення діяння тільки

за більш м'яким законом". Отже, перша фактична помил-

ка виключає відповідальність за умисні злочини, друга —

розцінюється судом на користь винного.

Юридична помилка регламентована § 17 — "Помилка в

забороні": якщо в особи, яка вчинила діяння, відсутнє

усвідомлення протиправності вчинених нею дій, то вона

вважається такою, що діє невинно, за умови, що не могла

уникнути цієї помилки. Якщо ж суб'єкт міг уникнути цієї

помилки, то покарання може бути пом'якшене.

Кримінальний кодекс ФРН містить положення про не-

обхідну оборону (§ 32), виправдану крайню необхідність

(§ 34), крайню необхідність, яка виключає вину (§ 35).

Відповідно до ст. 8 КК Російської Федерації 1996 p.

підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння,

що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого цим

Кодексом. Під складом злочину розуміється сукупність

встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єк-

тивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне

діяння як конкретний злочин. До числа обставин, які ви-

ключають злочинність діяння, належать: необхідна оборо-

на — ст. 37; спричинення шкоди при затриманні особи,

яка вчинила злочин — ст. 38; крайня необхідність —

ст. 39; фізичний або психічний примус — ст. 40 (1. "Не є

злочином спричинення шкоди інтересам, що охороняються

кримінальним законом, в результаті фізичного примусу,

якщо внаслідок такого примусу особа не могла керувати

своїми діями (бездіяльністю). 2. Питання про кримінальну

відповідальність за спричинення інтересам, що охороняють-

ся кримінальним законом, в результаті психічного приму-

су, а також в результаті фізичного примусу, внаслідок

якого особа зберігала можливість керувати своїми діями,

вирішується з врахуванням положень статті 39 цього Ко-

дексу", тобто з врахуванням положень про перевищення

меж крайньої необхідності у випадках умисного заподіяння

шкоди); обгрунтований ризик — ст. 41 ("І. Не є злочином

спричинення шкоди інтересам, що охороняються кримі-

нальним законом, при обгрунтованому ризику для досяг-

нення суспільно корисної мети. 2. Ризик визнається об-

грунтованим, якщо вказана мета не могла бути досягнута

не пов'язаними з ризиком діями (бездіяльністю) і особа,

яка допустила ризик, вжила достатніх заходів для за-

побігання шкоді інтересам, що охороняються кримінальним

459

законом. 3. Ризик не визнається обгрунтованим, якщо він

завідомо був поєднаний із загрозою для життя багатьох

людей, із загрозою екологічної катастрофи або громадсько-

го лиха"); виконання наказу або розпорядження — ст. 42

КК Російської Федерації ("І. Не є злочином спричинення

шкоди інтересам, що охороняються кримінальним законом,

особою, яка діє на виконання обов'язкових для неї наказу

чи розпорядження. Кримінальну відповідальність за спри-

чинення такої шкоди несе особа, яка віддала незаконний

наказ або розпорядження. 2. Особа, яка вчинила умисний

злочин на виконання завідомо незаконного наказу або роз-

порядження, несе кримінальну відповідальність на загаль-

них підставах. Невиконання завідомо незаконних наказу або

розпорядження виключає кримінальну відповідальність").

Відповідно до англійського кримінального права, його

доктрини і практики підстави кримінальної відповідаль-

ності пов'язуються з об'єктивними і суб'єктивними еле-

ментами людської поведінки, які в латині означені як

"actus reus" та "mens rea".

Actus reus стосується не тільки "акту" в звичному ро-

зумінні цього слова, а має ширше значення. Воно охоплює

поведінку обвинуваченого, її результати і супровідні справі

обставини та стани, тобто зовнішні елементи, які включа-

ються у визначення певного злочину і повинні бути дове-

дені. Отже, actus reus охоплює всі елементи визначення

злочину, виключаючи ті, що стосуються розумового стану

обвинуваченого.

Mens rea — це, в загальному розумінні, винна воля

(дух). У принципі, виконавець суспільно небезпечного

діяння (дії чи бездіяльності) підлягає кримінальній відпо-

відальності тоді, коли воно було вчинено винно. Тради-

ційно це положення латиною виражається так: actus non

facit reum nisi mens sit rea (дія не робить людину винною,

якщо дух не винен). Зазначимо ту особливість англійського

права, що в більшості випадків закон розглядає саму по

собі злочинну дію як достатній попередній доказ наявності

mens rea; всяка не хвора душевно доросла людина вва-

жається такою, що передбачає природні наслідки своєї

поведінки.

Як зазначається у працях англійських авторів, mens rea

є технічним терміном. Людина може діяти з цілком ясною

свідомістю, думаючи, що її акт є моральним, навіть закон-

ним, правильним, і все ж бути визнана такою, що діяла

460

винно з mens rea. Отже, англійське право допускає об'єк-

тивне інкримінування, про що буде сказано нижче.

Англійське кримінальне право (практика і доктрина)

знає так звані загальні (стосуються всіх злочинів) та спе-

ціальні (стосуються певних злочинів) захисти від кримі-

нального обвинувачення, тобто обставини, доведеність на-

явності яких виключає кримінальну відповідальність. До

загальних захистів належать: а) за загальним правом —

фактична помилка, що була добросовісно і розумно обгрун-

тованою, коли обвинувачений не мав наміру вчинити забо-

ронену дію. Тут відсутня достатня mens rea — винна воля.

Природно, що посилання на фактичну помилку не є спосо-

бом захисту щодо тих справ, для яких не вимагається

mens rea; б) примус, проявом якого можуть бути погроза

негайного заподіяння смерті або серйозного тілесного

ушкодження, що ламає звичайні сили людського опору (це

не стосується зради і вбивства), необхідність, підпорядку-

вання наказу цивільного чи військового начальника у ряді

випадків, коли особа діяла без злого умислу, подружній

примус — щодо жінки, яка вчинила діяння у присутності

та за примусом чоловіка (це не стосується зради та тяжко-

го вбивства — murder); в) інтоксикація (наприклад, повне

сп'яніння, викликане проти волі особи діями інших осіб);

г) автоматизм, пов'язаний із відсутністю волимості дії (на-

приклад, спазм, рефлекторна дія чи конвульсія, сомнам-

булізм); е) самозахист.

До числа спеціальних захистів належать: а) перебування

в статусі монарха (монарх та іноземні монархи захищені

від кримінального переслідування), дипломатичний імуні-

тет; б) корпорації (вони відповідають штрафом за певні

види злочинів, не пов'язаних із насильством над особою);

в) недосягнення певного віку.

Американське кримінальне право, як і англійське, не

знає загального поняття складу злочину, доктрина і судова

практика широко оперують поняттями actus reus і mens

rea, запозиченими з англійського права. Кримінальний ко-

декс штату Нью-Йорк містить розділ "С" — "Захисти", до

числа яких належать захисти, пов'язані з відсутністю

кримінальної відповідальності — ст. ЗО (зокрема, непов-

нолітність — § 30,00, психічна хвороба або неповноцін-

ність — § 30.05). Стаття 35 передбачає захисти, пов'язані

з виправдовуючими обставинами (§ 35.10 — про застосу-

вання фізичної сили взагалі — стосовно: 1) батьків, опіку-

нів або інших осіб, на яких покладено здійснення турботи

461

і нагляду щодо особи віком до 21 року або недієздатної

особи, а також педагогів або інших осіб, на яких покладе-

но здійснення турботи і нагляду щодо осіб у віці до 21

року із спеціальною метою; 2) начальника тюрми або

іншої уповноваженої особи тюрми чи виправного закла-

ду — щодо застосування фізичної сили для підтримання

порядку і дисципліни у відповідності до виправного за-

кону) тощо.

Кримінальні кодекси Франції та ФРН не містять загаль-

них норм щодо визначення вини та її форм. Проте згадки

про конкретні форми вини в загальних частинах цих ко-

дексів є. Так, у главі І "Загальні положення" розділу II

"Про кримінальну відповідальність" книги І "Загальні по-

ложення" КК Франції містить ст. 121-3: "Немає злочину

або проступку без умислу їх вчинити. Однак, якщо закон

це передбачає, є проступок з необережності, з недбалості

або неумисне поставлення в небезпеку іншої особи. Не

існує порушень у випадку дії непереборної сили".

У першій главі "Підстави караності" розділу II "Діяння"

КК ФРН є § 15 "Умисне та необережне діяння" такого

змісту: "Каране лише умисне діяння, якщо закон прямо не

передбачає покарання за необережне діяння".

Зі змісту ст. 121-3 КК Франції можна зробити висновок,

що злочин є діяння умисне, проступок — діяння, як пра-

вило, умисне, а у передбачених законом випадках вчинене

з необережності, а також неумисне поставлення в небезпе-

ку. Про ту чи іншу форму вини щодо вчинення порушення

ця норма не згадує — достатньо встановлення факту не-

дотримання постанов про порушення, якщо це не зумовле-

но дією непереборної сили. Отже, на законодавчому рівні

щодо порушення допускається об'єктивне інкримінування,

тобто відповідальність без вини, на підставі об'єктивного

факту недотримання припису норми.

Розгорнуті законодавчі положення стосовно вини

містяться в КК Російської Федерації 1996 p. Стаття 5

"Принцип вини" сформульована так: "1. Особа підлягає

кримінальній відповідальності тільки за ті суспільно небез-

печні дії (бездіяльність) і суспільно небезпечні наслідки,

що настали, стосовно яких встановлена її вина. 2. Об'єк-

тивне інкримінування, тобто кримінальна відповідальність

за невинувате спричинення шкоди, не допускається".

Питанням вини присвячена спеціальна глава 5 "Вина"

(статті 24—28) розділу II "Злочин" Загальної частини КК

Російської Федерації. Відповідно до ст. 24 "Форми вини",

462

винною у злочині визнається особа, яка вчинила діяння

умисно або з необережності (ч. 1); діяння, вчинене з

необережності, визнається злочином тільки в тому випад-

ку, коли це спеціально передбачено відповідною статтею

Особливої частини КК (ч. 2). Отже, у принципі, необереж-

не діяння не є злочином.

Закон розрізняє умисел прямий (особа усвідомлювала

суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності), передба-

чала можливість або неминучість настання суспільно не-

безпечних наслідків і бажала їх настання) та непрямий

(особа усвідомлювала суспільну небезпечність своїх дій

(бездіяльності), передбачала настання суспільно небезпеч-

них наслідків, не бажала, але свідомо допускала ці наслід-

ки або ставилась до них байдуже) (ст. 25). Необережними

видами вини є легковажність (особа передбачала можли-

вість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій

(бездіяльності), але без достатніх до того підстав розрахо-

вувала на відвернення цих наслідків) та недбалість (особа

не передбачала можливості настання суспільно небезпеч-

них наслідків своїх дій (бездіяльності), xoчa при необхідній

уважності і завбачливості повинна була і могла передбачи-

ти ці наслідки (ст. 26).

У КК Російської Федерації 1996 p. сформульовано норму

про відповідальність за злочин, вчинений з двома формами

вини — ст. 27, суть положень якої зводиться до того, що

коли в результаті вчинення умисного злочину спричиня-

ються тяжкі наслідки, які за законом тягнуть більш суворе

покарання, щодо яких особа ставилася легковажно або

недбало, в цілому такий злочин визнається вчиненим

умисно. Прикладом такого злочину є незаконне здійснення

аборту, якщо це потягло з необережності смерть потерпілої

або спричинення тяжкої шкоди її здоров'ю (ч. 3 ст. 123).

У ст. 28 цього кодексу ідеться про невинувате спричи-

нення шкоди, тобто коли особа не усвідомлювала і за

обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної не-

безпечності своїх дій (бездіяльності) або не передбачала

можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за

обставинами справи не повинна була або не могла їх

передбачити (ч. 1), а також випадки, коли особа, хоча й

передбачала можливість настання суспільно небезпечних

наслідків своїх дій (бездіяльності), але не могла відвернути

ці наслідки через невідповідність своїх психофізіологічних

якостей вимогам екстремальних умов або. нервово-психіч-

ним перевантаженням (ч. 2).

463

В англійському кримінальному праві немає законодавче

визначених форм вини, хоча, відповідно до загального пра-

ва, для притягнення до кримінальної відповідальності, як

правило, потрібна наявність не лише actus reus, але і mens

геа. Однак зміст поняття mens геа не дається в законі і

неоднаково трактується на практиці та в доктрині. Немає

єдності навіть у переліку форм mens геа. У більшості

випадків такими вважаються намір, необережність (нероз-

судливість), недбалість, а також винувате знання.

Намір має місце тоді, коли винний передбачав і бажав

або внутрішньо був упевнений у настанні наслідків свого

діяння. Намір стосовно наслідків акту звичайно означає,

що винний прагнув їх досягнення і чекав, що вони наста-

нуть (прямий умисел), хоча допущення повинно бути

зроблено для розширеного значення, в якому обвинуваче-

ний знає, що наслідки вірогідно настануть, хоча його по-

ведінка не прагне їх настання (непрямий умисел).

Необережність (нерозсудливість, нерозважливість) часто

тлумачиться як ігнорування можливості настання

наслідків, яких винний не бажає, але допускає, діючи з

ризиком, або які зобов'язаний був усвідомлювати і перед-

бачати їх настання. Отже, "нерозсудливість" використо-

вується в двох значеннях, які англійські юристи Кросе і

Джоне називають суб'єктивним і об'єктивним. У першому

значенні вона означає усвідомлене прийняття невиправда-

ного ризику, коли особа діє нерозважливо стосовно

наслідку свого умисного акту тоді, коли вона виконує цей

акт, розуміючи, що є ризик того, що такий наслідок може

настати і що за всіх цих обставин нерозумно для неї

приймати такий ризик. У другому значенні "нерозсуд-

ливість" означає прийняття невиправданого ризику, який

обвинувачений не усвідомлює, але зобов'язаний був усві-

домлювати. У цьому (об'єктивному) значенні "нерозсуд-

ливість" є еквівалентом недбалості1. Зазначимо, що

мається на увазі здатність до усвідомлення і передбачення

не конкретного заподіювача шкоди, а будь-якої звичайної

розумної людини. Виходить, що для осіб, котрим не під

силу було усвідомлення і передбачення настання шкоди,

остання інкримінується об'єктивно. Поняття "звичайна ро-

зумна людина" в англійському праві чітко не визначено.

1 Див.: Cross and Jones. Introduction to Criminal Law. — London,

1980. — P. 36.

464

Mens rea щодо обставин, в яких відбувається дія (без-

діяльність), має особливе значення стосовно статутних зло-

чинів — як наслідкових, так і тих, які характеризуються

лише дією чи бездіяльністю. Мова йде про випадки, коли

визначення злочину включає слово "завідомо" або це

мається на увазі. Навіть коли у визначенні відсутнє від-

повідне слово, вимога винуватого знання (guilty knowledge)

часто припускається судами1.

Розрізняють винувате знання трьох ступенів. Винувате

знання першого ступеня має місце тоді, коли особа має

дійсне знання щодо обставин, у яких вона діє, тобто діє

щодо них із наміром (intentionally). Другий ступінь вину-

ватого знання характеризується навмисною "сліпотою"

(wilful blindness): особа усвідомлює, що певні обставини,

можливо, існують, і умисно утримується від їх з'ясування.

Це різновид суб'єктивної нерозважливості стосовно оточу-

ючих обставин, який часто називають потуранням

(connivance). Третій ступінь винуватого знання — це так

зване конструктивне знання: особа не знає, але повинна

була знати, вона не робить з'ясувань, які розумна і зав-

бачлива особа зробила б. Конструктивне знання є різно-

видом недбалості.

Ще однією формою вини, яка не завжди визнається в

доктрині англійського кримінального права, є недбалість.

Це виключна форма вини, оскільки є підставою притягнен-

ня до кримінальної відповідальності лише щодо обмеженого

числа злочинів. Вона визначається в кожному випадку

судом з урахуванням її "грубості", "необережної неуваж-

ності" тощо, яких би не допустила завбачлива розумна

людина.

Наявність mens rea, яка сама по собі не виключає об'єк-

тивного інкримінування, не вимагається зовсім при вчи-

ненні ряду статутних злочинів, кількість і важливість яких

невпинно зростає. Це так звані делікти абсолютної заборо-

ни, а також положення про відповідальність за іншого

(вони знаходять прояв і в загальному праві).

У кримінальному праві США ми можемо знайти законо-

давче визначення форм вини. Його немає у Федеральному

кримінальному кодексі, але воно є в КК штату Нью-Йорк.

Параграф 15.05. "Винуватість; визначення винних психіч-

них станів" містить визначення чотирьох форм вини:

1 Див.: Cross and Jones. Introduction to Criminal Law. — London,

1980. — P. 39.

465

"1. "З наміром". Особа діє з наміром щодо наслідку або

поведінки, які описані законом, що визначає посягання,

коли його свідомою ціллю є спричинення такого наслідку

або здійснення такої поведінки.

2. "Завідомо". Особа діє завідомо щодо поведінки або

обставин, описаних законом, який визначає посягання, ко-

ли вона усвідомлює, що її поведінка є такою за своїм

характером або що такі обставини існують.

3. "Необережно". Особа діє необережно щодо наслідку

або обставин, описаних законом, що визначає посягання,

якщо вона усвідомлює і свідомо ігнорує значний і неви-

правданий ризик того, що такий наслідок настане або що

такі обставини існують. За своїм характером і ступенем

ризик повинен бути таким, що його ігнорування становить

грубе відхилення від вимог поведінки, яких дотримувалася

б розумна особа в даній ситуації. Особа, яка створює такий

ризик, але не усвідомлює його лише з причини свого

добровільного сп'яніння, також діє необережно щодо такого

ризику.

4. "Злочинна недбалість". Особа діє зі злочинною не-

дбалістю щодо наслідку або обставин, описаних законом,

що визначає посягання, якщо вона не усвідомлює значного

і невиправданого ризику того, що такий наслідок настане

або що такі обставини існують. За своїм характером і

ступенем ризик повинен бути таким, що неусвідомлення

його становить грубе відхилення від вимог обережності,

яких дотримувалася б розумна особа в даній ситуації.

Відповідно до положень КК штату Нью-Йорк, кримі-

нальна відповідальність може наставати за вчинення діян-

ня за наявності вини або без вини, тобто бути інкри-

мінованою об'єктивно. Параграф 15.10 цього КК має назву

"Вимоги до кримінальної відповідальності в цілому і до

посягань суворої відповідальності та психічної винува-

тості", зміст якої такий: "Мінімальні вимоги до кримі-

нальної відповідальності — це здійснення особою пове-

дінки, що включає в себе добровільну дію або невчинення

дії, яку вона в змозі фізично вчинити. Якщо така по-

ведінка — це все, що вимагається для вчинення конкрет-

ного посягання, або якщо посягання чи якийсь його ма-

теріальний елемент не вимагають винуватого психічного

стану з боку діяча, таке кримінальне правопорушення є

посяганням "суворої відповідальності". Якщо винуватий

психічний стан з боку діяча вимагається стосовно кожного

466

матеріальною елементу кримінального правопорушення,

останнє є правопорушенням "психічної винуватості".

Кримінальні кодекси Франції та ФРН містять положен-

ня про неосудність та зменшену осудність. Так, ч. 1

ст. 122-1 КК Франції передбачає: "Не підлягає криміналь-

ній відповідальності особа, яка в момент вчинення діяння

перебувала в стані психічного або нервово-психічного роз-

ладу, що позбавив її здатності усвідомлювати або контро-

лювати свої дії". Отже, в законі йдеться про втрату інте-

лектуальних або вольових здатностей людини внаслідок

хворобливого стану її психіки. У ч. 2 ст. 122-1 говориться

про зменшену осудність: "Особа, яка перебувала в момент

вчинення діяння в стані психічного чи нервово-психічного

розладу, що погіршив її здатність усвідомлювати чи конт-

ролювати свої дії, підлягає кримінальній відповідальності,

однак суд враховує цю обставину при визначенні міри

покарання і порядку його виконання".

Схожі положення є в КК ФРН. Так, § 20 "Неосудність

внаслідок психічних розладів" звучить так: "Без вини діє

той, хто при вчиненні діяння внаслідок хворобливого пси-

хічного розладу, глибокого розладу свідомості, слабоумства

або іншого тяжкого відхилення не здатний усвідомлювати

протиправність своїх дій або діяти з усвідомленням їх

протиправності". Параграф 21 має назву "Зменшена осуд-

ність" і містить такі положення: "Якщо з однієї з указаних

у § 20 причин здатність суб'єкта усвідомлювати проти-

правність діяння або діяти з усвідомленням його протип-

равності була суттєво зменшена при вчиненні діяння, то

покарання йому може бути пом'якшене відповідно до

абз. 1 § 49". Як бачимо, за КК Франції зменшена осуд-

ність враховується, а за КК ФРН може бути врахована

при обранні міри покарання. У КК ФРН є також § 19

"Неосудність дитини": "Неосудним є той, хто при вчи-

ненні діяння ще не досяг чотирнадцятирічного віку".

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КК Російської Федерації "не

підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час

вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані

неосудності, тобто не могла усвідомлювати фактичний ха-

рактер і суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності)

або керувати ними внаслідок хронічного психічного розла-

ду, тимчасового психічного розладу, слабоумства або іншо-

го хворобливого стану психіки". Новелою цього Кодексу є

положення про зменшену осудність, передбачене ст. 22

467

"Кримінальна відповідальність осіб із психічними розлада-

ми, що не виключають осудності":

"1. Осудна особа, яка під час вчинення злочину в силу

психічного розладу не могла в повній мірі усвідомлювати

фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій

(бездіяльності) або керувати ними, підлягає кримінальній

відповідальності. 2. Психічний розлад, який не виключає

осудності, враховується судом при призначенні покарання і

може служити підставою для призначення примусових за-

ходів медичного характеру". Варто відзначити також поло-

ження ч. З ст. 20 КК: якщо неповнолітній досяг віку

кримінальної відповідальності, але "внаслідок відставання

у психічному розвитку, не пов'язаному з психічним розла-

дом, під час вчинення су спільно небезпечного діяння не

міг повною мірою усвідомлювати фактичний характер і

суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керу-

вати ними, він не підлягає кримінальній відповідальності".

Суттєві відмінності у визначенні неосудності характерні

для англійського кримінального права. Правила неосудності

сформульовані нарадою суддів у 1843 р. у відповідях на

запитання, поставлені перед суддями Палатою лордів у

зв'язку зі справою Мак Негтена, і чинні дотепер, їх суть:

кожна людина вважається психічно здоровою, доки не до-

ведено зворотне, спростування цієї презумпції покладено

на захист. Для звільнення від відповідальності через ду-

шевну хворобу повинно бути встановлено, що під час вчи-

нення дії, з приводу якої він притягається до відпові-

дальності, обвинувачений діяв під впливом такого, обумов-

леного душевною хворобою, дефекту розуміння, що він не

в змозі був усвідомлювати характеру і властивостей вчине-

ної ним дії або (якщо він це усвідомлював) не був у змозі

усвідомлювати протиправності своєї дії. Якщо дія була вчи-

нена обвинуваченим під впливом маячних уявлень про

оточуюче, винний підлягає такій відповідальності, якій він

підлягав би, якби факти відповідали його уявленням про

них. Отже, правилами не враховується можливість вчи-

нення людиною небезпечного діяння у випадку розладнан-

ня не інтелектуальної, а вольової сфери, коли особа

розуміє небезпечність своїх дій, але не може керувати

ними. Така особа не звільняється від кримінальної відпо-

відальності. Це ще один прояв допустимості об'єктивного

інкримінування.

Прояв зменшеної осудності має місце в Акті про вбивст-

ва 1957 p., відповідно до якого особа, яка страждає такою

468

ненормальністю розуму (вона може бути наслідком упо-

вільненого розумового розвитку, мати спадкову природу

або бути викликаною хворобою чи пораненням), яка

суттєво ослаблює розумову відповідальність за свої діяння,

може бути засуджена за просте вбивство замість тяжкого

вбивства. Це можливе при доведеності захистом згаданої

розумової аномалії обвинуваченого.

У кримінальному праві США визначення неосудності,

подібно до англійського права, не пов'язане з врахуванням

розладів вольової сфери обвинуваченого. Так, § 30.05

"Психічна хвороба або неповноцінність" КК штату Нью-

Йорк проголошує: "1. Особа не несе кримінальної відпові-

дальності за поведінку, якщо під час її здійснення вона

внаслідок психічної хвороби або неповноцінності позбавле-

на в суттєвому ступені здатності знати або оцінювати:

а) характер і наслідки такої поведінки; або б) що така

поведінка була неправильною. 2. У будь-якому пересліду-

ванні за посягання відсутність кримінальної відповідаль-

ності з причини психічної хвороби або неповноцінності, як

це визначено у п. 1 даного параграфа, є захистом".

Параграф 17 "Захист неосудністю" Федерального кримі-

нального кодексу США звучить так: "(а) Ствердний за-

хист. — Ствердним захистом до обвинувачення за будь-

яким федеральним законом є те, що під час вчинення дій,

які утворюють посягання, обвинувачений у результаті тяж-

кої психічної хвороби або дефекту був неспроможний ро-

зуміти характер і властивості або неправильність своїх дій.

В інших відношеннях душевна хвороба чи дефект не утво-

рюють захисту, (в) Тягар доказування. — Обвинувачений

має тягар доведення захисту неосудності шляхом ясних і

переконливих доказів".

Відповідно до права багатьох зарубіжних країн суб'єктом

кримінальної відповідальності може бути не лише фізична

осудна особа, яка досягла певного віку, але й юридична

особа. Це характерно для нового французького криміналь-

ного права. КК Франції 1992 p. містить ст. 121-2 такого

змісту:

"Юридичні особи, за винятком Держави, несуть кримі-

нальну відповідальність ... у випадках, передбачених зако-

ном або постановою, за злочинні діяння, вчинені на їх

користь їх органами або представниками.

Однак територіальні одиниці і їх об'єднання несуть

кримінальну відповідальність тільки за ті злочинні діяння,

які можуть бути вчинені при виконанні діяльності, що є

469

предметом договору про передачу державновладних

повноважень.

Кримінальна відповідальність юридичних осіб не виклю-

чає кримінальної відповідальності фізичних осіб, які є ви-

конавцями або співучасниками при вчиненні тих само дій".

Відповідальність юридичних осіб КК Франції передбаче-

на, зокрема, за екологічні злочини, шахрайство, порушен-

ня правил безпеки праці, що спричинило необережне за-

подіяння смерті. Це можна розглядати як реалізацію реко-

мендації Європейського комітету з проблем злочинності

Ради Європи, даної в 1978 p. європейським державам,

стати на шлях визнання юридичних осіб суб'єктами кримі-

нальної відповідальності за екологічні злочини.

Інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб

існує в англійському кримінальному праві та в криміналь-

ному праві США.

Віком кримінальної відповідальності фізичних осіб за КК

Франції є 13 років (ст. 122-8), за КК ФРН — 14 років

(§ 19). У цих країнах питання відповідальності неповно-

літніх регламентуються окремими законами.

Відповідно до ст. 20 КК Російської Федерації кримі-

нальній відповідальності підлягає особа, яка досягла на час

вчинення злочину 16 років, а в передбачених КК випадках

(вбивство, умисне спричинення тяжкої шкоди здоров'ю,

викрадення людини, зґвалтування та ін. — усього двадцять

злочинів) — 14 років. Питанням кримінальної відпові-

дальності неповнолітніх присвячено розділ V КК, що

включає главу 14 "Особливості кримінальної відповідаль-

ності і покарання неповнолітніх". Неповнолітніми визна-

ються особи, яким на час вчинення злочину виповнилося

14, але не виповнилося 18 років. За вчинення злочину до

таких осіб може бути застосовано покарання або примусові

заходи виховного впливу (ст. 87). У виняткових випадках,

із урахуванням характеру вчиненого злочину і особи, суд

може застосувати положення глави 14 КК до осіб, які

вчинили злочини у віці від 18 до 20 років, крім поміщення

їх до спеціального виховного або лікувально-виховного за-

кладу для неповнолітніх.

У англійському кримінальному праві з 1963 р. за стату-

том діє неспростовна презумпція» що особа віком до 10

років не здатна вчинити злочин. Презумпція про нездат-

ність вчинити злочин у віці від 10 до 14 років, відповідно

до загального права, є спростовною щодо випадків, коли

обвинуваченням буде доведено, що неповнолітній вчинив

470

діяння з виною і знав, що він вчинив акт, який є проти-

правним або, принаймні, морально неправильним.

Відповідно до секції 4 Акта про дітей і молодь (коли і

якщо ця норма буде введена в дію) кримінальна відпові-

дальність передбачається для дітей віком від 10 до 14 років

тільки за вбивство. Щодо осіб віком від 14 до 17 років, для

їх кримінальної відповідальності вимагається доведення

вчинення ними actus reus та звичайної mens rea. Вони

відповідають повною мірою, але їх вік є підставою для

пом'якшення покарання або поміщення їх в особливі за-

клади для неповнолітніх, їм не може бути призначено

тюремне ув'язнення. Особам у віці від 17 до 21 року

тюремне ув'язнення може бути призначене лише в тому

випадку, коли суд переконається в неможливості застосу-

вати до них інші заходи.

Відповідно до § 30.00 КК штату Нью-Йорк особа, яка не

досягла 16 років, не несе кримінальної відповідальності за

свою поведінку. Однак за докладно перелічені в законі

злочини несуть кримінальну відповідальність особи 13, 14

або 15 років.

У кримінальному законодавстві зарубіжних країн конти-

нентальної системи права містяться положення про дифе-

ренційований підхід у питанні щодо караності різних

стадій різних категорій злочинних діянь. /

Відповідно до ст. 121-4 КК Франції, виконавцем злочин-

ного діяння є особа, яка вчиняє злочинні діяння (п. 1),

намагається вчинити злочин або, у передбачених законом

випадках, проступок (п. 2). Отже, кримінальне караним є

замах на злочин та в передбачених законом випадках —

на проступок. "Замах на злочин утворюється, якщо, про-

явившись початком виконання, він був зупинений або як-

що він не мав наслідків лише за обставин, що не залежать

від волі його виконавця" (ст. 121-5), тобто за відсутності

добровільної відмови. Про караність готування до злочину

чи проступку закон не згадує. Однак у КК Франції є

норми, що передбачають відповідальність як за закінчене

злочинне діяння за підготовчі дії. Так, пряме підмовляння

шляхом обіцянок, пропозицій, тиску, погроз або насиль-

ницьких дій до вчинення одного з передбачених главою

"Про зраду і шпигунство" злочинів у випадку, коли це

підмовництво не потягло наслідків з незалежних від волі

виконавця обставин, є караним за ст. 411-11.

Відповідно до КК ФРН, інститут незакінченого злочин-

ного діяння характеризується замахом: "Вчиняє замах на

471

кримінально каране діяння той, хто, за власним уявленням

про діяння, безпосередньо приступає до здійснення складу

діяння" (§ 22). Замах на злочин караний завжди, замах на

проступок — лише в тому випадку, якщо це прямо перед-

бачено законом (абз. 1 § 23). Замах може каратися м'як-

ше, ніж закінчене діяння (абз. 2 § 23), межі такого

пом'якшення покарання регламентовані абз. 1 § 49. Якщо

суб'єкт через явне нерозуміння не усвідомлює, що замах

за характером об'єкта, на який замах спрямований, або за

засобами, якими дане діяння повинно було здійснюватися,

взагалі не міг привести до закінчення діяння, то суд може

відмовитися від призначення покарання або пом'якшити

покарання на свій розсуд (абз. З § 23), тобто знизити його

до встановленого законом загального мінімуму відповідного

виду покарання або замість позбавлення волі призначити

штраф (абз. 2 § 49).

У КК Російської Федерації розділ II "Злочин" містить

главу б "Незакінчений злочин". Злочин визнається закін-

ченим, якщо у вчиненому особою діянні містяться всі озна-

ки складу злочину, передбаченого Кодексом (ч. 1 ст. 29), а

незакінченим злочином визнаються готування до злочину і

замах на злочин (ч. 2 ст. 29). Відповідно до ст. 30 КК,

готуванням до злочину визнаються пошук, виготовлення

або пристосування особою засобів або знарядь вчинення

злочину, зговір на вчинення злочину або інше умисне

створення умов для вчинення злочину, якщо при цьому

злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї

особи обставин. Кримінальна відповідальність настає за го-

тування тільки до тяжкого і особливо тяжкого злочинів

(ч. 2 ст. 30). Замахом на злочин визнаються умисні дії

(бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на вчинен-

ня злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до

кінця з незалежних від цієї особи обставин. Стаття 31 КК

докладно регламентує інститут добровільної відмови від

злочину. Добровільною відмовою визнається припинення

особою готування до злочину або припинення дій (без-

діяльності), безпосередньо спрямованих на вчинення злочи-

ну, якщо особа усвідомлювала можливість доведення зло-

чину до кінця. Особа не підлягає кримінальній відпові-

дальності, якщо вона добровільно і остаточно відмовилася

від доведення цього злочину до кінця. Вона підлягає

кримінальній відповідальності в тому випадку, якщо фак-

тично вчинене нею діяння містить інший склад злочину

(ч. 3 ст. 31).

472

Англійське кримінальне право відзначається своєрідністю

положень щодо караності попередньої злочинної діяльності.

Відповідно до положень загального права, готування до

злочину не є кримінальне караним. Закон може передбача-

ти караність дій, що становлять і досить віддалене готуван-

ня до злочину, який переслідується за обвинувальним вис-

новком (наприклад, за Актом про державну таємницю

1920 p.). Водночас у межах загального права, а у подаль-

шому — значною мірою в англійському статутному

праві — знайшло закріплення положення про наявність

трьох груп злочинів, названих попередніми або ранніми,

здійснення яких просунулося настільки, що вони є карани-

ми. Це підмовництво (точніше — невдале підмовництво),

зговір і замах. Кожен із цих трьох видів попередньої

злочинної діяльності становить окремий злочин.

Відповідно до положень загального права, підмовництво,

що здійснюється письмово чи усно у формі пропозицій,

переконань, погроз, карається тюремним ув'язненням на

строк за розсудом суду, але в межах санкції, визначеної

для закінченого злочину. Існують також статути, в яких

встановлена відповідальність і передбачені покарання за

підмовництво до конкретних злочинів. Так, Акт про злочи-

ни проти особи 1861 p. передбачає положення про відпо-

відальність за підмовництво до вбивства, максимальним

покаранням за яке є 10 років позбавлення волі. Відповідно

до Акта про магістратські суди 1980 p. підмовництво до

сумарного злочину (тобто злочину, який переслідується не

за обвинувальним актом) тепер розглядається лише в су-

марному порядку, тобто магістратським судом. Покарання

за таке підмовництво не може бути більш суворим, ніж за

вчинення самого сумарного злочину.

Становить окремий злочин невдале підмовництво. Якщо

ж підмовлювана до злочину особа вчинить яку-небудь дію,

слідуючи пораді підмовника, останній буде нести відпо-

відальність як головний винуватець (principal offender)

цього злочину.

За англійським правом існують такі кримінальні згово-

ри: а) зговір вчинити одне або більше суттєвих кримі-

нальних посягань, передбачених Актом про кримінальне

право 1977 p. (в редакції Акта про кримінальне караний

замах 1981 p.); б) зговори про обман, передбачені Актом

про кримінальну юстицію 1987 p., а також загальним пра-

вом; в) зговори статутного та загального права зіпсувати

473

публічну мораль або грубо порушити публічну благопри-

стойність; г) зговір загального права про обман.

Особа вважається не винною в статутному зговорі, якщо

іншим учасником домовленості є її дружина, особа, яка не

досягла віку кримінальної відповідальності, або є намі-

ченою жертвою такого злочину (п. 2 секції 2 Акта про

кримінальне право 1977 p.). Статутний зговір є арештним

злочином, якщо посягання, про вчинення якого сторони

домовилися, карається позбавленням волі, принаймні, на

строк п'ять років.

Замах на вчинення злочину сам по собі, відповідно до

загального права, вважався місдімінором, який переслі-

дувався за обвинувальним актом і карався, як правило,

позбавленням волі на строк, що визначався на розсуд суду.

Однак відповідно до Акта про кримінальне право 1967 p.

покарання за замах не могло бути суворішим, ніж передба-

чене за той злочин, на вчинення якого винний замахував-

ся. У п. 1 секції 1 Акта про кримінальне караний замах

1981 p. говориться: "Якщо з наміром вчинити злочин,

щодо якого застосовується ця секція, особа вчиняє дію, яка

є більшим, ніж просто готування до вчинення злочину,

вона винна в замаху на вчинення злочину". Ця секція

застосовується до усіх злочинів, котрі, якщо були б закін-

ченими, підлягали б суду в Англії та Уельсі як злочини,

що переслідуються за обвинувальним актом, за винятком

а) зговору, що переслідується за загальним або статутним

правом; в) пособництва, поради, сприяння або схиляння до

вчинення злочину; с) злочину, що переслідується на

підставі секції 4 (1) (надання допомоги правопорушнику)

або секції 5 (1) (прийняття або згода прийняти винагороду

за приховання інформації про арештний злочин) Акта про

кримінальне право 1967 p.

Федеральний кримінальний кодекс США не містить за-

гальної норми про відповідальність за підмовництво як

окремий злочин. Однак у ньому є норми про відпові-

дальність за підмовництво до вчинення окремих категорій

злочинів, наприклад, вчинення насильства. У законодавстві

більшості штатів США караним є підмовництво до всіх

кримінальних посягань, що є злочинами. У КК штату

Нью-Йорк регламентації інституту підмовництва присвяче-

на ст. 100, відповідно до якої існують кримінальне карані

підмовництва п'яти ступенів. Підмовництво п'ятого ступе-

ня є порушенням, четвертого ступеня — місдімінором кла-

су А, третього ступеня — фелонією класу Д, першого

474

ступеня —- фелонією класу С. Наприклад, особа винна в

кримінальне караному підмовництві четвертого ступеня,

що є місдімінором класу А, якщо: 1) з наміром, щоб інша

особа вчинила поведінку, яка складає фелонію, вона про-

сить, вимагає, наказує, домагається або ще якось нама-

гається зробити так, щоб ця інша особа здійснила таку

поведінку, або 2) будучи старше 18 років, з наміром, щоб

інша особа молодше 16 років здійснила поведінку, яка

становила злочин (тобто була б фелонією чи місдіміно-

ром), вона згаданими способами намагається зробити так,

щоб ця інша особа здійснила таку поведінку (§ 100.05).

Розцінюється як самостійне кримінальне каране діяння

підмовництво невдале, якщо ж злочин іншою особою був

вчинений, то дії підмовника будуть співучастю у злочині.

Положення про зговір як самостійний злочин знайшли

відображення у Федеральному кримінальному кодексі (його

узагальнену характеристику дає § 371) та в кодексах

штатів. Відповідно до загального права, яке діє в ряді

штатів США, зговір може бути спрямований на вчинення

не тільки злочину, а й аморальної дії.

Федеральний кримінальний кодекс США не формулює

загального положення про відповідальність за замах, але

містить положення про відповідальність за замах на окремі

види злочинів.

У КК штату Нью-Йорк регламентації замаху присвяче-

на стаття 110 ("Замах"). Особа винна в замаху на вчинен-

ня злочину, якщо з наміром вчинити злочин вона здійснює

поведінку, яка схильна привести до вчинення такого зло-

чину (§ 110.00). Кодекс розрізняє вісім класів замахів на

вчинення злочину. Так, § 110.05 передбачає, що замах на

вчинення злочину сам є фелонією класу А-І, якщо злочин,

на який вчинено замах, є фелонією класу А-І, що стано-

вить тяжке вбивство першого ступеня, кримінальне каране

володіння контрольованими речовинами першого ступеня або

кримінальне караний збут цих речовин першого ступеня.

Відповідно до § 40.10 КК штату Нью-Йорк одним із

видів захисту є відмова від наміру вчинити посягання.

Відповідно до КК Франції (ст. 121-4) виконавцем зло-

чинного діяння є особа, яка вчиняє злочинне діяння або ж

намагається вчинити злочин чи, у передбачених законом

випадках, проступок. Покаранню як виконавець підля-

гає також співучасник злочину в розумінні ст. 121-7

(ст. 121-6). Стаття 121-7 передбачає: "Є співучасником

злочину або проступку особа, яка умисно наданням допо-

475

моги полегшила їх підготовку або вчинення. Є також спів-

учасником особа, яка подарунком, обіцянкою, погрозою,

наказом, зловживанням впливом або владою підмовить до

вчинення злочинного діяння або дасть настанови про його

вчинення". Крім цих загальних положень, в КК Франції

міститься окремий розділ — "Про об'єднання злочинців",

у якому відображені положення, спрямовані на інтенси-

фікацію боротьби з організованими формами злочинності.

Так, ст. 450-1 проголошує: "Утворює об'єднання злочинців

будь-яка сформована група або зговір з метою підготовки,

що характеризується одним або кількома фактами одного

чи кількох злочинів або одного чи кількох проступків, що

караються десятьма роками тюремного ув'язнення. Участь

в об'єднанні злочинців карається десятьма роками позбав-

лення волі і штрафом в 1 000 000 франків." Особа, яка

брала участь у групі чи зговорі, визначених ст. 450-1,

звільняється від покарання, якщо вона до притягнення до

відповідальності розкриє цю групу або цей зговір ком-

петентній владі і дозволить установити інших учасників

(ст. 450-2).

У КК ФРН є глава, яка називається "Виконавство і

співучасть". Як виконавець карається той, хто вчиняє кри-

мінальне каране діяння сам або через іншу особу; якщо

таке діяння вчиняється кількома особами спільно, то ко-

жен із них карається як співвиконавець. Нарівні з вико-

навцем карається як підмовник той, хто умисно схиляв

іншого до умисного вчинення протиправного діяння. Як

пособник карається той, хто умисно допомагає іншому у

вчиненні умисного протиправного діяння; покарання пособ-

нику визначається в межах, передбачених для покарання

виконавця. Але воно підлягає пом'якшенню відповідно

своєї вини, незалежно від вини іншого. Параграф ЗО регла-

ментує замах на співучасть: "(І) Хто намагається схилити

іншого до вчинення злочину або спонукати його до цього,

той карається згідно з нормами про замах на злочин.

Однак покарання йому повинно бути пом'якшене... Так

само карається той, хто виявляє готовність вчинити

злочин, приймає пропозицію іншої особи або домовляється

з іншою особою про вчинення злочину або підмовництво

до нього".

В Особливій частині КК ФРН існують норми, якими

передбачена відповідальність за різні види злочинної та

організаційної діяльності: утворення озброєних груп, утво-

476

рения злочинних об'єднань, утворення терористичних

об'єднань. Наприклад, абз. 1 § 129а сформульовано так:

"(І) Той, хто створює об'єднання, мета або діяльність

яких полягають у вчиненні: 1„ тяжкого вбивства, вбивства

або геноциду; 2. злочинів проти особистої свободи; або

3. загальнонебезпечних злочинів (намагання спричинити атом-

ний вибух, зловживання іонізуючим випромінюванням, не-

безпечне втручання в роботу залізничного, водного чи

повітряного транспорту, напад на повітряний транспорт

тощо) бере участь у такому об'єднанні, вербує для нього

або інакше його підтримує, буде покараний позбавленням

волі від одного до десяти років". Абзац 2 § 129а передбачає

відповідальність призвідників та прибічників такої

діяльності.

КК Російської Федерації містить главу 7 — "Співучасть

у злочині", в якій докладно регламентовано цей інститут

кримінального права.

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь

двох або більше осіб у вчиненні умисного злочину. Спів-

учасниками злочину поряд з виконавцями визнаються ор-

ганізатор, підмовник і пособник. Виконавцем є особа, яка

безпосередньо вчинила злочин або брала участь у його

вчиненні разом з іншими особами, а також особа, яка

шляхом використання інших осіб, які не підлягають кримі-

нальній відповідальності в силу віку, неосудності чи інших

передбачених Кодексом обставин; організатором — особа,

яка організувала вчинення злочину або керувала його ви-

конанням, а також особа, яка створила організовану групу

або злочинне співтовариство (злочинну організацію) або

керувала ним; підмовником — особа, яка схилила іншу

особу до вчинення злочину шляхом умовляння, підкупу,

погрози або іншим способом; пособником — особа, яка

сприяла вчиненню злочину порадами, вказівками, надан-

ням інформації, засобів або знарядь вчинення злочину або

усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіця-

ла переховати злочинця, засоби і знаряддя вчинення

злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним

шляхом, а також особа, яка заздалегідь обіцяла придбати

або збути такі предмети (ст. 33). Отже, в цій нормі де-

талізовано визначення видів співучасників злочину,

містяться положення, що дозволяють більш чітко відмежо-

вувати пособництво злочину від різних форм причетності

до злочину.

У ст. 34 КК Російської Федерації регулюються питання

відповідальності співучасників злочину. Зокрема передбаче-

477

но, що у випадку недоведення виконавцем злочину до

кінця з незалежних від нього обставин решта співучасників

несуть кримінальну відповідальність за готування до зло-

чину або замах на злочин. За готування до злочину несе

кримінальну відповідальність також особа, якій з незалеж-

них від неї обставин не вдалося схилити інших осіб до

вчинення злочину (ч. 5 Ст. 34 КК).

Кодекс розрізняє вчинення злочину групою осіб без по-

переднього зговору (ч. 1 ст. 35), з попереднім зговором,

коли вони заздалегідь домовилися про його вчинення (ч. 2

ст. 35), організованою групою, тобто стійкою групою осіб,

які заздалегідь об'єдналися для вчинення одного або кіль-

кох злочинів (ч. 3 ст. 35), злочинним співтовариством

(організованою групою) — тобто згуртованою організова-

ною групою (організацією), створеною для вчинення тяж-

ких і особливо тяжких злочинів, або об'єднанням органі-

зованих груп, створених з тією ж метою (ч. 4 ст. 35).

Особа, яка створила організовану групу або злочинне

співтовариство (злочинну організацію) або керувала ними,

підлягає кримінальній відповідальності за їх організацію

або керівництво ними у випадках, передбачених відпо-

відними статтями Особливої частини Кодексу, а також за

всі вчинені організованою групою або злочинним співто-

вариством (злочинною організацією) злочини, якщо вони

охоплювались її умислом. Інші співучасники організованої

групи чи злочинної організації несуть кримінальну відпо-

відальність за участь в них у випадках, передбачених

відповідними статтями Особливої частини Кодексу, а також

за злочини, у підготовці або здійсненні яких вони брали

участь (ч. 5 ст. 35). Створення організованої групи у

випадках, не передбачених статтями Особливої частини,

тягне кримінальну відповідальність за готування до тих

злочинів, для вчинення яких вона створена (ч. 6 ст. 35).

Ст. 36 КК Російської Федерації присвячена регламен-

тації ексцесу виконавця злочину, яким визнається вчинен-

ня виконавцем злочину, що не охоплювався умислом ін-

ших співучасників. За ексцес виконавця інші співучасники

злочину кримінальній відповідальності не підлягають.

Положення про співучасть у злочині в англійському

кримінальному праві мають свою специфіку. До прийняття

Акта про кримінальне право 1967 p. діяла розроблена за-

гальним правом система співучасті, яка включала вико-

навців першого (хто безпосередньо виконував злочин) і

другого ступеня (хто сприяв його виконанню, будучи при-

478

сутнім на місці та під час вчинення злочину), а також

пособників до і після вчинення злочину. Відповідно до

Акта, який скасував різницю між фелоніями та місдімі-

норами, всі учасники злочину можуть звинувачуватись як

його виконавці.

Водночас існують причини розрізняти їх ролі, оскільки

це має значення для призначення покарання; співучасник

не може бути винним у злочині, якщо тільки у нього

відсутня mens геа, тоді як виконавець може притягатись до

відповідальності за злочини абсолютної заборони, при вчи-

ненні яких mens геа не вимагається; посилання на примус

як спосіб захисту від звинувачення в тяжкому вбивстві

придатний для співучасника, але не для виконавця. В силу

згаданих причин англійські суди розрізняють виконавця,

тобто особу, яка вчинила акт, і співучасника, який висту-

пає як пособник або підмовник.

У Кримінальному кодексі штату Нью-Йорк регла-

ментації питань співучасті присвячено ст. 20 — "Учасники

посягання і відповідальність за співучасть". Зокрема,

§ 20.00 — "Кримінальна відповідальність за поведінку

іншого" — звучить так: "Якщо одна особа здійснює по-

ведінку, яка становить посягання, то інша особа несе кри-

мінальну відповідальність за таку поведінку, якщо, діючи з

психічною винністю, що вимагається для її вчинення, вона

просить, вимагає, наказує, домагається або умисно сприяє

такій особі здійснити таку поведінку".

Кримінальний кодекс Франції 1992 р. не містить норм

щодо цілей покарання. У французькій доктрині кримі-

нального права висловлені різні погляди, які у підсумку

зводяться до того, що цілями покарання є відплата, стра-

хання, загальне і спеціальне попередження, виправлення.

У цьому Кодексі розділ III "Про покарання" книги І

"Загальні положення" складається з трьох глав: 1. "Про

види покарань", 2. "Про режим виконання покарань",

3. "Про припинення покарання і ліквідацію правових

наслідків засудження". У численних нормах цих глав

(статті 131-1—133-17) докладно врегульовані питання по-

карання за злочини, проступки та порушення.

Усі види санкцій у чинному КК Франції йменуються

покараннями, які диференціюються на основні та додат-

кові, а також на три види залежно від тричленної кла-

сифікації злочинних діянь — кримінальні покарання за

злочини, виправні покарання за проступки і покарання за

479

порушення. Покарання для фізичних і юридичних осіб

знаходять окрему регламентацію.

Смертна кара у Франції як вид покарання була скасова-

на у 1981 році. Стосовно фізичних осіб КК Франції перед-

бачає такі основні покарання за злочини, як довічне зам-

кнення або довічне ув'язнення, ув'язнення від 10 до 15, 20

і 30 років (ст. 131-1). Треба зазначити, що в санкціях

конкретних норм вказуються лише максимальні строки

замкнення чи ув'язнення при засудженні на строк. Пока-

рання у вигляді замкнення чи ув'язнення не виключає

призначення покарання у вигляді штрафу (максимальний

його розмір — 50 млн. франків), одного чи кількох додат-

кових покарань. Особливістю нового КК Франції є те, що

норма, яка передбачає кримінальну відповідальність за

конкретне злочинне діяння, містить лише основні покаран-

ня, додаткові ж передбачаються в Особливій частині окре-

мо — стосовно цілих груп злочинних діянь, вони даються

в кінці кожної глави. Справи про злочини розглядає суд

присяжних.

За вчинення проступків фізичні особи можуть бути під-

дані таким покаранням: тюремному ув'язненню, штрафу

(максимальний розмір — 1 млн. франків), штрафу у ви-

гляді штрафо-днів, неоплачуваним роботам у громадських

інтересах, покаранням у вигляді позбавлення або обмежен-

ня прав. Ці покарання мають назву виправних і признача-

ються виправним трибуналом. Шкала покарань у вигляді

тюремного ув'язнення така: не більше 10 років, 7 років,

5 років, 3 років, 1 року, не більше 6 місяців (ст. 131-4).

Якщо проступок карається тюремним ув'язненням, суд мо-

же призначити покарання штрафом у вигляді штрафо-днів,

яке полягає в тому, що засуджений має внести до держав-

ної скарбниці суму, загальна величина якої одержується в

результаті призначення суддею щоденного внеску протягом

певної кількості днів. Розмір кожного штрафо-дня визна-

чається з урахуванням доходів і зобов'язань підсудного й

не може перевищувати 2000 франків. Кількість штрафо-днів

не може перевищувати 360.

Якщо проступок карається тюремним ув'язненням, мо-

жуть бути призначені одне або кілька покарань у вигляді

позбавлення або обмеження таких прав: позбавлення прав

водія на строк не більше 5 років (воно може стосуватися

тільки права водія на водіння поза професійною діяль-

ністю) (п. 1), заборона водіння деяких транспортних за-

собів на строк не більше 5 років (п. 2), анулювання прав

480

водія із забороною не більш ніж на 5 років домагатися

видачі нових прав (п. 3), конфіскація одного або кількох

транспортних засобів, що належать засудженому (п. 4),

заборона на строк не більше 1 року використання одного

або кількох транспортних засобів, що належать засуджено-

му (п. 5), заборона на строк не більше 5 років володіння

або носіння зброї, для якого потрібен дозвіл (п. б), кон-

фіскація однієї або кількох одиниць зброї, що належать

засудженому або якими він вільно розпоряджається (п. 7),

позбавлення дозволу на полювання із забороною не більше

ніж на 5 років домагатися видачі нового дозволу (п. 8),

заборона на строк не більше 5 років видавати чеки (за

певними винятками) і користуватися кредитними картками

(п. 9), конфіскація предмета, який використовувався або

призначався для вчинення злочинного діяння, або предме-

та, що є його наслідком (п. 10) (ст. 131-6). Покарання у

вигляді позбавлення або обмеження прав, перелічених у

ст. 131-6, можуть бути також призначені за проступки, які

караються лише накладенням штрафу (ст. 131-7).

Якщо проступок карається тюремним ув'язненням, суд

може, за згодою підсудного, призначити виконання протя-

гом строку від 40 до 240 годин неоплачуваної роботи в

громадських інтересах на користь державної юридичної

особи або якоїсь асоціації, що має право здійснювати робо-

ти в громадських інтересах (ст. 131-8).

.Покарання тюремним ув'язненням не може бути при-

значене разом із жодним із покарань у вигляді позбавлен-

ня або обмеження прав, а також з покаранням у вигляді

виконання роботи в громадських інтересах.

Тільки як основні покарання можуть бути призначені:

позбавлення волі (кримінальне ув'язнення, кримінальне

замкнення — довічне або строкове, виправне тюремне

ув'язнення), штраф, штрафо-дні, праця в громадських

інтересах, а також виправні покарання, передбачені

ст. 131-6 КК Франції.

За вчинення порушень до фізичних осіб можуть бути

застосовані штраф, покарання у вигляді позбавлення або

обмеження прав, передбачених ст. 131-14 (позбавлення

прав водія, заборона використовувати належні засуджено-

му транспортні засоби, конфіскація його зброї, позбавлення

дозволу на полювання, заборона видавати чеки і користу-

ватися кредитними картками, конфіскація предмета — зна-

ряддя злочинного діяння або його наслідку). Ці покарання

481

не виключають призначення одного або кількох додаткових

покарань, передбачених статтями 131-16—131-17 КК.

Сума штрафів за порушення обумовлена класом пору-

шення, яких п'ять: не більше 250 франків за порушення 1

класу, 1000 франків — 2 класу, 3 000 франків — 3 класу,

5 000 франків — 4 класу, 10 000 франків — 5 класу. Сума

штрафу за порушення 5 класу може бути збільшена до

20 000 франків, тобто подвоєна, у випадку рецидиву, коли

це передбачено постановою.

У передбачених законом випадках стосовно будь-якого

іноземця, винного у злочині чи проступку, може бути

призначено покарання у вигляді заборони перебування на

французькій території, остаточно або на строк не більше

10 років, що тягне видворення засудженого за кордон у

випадку необхідності, після закінчення строку його тюрем-

ного ув'язнення або замкнення (ст. 131-30 абз. 112), тобто

депортацію.

Стаття 131-31 передбачає покарання у вигляді заборони

проживання, що означає заборону появи у місцях, визна-

чених судом, а також включає заходи по спостереженню і

сприянню на певний строк. Ця міра покарання може до-

повнювати реальну міру покарання, пов'язану з позбавлен-

ням права.

До юридичних осіб застосовуються такі покарання за

вчинення злочину і виправні покарання за проступки:

штраф, максимальний розмір якого дорівнює п'ятикратно-

му розміру штрафу, передбаченого для фізичних осіб зако-

ном, відповідно до якого карається дане діяння (макси-

мальний розмір штрафу за злочин — 250 млн. франків, за

проступок — 5 млн. франків; у випадку повторного притяг-

нення до кримінальної відповідальності максимум штрафу

подвоюється). Передбачена можливість застосовувати одне

або кілька покарань: ліквідація, заборона (остаточна або на

строк не більше 5 років) здійснювати прямо або опосеред-

ковано один або кілька видів професійної чи громадської

діяльності, поміщення на строк не більше 5 років під

судовий» нагляд, закриття (остаточне або на строк не

більше 5 років) усіх закладів або одного чи кількох за-

кладів підприємства, які використовувалися для вчинення

інкримінованих дій, заборона (остаточна чи на строк не

більше 5 років) укладання угод із державними органі-

заціями тощо.

До юридичних осіб можуть застосовуватись також

передбачені КК покарання за порушення.

482

У КК Франції послідовно втілюється ідея більш суворої

караності рецидиву. Як правило, мова йде про подвоєння

покарання щодо фізичних осіб. Щодо призначення пока-

рань у КК Франції зафіксовано положення про те, що суд

може призначити лише одне з покарань за злочинне

діяння, яке подане йому на розгляд. Якщо злочинне діяння

карається довічним замкненням або ув'язненням, суд може

призначити покарання у вигляді строкового замкнення чи

ув'язнення або тюремного ув'язнення на строк, який не

може бути меншим двох років. Це один із проявів

інституту заміщення покарання.

Заслуговує на увагу положення КК Франції про період

надійності. У випадку засудження до покарання у вигляді

позбавлення волі, без умовного незастосування покарання,

на строк 10 або більше років, призначеного за злочинні

діяння, спеціально передбачені законом, засуджений не

може протягом періоду надійності скористатися положення-

ми, що стосуються призупинення чи подріблення покаран-

ня, поміщення поза виправною установою, дозволу виходу,

напівсвободи і умовного звільнення. Тривалість періоду

надійності складає половину строку покарання або, якщо

мова йде про засудження до довічного кримінального замк-

нення, 18 років. Однак суд присяжних або трибунал може

особливим рішенням або збільшити цей строк до двох

третин строку покарання або, якщо мова йде про засуд-

ження до довічного кримінального замкнення, до 22 років,

або постановити про скорочення цього строку.

Кримінальний кодекс ФРН розрізняє основні та додат-

кові покарання, а також додаткові наслідки вчинення

кримінальне караного діяння. Смертна кара як міра пока-

рання не передбачена, вона скасована у відповідності до ст.

102 Конституції ФРН. Перелік основних мір покарання

дуже обмежений: це лише позбавлення волі та штраф.

Позбавлення волі може бути довічним або строковим, ви-

ща межа якого 15 років, нижча — 1 місяць. Короткостро-

кове позбавлення волі (на строк не більше б місяців) суд

призначає лише тоді, коли особливі обставини, що мають

відношення до діяння або особи, роблять неминучим при-

значення саме позбавлення волі для ефективного впливу

на винного або для захисту правопорядку.

Відповідно до закону про суди для неповнолітніх міні-

мальним строком позбавлення волі є б місяців, максималь-

ним — 5 років, як виняток — 10 років (коли непов-

нолітній вчинив злочин, покарання за який за загальним

483

кримінальним правом перевищує строк 10 років). Позбав-

лення неповнолітнього волі може бути невизначеним (у

межах 6 місяців — 4 роки), коли "шкідливі схильності

підлітка" не дозволяють наперед визначити, скільки знадо-

биться часу для "прищеплення законослухняної поведін-

ки". До неповнолітніх можуть застосовуватись і так звані

виховні заходи, серед яких три види арешту: 1) на вільний

від роботи чи занять час; 2) короткотерміновий (до б діб);

3) тривалий (від 1 до 4 тижнів).

Відповідно до Закону про військові злочини видом по-

збавлення волі для солдат строкової служби є тримання під

арештом від 3 тижнів до 6 місяців.

Якщо внаслідок злочинного діяння суб'єкт збагатився

або намагався збагатитися, то поряд із позбавленням волі

йому може бути призначений для звичайних випадків не

передбачений у законі або передбачений у ньому альтерна-

тивне штраф, якщо це доцільно з врахуванням особи

суб'єкта і його матеріального становища (§ 41). Штраф

призначається в денних ставках у розмірі від 5, якщо

закон не передбачає іншого, до 360 повних денних ставок.

Денна ставка визначається в розмірі не менше 2 і не

більше 10000 німецьких марок. Замість несплаченого

штрафу призначається позбавлення волі, причому одній

денній ставці штрафу відповідає один день позбавлення

волі.

При ідеальній сукупності призначається лише одне по-

карання, при реальній, коли мають місце кілька кримі-

нальне караних діянь, по яких одночасно винесені вироки

і внаслідок цього призначено кілька покарань, виноситься

рішення про призначення єдиного покарання, причому

строкове позбавлення волі не повинно перевищувати 15

років, а при штрафі — 720 денних ставок.

Параграф 46 "Принципи призначення покарання" про-

голошує, що вина суб'єкта є підставою для призначення

покарання, при призначенні покарання суд зважає на

обставини, що говорять за і проти суб'єкта, не врахову-

ються обставини, які вже враховані законом як ознаки

відповідного складу злочину. Параграф 49 "Особливі

пом'якшуючі обставини, передбачені законом", передбачає

своєрідну "драбину" пом'якшення покарання (наприклад,

довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі

не менше трьох років; при строковому позбавленні волі

фактичне покарання призначається на строк, який не

484

перевищує трьох чвертей максимального строку, передба-

ченого законом).

Кримінальний кодекс ФРН знає інститут умовного за-

судження. П'ята глава третього розділу має назву "Засте-

реження під умовою покарання. Відмова від покарання".

Суд відмовляється від призначення покарання, якщо

наслідки діяння для самого суб'єкта настільки важкі, що

призначення покарання явно не мало б ефекту. Це прави-

ло не діє, якщо особі за вчинене нею діяння призначено

покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше

одного року.

Шоста глава Кодексу присвячена заходам виправлення і

безпеки. Заходами виправлення і безпеки є: 1) поміщення

в психіатричну лікарню; 2) поміщення в терапевтичну

установу для алкоголіків і наркоманів; 3) превентивне

ув'язнення; 4) керівний нагляд; 5) позбавлення прав водія;

6) заборона займатися певною професійною діяльністю. Во-

ни можуть застосовуватися без вини. Так, відповідно до